Справа Сарри Модебадзе: захисна промова П. А. Александрова (1879)

Повний український переклад захисної промови П. А. Александрова у справі Сарри Модебадзе (Кутаїський окружний суд, 1879) — класичний приклад розбору обвинувачення, побудованого на чутках і забобонах.

Справа Сарри Модебадзе (Кутаїський окружний суд, 5–12 березня 1879 року) — один із найвідоміших процесів XIX століття, побудованих на так званому «кривавому наклепі». Дев’ятьох євреїв із містечка Сачхере звинуватили у викраденні та вбивстві шестирічної дівчинки, яка зникла напередодні Песаха. Обвинувачення трималося на чутках, забобонах і показаннях свідків, які плуталися в часі, відстанях і власному віці. Захист очолив Петро Акимович Александров — той самий адвокат, чия захисна промова у справі Нотовича вже опублікована на нашому сайті. Суд виправдав усіх підсудних.

Ця промова — зразок того, як адвокат розбирає доказову базу обвинувачення крок за кроком: перевіряє час і відстані, зіставляє показання, відділяє факти від упереджень. Для адвокатів Одеси, які щодня працюють у кримінальних справах, це не лише історична пам’ятка, а й практичний майстер-клас із роботи з алібі, свідками та експертизами. Нижче — повний переклад промови українською мовою без скорочень.

Промова захисника П. А. Александрова у справі Сарри Модебадзе

Панове судді! 4 квітня в селищі Перевісі зникла невідомо куди Сарра Модебадзе, якій незабаром мало виповнитися шість років. Наступного дня кривавий наклеп — такий пам’ятний єврейству по середньовічних вогнищах, тортурах, муках, гоніннях усякого роду — грізною луною пронісся по всій сачхерській дорозі й стривожив мирне сачхерське єврейське населення. Щоправда, боятися вогнищ і тортур не було чого, але пом’якшені лиха новітнього часу — у вигляді грізного самосуду народного натовпу, викликаного помстою тих, хто сповідує іншу віру, і не завжди розбірливого у своїх підставах даремного обвинувачення, притягнення до слідства й суду, попереднього тюремного ув’язнення — усе ж таки лиха, і тяжкі лиха, з якими доводиться рахуватися. Якщо побоювання народного самосуду виявилися в цьому випадку перебільшеними, якщо козаки, прислані шаропанським повітовим начальником на випадок сутички між місцевими християнами та євреями, не мали приводу діяти, то побоювання іншого роду — у вигляді попереднього слідства, підозри, обвинувачення, тюремного ув’язнення — на нещастя, виявилися цілком справедливими. Дев’ятеро сачхерських євреїв, відірваних від своїх домівок і сімей, від своїх занять, були притягнуті до слідства за тяжким і грізним обвинуваченням і збільшили собою населення місцевої в’язниці; п’ятеро з цих дев’яти досі мучаться там уже десять місяців. Тяжкий час довелося пережити підсудним. У довгий період попереднього слідства, у боротьбі за свою невинуватість, у боротьбі з переконанням слідчого та прокурора, яке було не на їхню користь, під тяжким гнітом численних свідчень, що намагалися підтримати сформоване проти них упередження, у цей тяжкий період внутрішніх страждань і зовнішніх нестатків, позбавлені можливості ставитися до свого становища зі спокоєм стороннього спостерігача, вони, з непохитним усвідомленням своєї невинуватості, з недовірою, з докором, з підозрою, зі скаргою ставилися до всіх, хто тримав їхню долю у своїй владі: і до осіб, які провадили дізнання, і до судового слідчого, і до прокурора, які, думали вони, діють проти них упереджено, всупереч очевидній істині та справедливості. Навіть перекладачеві, який перекладав показання свідків незрозумілою їм мовою, перестали вони вірити й у ньому бачили свого ворога, що влаштовує їхню загибель. Але всі ці підозри, несправедливі самі по собі, проте цілком зрозумілі в тому становищі, у якому перебували ці нещасні запідозрені, не сягали далі порога вашого суду. Інстинктивно відчували вони, що є справедливість та істина на землі, що їхня невинуватість має з’ясуватися, що коли найближчі на той час до їхньої долі особи не бачать або не хочуть бачити тієї істини, то варто лише справі їхній піднятися вище — і туман, що огортав її, розвіється, буде світло, й істина розкриється. В окружному суді, казали вони судовому слідчому, свідки доведуть нашу невинуватість. У довгі дні тюремних страждань вони заспокоювалися думкою про ваш суд, вони чекали на день судний, як на день рішучого їхнього виправдання. Шість днів ішов суд, шість днів ви уважно, крок за кроком, вивчали подробиці цієї справи, і нинішній день, день сьомий, ще не є для вас днем спокою та відпочинку від понесеної праці. Відрадними були для мене ці дні, проведені з вами тут, у цій судовій залі, вони й залишаться для мене назавжди відрадним спогадом у моєму житті. Я бачив працю, уважну, невтомну працю, яку кожен із вас доклав до розгляду, до вивчення, до оцінки кожного з представлених вам судових доказів. Я зрозумів, панове, ту тяжку відповідальність, яку ви маєте нести в глибині вашої совісті, творячи суд і правду. Для вас, панове, недостатньо скласти переконання у вашій совісті — ви маєте втілити це переконання в зрозумілих сторонньому розумінню мотивах, які могли б бути перевірені, обговорені й оцінені з усіх боків; ви змушені ґрунтувати ваше переконання на тих невловимих, але часто вельми вирішальних даних, які породжують у судді те чи інше переконання про справу; ви маєте знайти для вашого вироку такі підстави, які б лягали на папір, які могли б бути оцінені й перевірені, якщо та чи інша сторона, що бореться перед вами, стане у вищому суді підтверджувати або спростовувати справедливість вашого вироку. Нелегко було здобувати такі дані в цій справі. Поряд із найзухвалішим лжесвідченням ви зіткнулися з крайньою тупістю, сумною розумовою сліпотою, первісною простотою знань і суджень про найзвичайніші предмети. У питаннях, де час і простір означали все, ви вислуховували людей, які вимірюють час і простір способами, гідними населення дикунів. Де були дорогі хвилини й вершки, вам відповідали: скоро, нескоро, далеко, близько, не знаю — не міряв, поки дійдеш — так утомишся, вранці, надвечір, в обід, після самхради (пообіднього сніданку) тощо. Сорокарічна жінка сказала вам, що їй 13 років; стара немічна бабуся, бажаючи звернути вашу увагу на свою похилу старість, нічим не могла краще висловити це, як сказавши, що вона така стара, що їй уже більше сорока років. Ось із якими свідками довелося вам мати справу в питаннях про час і простір. Не краще було й з іншими питаннями — питаннями, наприклад, вокальними. Пригадайте сачхерську групу, яка мала свідчити про дитячий крик і стогін.

Але труднощі піддалися наполегливій праці, і я тепер можу сказати з повним переконанням, що справа ясна, що істина, потрібна для суддівського переконання і яка має втілитися у вашому рішенні, розкрита й роз’яснена до такої міри, що це рішення не може вже становити предмет здивування та спору, а є лише питанням часу, можливо, кількох слів. За такого стану справи найкраща й найвідповідніша захисна промова могла б полягати в найкоротшій фразі: мені не залишається нічого більше сказати вам. Мовчання захисту в цю хвилину було б найкрасномовнішим і цілком переконливим захистом; але цей процес не є процесом цих чотирьох стін. Його бажає знати Росія, про нього судитиме російська громадська думка. Не для вас, панове судді, — для тих, хто, не бувши при ваших зусиллях розкрити істину й з’ясувати справу, і не бажаючи знати підстав вашого переконання, зухвалим наклепом захоче осквернити ваш вирок, якщо він не буде відповідати їхнім брудним бажанням; для тих, хто захоче шукати в ньому тих низьких мотивів, над рівнем яких сам ніколи не підніметься… та й не для них — коли їх просвітить світло істини й правди… для тих, хто побажає без упередженого погляду дізнатися істину цієї справи, для тих, хто побажає пошукати в ній підстав для критики старого упередження — упередження забобонного, що живить племінну ворожнечу, для тих, хто побажає знайти в судовому рішенні урок і корисну вказівку для майбутнього ставлення до єврейства, — дозвольте ще раз у загальних контурах і обрисах провести перед вами все те, що в найдрібніших подробицях пройшло перед вами в минулі шість днів невпинної праці, що вже вивчено, зважено, розглянуто й оцінено вами.

Коли я вивчив попереднє слідство в цій справі, я не міг не бути вражений тією масою праці, енергії, сил, які вкладено в цю справу. Чого тут тільки не було зроблено! Тричі виривали із землі похований труп Сарри, двічі проводили його судово-медичний розтин, у судово-медичній експертизі взяли участь представники вищого медичного персоналу тутешнього краю. Оглянуто було багато місцевостей — і ту, де знайдено труп Сарри, і ту, звідки вона зникла, і той шлях, яким проїжджали євреї, — лінії садзаглихевської та сачхерської доріг, багато місцевостей знято на план. За один із цих планів — моя глибока вдячність судовому слідчому. На плані місцевості садзаглихевської дороги, серед його геометричних ліній та арифметичних обчислень відстаней, я бачу великими літерами написаний виправдувальний вирок для всіх підсудних. Експертиза у справі не обмежилася медичними питаннями; вона торкнулася й інших предметів, інших надзвичайних і своєрідних питань. Козлів вимірювали і в ширину, і в довжину, і у висоту. Невинних немовлят саджали в сумки, надаючи їм такого положення, у якому зручно лише в утробі матері. Їх тільки не провезли в цьому положенні хоча б невелику частину сачхерської дороги. А шкода! Тоді з разючою очевидністю постала б справедливість міркувань експерта Гульбінського, який висловив учора свою думку про неможливість провезення Сарри в цьому положенні й за тих умов, як припускає прокурор. Тоді, можливо, не з’явилося б на суд і те обвинувачення, яке тепер доводиться судити вам. Опитано було понад 150 свідків, зібрано, як видається, докази за всіма найдрібнішими обставинами обвинувачення, і, тим не менше, у своїй сутності й у своїх підставах обвинувачення не перестає бути неясним, хитким, недостатнім або прямо нездійсненним.

Коли я потім підходжу до обвинувачення, як воно виражене в обвинувальному акті, який підтримується і тут, на суді, у всій його цілості, я бачу будівлю, на вигляд величну, простору, складну, я бачу стиль і єдність у деталях, я готовий запідозрити навіть і присутність у ній художньої правди: будівля готична, зубчасті лінії, як ліс щогл Міланського собору, біжать у небеса; на кожному вістрі повис доказ проти нас, великі докази у вигляді скульптурних фігур розташувалися в нішах будівлі. Ось на заході, біля входу, — сімейство Модебадзе зі своїм главою Йосифом, батьком Сарри. Йосиф Модебадзе з гаманцем у руках. Я думаю: чи не помилка це? Навіщо тут ця фігура з класичним гаманцем — фігура, яку ми зазвичай бачимо в групі дванадцяти? Чи не звідти вона, з тієї випадково розрізненої групи? Але мені кажуть — це цивільний позивач, і моє здивування розвіюється. Ось інша група — сімейство Цхададзе, сусіди Модебадзе, готові по сусідській приязні прислужитися своїм свідченням видам і бажанням цивільного позивача: воно так послужливо схилялося в його бік. Я бачу фігуру Дмитра Церетелі; він увесь вогонь і завзяття, він бачив далі за всіх, він бачив те, чого ніхто не міг бачити. Боюся, щоб його запал і старанність не зіпсували гармонії та злагоди свідчень. Поруч із ним Григорій Григоров Модебадзе; він руками зображує простір між двома групами євреїв, що проїжджали, — ту пастку, у яку, за його словами, потрапила Сарра, — знову боюся, щоб ця пастка не стала пасткою для обвинувачення. Висувається фігура Григорія Датикова Модебадзе; він ніби готовий посунутися назад, він сам не переконаний у міцності своєї постави, але його словам надано першорядного значення, і обвинуваченням він міцно прикутий до місця. Помічаю Бесо Гогечиладзе, що випробовує й запитує, що рухається в єврейській сумці; фігура, сповнена думи, наче Галілей перед питанням про рух землі. Навколо купола розташувалася група сачхерських дам із Максимом Надірадзе; вони всі — слух і мудра здогадка. Багато й інших характерних фігур — я зустрінуся з ними згодом. Але тепер мої очі падають на фундамент будівлі, зловісне передчуття закрадається в мою душу: я бачу крайню неміцність, легкість, хиткість підвалин, що підтримують будівлю. Я бачу фатальну архітектурну помилку у фундаменті й роблю висновок, що хоч як артистично виглядає будівля, вона не довговічна, вона має впасти за першої негоди, за першого струсу її підвалин. До цієї перевірки, до цього випробування підвалин я й переходжу.

Для обґрунтованості обвинувачення у викраденні необхідна наявність усіх тих умов, за яких тільки й може відбутися викрадення. Необхідно довести, що викрадач і предмет викрадення зійшлися в один і той самий час в одному й тому самому місці й перебували в такій близькості один від одного, щоб викрадач мав можливість заволодіти предметом, який викрадається. Немає цієї умови — й викрадення неможливе. Панове судді, слухаючи мене, ви можете подумати в цю хвилину, що я говорю не перед суддями, що я забув про суд і на прикладі пояснюю 12-річному юнакові елементарні правила логічних умовиводів і висновків. Так, це можна подумати. Але я змушений спускатися до такої простоти, оскільки в підставах і висновках обвинувачення я саме вбачаю забуття одного з найелементарніших правил логічного умовиводу. Обвинувачення саме забуло про умови часу та простору як необхідні умови викрадення, і в цьому його сумна помилка. Чи була Сарра Модебадзе під час проїзду євреїв садзаглихевською дорогою в такій близькості до євреїв, які проїжджали, що могла бути ними викрадена? Звертаюся до показань свідків, тих самих, на яких спирається обвинувачення, яких воно вважає свідками, що достовірно підтвердили тут свої попередні показання й освятили їх присягою. Безперечним визнається, що євреї проїжджали садзаглихевською дорогою, що проїхали двома групами: одна група раніше, друга пізніше, і що місце випалювання білил, де перебувала Сарра в хвилину появи євреїв, було від місця цієї появи осторонь на відстані кількох десятків сажнів. Мої слова далеко не були б позбавлені підстав, якби я став доводити, що Сарра не відлучалася з місця випалювання білил, де вона була біля Турфи Цхададзе, навіть і при появі другої, пізнішої групи євреїв. Я міг би це стверджувати на підставі показань Майї Модебадзе та Єлизавети Цхададзе. Обидві вони стверджують, що вони були на місці випалювання білил під час появи паралельно з цим місцем першої групи євреїв, що в той час біля них були і Турфа Цхададзе, і Сарра Модебадзе і що в цей час Турфа не мала жодної розмови з групою євреїв, що проїжджала. Друга група проїхала після того, як Майя Модебадзе та Єлизавета Цхададзе пішли до лісу. Як Турфа Цхададзе, так і інші свідки стверджують, що Турфа розмовляла з євреями, запитувала в них, чи не продадуть вони товар. Слід зробити висновок, що Турфа говорила з другою групою. А оскільки вона після розмови з євреями, за її власними словами, говорила потім із Саррою, пояснюючи їй, що якби та пішла до євреїв, то вони дали б їй сукню й повезли б її, то очевидно, що Сарра могла піти на садзаглихевську дорогу лише після проїзду нею другої, останньої групи євреїв, яких вона, як я зараз доведу, не могла наздогнати. Оскільки інших євреїв, крім цих двох груп, у той час дорогою не проїжджало, то, отже, і не можна говорити про можливість викрадення Сарри євреями. Але якщо навіть припустити можливість помилки в показаннях Майї Модебадзе та Єлизавети Цхададзе, якщо припустити, що Турфа розмовляла з першою групою євреїв і що Майя та Єлизавета лише випадково не чули її розмови, перебуваючи, однак, біля неї, — якщо зробити ці поступки обвинуваченню, то й тоді ще залишиться довгий ряд свідчень, зіставляючи які й міркуючи над місцевістю, як її виміряно судовим слідчим, я без труднощів покажу, що Сарра не могла бути під час їхнього проїзду викрадена євреями, бо вона не могла бути поблизу них, і що, отже, дитячі крики, які були чутні на садзаглихевській дорозі, ніяк не могли бути криками Сарри. Насправді, встановімо факти, які занесені до обвинувального акта прокурора. Дві групи євреїв, що проїжджали, розподілялися так: одна з чотирьох, а друга з трьох осіб. У першій групі було троє кінних і один піший, тут же був і козел, що підтверджується низкою свідчень, а саме: Майї Модебадзе, Єлизавети Цхададзе, Павла Цхададзе, Дата Цхададзе й Сіно Церетелі, які всі кажуть, що попереду їхало четверо євреїв. Григорій Датиков і Григорій Григоров Модебадзе також бачили, що в першій групі було четверо євреїв і що ця група везла козла в сумці. Поліцейський пристав Абашидзе, який провадив дізнання, каже, що при першому приступі до дізнання він переконався, що проїхали дві партії євреїв: перша з чотирьох, а друга з трьох осіб. З усіма цими цілком однаковими показаннями не узгоджуються лише два показання; я не хочу залишити їх без розгляду й оцінки. Свідок Коджая каже, що попереду проїхала група з трьох, а позаду з чотирьох, козла він не бачив ні в тій, ні в іншій групі, але був туман, пояснює він, і він не придивлявся, що везли євреї. Показання Коджаї, не узгоджене з іншими свідченнями, я пояснюю помилкою та забуттям, цілком можливим після майже року. Тим більше я маю підставу для такого висновку, що в показанні своєму, даному на попередньому слідстві й ним власноручно написаному, Коджая, як і решта свідків, стверджував, що попереду проїхала група з чотирьох євреїв. Турфа Цхададзе, стверджуючи також, що попереду проїхало четверо євреїв, каже, однак, що козел був у другій групі. Але це єдине показання про місцезнаходження козла в групі трьох спростовується всіма іншими одностайними щодо цього предмета свідченнями. Утім, Турфа — це та свідка, про яку сам прокурор висловився після заслуховування її на судовому слідстві, що вона чи то за старістю літ, чи то через забудькуватість, чи то з якоїсь іншої причини зовсім не здатна давати показання. Таким чином, за винятком Коджаї та Турфи, усіма іншими свідченнями встановлено той безперечний факт, що попереду проїхали четверо євреїв і що з ними був козел. Цей факт, як ви знаєте, вельми важливий, оскільки показання всіх свідків, які чули згодом дитячі крики, стосуються цієї групи, яка була з чотирьох і при якій був козел.

Визначу тепер відстань, на якій перебувала Сарра від євреїв, що проїжджали. Місце випалювання білил було осторонь від садзаглихевської дороги. Щоб вийти з цього місця на дорогу, ще потрібно було попередньо зійти на стежку, яка у вигляді кривої лінії виходила на дорогу. Ця крива лінія може бути прийнята як третя сторона трикутника, дві інші сторони якого становлять: 1) пряма лінія від місця випалювання білил на садзаглихевську дорогу у вигляді перпендикуляра до цієї дороги; точка дотику цього перпендикуляра до дороги означає місце, паралельне місцю випалювання білил, на якому вперше побачили євреїв під час їхнього проїзду дорогою і з якого вони розмовляли з Турфою; 2) друга сторона, що йде дорогою, — це пряма лінія від з’єднання згаданого перпендикуляра з дорогою до пункту з’єднання з цією ж дорогою стежки, що веде від місця випалювання білил. Демонструючи перед вами на плані під час судового слідства, я визначив довжину стежки у 88 сажнів. Ви мали змогу переконатися, що обчислення моє помірне. Але, щоб бути ще поступливішим, я прийму довжину стежки як рівну перпендикулярній лінії, що виявилася, за вимірюванням судового слідчого, у 66 сажнів, і, додаючи до цих 66 сажнів ще 6 сажнів відстані від місця випалювання білил до стежки, я роблю висновок, що для виходу на садзаглихевську дорогу в місці з’єднання цієї дороги зі стежкою Сарра мала пройти 72 сажні, за найпомірнішим розрахунком. Тим часом до цього ж пункту, починаючи з якого тільки й ставала можливою зустріч євреїв із Саррою, євреям залишалося проїхати лише 42 сажні. Сарра, очевидно, не могла випередити їх, не могла зійтися з ними на дорозі в один час, бо для цього вона мала б іти вдвічі швидше, ніж кінні євреї. Перша група євреїв мала, отже, проїхати раніше виходу Сарри на дорогу. Оскільки дитячі крики, за одностайними свідченнями, стосуються першої групи, при якій був козел, а отже, і викрадення Сарри могло бути вчинене лише першою групою, то запитується: де ж ця група могла зустріти Сарру? Чи не чекали на неї євреї на дорозі? Але цього не припускає й саме обвинувачення, яке у викраденні Сарри не вбачає заздалегідь обдуманого й підготовленого плану. Ніхто не бачив, щоб євреї зупинялися на дорозі за весь час прямування їх через селище Перевісі. Дмитро Церетелі бачив, що вони зупинилися на короткий час і зав’язували сумку вже за 180 сажнів від стежки, тим часом як раніше, за 72 сажні, Григорій Датиков Модебадзе чув дитячий крик і бачив групу чотирьох євреїв, що проїжджала. Свідки кажуть, що євреї їхали швидко на конях, і Сіно Церетелі дивувався, як піший єврей встигав не відставати від кінних. Євреї ніде не хотіли зупинятися: вони не прийняли запрошення Турфи продати їй товар, кажучи, що вони поспішають, а на час їхньої розмови з Турфою Сарра ще не була викрадена й була від них за 66 сажнів осторонь. Євреї справді мали привід поспішати. Завтра наставав переддень єврейської Пасхи; вони везли додому необхідні господарські припаси до свята, їм потрібно було вчасно встигнути додому, щоб їхні сім’ї могли встигнути зробити необхідні приготування. Доводячи, що Сарра не могла зустрітися з євреями на дорозі, я вжив дещо грубий прийом порівняння відстаней у 42 і 72 сажні. Я прошу вас тепер зважити, що 42 сажні були відстанню для євреїв, які їхали хоча б лише кроком, а 72 сажні — для Сарри, 6-річної дитини, кульгавої, яка ходила повільно й насилу, як кажуть це всі, хто знав Сарру. Шлях для Сарри був під гору, що для кульгавої набагато важче за рівну дорогу. Якщо припустити, що крок Сарри вдвічі менший або вдвічі повільніший, ніж крок коня або дорослої людини, то 72 сажні для Сарри за найпомірнішим розрахунком дорівнюють 144 сажням для євреїв. Не слід забувати, нарешті, що євреї, розмовляючи з Турфою, не зупинялися й продовжували путь, що після розмови з ними Турфа розмовляла із Саррою, яка була ще біля неї й нікуди поки не йшла, що із Саррою потім розмовляла її сестра, що якщо на все це було витрачено дві хвилини, перш ніж Сарра пішла, то за ці дві хвилини євреї встигли піти вперед хоча б на 100 сажнів, а отже, випередити її появу на дорозі принаймні на 230 сажнів.

Таким чином, виявляється, що, перш ніж Сарра могла вийти на садзаглихевську дорогу, євреї вже минули селище Перевісі й були далеко попереду Сарри. Це міркування просте, воно ґрунтується на вимірюваннях, зроблених слідчою та обвинувальною владою на плані, знятому судовим слідчим і підтверджуваному актом огляду місцевості, на показаннях свідків, яким вірить і прокурор і яких він кладе в основу своїх обвинувальних доказів. Це міркування було втрачено, і це упущення становить ту сумну помилку, яка породила обвинувачення й підриває його в самій його основі. Цим міркуванням я доводжу, що не тільки Сарра не була викрадена євреями, і саме першою групою, проти якої й зводяться докази, але й не могла бути викрадена. З цієї хвилини мені залишається мати справу не з обвинуваченням, у своїй основі зруйнованим, а лише з уламками обвинувачення, які я маю змести зі своєї дороги, щоб очистити шлях до виправдувального вироку. Усією силою мого переконання я спираюся на проведене міркування. Даремно, перевіряючи міцність міркування, я шукаю можливості якогось пояснення зустрічі Сарри з євреями. Я не знаходжу пояснення. Або думки мої плутаються, або в якомусь дивному тумані блукають мої міркування і я не бачу очевидного, або фатальна помилка на боці обвинувачення. Просвітіть мене, прокуроре, якщо я помиляюся; роз’ясніть мені, яким чином Сарра могла потрапити до рук першої групи євреїв. Адже ніхто не каже, що євреї зупинялися й чекали на Сарру, що вона сама домовилася вийти до них. Навпаки, за змістом усіх обвинувальних доказів видно, що лише несподівана, не підготовлена заздалегідь зустріч із Саррою зумовила її викрадення.

Очищаючи шлях, що переді мною, я зупинюся насамперед на показанні Дмитра Церетелі. Я прямо називаю цього свідка найдостовірнішим лжесвідком. Він занадто постарався у своїх показаннях. Він каже, що бачив Сарру на садзаглихевській дорозі попереду обох груп євреїв. Виходить, за його показанням, що Сарра вийшла на дорогу ще раніше появи євреїв. Але це спростовується показаннями всіх інших свідків — і сімейства Цхададзе, і сестри Сарри, Майї Модебадзе, яка каже, що Сарра перебувала на місці випалювання білил при появі першої групи євреїв. Очевидно, Дмитро Церетелі не міг бачити Сарру на дорозі попереду першої групи. Несправедливе його показання й про те, що він бачив євреїв і чув дитячий крик, коли він після проїзду євреїв вирушив лісом шукати свою худобу. За показаннями Турфи та Єлизавети Цхададзе, Церетелі працював у своєму винограднику під час проїзду євреїв. Після їхнього проїзду, з огляду на туман, що впав, Церетелі вирушив шукати худобу. Місце, на якому він, за його власною вказівкою, бачив євреїв і чув дитячий крик, розташоване за 180 сажнів від виноградника Церетелі по лінії садзаглихевської дороги. Церетелі пройшов цю відстань повільно, зазираючи на всі боки, шукаючи в лісі худобу, і, тим не менше, встиг наздогнати євреїв, які виїхали раніше його виходу на пошуки худоби й їхали швидко та без зупинок. Виходить, якщо вірити показанню Дмитра Церетелі, що євреї, викравши Сарру, навмисне чекали на дорозі Дмитра Церетелі, щоб він тільки встиг прийти на місце, побачити їх, почути дитячий крик і потім про це засвідчити. Він і свідчить спочатку, що бачив сімох євреїв, потім — що не міг розрізнити, скільки їх було, через туман, і нарешті — що бачив трьох. Вірно одне: якщо Церетелі бачив євреїв зі свого виноградника, то він уже не міг їх наздогнати за 180 сажнів від цього виноградника й прийшов після тривалих пошуків невідомо куди зниклої худоби.

Неправдоподібним є й показання іншого свідка — Григорія Григорова Модебадзе. Він бачив Сарру на дорозі між двома групами євреїв. Спочатку він показав, що відстань між обома групами була 40 сажнів; тут він розширив цю відстань до 60 сажнів. Але й за такої відстані Сарра не могла потрапити між дві групи внаслідок тих міркувань, які я висловив про те, скільки часу потрібно було Саррі, щоб вийти з місця випалювання білил на садзаглихевську дорогу. Якщо друга група їхала на відстані 60 сажнів від першої групи, то й ця друга група мала проїхати раніше, ніж Сарра встигла б вийти на дорогу. Показання Коджаї та Сіно Церетелі визначають відстань між групами у чверть години часу. За такої відстані між групами, звичайно, видається можливим, що Сарра, яка негайно вирушила стежкою на дорогу, зустрілася з другою групою. Але всі сліди й докази викрадення стосуються першої групи; там і козел, і сумка, і дитячі крики, а перша група, якщо вона їхала на чверть години раніше за другу, була вже принаймні за дві версти від Перевісі, і дитячий крик, почутий Григорієм Датиковим Модебадзе з першої групи, на місці за 15–72 сажні від виходу стежки на дорогу, давно вже пролунав, і, отже, давно вже відбулося викрадення. Таким чином, та пастка, у яку, за показанням Григорія Григорова Модебадзе, потрапила Сарра, опинившись між двох єврейських груп, стає насправді безвихідною пасткою для обвинувачення. Звужує обвинувачення цю пастку — Сарра не встигає потрапити в неї; розширює — перша група давно минула Григорія Датикова Модебадзе, козел уже промекав, дитина прокричала, викрадення, отже, відбулося, і на долю другої групи не залишається ні козла, ні дитини, ні дитячого крику. Таким чином, виявляється, що й показання Григорія Григорова Модебадзе є чистісінька брехня. Павло Цхададзе не бачив Сарри на дорозі, але він бачив обидві групи євреїв, і, за його міркуваннями, Сарра могла випередити другу групу на 10 сажнів. До показань свідків про відстань треба ставитися обережно. Я й поставився обережно, запитав Цхададзе, на чому він ґрунтує свій розрахунок? Виявилося, що стежку, якою мала пройти Сарра, він визначає у 32 сажні. Визначення неправильне. За вимірюванням, зробленим судовим слідчим, ця стежка ніяк не може бути меншою за 66 сажнів. Таким чином, розрахунок Цхададзе має бути усунутий як висновок із неправильної підстави. Тим часом свідок Дотуа Цхададзе свідчить, що Сарра не могла б випередити другу групу євреїв, і це показання справді знаходить собі підтвердження в міркуваннях відстаней, зображених на плані, складеному хоч і не фахівцем, але, тим не менше, і що найважливіше, на підставі точних вимірювань, проведених судовим слідчим.

Досі я визнавав ніби безперечним, що Сарра попрямувала на садзаглихевську дорогу. Чи видається, однак, доведеним, що Сарра пішла й вийшла на цю дорогу? Хто бачив її на цій дорозі? Дмитро Церетелі та Григорій Григоров Модебадзе — свідки недостовірні, як я вже довів. За винятком їх, ніхто не бачив Сарри на дорозі. Не бачила її Турфа Цхададзе; вона, навпаки, думала, що Сарра пішла з сестрою до лісу, і тільки потім побачила, що Сарра вийшла на стежку, але не бачила, куди вона попрямувала. Стежка була всього за 6 сажнів від місця випалювання білил, і Сарра, нічим не зайнята, легко могла й без особливої потреби та мети, заради самої прогулянки, щоб не залишатися на одному місці, вийти на стежку, якою ще далеко було до дороги. Єлизавета Цхададзе бачила Сарру на цій стежці «обличчям до садзаглихевської дороги». І цей поворот Сарри в напрямку дороги ще не доводить, що вона попрямувала й вийшла на дорогу. Павло Цхададзе бачив Сарру на стежці, бачив, що вона зробила кілька кроків у напрямку дороги; але він не бачив, щоб вона вийшла на дорогу, тим часом як він міг би це бачити зі свого місця. Сарра, і не прямуючи до дороги, могла ходити стежкою туди й назад, як нічим не зайнята дитина. Та й чи була потреба Саррі виходити на садзаглихевську дорогу? Єдина потреба, яка могла постати для неї, — це повернутися додому. За поясненням Турфи Цхададзе, Майя Модебадзе говорила своїй сестрі Саррі перед відходом до лісу, що їм обом залишатися у Цхададзе не можна і що Саррі треба йти додому. Після відходу Майї до лісу по хмиз Сарра справді могла вирушити додому. Але якою дорогою вона могла повернутися додому? Крім садзаглихевської дороги, паралельно з нею, до дому батька Сарри, узвишшям, на якому стоять будинки Цхададзе й Модебадзе, іде стежка, що з’єднує обидва ці будинки. Ця стежка пішохідна, іде плоскогір’ям, нею не потрібно підніматися й спускатися, як садзаглихевською дорогою, і нею зазвичай ходили між будинками Цхададзе та Модебадзе. Цією стежкою Сарра й прийшла до Цхададзе, як це бачили Коджая та Сіно Церетелі; цією стежкою Майя повернулася додому, коли дізналася, що Сарра пішла; на цю стежку насамперед спрямувалися розшуки, коли зникла Сарра. Найприродніше, Сарра, вирушаючи додому, попрямувала цією стежкою, а не садзаглихевською дорогою, де шлях був довший, менш зручний, де потрібно було спускатися під гору й знову підніматися. Тим більше не було для Сарри спонукання виходити на садзаглихевську дорогу після того попередження, яке зробила їй Турфа, сказавши, що євреї, які проїжджали дорогою, можуть її повезти, подарувавши їй сукню. Що за дивна примха була б у дівчинки після всього цього віддати перевагу садзаглихевській дорозі перед зручною і звичною, коротшою і більш їй знайомою стежкою.

Звернімо, нарешті, увагу на садзаглихевську дорогу. Чи відповідає вона умовам викрадення серед дня живої дитини, можливості того злочину, який припускає обвинувальна влада? Дорога ця йде з півдня на північ долиною або, краще сказати, улоговиною, між двома видовженими пагорбами, що обмежують її із заходу та сходу. На пагорбах, по обидва боки дороги, розкидані на різних відстанях один від одного будинки мешканців селища Перевісі. Будинки ці, чергуючись із виноградниками та лісовими чагарниками, слугують ніби спостережними пунктами щодо дороги. З узвишшя пагорбів усі дороги, що йдуть через Перевісі на відстані близько 200 сажнів, видно майже в усіх їхніх пунктах. Удень у виноградниках, біля будинків, у чагарниках лісу, то тут, то там працюють мешканці Перевісі поблизу самої дороги. Тих, хто проїжджає дорогою, видно. Поки проїжджали 4 квітня євреї через селище Перевісі, їх бачили то Церетелі, то Цхададзе, то Модебадзе, Цивілішвілі, то Коджая та інший Церетелі. Їх бачили з будинків, із дворів, із виноградників. З усіх місць, на яких перебували свідки проїзду євреїв, вони вільно могли розмовляти з євреями; за дослідом, проведеним слідчим, з усіх цих місць чути звичайну людську розмову, що відбувається на дорозі. Мешканці одного боку дороги можуть вільно розмовляти з мешканцями протилежного боку. Частина дороги видна з одного місця, інша — з іншого. Дорога вся на виду й під спостереженням. За таких умов було б украй ризиковано і навряд чи могло спасти комусь на думку зважитися на викрадення дитини, яка, розуміючи небезпеку, звичайно, доклала б усіх своїх дитячих зусиль, щоб закричати, покликати на допомогу, і, звичайно, мешканці Перевісі почули б такі крики відчаю та жаху, які не залишили б можливості вагатися, чи це крики козла, чи крики дитини, чи плаче дитина й напружує свій дитячий голос, щоб покликати до себе на допомогу. Ні, я не бачу можливості викрадення Сарри Модебадзе на садзаглихевській дорозі.

Не бачили цієї можливості спочатку й самі мешканці селища Перевісі. Усі вони бачили євреїв, що проїжджали, і, однак, коли зникла Сарра, підозра на євреїв упала не відразу. Перше й найприродніше припущення було, що дівчинка, йдучи додому, заблукала, оскільки був сильний туман. Усі зусилля родичів і знайомих спрямувалися на те, щоб шукати дівчинку обабіч дороги, у лісі, у чагарниках, у полях. Ніхто не починав мови про євреїв. Було б інакше — розшуки того ж дня спрямувалися б до Сачхере, куди проїхали євреї. Підозра на євреїв виникла лише наступного дня, коли Сарри, попри пошуки, ніде не виявилося. Йосиф Модебадзе каже, що підозра на євреїв у нього з’явилася лише тоді, коли Дмитро Церетелі розповів йому про почутий ним дитячий крик. Кекеле Модебадзе каже, що наступного дня стали думати на євреїв, оскільки дівчинка ніде не знаходилася, «а хто ж міг її викрасти, крім євреїв?» Цікаво, що всі свідки, у яких виникла рішуча підозра на євреїв, під час розпитувань тут намагалися звалити один на одного честь первісної заяви такої підозри. Так, Йосиф Модебадзе каже, що він запідозрив євреїв зі слів Дмитра Церетелі. Церетелі каже, що він не мав розмови з Модебадзе про євреїв. Цхададзе каже, що Григорій Датиков Модебадзе, прийшовши до них у дім, сказав: «Нічого шукати дитину — євреї викрали». Григорій Модебадзе стверджує, що була така розмова, але що підозри збудила Турфа. Одним словом, підозра утвердилася на такому умовиводі: євреї проїжджали, дівчинка пропала — отже, євреї її викрали.

Я не стану сміятися над цими простими людьми, позбавленими розумового світла, над дитячою наївністю їхніх висновків, над їхнім забобоном, не торкнутим критикою здорового міркування. Яке право маю я глумитися над хиткістю й легкістю їхніх умовиводів, коли й тепер, після довгого попереднього й судового слідства, вам підносять обвинувачення, побудоване на тих самих умовиводах і лише доповнене з надлишком байками та плітками. Повчально, однак, простежити, як підозра, що виникла в умах простих і забобонних людей, росла, розвивалася, зміцнювалася і склалася в грізне обвинувачення. Ви побачите, що життєвість цієї підозри знайшла собі поживу й підтримку не в умах мешканців Перевісі та Сачхере, а в довірі до підозри та діях поліцейської та слідчої влади; що родичі Сарри лише вміло скористалися непорозуміннями й легковір’ям осіб, які з’ясовували справу про її смерть. Йосиф Модебадзе, ніде не знаходячи своєї зниклої дочки, не бачачи пояснення її зникнення, зупиняється хоч і на хиткій підозрі проти євреїв, про що він і робить заяву поліцейському приставу. Тим часом як пристав, не провівши ні розшуків, ні дізнання про обставини зникнення Сарри, передає заяву Модебадзе судовому слідчому, Сарру було знайдено. Зі знайденням її трупа і для Модебадзе, і для всіх інших, як видається, стала зрозумілою причина смерті Сарри: дівчинка заблукала й загинула нещасним чином. Принаймні ні старшина, який оглядав труп Сарри, ні інші, що були при цьому огляді, не підтримують підозри проти євреїв і поводяться з трупом Сарри так, як це буває у безперечних випадках ненавмисної нещасної смерті. Старшина приносить труп у дім Модебадзе, сім’я Сарри ховає її труп, не чекаючи його огляду слідчим, не вимагаючи цього огляду й не турбуючись про долю заявленої перед тим підозри, яка тепер і для самого Модебадзе не видавалася вже обґрунтованою та ймовірною. Тим часом, маючи перед собою попередню заяву Модебадзе, слідчий приступає до вириття та розтину трупа. Модебадзе не присутній при розтині, не цікавиться ним і навіть певний час не знає про нього. Між слідчим і лікарем виникає розбіжність щодо причини смерті Сарри. Користуючись невірними поліцейськими відомостями , лікар дав таке пояснення випадку смерті Сарри, яке не знаходить собі підтвердження в огляді місця, де знайдено труп. Перше непорозуміння, яке було б неважко роз’яснити, поставившись до справи без упередженої думки, перша розбіжність, яку можна було б примирити більш відповідним обставинам справи поясненням причини смерті Сарри, дає Йосифу Модебадзе нагоду підняти знову вже залишену ним підозру, і тут починає він указувати свідків, які чули дитячий крик, звертає увагу на розірвану сукню Сарри, заявляє про те, що під колінами в неї помічено порізи. Порізи необхідно було вигадати, щоб надати солідності підозрі. Звичайно, розраховувалося при цьому, що труп похований і що показання про порізи візьмуть на віру. Повторний огляд трупа, виритого із землі, проведений у присутності батька Сарри, переконує, що жодних порізів на ногах Сарри немає й не було.

Здавалося б, повторний розтин трупа мав би привести до роз’яснення випадку смерті Сарри й показати, з якою підозрою і з якими достовірними заявами має справу слідство. Але воно, навпаки, проймається важливістю підозри й надає їй перебільшеної ціни. Через деякий час після першого розтину поліцейський пристав, оглядаючи місце знаходження трупа Сарри, помічає давні сліди двох коней, що йшли в напрямку трупа. Пристав звертає на це увагу, і цього досить, аби родичі Сарри обернули його здивування на підозру щодо євреїв. Приховують справжнє походження слідів і пояснюють, що на них не звернули уваги тоді, коли знайшли труп Сарри. Дивне й неймовірне обвинувачення. Чи можливо, щоб ті, хто оглядав труп на місці, — а таких було багато, — могли пропустити тоді ще свіжі сліди, що вказували на привезення Сарри в те місце, де її знайдено? Чи можливо, щоб батько Сарри, який мав підозру на євреїв, залишив без уваги ці сліди, які так підтримували його підозру? Пристав не зупинився на цих питаннях. Він припустив, що сліди існують, але не були помічені. І свідки, які, як виявляється, знали про походження цих слідів, замовчують, а інші, користуючись їхнім мовчанням, свідчать про зустріч на сачхерській дорозі двох євреїв напередодні знаходження трупа Сарри й таким чином готують роз’яснення тому здивуванню, яке виникло в умі пристава. Слідство отримує новий поштовх. Крик спершу чули лише на садзаглихевській дорозі. Цього недостатньо; слідство бажало б ще нових свідків дитячого крику на подальшому шляху євреїв. І щойно відчули цю потребу — ціла група свідків, більш ніж через місяць після зникнення Сарри, з’являється раптово і, мовчавши доти, свідчить про почуті крики. Загалом, стежачи за попереднім слідством, ми бачили, що при кожній новій вимозі слідства негайно ж з’являється і пропозиція, цілком задовільна. Кожне непорозуміння, кожен сумнів, який виникає в осіб, що провадять дізнання та слідство, кожна їхня, іноді мимовільна, помилка негайно ж обертається на користь заявленої підозри; за них хапаються, як за іскру, і роздувають у полум’я, що освітлює справу зовсім не з того боку, на якому була істина. Так склалася ця справа й це обвинувачення.

Я поставив собі за мету довести перед вами не тільки те, що сама будівля обвинувачення побудована на хиткій основі й має зруйнуватися при серйозному до неї дотику, але я хочу довести, що самі матеріали цієї будівлі, яку увінчав тепер своїм рішучим словом прокурор, не мали й не мають внутрішньої гідності та міцності. Я мушу тепер вступити на шлях дитячих стогонів і криків, почутих кількома свідками. Це якийсь похмурий перехід дантівського чистилища, де душі нехрещених немовлят у томливому очікуванні волають про порятунок. Це тривала вокальна музика, яка, однак, ніяк не складається в концерт. Немає злагоди, немає й одноманітності в цих звуках, підхоплених випадково свідками; різноманітні враження й висновки самих свідків. То чують вони дитячий крик, то якесь мукання, то крик козла, то стогін дитини, що задихається, то плач, то цілу фразу із закликом про порятунок. Одним свідкам почувся дитячий крик, але коли вони побачили козла, то зробили висновок, що це був крик козла, і заспокоїлися. Інші чують крик, але коли виходять на цей крик — почуті звуки замовкають. Чують плач, ідуть на допомогу, думають побачити дитину, але бачать євреїв і, не звертаючи потім уваги на плач, ідуть геть. Обмінюючись думками з приводу почутого крику, погоджуються, що це крик козла, але коли дізнаються, що євреями викрадено дитину, переконуються, що почутий ними крик був не крик козла, а дитини, і що євреї не просто поспішали їхати, а були налякані. Усі ці найрізноманітніші свідчення-враження, без подальшого їх розбору, без примирення суперечностей між ними, виставляються обвинуваченням як докази і, додам, як найголовніший доказ, що пов’язує проїзд євреїв зі зникненням Сарри. Розгляну окремо кожне зі свідчень.

Першим, хто чув крик, є Григорій Датиков Модебадзе. Він був за 72 сажні на подальшому шляху євреїв від з’єднання стежки із садзаглихевською дорогою. На просторі цих 72 сажнів мало відбутися викрадення Сарри. Модебадзе чує «крики ніби дитини», звуки «вай ме, деда мішвіль». «Ви стверджуєте, — запитує свідка прокурор, — що це справді був крик дитини?» — «Неодмінно дитини», — відповідає Г. Д. Модебадзе. «Який же крик, — цікавиться захист, — відтворіть його». Почулося якесь мукання, а потім крик а… а… а…, вимовлений не особливо голосно. Продовжуючи, свідок каже, що йому здалося, що це був «крик дитини». Значить, додає до цього відгуку прокурор, ви переконані, що це був крик дитини. Дмитро Церетелі чув, що дитина плакала, «ніби побили дитину». Але я вже доводив, що цей свідок не міг чути жодного плачу й крику на тому місці, на яке він указує, оскільки він не міг наздогнати на цьому місці євреїв. Потрібно зауважити, однак, що і цей свідок, і Григорій Модебадзе, вийшовши на місце, з якого їм почувся крик, бачать євреїв, що проїжджають, але крику дитячого вже не чують, бачать, однак, козла, заспокоюються і йдуть геть, ніби нічого й не сталося. Не вражали їх крики й стогони Сарри. Свідка Непарадзе — це та сама бабуся, яка сказала, що вона занадто стара, оскільки їй більше сорока років. Вона теж каже, що чула плач дитини, а не козла, але додає, що вона трохи глухувата. І цій глухуватій свідці доводиться свідчити про почуті нею звуки, зрадницькі звуки, що мають викрити підсудних. Непарадзе чула крик: ва… ва… ва… Дитина, каже вона, плакала, один раз скрикнула. Розпитуючи цю свідку, прокурор висловив, що вона на попередньому слідстві показувала одне, тут говорила інше, а тепер третє. Прошу тепер, судді, обґрунтувати ваш обвинувальний вирок на показанні цієї свідки. Виступає перед нами Бесо Гогатішвілі. Він чув дитячий стогін; просимо зобразити цей стогін; свідок зображує якесь мукання. Почувши дитячий крик, каже Гогатішвілі, я побачив потім, що кричить козел, і заспокоївся.

Далі йде група сачхерців. Це не окремі свідки, випадково з’єднані, а саме цілісна група, з’єднана узами — одні кумівства, інші співжиття і, нарешті, усі — єднанням розумового мороку. Соломея Колмохелідзе почула крик, «ніби діти душаться». Це її власний характерний вислів. Запитуємо: «як це діти душаться — поясніть». Прикладається рука до рота, і Соломея зображує, як душаться діти. Свідка, почувши крик, подумала, що це крик її онука, — принаймні вона так говорила на попередньому слідстві, тут же вона це заперечила. Занепокоївшись криками, вона вийшла, подивилася, переконалася, що дитина невістки не кричить, і пішла до свого пожильця Надірадзе, який заспокоїв її тим, що їдуть євреї й везуть козла, кричить козел, а не дитина. Здається, залишалося одне — цілком заспокоїтися, але Соломея Колмохелідзе не заспокоїлася; у здивуванні повернулася вона додому, зачинила двері й, діставшись до ліжка, знепритомніла від самого уявлення, як вона пояснила, про той крик, який вона чула. Коли наступного дня вона дізналася про викрадення євреями дитини, для неї все стало зрозумілим, а через півтора міся ця вона заявила поліції про почутий нею крик. Далі йде пожилець Соломеї Колмохелідзе, Максим Надірадзе, який також каже, що виразно чув стогін дитини. Просимо і його зобразити ці стогнучі звуки; він точно так само, за одним зразком із Соломеєю Колмохелідзе, прикладає руку до рота й відтворює їх. «Увійшла до мене, — оповідає він, — господиня і сказала, що, здається, чула вона крик дитини»; але Максим Надірадзе вказує їй на козла, якого в той час повз нього провезли євреї, що це козел кричить; наступного, однак, дня, коли він почув про зникнення Сарри, він сам зрозумів, що почутий ним крик був справді крик дитини. Натела Дурмашидзе стоїть у своєму саду, бачить євреїв, що проїжджають; у них перекидна сумка; в одній половині сумки, каже свідка, щось бурчало або пищало, а в іншій був козел. Чи не було це, запитуємо ми, бурчання та писк курей або гусей, яких везли із собою євреї? Ні, каже, ці звуки нагадували голос дитини, але тільки все це «було далеко від мене, через паркан я не бачила, оскільки далеко стояла від паркану». Просимо і цю свідку зобразити почуте бурчання та писк, і вона видає стогнуче а… а… а… Яка, запитуємо, була сумка? Невелика, відповідає, вона була зав’язана. «Я в той час, — пояснює свідка, — була засмучена смертю свого сина». Натела Дурмашидзе була в саду не сама, а зі своєю кумою Пепою Яламовою. З цікавістю чекаємо на показання Яламової, але вона не з’явилася — вивихнула собі ногу. Зачитується її показання, дане на попередньому слідстві. У ньому дізнаємося таке: «Коли євреї порівнялися з нами, — каже свідка, — у цей час я почула крики козеняти. Перед цим я жодного дитячого крику та звуків не чула. Побачивши стривожені обличчя євреїв, я подумала, що трапилося щось недобре, і, не знаю чому, у мене з’явилася думка, що вони везуть викрадену дитину, про що я тут же й сказала кумі Нателі, а кума відповіла, що вона ясно почула крик дитини. Після того як ми дізналися про викрадення Сарри, я стала всім розповідати про побачене мною». Отже, поруч стоять у саду надвечір дві куми: одна чує ясно, що кричить дитина, а інша чує крик козеняти, але думає, що євреї везуть викрадену дитину; обмінялися куми своїми враженнями й вирішили на тому, що євреї справді провезли не кого іншого, як дитину; а коли наступного дня вони почули про зникнення Сарри, то для них стало ясно, як день, що її-то й везли євреї. Наталя Тушишвілі бачила те, чого ніхто інший не бачив. Вона бачила, що єврей сидів на коні по-дамськи. Бракувало тільки, щоб єврей був у довгому костюмі амазонки й складками спідниці прикривав дорогоцінну, але й небезпечну ношу, що була в сумці. Тушишвілі чула звуки, ці звуки відрізнялися від крику козла. Давши терпляче відповіді на запитання головуючого та прокурора, свідка під час запитань з боку захисту втомлюється, скаржиться на хворобливість і посилається на своє показання, дане на попередньому слідстві; підкріплена вагомим словом головуючого, який пояснює свідці, що вона відповідає суду, а не захисту, Тушишвілі задовольняє нашу цікавість щодо того, які звуки чула вона із сумки. «Звук був глухий, — каже вона, — якби мене повісити, то я не в змозі була б зобразити цього звуку. Якби було голосніше, — продовжує вона, — то я б могла висловити, утім, часу не було, щоб помітити все в подробицях». Так ми й не дізналися почутих свідкою звуків. Далі йде синьйора Кесарія Чарквані. Чула, каже, крик: ай, ай, ніби рот був чимось затулений у дитини. Потім вона закриває рукою свій рот, зовсім так само, як робили це Соломея Колмохелідзе й Максим Надірадзе, і видає зовсім такий самий звук. «Звук цей підходив до звуку 7- або 8-річної дитини», — стверджує свідка. Дивовижна слухова здатність визначати за допомогою звуку літа! Пробуємо перевірити цю здатність і запитуємо, чи могла б вона відрізнити голос 30-річної людини від 25-річної. Свідка у відповідь кидає на мене невдоволений погляд. Чи міг бути схожий почутий вами звук, ставлю я простіше запитання, на голос, наприклад, 9-річної дитини? Ні, відповідає свідка. А на голос 6-річної? Теж, каже, ні — і якраз помилилася, бо Саррі Модебадзе було лише 6 років. «Євреї були налякані, коли порівнялися зі мною». Дивлюся на свідку і, крім приємності, не бачу в ній нічого, що могло б налякати євреїв, які побачили її…

Головуючий: Я б попросив не торкатися особистостей.

Присяжний повірений Александров: Запитую потім, чому вона робить висновок про переляк євреїв. «Тому, — каже, — що вони поспішали», — ось вам і пояснення переляку євреїв. «Подумала, — продовжує свідка, — що в єврея в сумці дитя», — але вона подумала це наступного дня, коли дізналася про зникнення Сарри.

Панове судді! Півтора дня ми слухали всіх цих свідків, вивчали звуки, ними почуті. Ми були в задушливій атмосфері тяжкого кримінального злочину; ми бачили перед собою ці арештантські халати, ці обличчя, виснажені одинадцятимісячним тюремним ув’язненням; над ними грізною хмарою нависло обвинувачення, воно готове було вибухнути каторгою. Не до жартів і сміху було. Але коли через кілька днів цей процес стане минулою справою, коли до нього можна буде підійти з безтурботністю стороннього спостерігача, коли можна буде спокійно поглянути на цю сторінку процесу, що зайняла у вас півтора дня, — щось дивне постане перед уявою спостерігача. Постане перед зором якийсь комічний дивертисмент, ніби для розваги, для заспокоєння нервів, всунутий у страшну кримінальну драму; якийсь гумористичний листок серед сторінок кримінальної справи про кривавий злочин. І під цим гумористичним листком вас запрошують підписати вирок, що присуджує кількох людей до каторги.

Звернімося тепер до інших свідків, які теж могли б чути дитячі крики та стогони, але які їх не чули. Самсон Гогечиладзе каже, що дитячих криків не чув, хоча й був близько біля євреїв, пройшов із ними кілька кроків і чув лише, що козел мекав. Щоправда, звернув він увагу на якийсь рух у єврейській сумці. Він поцікавився дізнатися, що рухається в сумці. Йому відповіли, а може, й не відповіли, що в сумці гуси. Та вони ж здохнуть, попереджає він; нехай здохнуть, відповідають йому. Очевидно, цікавість Гогечиладзе не були зацікавлені задовольняти, відповідали як попало. Рухалося щось у сумці чи не рухалося — важливо те, що якби то був рух дитини, яка бажає вивільнитися з сумки, Гогечиладзе не заспокоївся б на поясненні, що в сумці гуси. Іліко Комушадзе теж зустрів євреїв, але не міг помітити, що було в них у сумці; з козлом євреї нічого не робили, за вухо його не смикали, лозиною не били, дитячих криків свідок не чув. Давид Анасашвілі — свідок випадку купівлі євреями гусака на подвір’ї Нателі Капуршвілі. Один із євреїв увійшов у двір; почалася торгівля; господиня просить за гусака 1 руб. 20 коп., єврей дає лише 40 копійок. Товариші його квапляться додому, радять дати за гусака 80 копійок; і, нарешті, гусака куплено. Анасашвілі й Капуршвілі бачать інших євреїв, що зупинилися в очікуванні купівлі їхнім товаришем гусака, бачать у них козла, чують, що козел постійно кричить, але дитячих криків і стогонів не чують. Євреї поспішають, але тим не менше чекають, поки товариш закінчить купівлю гусака. І це в той час, коли, за думкою обвинувачення, євреї везли Сарру, коли щохвилини вони ризикували бути відкритими, викритими в тяжкому злочині, коли щохвилини можна було побоюватися зрадницького для них крику та стогону замкненої в сумку дитини. Чи є сенс у спокійному торзі за гусака в той час, коли всі думки мають бути зайняті приховуванням підступно викраденої дитини? Євреї в’їжджають у Сачхере; їх зустрічає Бічія Душиашвілі, старшина, представник поліцейської влади; він розмовляє з євреями, але жодних дитячих криків із їхніх сумок не чує. Зверніть, панове, увагу на план містечка Сачхере й помітьте ту дорогу, якою їхали додому євреї; ви побачите, що вони їхали найлюднішою вулицею Сачхере. Це злочинці, що везуть із собою небезпечну ношу! Князь Абашидзе, поліцейський пристав, пояснив, що шлях, яким їхали євреї по Сачхере, найбільш віддалений від єврейського кварталу і що вони могли б, якби побажали, проїхати зовсім іншою дорогою, хоч і довшою, там, де не було будинків, де, отже, стогонів і криків дитини ніхто б не почув. Дивовижна зневага до небезпеки, у якій євреї не могли не перебувати, яку вони не могли не усвідомлювати, якщо вірити прокуророві, що вони везли викрадену Сарру.

У якому положенні могла перебувати Сарра Модебадзе, коли її везли в сумці? Чи була вона герметично закупорена? Тоді вона задихнулася б дуже скоро, і криків із сумки жодних не могло бути. Чи було їй просторо в сумці? Але тоді вона намагалася б вивільнитися, кричала б, рвалася назовні; адже перебуваючи в такому небезпечному становищі, Сарра, якій було 6 років і яка не могла не усвідомлювати його, напружила б усі свої, хоча б дитячі, зусилля, кричала, кликала на допомогу, рвалася із сумки, прогризла б її, нарешті, і дала б про себе знати яскравішим способом, ніж звуки, які можна було прийняти і за голос дитини, і за мекання козла. Очевидним видається, що в сумці у євреїв був і кричав не дитина, а козел. Молода тварина, у повній невідомості щодо майбутнього, яке на неї чекає, у тузі, можливо, за покинутими полями своєї батьківщини, стиснена у своїх рухах, яка воліла б побігати, поскубти траву, знуджена, очевидно, незвичним для неї становищем пасажира, виражала своє засмучення в жалібних криках, писклявому меканні й тому подібних звуках. Розважали себе на його рахунок і супутники його: то лозиною його вдарять, то вухо закрутять. Усе робилося начистоту, по душі, і ніхто не чекав грізного обвинувачення. Були з євреями індички, кури й гуси, і ці не відчували потреби залишатися безголосими. Ось правдиве міркування про походження тих звуків, які стали раптом звуками й стогонами дитини, щойно рознеслася звістка про викрадення Сарри.

Покінчимо з комічною сторінкою справи; попереду належить щось, як видається, серйозне: це подія в домі предводителя дворянства князя Церетелі. Щось надзвичайне чується, що нагадує ніби подію з перших віків християнства. Єврей, який щойно покинув своїх однодумців, біжить у найближчий дім, дім предводителя дворянства, і гучним криком заявляє, що прийшов відкрити сердечну таємницю, говорити про замучену християнську дитину. Так і чекаєш якоїсь великої події, навіч здійснюваного навернення єврея в послідовника Христа. Перед цим євреєм не розверзлися небеса, він не чув голосу: «Савле, що гониш!», — але він тільки що закінчив пасхальну трапезу зі своїми друзями, він знає за ними злочин, що обурив його совість, відвернув його від колишніх переконань; перед ним відкрилося світло істини, і він іде викривати великий злочин своїх одновірців. Єврей потонув у людині, і ця людина з каяттям, з бажанням порвати зі своїм минулим, з бажанням, можливо, повного оновлення, приходить виконати великий моральний обов’язок. Прибігає Елікашвілі й сідає на землю. Кілька разів несамовито кричить він: «Подайте мені предводителя дворянства!» Предводителя немає. У Елікашвілі цікавляться, навіщо йому предводитель? Сидячи на землі все в тому ж положенні, продовжує кричати Елікашвілі, кричить так, що на крик збігаються люди з різних боків, кричить без жодної потреби, кричить, коли з ним говорять звичайним голосом, і все кричить: подайте мені предводителя, я хочу відкрити сердечну таємницю! П’яний був Елікашвілі, закрадається в мене підозра, з усього видно, що п’яний. Запитую свідків. Ні, кажуть, ми стояли близько, жодного винного запаху не було чути. Що ж, можливо, у свідків нюх не особливо сильний, але з цього ще не випливає, щоб Елікашвілі не був п’яний. Ми його проганяли, кажуть свідки, хотіли видалити з двору. Навіщо ж ви проганяли, запитую, людину, яка прийшла у серйозній справі, охоче розмовляє з вами, хоче відкрити сердечну таємницю? Предводителя немає, припустімо, але Елікашвілі вам занепокоєння не завдає? Навпаки, він мав би збуджувати вашу увагу, цікавість, ми могли чекати від нього розповіді про важливу подію. Навіщо ж було гнати з двору? На це запитання задовільної відповіді не отримую. Довідуюся в місцевого старшини, маючи на увазі, що в день події святкувалася пасха, що Елікашвілі був на святковому обіді і що цілком можливе певне з його боку післяобіднє збудження. Бічія Душиашвілі, свідок, викликаний обвинуваченням, каже: «Так, М. Елікашвілі — людина загалом непитуща, але зрідка разів два-три я бачив його п’яним. У день пасхи він напився. Він обідав цього дня в єврейському домі, поблизу двору предводителя дворянства, затіяв там бійку, гнався з дерев’яним підносом за одним євреєм; покликали старшину, який проходив повз, той заступився, зв’язав Елікашвілі, але через кілька хвилин він розв’язався і, лаючись, побіг у дім предводителя». Ось пояснення події з Елікашвілі, і якщо він справді навіть говорив про замучену дитину, то й у цьому немає нічого дивного, оскільки ще напередодні все Сачхере знало про зникнення Сарри й про те, що її викрадення приписується євреям.

Виходжу з двору предводителя дворянства й зустрічаю Йосифа Якобішвілі — це свідок своєрідний, із показанням у вигляді рухомої панорами. Йосиф Якобішвілі, колишній дячок, покинув тихий і солодкоголосий псалмоспів, і доля, чи то сміючись над ним, чи то серйозно вказуючи йому новий шлях служіння, висунула його на роль, яка вимагає не тільки голосу, але й такту, сумлінності, правди, особливо правди. Він раптом зовсім несподівано стає свідком двох фактів, важливих для обвинувачення. Іде Якобішвілі вулицею Сачхере, куди він прибув у своїх справах, іде й зупинився. Чому, запитують його, ви зупинилися? Так собі, каже. Думаю, що могло трапитися. Буває, що годинник іде і зупиниться, а потім знову йде. Зупинившись, Якобішвілі бачить, що хлопчик років одинадцяти підбіг до єврея на вулиці й запитує: а що, замучену нашими дитину відвезли тієї ж ночі чи ні? — і отримує за це від єврея потиличник і прізвисько осла. Якобішвілі не зрозумів, власне, сенсу слів хлопчика; він пішов своєю дорогою. Але ці слова, значення яких він не зрозумів, залишилися в його пам’яті, і він пригадав їх, коли через два-три тижні почув суперечку з приводу обвинувачення, зведеного на євреїв. Дивним, однак, видається те, що євреї, які викрали Сарру, так необережно поводилися з предметом свого злочину, що навіть малі діти знали про нього й базікали на вулиці. Але слова єврейського хлопчика — не єдине надбання на користь справи з боку Якобішвілі. Було ще інше, про що він свідчить. Було це 6 квітня. Іде він, розповідає Якобішвілі, і цього разу не зупиняється. Бачить він, що десяцький ходить по домах євреїв, стукає і скликає їх на схід; а Якобішвілі все йде і йде, так що, треба гадати, десяцький дуже поспішно заходив у доми, робив виклики, та й самі доми були розташовані якраз на шляху Якобішвілі. Стукає десяцький в одному домі і, звичайно, постукавши, зупинився, а Якобішвілі все продовжує йти. На стукіт виходить жінка. Десяцький просить її викликати сина. Тим часом Якобішвілі все йде. Жінка відповідає: «Навіщо вам мій син? Він на схід не піде, він у замученні дитини з вами не брав участі, нема чого йому бути на сході». Якобішвілі, не забувайте, все йде та йде. Що ж таке його показання, як не рухома панорама? Я пригадую оповідь, як один сановник, покликавши до себе художника, запропонував йому написати картину баталії, що тривала чотири дні. Війська виступали, рухалася артилерія, розгорталася і скакала кавалерія, колони змінювали місця, ішов бій, перемога схилялася то в той, то в інший бік, і, нарешті, на четвертий день на місці битви залишилися лише трупи та зграї воронів. «Вам завгодно, щоб я написав кілька картин?» — запитав художник. «Навіщо кілька, напишіть усе це на одній картині». Художник відмовився. Якобішвілі — цей би зобразив усе на одній картині. Вислухавши розповідь Якобішвілі, запитуємо десяцького, чи не збирав він 6 квітня схід. Він відповідає, що не міг збирати схід, бо це був день єврейської пасхи, і цього дня, як дня великого свята, сходів не збирають. Модебадзе заперечує, що Нато Ціціашвілі не десяцький. Запитуємо про це старшину Душиашвілі. Бічія Душиашвілі підтверджує, що сходу 6 квітня не було. Нато Ціціашвілі справді десяцький, але сходу збирати не міг, бо цього дня в сході потреби не було. Розстанемося з Якобішвілі.

Мені належить говорити з приводу обвинувачення Моші Ціціашвілі. Я мушу вам відкритися по душі. Якщо 61-річний Жундіашвілі збуджує в мені серйозні думки, якщо я, дивлячись на нього, не міг відмовитися від думки, що 61-й рік життя Жундіашвілі був першим роком його тюремного ув’язнення; якщо я дивлюся на нього й думаю, що немає умов, які б застрахували від в’язниці, що, власне кажучи, місця настільки й не настільки віддалені — це лише поняття відносне, що по суті вони близькі кожному з нас і що близькість їхня залежить від обставин, якими розпоряджається наша воля, — якщо Жундіашвілі збуджує в мені серйозні думки, то мої симпатії присвячені Моші Ціціашвілі. Я його люблю, як любить мати свого нещасного сина; Моша — це мій Йосиф, якого всі продають, до кого він по-братськи звертається. І справді, Моша надзвичайно нещасливий, ніщо йому не вдається. Захотів Моша поворожити про майбутнє. Він знав уже, що проти нього збирається грізне обвинувачення, а тут як навмисне підвернувся маг і чарівник Комушидзе, який по пульсу дізнавався долю людини. Моші хочеться трошки підняти завісу майбутнього, дізнатися, чим закінчиться його справа, яка його так непокоїть. Звичайно, Моша переступає цим закон Мойсеїв, що забороняє звертатися до магів і чарівників. Але якби не було закону, не було б і злочинів. З іншого боку, цар Саул був і серйозніший за Мошу, та й той звертався до ендорської чарівниці, викликаючи через неї тінь Самуїла. Моша тіні Самуїла не тривожив; він бажав лише запропонувати свій пульс, щоб Комушидзе за його допомогою вирішив питання, яке сильно займало Мошу.

Головуючий: Я б попросив не говорити зайвого й не торкатися речей, які до справи не стосуються.

Присяжний повірений Александров: Я змушений торкатися цього предмета лише тому, що ворожіння ставиться за доказ проти М. Ціціашвілі в обвинувальному акті, і я з необхідності мушу вважати цей доказ істотним, бо обвинувальний акт є зібранням істотних доказів. Я думаю, що із замаху Моші на ворожіння можна зробити висновок не про його винуватість у справі, а лише про його нервову нетерплячість. Моша справді нетерплячий, він не може спокійно вичікувати перебігу подій. Він звертається до одного свідка у справі й просить його ні про що інше, як тільки сказати правду на слідстві. Моша вже знає, що цей свідок указаний як такий, що зустрів його нібито в ніч на 6 квітня неподалік від Дорбаїдзе. Покажіть правду, каже він цьому свідкові, скажіть, що ви мене не зустрічали, бо ви ж справді мене не зустрічали. І ці наївні й невинні слова, де немає жодного натяку на підмовляння сказати неправду, і ці звернення Моші до свідка ставляться йому за доказ, і доказ цей як істотний заноситься до обвинувального акта. Нетерплячий Моша раз у раз говорить про свою справу; але й тут невдача. Він говорить, і як навмисне вдається йому побудувати такий вислів, який можна пояснити і так, і інакше. Свідок Юркевич і прокурор розуміють цей вислів в одному сенсі, захист має підставу розуміти його в іншому. Моша, каже Юркевич, висловився так: «Якщо не будемо клопотати у нашій справі, якщо будемо сидіти склавши руки, то доведеться або виявиться наша вина». Два сенси, і все залежить від того, над яким словом підвищення голосу. «Доведеться» наша вина — зрозуміло, йдеться про справді вчинений злочин; підвищте голос над словом «наша» — сенс буде інший: звалять на нас і виявиться наша вина. Я гадаю, що Моша вжив цей вислів саме в другому сенсі, бо якби він мав на увазі перший сенс, то не став би так голосно говорити, щоб Юркевич міг чути його слова.

Що ж пов’язує Мошу з цим обвинуваченням? Його зустріли, він їхав напередодні дня, коли знайдено труп Сарри, сачхерською дорогою, поблизу якої опинився труп. Але насправді труп від цієї дороги лежав далеко. Можна зупинитися в здивуванні над питанням: навіщо потрібно було привозити труп так далеко, коли його можна було кинути в іншому, ближчому місці. Свідки кажуть: ми бачили, що їхали два євреї; Мошу впізнали — Моша був єдиний єврей, якого свідки знали. Гукнули вони Мошу, назвали його на ім’я, але вершники, що зустрілися, не відповіли. Чому не відповіли? Не відповіли тому, що між ними не було М. Ціціашвілі, чи не хотіли відповісти, хотіли сховатися — невідомо. Біля трупа виявилися сліди двох коней. Якщо бачили Мошу вдвох з іншим вершником і якщо потім виявляються біля трупа сліди двох коней, то хто ж, роблять висновок, як не Моша привіз труп? Але я гадаю, що Моші не було при зустрічі з двома свідками, якщо навіть вони зустріли якихось вершників. Моша Ціціашвілі увечері був разом з іншими, він просив поставити на ніч варту біля єврейських домів, оскільки євреї бояться, що дитина, з огляду на зроблене проти них обвинувачення, може бути комусь підкинута. Таке прохання, яке лише випадково залишилося без задоволення, не вказує на майбутню необхідність для Моші вивозити із Сачхере труп дитини. Потім, ніч на 6 квітня була місячна — та ніч єврейської пасхи, яка, на відміну від нашої, святкується в повний місяць. У світлу ніч виїжджати із селища з трупом Сарри Модебадзе було б ризиковано. Припустити таку необережність з боку Моші важко. Та й навіщо було відвозити труп так далеко, коли можна було сховати його навіть в одному з найближчих місць? Але як же пояснити сліди двох коней біля трупа? Щодо слідів коней я не стану виключно ґрунтуватися на свідченні Філімона Мікадзе. Не тому, що не вірю цьому свідкові; ні, особисте моє враження було на користь того показання, яке він дав. Не знаю, яке враження він справив на вас, панове судді, це залежить від смаку й погляду; на мене його показання справило враження правди, але я не можу не визнати, що свідчення Мікадзе дещо запізніле. Щоправда, я не згоден з тим, що свідчення Мікадзе, дане тут, перебуває в суперечності з його показанням на попередньому слідстві, — це не зовсім справедливо. Тут Мікадзе показав більше того, що показав він на попередньому слідстві; на попередньому слідстві він далеко не показав усієї правди; але те, що він показав тоді, не виключає того, що він більш відверто показав тут. На попередньому слідстві він говорив, наприклад, що не бачив слідів наносного піску на трупі. Але ж на попередньому слідстві питання було про те, чи справді Сарра Модебадзе втопилася чи ні? Такої кількості піску, щоб можна було припустити втоплення, на трупі не було. Тут Мікадзе стверджує, що були сліди піску, але які? Украй незначні сліди, які могли бути залишені мишами або іншими звірами, що бігали по трупу. Нарешті, ці сліди піску, як і помічені сліди вогкості, могли залишитися від дощу, під яким труп залишався біля паркану; частинки піску могли бути занесені на труп вітром. Таким чином, у теперішньому показанні Мікадзе я не бачу суперечності з тим показанням, яке дав він на попередньому слідстві. Як цілком нове Мікадзе, між іншим, розповів тут замовчане ним раніше про походження кінних слідів біля трупа Сарри. Я прийняв за правило оперувати лише тими доказами, які вважає достовірними сам обвинувач. Я не стану спиратися на показання Мікадзе, яке, як дане пізно, може бути запідозрене обвинуваченням, але для мене важливе це показання в тому відношенні, що воно дає мені думку пояснити хоча б лише гіпотетично, як можливе, походження слідів біля трупа. Мікадзе каже, що родичі Сарри, дізнавшись про знайдення трупа, на двох конях вирушили до місця знаходження його, з дороги звернули в напрямку трупа й тим же шляхом повернулися назад. Справді, цілком можливо, що при першій звістці про знайдення Сарри за три версти від дому її батька родина Сарри на конях поспішила до трупа і сліди коней біля трупа залишені були ними. У справедливості цього мого припущення переконує мене не показання Мікадзе, яке має для мене, принаймні, усю силу переконливості, яке лише наводить мене на ту думку, а інше міркування. Труп Сарри Модебадзе знайдено вже після того, як підозру було заявлено проти євреїв. Ви знаєте, панове судді, що родичі Сарри нічого не пропускали, щоб викрити вину євреїв. Ви пам’ятаєте, що, за їхніми словами, у Сарри виявилися навіть порізи під колінами, які насправді ніколи не існували, як це безперечно доведено. Без сумніву, ці люди, які для своїх цілей знаходили можливим вигадувати порізи у Сарри, бачачи сліди двох коней біля місця знаходження трупа, сліди свіжі, походження яких вони, однак, не знали, не пробачили б їх євре ям, не пропустили б свого часу звернути на них увагу. Тоді ж би вони вказали на ці зрадницькі сліди як на доказ того, що дитина не сама прийшла до стіни виноградника, а що її привезли невідомі люди на двох конях і підкинули. Але про ці сліди нічого не було говорено, ніхто не порушував питання й підозри, а людей, які оглядали труп і місцевість у найперший час після знайдення трупа, було багато. Звичайно, вони зупинялися на питанні, як потрапила дівчинка до паркану виноградника, звичайно, у судженнях, припущеннях про характер випадку не бракувало. Звичайно, було звернено увагу і на положення трупа, і на місцевість, де труп перебував, звичайно, згадували про євреїв, яких до того підозрювали, і серед природних міркувань про всі ці предмети ніхто не помітив біля самого трупа свіжих слідів двох коней і ніхто не вказав на ці сліди. Цього не можна допустити. Ні, походження цих слідів розуміли й не могли не дивитися на них як на доказ, як на вказівку, що труп Сарри привезено й підкинуто. Слідами скористалися пізніше, коли пристав, не знаючи справжнього походження цих слідів, звернув на них увагу. Коли ці сліди стали пов’язувати з привезенням трупа Сарри, тоді виявилося, що нікому не спало на думку звернути увагу на сліди. «Ми, мовляв, люди прості, не догледіли». А ось порізи під колінами догледіли.

Я покінчив із розбором доказів, які виставляють обвинувальний акт і обвинувальна промова. Я міг би, як цілком справедливо зауважив прокурор, обмежити своє завдання лише тим, щоб спростувати виставлені докази. Я не слідчий, я не прокурор, не особа, що провадить дізнання, я не зобов’язаний шукати пояснення, як, від чого сталася смерть Сарри, я можу залишатися в повному щодо цього здивуванні і, тим не менше, просити для обвинувачених виправдувального вироку. Але в цій справі є достатньо даних, які дають можливість роз’яснити випадок смерті Сарри Модебадзе. Нехай ці пояснення будуть лише припущенням; важливо, що можна допустити це припущення і що воно не тільки не суперечить даним справи, але навіть ними підтверджується, що припущення це в усякому разі більш спроможне, ніж припущення про викрадення євреями Сарри для якоїсь невідомої мети. Я пояснюю випадок смерті Сарри таким чином. Сарра, очевидно, пішла з місця випалювання білил додому. Цей висновок я ґрунтую на тій розмові, яка була в неї з сестрою її Майєю і про яку свідчить Турфа Цхададзе. Турфа Цхададзе каже, що, йдучи по хмиз, Майя сказала сестрі: «Іди додому, нам обом тут залишатися нема чого». За всією ймовірністю, після цього дівчинка вирішила вирушити додому й справді, не прощаючись ні з ким, — та, очевидно, цього й не вважали за потрібне, — пішла непоміченою. Коли повернулася Майя і Сарри не було, усі подумали, що дівчинка пішла додому. Піти додому вона могла верхньою стежкою, що йде плоскогір’ям. На цій стежці бачили її С. Церетелі та Коджая, коли вона йшла до Цхададзе; повернутися їй додому тією ж стежкою було цілком природно. Навіщо їй було для повернення додому спускатися на садзаглихевську дорогу? Там належав їй підгірний спуск, який був для неї важкий, а потім гірський підйом біля дому батька. Ми маємо показання багатьох свідків про те, що в час, який збігається з часом зникнення Сарри після проїзду євреїв, густий туман упав на ту місцевість, де було розташоване селище Перевісі. Я визнаю брехливим свідчення Д. Церетелі; але в цьому свідченні, з якого так багато черпає обвинувачення, я візьму лише одну вказівку, на мою думку, цілком вільну від підозри в лжесвідченні, бо ця вказівка в цілому ладі показань Д. Церетелі видається незначною. Д. Церетелі каже, що після проїзду євреїв упав такий густий туман, що він, боячись, щоб не заблукала худоба в лісі, вирушив її шукати й заганяти. Звичайно, худоба — тварина нерозумна, вона з людиною порівняна бути не може; але якщо ми порівняємо цю худобу з 6-річною дівчинкою, то не можемо не дійти висновку, що якщо худоба, яка керується інстинктом, могла в тумані заблукати, якщо цей туман щодо худоби міг збудити побоювання Д. Церетелі, то немає нічого дивного, що Сарра, попрямувавши стежкою й досягнувши того місця, де ця стежка розгалужується і впадає з одного боку праворуч у дорбаїдзевську дорогу, а з іншого — ліворуч веде до дому Модебадзе, що в тумані, який заважав бачити перед собою за кілька кроків, Сарра потрапила на праву гілку стежки, тоді як вона мала йти ліворуч. Потрапивши на дорбаїдзевську дорогу, якою вона й пішла спочатку, думаючи, що вона йде до дому батька, а потім, імовірно, здогадавшись, що вона помилилася й заблукала, ішла до якогось житла, де б вона могла дізнатися дорогу додому й повернутися. Очевидно, Сарра йшла дорбаїдзевською дорогою доти, поки не дійшла до місця, з якого вона могла побачити кам’яну стіну. Побачивши цю стіну й думаючи, імовірно, що це ознака житла, вона пішла в напрямку стіни. Помітивши, однак, що житла немає, не здогадуючись, як потрапити до села, звичайно, стомлена, виснажена тривалою ходьбою, у переляку, Сарра сіла біля стіни на схилі, де вона потім і була знайдена. Звичайно, вона кричала, плакала. Але крику Сарри, кажуть, ніхто не чув, а тим часом за проведеним дослідом із місця, на якому знайшли Сарру, звуки людського голосу чутні в селі Дорбаїдзе. Але проведений дослід не може спростувати того припущення, що Сарра Модебадзе кричала й крик її, однак, не був почутий. Інша річ — напружувати увагу, слухати, коли попереджений про те, що слід слухати, як це було при проведенні досліду, і зовсім інша річ, коли людина не попереджена, не звертає уваги, не прислухається, коли той, хто кричить, перебуває в полі, а той, хто міг би почути крик, сидить, зачинившись у домі. Чути голос дорослого — одне, а зовсім інше — почути крик ослаблої 6-річної дитини. Настала тяжка ніч, Сарра не знала, куди подітися, куди йти. Їй належало одне — залишитися на цьому місці біля стіни. На цьому місці вона заснула. Так її і знайшли. Якщо вірити показанню Ф. Мікадзе — а не вірити йому, принаймні в цьому відношенні, немає підстав, — Сарру знайдено в напівсидячому положенні, з дещо зігнутими ногами, спираючись спиною на схил. Від чого Сарра померла? Від виснаження, від утоми, від дощу, від нічного холоду, що настав за цим дощем. Адже для того, щоб померти від нічного холоду 6-річній дитині, яка була одягнена в лахміття, боса, промокла від дощу, виснажена ходьбою, голодна, не потрібно температури нижче 0 градусів. Сарра могла померти від холоду навіть при 3 або 4 градусах вище нуля. Ми, дорослі люди, насилу переносимо в кімнаті температуру 10–12°, що ж дивного, що дитина могла померти, пробувши довго під холодним дощем. Випадок із Саррою — не що інше, як нещастя. У нас, на жаль, нерідкі такі випадки з дітьми, за якими батьки через бідність засобів, а іноді й через недбалість, не мають уважного нагляду. Випадки ці не збуджують ні в кому підозри, пояснюються дуже просто, як пояснили спочатку й випадок із Саррою Модебадзе. Коли труп її знайшли, причина смерті була для всіх ясна, і ні в кому — ні в рідних, ні в старшині, ні в сторонніх свідках — не збудилося жодних підозр щодо причини смерті. Старшина, який, звичайно, знав, як слід чинити у випадках сумнівної смерті, без вагання погодився на прохання Й. Модебадзе віддати додому тіло дочки, і померла була похована батьками без заяви будь-яких підозр.

На тілі Сарри Модебадзе знайшлися, однак, деякі підозрілі поранення. Зовнішні знаки на трупі — обставина дуже важлива. Йосиф Модебадзе та його сімейство зрозуміли, що вся сутність їхніх підозр на євреїв тримається на помічених зовнішніх знаках на трупі. Але оскільки цих зовнішніх знаків було мало, оскільки цим знакам не без підстав приписувалося посмертне походження, то потрібно було вказати щось серйозніше, і ось після того як труп було оглянуто й зарито на вічний спокій, з’являється з боку родичів Сарри заява, що в неї були порізи під колінами. З огляду на цю заяву труп було знову вирито, проведено повторний огляд місцевим медичним авторитетом, проведено його в присутності батька, якому показано було підколінки його дочки, для того щоб він міг переконатися власними очи ма, що порізів немає. Тим не менше, усе сімейство Модебадзе заявляє і тут, що були порізи. Марно прокурор намагається через розпитування пояснити чимось це, очевидно, брехливе свідчення; він запитує у свідків, чи не було це плям на тілі, чи не прийняли свідки плями на трупі за порізи? Ні, з кожною відповіддю стверджують вони дедалі більше існування порізів і додають: це були глибокі порізи. Після цього прокурор уже більше запитань не ставить. Ви, пане головуючий, знову передопитуєте цих свідків про порізи, ви намагаєтеся знайти якесь пояснення очевидно брехливому показанню, ви шукаєте можливості пояснити їхні слова помилкою. Ні, нові твердження, і тепер уже не про порізи, а про глибокі рани. Тепер зупинимося на знаках на руках. Знаки на руках, на мою думку, пояснюються вельми легко, як пояснили їх лікар Берно та доктор Гульбінський. Вони кажуть, що польові миші або якісь інші гризуни могли обгризти ці м’які частини. Рани не були вирізаними, а були вигризеними; вони зачіпали лише шкіру й не проникали ні в м’язи, ні в сухожилля. На думку лікаря Берно, який справді може бути визнаний свідком-очевидцем, рани були посмертними і притому рівними. Кажуть, свідчення лікаря Берно не заслуговує на увагу, думка його невірна й не має значення. Це не зовсім так. Якщо у свідченні лікаря Берно й не дотримано всіх умов, які вимагаються для актів цього роду, то в усякому разі в ньому містяться такі факти, які підтверджені й Ахумовим, помічником мирового судді, присутнім при розтині Сарри. Всупереч думці лікаря Берно, який підозрював у випадку смерті Сарри сліди злочину, Ахумов каже, що опис ран, як його зроблено лікарем Берно, — правильний, але що він розійшовся з лікарем лише щодо часу походження цих ран. Ця розбіжність була на розгляді вищої цивільної медичної влади на Кавказі, і визнано щодо ран, у чому згодні і Берно, і Ахумов, — що рани, за всією ймовірністю, посмертні і що якщо навіть допустити прижиттєве походження цих ран, то видобута з них кількість крові могла бути лише найнезначнішою. Якщо стати на ґрунт обвинувачення, то походження ран і кількість крові має серйозне значення. Вельми важлива й інша думка загальної присутності управління медичною частиною на Кавказі, яка допускає можливість пояснити смерть Сарри дією не тільки втоплення, задушення, але й інших причин, за винятком однієї — смерті від втрати крові. Розтин справді виявив переповнення кров’ю внутрішніх органів. Отже, рани на руках, якби всупереч думці лікарів і прийняти їх прижиттєве походження, не дали й не могли дати багато тієї дорогоцінної крові, яка, як видається, мала б становити істотну мету викрадення Сарри. Це міркування дає мені привід, панове судді, навести вам один аргумент, яким я й закінчу розбір фактичного боку справи.

Це було вже давно, століть три тому; в одній із місцевостей Росії судили якусь стару за обвинуваченням у тому, що вона відьма, псує людей, різні лиха накликає на місцевість. Безліч доказів, безліч свідків було зібрано проти старої, але вона енергійно захищалася. Це не байка, панове судді, у нас відомі процеси про відьом, вони існували й у Західній Європі, хоча тепер стали явищем неможливим. Знемагаючи під тягарем доказів, стара, однак, так енергійно захищалася, що справляла враження. Судді вагалися й зволікали з вироком. Тоді з публіки — звичаї на той час були простіші, і публіці не заборонялося висловлювати свої думки — тоді з публіки один мудрий старець, нетерплячий побачити торжество правосуддя, для того щоб придавити її силою безперечного доказу, каже суддям: «Та що ви на неї дивитеся? Якщо вона відьма, у неї має бути хвіст, бо відьма завжди з хвостом, і сховати цього хвоста вона ніяк не може». Дослідили — хвоста не виявилося; стара пішла виправданою на велике засмучення старця, побитого його ж аргументом. Я не маю авторитету старця, тим більше мудрого, але мені здається, я можу скористатися і для цієї справи думкою старця. Адже обидві справи — і ця, і про відьом — за характером своїм досить близькі між собою. Я запитую: якщо, звертаючи увагу на ці рани, хочуть довести, що вони були ранами прижиттєвими, що вони були вчинені для видобування з дитини крові з відомою метою, то дайте характерні ознаки цього. Укажіть ті характерні ознаки, які б показували, що цю дитину викрадено євреями з метою добування крові. Справді, адже ці ознаки становлять цілий кодекс, за яким зазвичай люди, що підтримують обвинувачення проти євреїв, визнають і доводять, що дитину викрадено євреями й викрадено для відомої мети. Де ж сліди катання в бочці, де сліди напівкруглого долота для видовбування жолоба для стоку крові? Де обрізання нігтів і сосків на грудях? А обрізання нігтів попереднє слідство ретельно досліджувало, і цього обрізання не виявилося. Де ж знаки й синці від тугих перев’язок? Де знаки, які показували б, що шкіра ніби стерта? І цього немає. Немає хвоста — немає відьми. Цим останнім, сподіваюся, вельми сильним, а особливо найвідповіднішим до властивості цього обвинувачення, аргументом я закінчую розбір фактичного боку справи.

Мені залишається говорити про внутрішній бік злочину, що приписується обвинуваченим, про спонукання та мету викрадення Сарри Модебадзе. Мета і спонукання завжди відіграють істотну або, принаймні, важливу роль не тільки у визначенні властивості злочину, внутрішньої винуватості злочинця, але й у системі доказів при вчиненні особою діяння. Не завжди, звичайно, ця мета і спонукання можуть бути доведені, з точністю визначені, але, принаймні, вони мають передбачатися як можливі та ймовірні. Якщо діяння безцільне, якщо воно не може бути пояснене, хоча б гіпотетично, жодним можливим спонуканням, тоді виникає обґрунтований сумнів або в дійсності існування цього діяння, або в осудності його, як діяння безцільного, безмотивного, а отже, навряд чи й здоровомисленого. Мета викрадення й затримання Сарри Модебадзе, каже прокурор, слідством не виявлена. Годі, чи так? Мета не була виявлювана, вона, і то не завжди, не була називана, не була доводжувана, але виявляти її й не було потреби, бо для обвинувачів вона завжди була зрозуміла. Коли, зіставивши зникнення Сарри з проїздом євреїв, заявляли підозру у викраденні дитини на євреїв, у чому лежала основа цієї підозри — у тому, що проїжджав, чи в єврееві? Звичайно, в єврееві. Ні грузин, ні вірменин, ні взагалі християнин не був би запідозрений у викраденні дитини за тих обставин, за яких зникла Сарра, бо таке викрадення видалося б безцільним. Підозра, а потім і слідство спрямувалися б на інші нитки розкриття істини. Що ж до єврея, то мета викрадення здавалася зрозумілою і спонукання безсумнівним. Мета викрадення слідством не цілком виявлена, каже прокурор. А хіба слідство намагалося виявити цю мету? Хіба ним було вжито щось у цьому напрямку? Якщо коли-небудь для цього слідства мета була неясна, якщо вона збуджувала сумнів і здивування, що вимагали роз’яснення, то слід зізнатися, що цей сумнів, ця неясність переконань слідчого та прокурора не залишили жодних видимих слідів в актах слідства. Мета викрадення не виявлена, каже прокурор, а тим часом двічі в тому ж обвинувальному акті він датує різні обставини переднем єврейської пасхи. Що за своєрідна дата? Якщо простолюдини позначають іноді час святами й постами, то це має свої причини, не застосовні до освіченого укладача обвинувального акта. До чого в російському обвинувальному акті єврейський календар, якщо з ним не пов’язуються, як у цьому випадку, вказівки на мету злочину, на його сенс і значення? Єврейська пасха не говорить — вона киває на мету викрадення Сарри Модебадзе, і цей кивок зрозумілий не менше за слова. Ні, вже нічого шила в мішку таїти. Треба поставити прямо питання про вживання євреями християнської крові для релігійних і містичних цілей. Не лякайтеся, панове судді. Я не ставлю своїм завданням докладний розбір цього питання з його історичного, літературного та релігійного боків. З одного боку, цього не дозволяють мені розміри й характер судових дебатів, з іншого — мої судження з цього питання, як не фахівця в єврейській історії та літературі, не могли б бути самостійними і, як не засновані на безпосередньому вивченні джерел, не могли б, звичайно, внести нічого нового в широкі праці, що склали багату літературу питання. Не сумніваючись потім, що у ваших судженнях у цій справі ви постараєтеся й самі усунути вплив питання, яке я порушую, я хочу лише викладом небагатьох міркувань представити певну противагу тій підозрі, на яку наводить мимоволі обвинувачення в цій справі, — підозрі, яку ви не зможете забути або викреслити з ваших думок і яка небезпечна в тому відношенні, що вона, окрім вашого бажання, може справити невідворотний вплив на оцінку зовнішніх фактів справи, доказів винуватості.

Вам, без сумніву, відома, принаймні, найближча частина літератури, що стосується порушуваного мною питання. У 1876 році в російській літературі з’явився твір Лютостанського. Народжений євреєм, колишній рабин, що проміняв одежу рабина на сутану католицького ксьондза, сутану на рясу православного ієромонаха і цю останню на сюртук мирянина, Лютостанський склав довгий, не хочу сказати доказовий, акт проти євреїв, погрішивши в ньому разом і проти сумлінності чесної людини та письменника, бо не вказав головного джерела свого твору — записки директора департаменту іноземних віросповідань Скрипіцина, складеної 1844 року і торік оприлюдненої в газеті «Гражданин», — записки, щодо якої твір Лютостанського у значній своїй частині є лише переплутаним і спотвореним передруком, — погрішивши й проти серйозності та неупередженості літературного дослідника, бо у своїй тенденційній рекламі Лютостанський видається таким, що не відає про такий серйозний твір із розглядуваного ним питання, який з’явився ще 1861 року, яким є твір професора Хвольсона, глибоко вченого гебраїста, що все своє довге вчене життя присвятив єврейській літературі та історії, людини, яка прийняла християнство за щирим переконанням, людини чесного життя й бездоганної моральності, ветерана-професора двох вищих — і світського, і духовного — навчальних закладів. Глибоко й серйозно, як істинно сумлінний учений, користуючись усією широкою літературою питання, розбирає Хвольсон у своєму творі питання про вживання євреями християнської крові, піддаючи його всебічному обговоренню, розбирає крок за кроком усі доводи своїх противників і ґрунтує свої спростування на безпосередньому знайомстві з найвіддаленішими історичними та літературними джерелами. Цим твором Хвольсона, з яким слід було б частіше справлятися нашим обвинувачам і який я соромлюся назвати противагою твору Лютостанського, — настільки вони несумірні між собою за своїм характером, — я прошу дозволу скористатися, щоб представити мої міркування із питання, що нас займає.

Давні християни ніколи не обвинувачували євреїв у вживанні християнської крові. Навпаки, християни перших віків самі були обвинувачувані у вживанні крові, так що давні апологети християнства, як Тертуліан, Августин та інші, були змушені виправдовувати християн у зведеному на них обвинуваченні. Обвинувачення проти них, що замовкло з перемогою християнства, відновилося вже з боку християн проти євреїв не раніше дванадцятого століття й набуло значнішого поширення лише в тринадцятому столітті. Відтоді й до кінця шістнадцятого століття кривавою смугою проходить в історії переслідування євреїв за різними випадками обвинувачення в умертвінні християнських дітей з метою отримання крові для різних релігійних, містичних і медичних цілей. Періодом особливої життєвості таких обвинувачень був період крайнього розумового застою й невігластва, забобонів і релігійного фанатизму. Дітовбивство в середні віки траплялося дуже часто; щоб позбутися покарання за злочин, дітовбивці перші поширювали поголос, що знайдене вбите дитя є справою рук ненависних євреїв. З іншого боку, середні віки були переважно віками вигадування благочестивих обманів, чудес і переконання людей за допомогою забобонів. Усяка місцевість потребувала чудотворних образів, місцевої святині, місцевих чудотворних мощей або взагалі якихось засобів навіювання благоговіння. Мертве дитя, вбивство якого можна було звести на євреїв, було зручною нагодою мати свого місцевого мученика віри, свою місцеву святиню, що приваблювала своїх і чужих і ставала прибутковою статтею не тільки для клерикальних установ, але й для цілої місцевості, куди приваблювалася маса народу, що поспішав довірливо висловити своє благоговіння проголошеному мученикові. Тисячі безвинно страчених, спалених і замучених євреїв і ще більші тисячі вигнаних і переслідуваних були плодом середньовічних забобонів, невігластва й фанатизму. Але вже до реформації були пастирі церкви, які мали вагу й значення в християнстві й не боялися підозри з боку вченого й невченого натовпу, а після реформації — і багато мирян, які ревно заступалися за євреїв і сміливо повставали на безглузде обвинувачення. Багато пап, як Григорій IX, Климент VI, Сикст IV та інші, після ретельного розгляду підстав, на які спирається думка, ніби євреї вживають людську кров і що заради цього вони нібито здатні на вбивство християнських дітей, визнавали й сповіщали урочисто, що немає жодних доказів, достатньо ясних і вірних, щоб визнати справедливим існуюче проти євреїв упередження й оголосити їх винними в подібних злочинах. Під впливом опозиції, що вийшла з надр самого християнства, під впливом реформації, успіхів цивілізації та раціоналістичної критики, рушилося середньовічне обвинувачення проти євреїв, і з половини сімнадцятого століття Західна Європа не знає вже процесів за обвинуваченням євреїв у вживанні християнської крові. Навіть прості чутки про випадки добування євреями мученицької християнської крові зникли, і в цьому відношенні обвинувачі євреїв за півтора століття могли послатися лише на один випадок, і то останній, нічим не підтверджений, який мав місце 1823 року в Баварії. Відтоді такі обвинувачення проти євреїв залишилися лише в Польщі, у наших західних губерніях і на Сході — у Туреччині, Сирії і тут, на Кавказі. Але й у Росії 1817 року було зроблено заяву проти зведеного на євреїв обвинувачення. Під тиском цієї заяви, під впливом тих простих міркувань, що вбивство та вживання крові заборонені корінними догматами старозавітної релігії й талмудичних учень, обвинувачення проти євреїв мало обмежитися, звузитися до тієї форми й меж, у яких воно могло б ще тягти між легковірними людьми своє жалюгідне в останніх ганебних конаннях існування. Тепер уже й затятий обвинувач єврейства, який побажав видати себе за охоронця християнських дітей від бузувірського шаленства, який спробував негідними, утім, засобами піднести середньовічну неосвічену байку до ступеня історико-богословського дослідження, Лютостанський каже: «Звичай уживання крові, не становлячи зовсім релігійної приналежності всього єврейства, становить релігійну особливість неосвічених фанатичних талмудистів-сектантів». «Обряд цей, — каже Скрипіцин у своїй записці, — не тільки не належить усім узагалі євреям, але навіть, без усякого сумніву, вельми небагатьом відомий. Він існує лише в секті хасидів, але й тут він становить велику таємницю, можливо, не всім їм відомий і, принаймні, звичайно, не всіма хасидами й не завжди виконується. Польща й західні губернії наші, які слугують з часів середніх віків притулком закоренілого й неосвіченого жидівства, являють і донині найбільше число прикладів подібного бузувірства, особливо губернія Вітебська, де секта хасидів значно поширилася». З приводу думки Скрипіцина я насамперед мушу зауважити, що покійному директорові департаменту іноземних віросповідань, який відав справами євреїв, годилося б знати, що секта хасидів з’явилася між євреями лише близько половини минулого століття й поширилася поступово в Литві, Польщі та Галичині, а обвинувачення євреїв у вживанні християнської крові виникло й жило в Західній Європі вже з дванадцятого століття. Далі, якщо Польща й наші західні губернії слугують притулком неосвіченого жидівства, як висловлюється Скрипіцин, і являють більшу частину прикладів бузувірського умертвіння християнських дітей, то не слід забувати й того, що ці ж місцевості населені й іншими племенами: російським, польським, литовським, які в низьких своїх соціальних верствах не являють також високого ступеня освіти й культури і які нарівні з євреями чекають на просвіту від інтелігентних своїх одноплемінників. Якщо неосвічена маса єврейства здатна, на думку Скрипіцина, являти приклад неосвіченого бузувірства, то інша, не менш неосвічена маса населення здатна вірити таким прикладам із казковим характером і у своїй наївній вірі давати забобонні тлумачення подіям, збуджувати підозри й обвинувачення, які відкидають здоровий глузд і просвічений погляд як неосвічені й не виправдані критично перевіреною дійсністю.

«У вбивстві християнських дітей, — каже Лютостанський, — обвинувачує євреїв не один народний голос: вони неодноразово обвинувачувалися в тому й перед судом. У більшості таких випадків власного їхнього зізнання не було, попри жодні докази; але були, однак, і такі приклади, що євреї зізнавалися самі, викривали своїх батьків і родичів і потім, усвідомивши свої релігійні помилки, приймали хрещення». Щодо посилання на обвинувальний народний голос, то не завадить пам’ятати, що цим голосом треба користуватися з розбором, відрізняючи в ньому істинно народне, розумне, плід здорового глузду й розуміння, від чужого, навіяного, забобонного. Інакше з голосу народного довелося б засвоїти багато забобонів і безглуздостей. Щодо вказівок на судові провадження, то насамперед я хотів би звернути увагу на таке. Страшним, кривавим загравом вогнищ із багатьма тисячами загиблих на них освітлена історія процесів про відьом, чаклунів, чарівників, чорнокнижників, які зізналися й були викриті в чаклунстві, у зносинах із нечистою силою, у псуванні людей надприродними засобами, у чорнокнижництві та інших містичних злочинах. Куди поділися тепер ці злочини? Вони згасли разом із вогнищами, що освітлювали їх, разом із судами, що їх судили. А були ж це суди святої інквізиції, що творили суд в ім’я і славу Божу, які гадали своїми вироками приносити службу Богові. Судові вироки не піднесли забобонів до ступеня істини; вони лише довели, що забобон породжував і живив ці самі вироки. Я не можу входити в розбір усіх випадків судових вироків, що наводяться на доказ уживання євреями християнської крові. Але на честь російського судочинства, навіть і дореформеного, слід сказати, що наші обвинувачі можуть указати лише єдиний випадок обвинувального вироку, у якому, утім, питання про вживання крові усунуто. Решта випадків підозри проти євреїв або не виходили зі сфери пліток, не доходячи до суду, а нерідко навіть будучи категорично спростовані, або закінчувалися виправдувальними вироками. Знаменита велізька справа, на яку люблять посилатися на доказ проти євреїв, закінчилася тим, чим вона й мала закінчитися по всій справедливості. Державна рада визнала, що показання донощиць, містячи в собі багато суперечностей і безглуздостей, без жодних позитивних доказів або безсумнівних доводів, не можуть бути прийняті судовим доказом проти євреїв і становлять нічим не підтверджені наклепи, за які донощиць піддано покаранню. Не менш знаменита саратовська справа чекає свого дослідника, який піддав би її вельми повчальному всебічному дослідженню з погляду історичного, історико-богословського, судово-медичного. Не вдаючись у таке дослідження, я не можу не зауважити, що саратовська справа розглядалася в порядку старого судочинства, визнаного недосконалим і недостатнім для досягнення правильного судового переконання. Саратовська справа, розглянута теперішнім порядком — порядком перехресного допиту та змагання сторін, — можливо, роз’яснила б те здивування й те питання, яке ставлять обвинувачі євреїв. Звідки, кажуть вони, ці однаковим чином і умисно спотворені трупи маленьких дітей? Чому знаходять їх лише там, де є євреї? Чому це завжди діти християн? І, нарешті, чому випадки ці завжди бували виключно під час або близько пасхи? Як пояснити, що могло спонукати кого б то не було до безглуздого звірячого вчинку, якщо це не якась таємнича кабалістична або релігійно-бузувірська мета? Від чого, перепитаю я своєю чергою, відбувається те, що донощики й викривачі євреїв, з’являючись у такій якості добровільно, заявляючи щире бажання відкрити істину, показуючи іноді навіть каяття у своїй співучасті у викриваному ними злочині, дають на слідстві раз у раз різнорічні, а іноді й прямо суперечливі показання? Від чого маса подробиць у їхніх показаннях виявляється очевидною й категорично спростованою брехнею? Звідки в їхніх роз’ясненнях, поряд, принаймні, з імовірним і можливим, є маса неймовірного й недопустимого, очевидно вигаданого й брехливого? Від чого зазвичай лише після багатьох передопитів і очних ставок, після багатьох зусиль і роз’яснень, згладжування суперечностей і усунення очевидних безглуздостей виявляється можливість зупинитися на чомусь істотному? Від чого ці донощики й викривачі — завжди люди, яким втрачати нічого, люди найгіршої репутації? Від чого ці численні, безперестанку змінювані обмови — то стверджувані, то заперечувані й пояснювані або забуттям, або помилкою? Ці питання напрошуються самі собою при читанні справ велізької та саратовської. Якщо ті й інші питання підставити одне проти інших, то розгадку знайти неважко. Були вигоди в обвинуваченні євреїв у середні віки, є вони й у наші дні. Дитину вбиває й калічить той, хто робить потім донос. При каліченні дотримуються зазвичай тих класичних зовнішніх ознак, поняття про які тримається в оповідях народних. Донощик, як видається, сам себе віддає правосуддю, але це лише на вигляд. По суті собі він відводить вельми скромну частку участі; він зазвичай випадковий свідок злочину, який під впливом погроз і страху погодився вивезти й сховати труп, а потім під тим же впливом не наважувався певний час донести про злочин, але тепер під впливом докорів сумління наважується все відкрити правосуддю й з’ясувати справу. Щойно він потрапив у роль роз’яснювача справи — його мета досягнута й кар’єра зроблена. Тепер він — сила, людина великого значення. Від його слова тепер залежить доля багатьох. Тепер його безсовісна, кинута в очі обмова може змусити тремтіти людину сильну, яка вважала його досі нікчемою. Тепер ця людина буде раболіпно дивитися йому в очі, запобігати перед ним, догоджати, задовольняти. Сам донощик в острозі. Але що для нього острог? Кому — в’язниця, а йому — рідний дім. Він, мабуть, і життя-то побачив відтоді, як потрапив до в’язниці як донощик у важливій справі. І наглядач в’язниці ставиться до нього з пошаною: не простий же злодюжка — генерал від злочину. І слідчий його цінує як людину, потрібну для справи, яка запалила слідчого своєю грандіозністю. А в перспективі за власну, помірно собі відмежовану участь у злочині — пом’якшене покарання, з огляду на заслуги, надані в розкритті злочину, як це й трапилося в саратовській справі. Ось, панове судді, справжня, тяжка розгадка здивування, що збуджується трупами класично покалічених дітей. Смію вас запевнити, ця розгадка взята прямо з досвіду, і її справедливість зрозуміє всякий, кому, подібно до мене, була можливість довго вивчати злочин, доноси й обмови по живих особах і навіч бачити приклади цих доносів і обмов за порядків старого судочинства.

Пробачте, панове судді, я, можливо, зловживаю вашою увагою. Але, з огляду на те високе суспільне значення, яке має мати цей процес, перший гласний процес за обвинуваченням такої властивості, я бажав би виконати обов’язок мій не тільки як захисника, але і як громадянина, бо немає сумніву, що на нас, як на громадських діячах, лежить обов’язок служити не тільки інтересам захищуваних нами, але й вносити свою лепту, якщо на те є можливість, у питання суспільного інтересу. Я, утім, не буду багатослівним і хочу сказати лише кілька слів про спроможність інших доказів обвинувачення проти євреїв у вживанні християнської крові. Люди, добре знайомі з єврейською літературою, навіть ті з них, які вороже ставилися до юдейства, переглядали всілякі єврейські книги, зважували найнікчем ніші вислови в них із метою викриття євреїв, і все-таки не знайшли жодного натяку на те, що євреям дозволяється вживання крові для якоїсь релігійної або лікарської мети. Показання свідків, на яких спираються, спростовуються безліччю хрещених же євреїв, які називають обвинувачення у вживанні християнської крові наклепом і зухвалою вигадкою. До числа останніх належать особи, які займали після прийняття святого хрещення високі посади в ієрархії римо-католицької церкви, і люди з високою науковою освітою. Це кажу не я; це каже професор Хвольсон; це каже у своїй рецензії на книгу Лютостанського російський протоієрей Протопопов, який, звичайно, не може бути запідозрений у догідливості єврейству. На які ж, однак, літературні та вчені авторитети спирається у своєму обвинуваченні Лютостанський? Монах Неофіт, Серафимович і його відтворювач Цикульський, унтер-офіцер Савицький, Федоров, хрещений єврей Грудинський, Мошка з Медзержинця, робітниця Настасья, солдатка Терентьєва, Максимова. Ось, здається, усі його авторитети. Щодо монаха Неофіта важко вирішити, каже Хвольсон, чи був він справді хрещений рабин, чи назвався хрещеним рабином і монахом для того, щоб надати більше ваги своєму творові. Серафимович перебував у божевільні, склав байку про своє чудесне зцілення і, знайшовши собі, завдяки цій байці, гостинний куточок у стінах монастирської обителі, написав твір проти євреїв, посилаючись на Талмуд, настільки мало йому відомий, за посвідченням Хвольсона, що він дає його трактатам вигадані заголовки й цитує параграфи, тоді як Талмуд зовсім не ділиться на параграфи. З безцеремонною розв’язністю Серафимович запевняє, що самі лише литовські євреї вживають щорічно 120 штофів крові і що він сам, будучи ще рабином, заколов одне християнське дитя ударом у бік, звідки витекла восьмушка крові, білої, як молоко. Якщо з цими 120 штофами щорічної потреби крові зіставити показання однієї свідки в саратовській справі, яка говорила, що за пляшку крові було прислано євреям шість мільйонів із Волинської губернії, ви зрозумієте, у скільки має обходитися литовським євреям задоволення однієї з їхніх релігійних потреб. Чи говорити про інші авторитети Лютостанського? Ось його власна атестація про них. Федорова було викрито в неправильних показаннях, коли він надумав пускатися в докладні пояснення. Багато з показань Грудинського виявилися неправильними. З тих же міркувань, є підстава гадати, не було прийнято владою й пропозицію Савицького, який брався виявити все щодо вживання євреями крові. Максимова, атестує її Лютостанський, була аморальна жінка, вірна слуга за гроші й вино; Терентьєва — сумнівної репутації, готова на все, як і Максимова, за ті ж гроші й горілку. Небагато додають до цих авторитетів і різні свідчення тих євреїв, які прийняли християнство і які змінювали свою релігію не внаслідок щирого переконання у правоті християнства, а заради позбавлення від покарання, що їм загрожувало, тих чи інших вигод або просто тому, що їм усе одно було залишатися негідниками й неробами як у єврействі, так і в християнстві, — у яких рівно нічого не втратило єврейство й не набуло християнство. І на таких авторитетах хочуть утвердити існування кривавої справи. Такі авторитети протиставляються людям науки й релігії. Мало того, за такими авторитетами хочуть установлювати догмати. Коли ті, хто міркував про умертвіння євреями дітей, зіткнулися з цілком природним запитанням, чому євреї, умертвляючи дитину й залишаючи на ній очевидні знаки свого бузувірства, на кшталт обрізання, кровоточивих ран тощо, не приховують подібних трупів, для чого вони мають усі засоби, будучи солідарними між собою, а, навпаки, ніби навмисне виставляють їх напоказ у таких місцях, де їх негайно ж знаходять, — то один з авторитетів, Мошка з Медзержинця, пояснив, що це суперечить їхній вірі і що за вимогою релігії вбите немовля потрібно викинути або пустити на воду, а не заривати, а Настасья додала, каже Лютостанський, що єврейка — господиня її — сказала їй, що якби віддати труп землі, то всі євреї загинули б. Якщо Мошку й Настасью вважати хранителями догматів, хоча б і сектантських, то можна скласти таку догматику, перед якою, мабуть, зніяковіють і найбезсоромніші обвинувачі єврейства.

Середньовічне забобонне упередження, породжене й підтримуване варварством і невіглаством, яке коштувало багатьох жертв і страждань єврейському племені, покінчило в Західній Європі своє існування при світлі істини, просвіти, цивілізації та гласності. Воно живе ще, воно, сподіваємося, доживає свій вік у нас. Воно тримається в тайниках того ж невігластва, що його породило, і добродушного легковір’я, доступного всьому фантастичному, дивному, незвичайному; воно підтримується корисливим обманом, воно живиться неперевіреними чутками, що не знають і не хочуть знати своїх підстав; воно існує ще завдяки архівній і канцелярській таємниці судових розглядів колишнього часу, завдяки тому, що ще мало світла внесено в усі ті обвинувачення, які виникли в різний час проти євреїв у вживанні ними християнської крові; воно повторюється час від часу тими, хто не хоче знати критики, перевірки, для кого створити обвинувачення — значить уже довести його, для кого всякий спір і боротьба проти їхніх мерзенних задумів і думок є справою нечистою, несумлінною, що ганьбить репутацію чесної людини, що накликає на неї підозру в найманій продажності. Забобон живе лише завдяки дурості й зухвалому обману.

Тяжкий час довелося пережити дев’ятьом нещасним підсудним, батькам і дітям, які разом перенесли довгі місяці тюремного ув’язнення, тяжкого обвинувачення, непосильного спору за свою невинуватість, боротьби за право залишатися тим, чим вони народилися. Тяжко пережите нещастя, але воно, не сумніваємося, буде спокутною жертвою, повною благих наслідків. Кілька днів — і справа, яка пройшла перед вами в живих особах, стане надбанням усієї читаючої Росії. Багато повчального представить вона російській громадській думці. Встануть у своїх арештантських халатах ці страдники в’язниці, висунеться ця тінь 60-річного старого, який разом із сином розділяє тяжке нещастя, закарбуються в пам’яті ці бузувірські послідовники легально вільної й нелегально зневажуваної релігії. Пройдуть і люди свободи, судом не зганьблені, прокурором не запідозрені, до слідства не притягнуті, — люди християнства, релігії миру й любові; відкриє ходу батько, який приніс сюди на суд тяжке горе про загибель своєї дитини, але батько, який із загибелі цієї дитини задумав добути пристойну вигоду і, дивлячись на 6-річне дитя як на підмогу в господарстві, оцінив його в 1000 рублів. Побачать цю стару бабусю, яка із зітханнями притискає до грудей лахміття своєї загиблої онучки і без зітхання, без жалю, без співчуття до чужої долі говорить зухвалу брехню про нібито бачені нею порізи на ногах трупа. Пройдуть і мати, і сестра померлої, які повторюють без совісті ту ж брехню, аби лише допомогти своєму батькові й чоловікові отримати бажану вигоду ціною засудження людей, у невинуватості яких вони самі не мають приводу сумніватися. Пройде й серія найдостовірніших лжесвідків, готових допомогти своєму побратимові обібрати нещасного при щасливій удачі і які, на нещастя, виявилися надто дурними, щоб не виявити брехливості своїх показань. Побачить російська громадська думка, до яких наслідків приводить легковажне ставлення до байок, що живлять племінну ворожнечу й зневагу до релігії, яка колись першенствувала й дала соки самому християнству. Змусить ця справа й нашу пресу переглянути ті підстави, на яких ґрунтується обвинувачення євреїв у вживанні християнської крові. Ретроспективним світлом осяє ця перша гласна справа за обвинуваченням такої властивості й колишні судові негласні процеси. Вона затисне безсовісні роти багатьом, які в колишніх виправданнях бачили підкупи й підступи євреїв. Вона пояснить, чому найкращі представники єврейства не залишалися глухими й німими з приводу тяжких обвинувачень. Вона нагадає російським людям про справедливість, одну справедливість, яка тільки й потрібна, щоб такі сумні справи не повторювалися. Скаже ця справа своє повчальне слово і нашим громадським діячам, які тримають у своїй владі нашу честь і свободу. Вона скажe російським слідчим, що не захоплюватися їм слід забобоном, а панувати над ним, не піддаватися цілком лжесвідченню й брехливій обмові, а критично ставитися до фактів і сприймати їх після ретельної всебічної перевірки, для якої дано їм законами всі засоби. Вона скаже російським прокурорам, що дорогі й любі вони суспільству не тільки як охоронці суспільства від злочинних посягань, але й особливо як охоронці його від необґрунтованих підозр і брехливих обвинувачень. Вона скаже і слідчим, і прокурорам, що для правильності судового переконання потрібна тяжка праця пошуку реальної правди, а не політ уяви художньо правдивого драматурга. Вона, не сумніваємося, приверне увагу й вищого представника прокуратури в тутешньому краї в бік тих, завдяки завідомому лжесвідченню яких створилася ця справа, і вкаже більш тверду і цілком надійну основу для виконання тяжкого обов’язку обвинувачення.

Я закінчив; мені не дуже потрібно просити вас, панове судді. Те, що становить кінцеву мету захисту, ви дасте нам не в силу нашого прохання, а в силу вашого переконання і справедливості. Мені залишається подякувати вам за ту увагу, з якою ви терпляче вислухали мене і з якою ще раніше ви надали нам повну можливість виконати покладений на нас обов’язок. З повним спокоєм за долю захищуваних мною, непохитний жодними побоюваннями, я вручаю долю їхню вашій мудрості та правосуддю. І нехай ця справа буде останньою справою такої властивості в літописах російського процесу.

У цій справі судом було винесено виправдувальний вирок.

Чому ця промова актуальна для адвокатів Одеси сьогодні

Минуло майже 150 років, але методи захисту, які застосував Александров, залишаються основою роботи адвоката в Одесі у будь-якій кримінальній справі: перевірка обвинувачення на елементарну логіку часу й простору, робота з планами місцевості й вимірюваннями, зіставлення показань свідків між собою і з об’єктивними даними, критичний аналіз медичної експертизи, пошук альтернативного пояснення події та аналіз мотиву. Саме так адвокати Одеси з «Нікітінський і Партнери» будують захист у кримінальних справах — від обрання запобіжного заходу до виправдувального вироку. Кримінальну практику фірми очолює керуючий партнер Дмитро Нікітінський, а добірку виграних справ дивіться в розділі «Кримінальні справи». Приклади наших власних справ ви знайдете в розділі «Практика», а іншу історичну захисну промову того ж автора — у статті «Справа Нотовича: захисна промова Александрова».

Потрібен адвокат в Одесі у кримінальній справі? Перегляньте повний перелік послуг, дізнайтеся більше про фірму, яка працює з 1996 року, і зателефонуйте нам або залиште заявку на сторінці контактів — консультація адвоката Одеси допоможе оцінити перспективи справи вже на першій зустрічі.