Захисна промова адвоката у справі про визнання у вбивстві

Якими є межі процесуальної самостійності адвоката і чи може захисник обирати позицію невинуватості свого підзахисного у разі визнання обвинуваченим своєї провини? Стаття, що публікується, — наочний приклад того, як адвокат у кримінальних справах обрав незалежну …

Якими є межі процесуальної самостійності адвоката і чи може захисник обирати позицію невинуватості свого підзахисного у разі визнання обвинуваченим своєї провини?

Стаття, що публікується, — наочний приклад того, як адвокат у кримінальних справах обрав незалежну позицію і домігся виправдувального вироку щодо обвинуваченого, який визнавав провину у вчиненні вбивства упродовж усього досудового та судового слідства.

Короткий зміст справи.

Ніколаєв обвинувачувався за п. «б» ст. 102 і ч. 2 ст. 206 КК.

Визнаючи провину, Ніколаєв на попередньому слідстві та в суді стверджував і активно доводив, що він єдиний винуватець убивства Жені Іванова.

Суд, який уперше слухав цю кримінальну справу, визнав Ніколаєва винним у вчиненні вбивства і засудив його до граничного строку позбавлення волі, передбаченого для неповнолітніх, — 10 років позбавлення волі. У касаційному порядку вирок було скасовано, а справу повернуто на дослідування.

Під час дослідування до кримінальної відповідальності було притягнуто, крім Ніколаєва, Мішагіна і Карпова. Ніколаєв обвинувачувався в нанесенні смертельного удару шевським ножем. Мішагін — у нанесенні смертельної рани мисливським ножем. Дії обох обвинувачення кваліфікувало за п. «б» ст. 102 і ч. 2 ст. 206 КК. Карпова було віддано до суду за ч. 2 ст. 206 КК.

У суді Мішагін і Карпов винними себе не визнали, а Ніколаєв, як і раніше, доводив, що обидва удари ножем завдані ним.

Захист заперечував причетність Ніколаєва до вбивства. В останньому слові Ніколаєв продовжував наполягати, що вбивство Іванова вчинив він один.

Верховний Суд виправдав Ніколаєва за обвинуваченням у вбивстві, засудивши його лише за вчинення хуліганських дій.

Мішагіна було засуджено за вчинення вбивства, а Карпова — за вчинення хуліганських дій.

ПРОМОВА АДВОКАТА В. Я. ШВЕЙСЬКОГО НА ЗАХИСТ НІКОЛАЄВА

Товариші судді!

Ось уже понад рік Коля Ніколаєв уперто доводить, що він убив Женю Іванова. Навіть тут, у суді, під пильними поглядами сотень людей, він продовжував твердити: «Я біг за ним, тримаючи в кожній руці по ножу. Спершу вдарив шевським ножем, який був у правій руці, потім мисливським, який тримав у лівій руці».

На запитання суду, за що він убив Іванова, Коля нічого вам відповісти не зміг. Він визнає лише, що Іванова раніше не знав, уперше побачив його в клубі за дві години до вбивства і навіть ні про що з ним не говорив.

«Просто так…» — ось єдина відповідь 17-річного Колі про причини вбивства. Справдилося те, про що попереджав він у своєму листі до друга Юри Шелковникова: «Якщо я поставив собі за мету, то зроблю все, що від мене залежить, щоб досягти її. Хай там що, я стоятиму на своєму». І стоїть! Усупереч очевидним фактам!

Мені доведеться в цьому процесі спростовувати показання свого підзахисного. Я доводитиму, що він каже вам неправду, що він вводить суд в оману. Я проситиму вас не вірити показанням людини, яку я захищаю.

Це рідкісне й незвичайне становище для захисника, і, природно, може виникнути питання, а чи вправі він вступати в колізію зі своїм підзахисним, чи вправі так чинити?

Закон дає ясну відповідь. Так, вправі, якщо це відповідає дійсним інтересам самого підзахисного і якщо це служить справі захисту. Стаття 51 Кримінально-процесуального кодексу зобов’язує адвоката використовувати «всі засоби і способи захисту з метою з’ясування обставин, що виправдовують обвинуваченого». Але адвокат, зрозуміло, не вправі вступати в колізію з підзахисним, якщо це тягне за собою визнання його винним, коли він свою провину заперечує, або визнання більшої провини, ніж він визнає.

Самообмова підсудного — це не його особиста справа. Суспільству не байдуже, хто понесе відповідальність за вчинений злочин. Закон вимагає, щоб «кожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений». Така вимога закону відображає нерозривний зв’язок інтересів суспільства з інтересами особи. Кожне зло, кожна несправедливість щодо окремої людини порушує правильний зв’язок між людиною і суспільством, зводить між ними стіну, а отже, шкодить як інтересам особи, так і суспільства в цілому.

Інтересам захисту обвинуваченого, зокрема й від самообмови, служить і спеціальна вказівка у ст. 77 КПК про те, що «визнання обвинуваченим своєї провини може бути покладене в основу обвинувачення лише за підтвердження визнання сукупністю наявних доказів у справі». Саме з цих позицій захист має намір оцінювати показання підсудного Ніколаєва.

Свої показання Коля починає з розповіді про те, як він сидів у переповненому клубі, де цього недільного вечора йшла кінокартина «Актор», і тримав у кожній руці по ножу. У лівій кишені він стискав мисливський ніж, у правий рукав пальта був вкладений шевський ніж. Навіщо прийшов до клубу з ножами, чому тримав їх у руках — на ці запитання він вам відповісти не зміг.

Після того, як поруч із ним сів Яковлєв, між ними сталася сварка. Двоє товаришів Яковлєва, що сиділи позаду нього, у їхню сварку не втручалися. Потім один із них — Борисов — вийшов із зали. Коля вирішив, що Яковлєв послав Борисова за друзями, щоб побити його, коли він вийде з клубу. Тоді Коля посилає свого приятеля Сурова покликати на допомогу хлопців із двору. І на той час, коли закінчився кіносеанс, юрба хлопців прибігає до клубу з наламаними від паркана палицями.

Коля виходить із клубу. Мати і сусідка, які теж були в кіно, беруть його під руки і прямують до сходів, що ведуть від клубу. Підскакує Яковлєв і кричить: «Сховався за мамину спідницю?» Колі це здається дуже образливим, і він у свою чергу теж щось кричить хлопцям. Що він крикнув — про це тут усі говорять по-різному. Але всі підтверджують, що в цьому вигуку було слово «бий».

Хлопці підбігають до Яковлєва та його друзів. Один із них — Іванов, дуже високий на зріст, і всі накидаються на нього. Іванов, переслідуваний підлітками, кидається вниз сходами. Після того, як цей вихор погоні зник уже з поля зору, Коля вирвався з рук матері й побіг за ними.

Ця частина пояснень мого підзахисного — від моменту, коли між ним і Яковлєвим сталася сварка, і до того, як Коля побіг наздоганяти товаришів, що втікали, — підтверджена багатьма очевидцями і сумнівів не викликає.

Але те, що далі каже мій підзахисний, виглядає так само дивно, як і його розповідь про те, що він сидів у клубі, тримаючи в кожній руці по ножу. Коля розповідає, що, виставивши вперед два ножі, він побіг від клубу до паркана, який огороджує річку Копитівку. Побачивши там одного Іванова, кинувся на нього і завдав два удари ножем. І хоча встановлено, що в момент, коли побіг Ніколаєв, уся ватага вже давно пробігла повз це місце, він усе ж наполягає на своєму. Як могло статися, що Іванов був один, якщо в цей час його переслідували інші хлопці, він теж не знає. На всі запитання Коля дає лише одну відповідь: «Було все так, як я кажу».

Я не буду поки що аналізувати показання мого підзахисного. Спочатку я хотів би нагадати, як вони з’явилися і як виникла в ході слідства версія обвинувачення. Це допоможе зрозуміти й ті дивацтва, які я відзначав у показаннях підсудного, і причину тих розбіжностей, які є зараз між позицією підсудного і версією слідства.

На перших допитах Ніколаєв заявляв, що йому невідомо, хто вбив Іванова. Учасники погоні за Івановим — Козирєв, Суров і Алексєєв повідомили, що, коли вони переслідували його, вперед забігли їхні товариші Мішагін і Карпов і на деякий час вони їх усіх втратили з поля зору. Потім вони побачили, що Мішагін і Карпов ідуть їм назустріч. Мішагін, зупинивши їх, сказав: «Годі, досить бити». І всі стали повертатися назад.

Те саме розповів на першому допиті й сам Мішагін. Він визнав, що, наздогнавши Іванова, ударив його мисливським ножем у лівий бік. На зворотному шляху, зустрівши товаришів, показав Козирєву ніж і сказав йому, що вдарив ним високого хлопця. Потім у дворі зустрів Ніколаєва Колю і йому теж розповів про це.

Козирєв і Ніколаєв його показання підтвердили. Услід за своїм визнанням Мішагін добровільно видав мисливський ніж, що був у нього вдома.

Таким чином, питання про те, хто завдав одне ножове поранення, здавалося тоді цілком ясним. Залишалося тільки з’ясувати, хто завдав Іванову друге поранення і, зокрема, чи не зробив це Карпов, який забіг уперед разом із Мішагіним.

До цього часу були показання Мішагіна, що він бачив, як перед виходом до клубу Ніколаєв дав Карпову шевський ніж. Мішагін розповів, що до Карпова приходили чужі хлопці «з’ясовувати стосунки». Потім вони пішли, але він і Карпов думали, що ці хлопці ще можуть повернутися, і тому обидва взяли ножі.

Виникла версія, що один удар ножем завдано Мішагіним, а другий — Карповим. Для її перевірки слідчий провів очну ставку між Карповим і Ніколаєвим. На очній ставці Карпов не заперечував, що він справді взяв шевський ніж у Ніколаєва. Але взяв не до бійки, а вже після неї. Він розповів, що, коли йшов від клубу з дівчатами додому, до нього підійшов Ніколаєв. Карпов запитав його про те, що сталося в клубі. Ніколаєв розповів про сварку і показав йому шевський ніж. Карпов узяв його «подивитися», а повернув уже потім, у дворі будинку. Ніколаєв підтвердив показання Карпова і, починаючи з цієї очної ставки, став казати, що завдав цим шевським ножем поранення Іванову.

Так з’явилася друга версія, що один удар було завдано Мішагіним, а другий — Ніколаєвим.

Після цього слідчий проводить очну ставку між Ніколаєвим і Мішагіним. Ця очна ставка цілком несподівано призвела до появи ще однієї версії. На очній ставці Мішагін повторив свої попередні показання й уточнив, що він не тільки розповів Ніколаєву про те, що завдав ножем удару Іванову, але й показав йому цей мисливський ніж. Ніколаєв підтвердив його показання. Потім сталося щось дивне. Мішагін, який щойно зізнавався у вчиненні злочину й домагався, щоб його показання підтвердив Ніколаєв, раптом поставив йому запитання: «Колю, скажи правду, як усе було насправді. Розкажи, хто завдав обидва ці поранення. Інакше я сам усе скажу».

І тоді їхні ролі помінялися. Ніколаєв став розповідати, що мисливський ніж він узяв у Мішагіна перед тим, як пішов у кіно, що біг він за Івановим з двома ножами в руках і удар мисливським ножем завдав теж, потім повернув ніж Мішагіну і розповів йому, що вдарив ним хлопця.

Тепер уже Мішагін став підтверджувати показання Ніколаєва. Він розповів, що, зустрівши Ніколаєва, який повертався, узяв у нього свій ніж і побіг у той бік, куди втік хлопець. Перегнав інших. Наздогнав цього хлопця й побачив, що він якось дивно біжить… Тоді, як розповідає Мішагін, він зупинився сам і зупинив хлопців, що підбігли.

Він не заперечує, що справді сказав Козирєву, що «вдарив ножем високого хлопця», але сказав «просто для того, щоб щось сказати». Потім на слідстві, зрозумівши, що ніж можуть знайти і стане відомим те, що він сказав Козирєву, вирішив узяти все на себе.

Так з’явилася третя версія — версія про те, що і другий ніж у момент убивства був у Ніколаєва, що обидва удари завдав Ніколаєв.

Усе стало ніби ясним: Ніколаєв сидів із двома ножами в кіно, він непомітно для всіх випередив ватагу, що бігла за Івановим, і кинувся на нього з двома ножами в руках.

17-річного Ніколаєва було засуджено за нанесення двох смертельних поранень до 10 років позбавлення волі, до максимального покарання для осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці. Але цей вирок було оскаржено. Навіть мати вбитого — Валентина Іванівна Іванова, яка досі не може повірити, що син, якого вона сама вмовила піти в кіно, більше ніколи не повернеться, навіть Валентина Іванівна заявила у своїй скарзі, що не вірить ні вироку суду, ні показанням Ніколаєва.

Ця нещасна жінка домагається лише одного: вона хоче, щоб за вбивство її улюбленого сина відповів той, хто його вчинив…

Верховний Суд республіки скасував вирок і повернув справу на додаткове розслідування.

Але слідчого й після цього не насторожили пояснення Ніколаєва. Слідство лише повернулося до версії про його часткову провину. Тепер Коля Ніколаєв обвинувачується в нанесенні одного удару шевським ножем, а Мішагін — мисливським. Коля, як і раніше, наполягає, що вбивство вчинив він один, а Мішагін, навпаки, заперечує свою причетність до цього злочину.

Я вважав за необхідне нагадати вам усе це, щоб звернути увагу на одну важливу обставину. І показання Ніколаєва, і версія обвинувачення з’явилися внаслідок очних ставок Ніколаєва з Карповим і Мішагіним, тобто саме з тими, хто продовжував бігти за Івановим, коли інші вже відстали. Саме на цих очних ставках уперше виникли пояснення Колі про те, як він сидів у клубі з двома ножами в руках і як потім цими ножами один вчинив убивство. Цю обставину важливо буде мати на увазі, коли ми перейдемо до питання, у кого ж насправді були в момент убивства обидва ножі.

Якими ж є основні підсумки судового слідства?

Воно передусім показало, що Ніколаєв не брав участі в погоні за Женею Івановим. Свідки Нерестов, Шелковникови Валерій і Юрій, Ламонова показали в суді, що Коля вирвався від матері й побіг за товаришами, коли вони були вже так далеко, що їх не було видно.

Як ми з’ясували, гналися за Івановим вузькою, майже прямою, добре проглядуваною пішохідною доріжкою. Праворуч від неї річка Копитівка. Ліворуч — будівлі. Розминутися, не бачачи одне одного, на цій доріжці неможливо. Однак Алексєєв, Козирєв, Суров заявляють, що вони бігли за Івановим майже до кінця пішохідної доріжки, але Ніколаєв їх не обганяв. На зворотному шляху вони його теж не зустріли. Отже, показання мого підзахисного, що він наздогнав Іванова, явно надумані.

У суді з’ясувалася й інша дуже важлива обставина. І тоді, коли Ніколаєв Коля був у клубі, і тоді, коли гналися за Івановим, жодного з двох ножів у Колі бути не могло.

Мішагін не заперечує, що в нього був мисливський ніж, коли він гнався за Івановим. Але каже, як я це вже відзначав, що на початку погоні за Івановим цей ніж був у Ніколаєва. А коли Коля повертався назад, він узяв у нього свій ніж і теж побіг наздоганяти Іванова.

Ці пояснення, на яких наполягають Мішагін і мій підзахисний, були повністю спростовані їхніми ж товаришами. Усі вони заявили тут, що за Івановим Мішагін побіг разом із ними, коли Ніколаєв Коля ще залишався біля клубу. Вони розповіли також, що назад поверталися теж разом із Мішагіним. Але Коля їм по дорозі не зустрівся. Тому й передати в цей час Мішагіну ніж він, звісно, не міг. Отже, від початку й до кінця погоні цього ножа в Ніколаєва Колі бути не могло.

Таке саме становище і з шевським ножем. Показання Карпова, що він узяв цей ніж у Ніколаєва вже після бійки біля клубу, коли разом із дівчатами повертався додому, у суді не підтвердилися. Свідки Люся Лук’янова, Ніна Голубєва і Таня Єрохіна пояснили, що вони йшли з Карповим від клубу до самого дому, але Ніколаєв у цей час до Карпова не підходив. Отже, і шевський ніж, який Карпов потім повернув Колі в дворі, як вони обидва підтверджують, був узятий у нього Карповим значно раніше, ще до того, як Ніколаєв попрямував до клубу. Останню обставину бачив і підтверджує Мішагін.

Отже, встановлено, що в погоні за Івановим Коля участі не брав і що жодного з двох ножів у нього в цей час бути не могло. Будь-якого з цих фактів достатньо, щоб спростувати пояснення мого підзахисного. Але ми маємо тепер і безліч інших доказів, які спростовують буквально кожну хоч скільки-небудь істотну деталь його показань. Упродовж багатьох місяців Ніколаєв показував, що шевський ніж він узяв у день убивства з дому, а після того, як завдав ним удару Іванову, викинув його в ставок. Перевірити це було неможливо: ставок засипаний, а на тому місці тепер сквер. Утім, ні в ході попереднього розслідування, ні на минулому судовому процесі це ні в кого сумніву не викликало.

Адже, як показав батько Колі, у нього було раніше три шевських ножі. Один кудись зник і коли — він точно не знає, а два інші він видав слідчим органам. Усе здавалося простим і ясним. Але якщо Ніколаєв не вбивав Іванова, то куди ж подівся третій шевський ніж?

Він був вам представлений у суді матір’ю Ніколаєва. Виявилося, що приблизно за півроку до події заміжня донька Ніколаєвої подарувала на день народження матері капронову хустку. Через деякий час краї хустки обсипалися. Донька взяла хустку й шевський ніж і в себе вдома, а живе вона окремо від матері, розпеченим ножем поправляла краї хустки. Робити це вдома в матері вона не хотіла, бо батько не любив, коли беруть його інструменти. Так цей ніж і залишився в домі в доньки. Усе це підтвердила в суді й донька Ніколаєвої.

Але справа не тільки в тому, що цей ніж тепер знайдено і приєднано вами як речовий доказ у справі. Набагато важливіше, як зреагував на це сам підсудний. Ми всі добре запам’ятали цей перший день судового слідства. Закінчується допит підсудного. Він уже багаторазово повторив свої пояснення. Колі ставиться запитання: «Ви наполягаєте на тому, що завдали удару третім шевським ножем, а не одним із тих двох, які приєднані до справи?». Він відповів: «Наполягаю». — «Ви наполягаєте, що цей ніж ви потім кинули в ставок?» — «Наполягаю».

І тоді захист попросив вас перервати допит підсудного, запросити до зали його матір, свідка Ніколаєву, яка пред’явила вам ніж і пояснила, де він перебував протягом півтора року.

Коли було продовжено допит підсудного, він зізнався, що обманював раніше і слідчих, і суд, що насправді він цей ніж із дому не брав і в ставок його не викидав. Так уперше сам Ніколаєв був змушений визнати неправдивість своїх показань. У цьому ми бачимо головне значення цього епізоду. Щоправда, Ніколаєв зробив спробу «врятувати становище». Він заявив, що взяв із дому один із двох шевських ножів, які згодом були вилучені з дому слідчим. Але на цих ножах не було ні руків’я, ні чохла, які могли б залишити виявлений експертами слід біля самого краю рани — так званий поясок осаднення. Тому можливість нанесення поранення одним із вилучених із дому ножів була відкинута експертами ще на попередньому слідстві.

В одному зі своїх показань Ніколаєв розповів, що після нанесення удару він поклав шевський ніж у кишеню свого пальта, а «потім бачив, що ніж був у крові». Якби це справді було так, на кишені пальта обов’язково залишилися б сліди крові. Пальто було оглянуто, але жодних слідів крові, зокрема й у кишені, виявлено не було. Коля показав, що витер ніж носовою хустинкою, а потім перев’язав нею порізаний палець руки. Пізніше цю забруднену кров’ю хустинку поклав у зовнішню кишеню піджака, а у відділенні міліції на другий день після затримання викинув її в туалет. Тут було оголошено протокол особистого обшуку Ніколаєва і були допитані особи, які проводили цей обшук. Вони заявили, що жодної хустинки в Ніколаєва не було і що не помітити хустинку в зовнішній кишені піджака вони не могли.

У суді були ретельно оглянуті рукави пальта й піджака Ніколаєва, шукали, чи немає хоч найменших слідів пошкодження тканини від гострого як бритва шевського ножа. Але нічого не знайшли, жодної пошкодженої нитки.

Нарешті, суд провів експеримент. Були виготовлені макети ножів, дали їх підсудному, а перед ним поставили людину такого ж зросту, як Іванов Женя. Коля мав показати, як тримав він шевський ніж, як завдавав удари, місце на тілі Іванова, куди він завдав їх. Результати експерименту дали б можливість потім судити, чи правильно описує підсудний, як він вчинив злочин. Це був і психологічний експеримент. Він давав можливість побачити Ніколаєва Колю в обстановці, яка з усією реальністю воскрешала момент убивства.

На пам’ять спадає експеримент із човном, описаний Драйзером в «Американській трагедії». До зали суду внесли човен, посадили в нього Клайда Гріфітса й дівчину, яка зображала Роберту. Клайд, який заперечував свою провину, мав показати, як він ударив Роберту, де і як упала вона… Цей експеримент залишив у свідомості суддів упевненість у винуватості Клайда.

Цілком протилежне сталося в цьому судовому процесі. Весь хід експерименту показував, що Ніколаєв, який не тільки визнає, але й активно доводить свою винуватість у вбивстві, насправді цього злочину не вчиняв.

Як ви пам’ятаєте, Ніколаєв спочатку взагалі відмовився брати участь в експерименті, хоча йому випадала зручна нагода довести, що він не обмовляє себе, адже якщо те, що він розповідав тут, справді правда, то краще, ніж він, ніхто не міг знати, як усе це було… Потім він усе-таки погодився і, тримаючи макет ножа лезом угору, показав, як був завданий удар у правий бік. Після цього експерти одностайно дійшли висновку, що і рух руки, і положення ножа не відповідають напряму й характеру рани. Цим ще раз були спростовані його показання.

Думаю, що, підбиваючи підсумки всім зібраним доказам, я вправі тепер сказати: жодне твердження мого підзахисного не залишилося тут без відповіді. Самообмова його очевидна. У вбивстві він не винен.

Судом оголошувалися листи Ніколаєва Колі до батьків, брата, товариша, до коханої дівчини. Вони цитуються в обвинувальному висновку. На думку слідчого, вони незаперечно доводять провину Ніколаєва в нанесенні одного удару ножем. І справді, у листах є такі слова, як «винен не в усьому». Але один лист був залишений слідчим без уваги, хоча саме цей лист давав можливість правильно зрозуміти зміст усіх інших. Я маю на увазі той лист Тані, де Коля пише: «Адже я злочинець і навіть гірше того, але слово, яким мене тепер називають, я не буду писати. Я його не заслужив».

Ми знаємо тепер, що цього слова він справді не заслужив, але в чому ж тоді він бачить свою провину? На це запитання є відповідь у його листі до брата. «Адже все сталося, — пише Коля, — через мене. І тому найбільший строк повинен отримати я». Він вважає себе відповідальним за все, що сталося.

Він міркує так: «Я за ними послав… Вони прибігли, щоб мене захистити… Я… я крикнув їм: «Бий!» А тепер вони постраждають незмірно більше за мене. Хіба я можу, хіба я вправі допустити це?»

Будучи за натурою своєю людиною чесною, він зробив висновок, що повинен відповісти за все. Хто тримав у руках по ножу, хто бив ними — для нього другорядне питання, похідне. Він, тільки він, повинен відповісти за все. Він повинен прийняти все на себе. Він вигадує, як він біг один із двома ножами в руці, як завдав обидва удари. Він поводитиметься так, щоб суду, щоб кожному було ясно, що тільки він міг вчинити це вбивство.

Він обманюватиме суд, усіх, хто сидить у цій залі, але перед собою і своїми товаришами — він залишиться чесним. «Відповідати за все і за всіх повинен я», — так міркував цей підліток.

Він не став проводити різницю між відповідальністю моральною і кримінальною. Це тепер наш обов’язок. Але, визнавши, що Ніколаєв Коля говорив тут неправду, що він себе обмовив, що він давав неправдиві показання, ми не можемо відмовити йому в мужності й глибокому усвідомленні ним усієї жахливості того, що сталося. Скажімо прямо: Коля Ніколаєв обрав неправильний, шкідливий для правосуддя шлях — шлях самообмови, шлях самозвинувачення. Але за неправильною поведінкою цього юнака ховається велике почуття особистої відповідальності за смерть Жені Іванова.

Звісно, Коля повинен понести покарання. Він послав за хлопцями з двору. Він кинув клич, який послужив сигналом до побиття Жені Іванова. Він виявився підбурювачем до вчинення злісного хуліганства. І саме за це він повинен відповісти в кримінальному порядку. Але моральну відповідальність він несе незрівнянно більшу. Він це розуміє, і в цьому він правий.

Не останню роль у поведінці мого підзахисного відіграє й неправильно, хибно зрозуміле ним почуття товариськості. Згадайте хоча б його слова в листі до брата: «Я для друга нічого не шкодую. Так і в цій справі те саме».

«Нічого не шкодувати для друга» — це чудова якість, що відповідає високим моральним принципам. Але у свідомості ще незрілого юнака вона набуває потворного змісту. Його слова: «Так і в цій справі те саме» означають: допомогти другові приховати правду, обманути правосуддя, суспільство, захистити друга, навіть якщо він вчинив злочин.

Так, неправильне розуміння дружби призводить до зіткнення з поняттям правдивості, чесності, стирає межу між поганим і хорошим, морально псує і того, кому допомагають, і того, хто приходить на допомогу. Прагнення Колі Ніколаєва виручити, врятувати від відповідальності тих, хто безпосередньо винен у вбивстві, йде і від деяких властивих йому рис характеру.

Як розповідав тут Юрій Шелковников, і раніше бували випадки, коли всю провину за вчинки друзів Коля брав на себе. Ця риса характеру видна і в його листі до Тані. Він зізнається їй: «Можливо, інший так не зробив би, але я вчинити інакше не міг…» А далі по-хлопчачому наївно й з гордістю: «Надто великий душею». Звісно, мине час, і Коля зрозуміє великий сенс і значення дружби, справжню ціну їй. Він уже починає думати про це. З почуттям образи він пише своєму близькому другові: «Зараз я хочу написати тобі про одну обставину… за шість місяців, поки я під слідством, до неї (він має на увазі свою матір) ніхто не зайшов. Заходьте до неї частіше, адже їй дуже тяжко… Моя мати знає, що я винен не в усьому…»

Друзі, яких виручав Ніколаєв, були тоді на волі. Звідси стільки гіркоти в цьому листі.

Але поки він ще не в силах розлучитися зі старим, звичним для нього і друзів розумінням дружби. Він діє за інерцією думки й почуття. Звідси й його ставлення до самого суду, до всього, що тут відбувається. Для нього і його друзів є ще суд вулиці, суд таких самих, як вони самі. І це заважає їм багато чого зрозуміти й побачити.

За потребою Ніколаєва бути хорошим немає твердих моральних устоїв, міцних понять хорошого й поганого. Тому вдома і в дворі він хуліганить разом з іншими підлітками, а на цілині, куди його посилали разом із бригадою студентів, — будував будинки, брав активну участь у громадському житті, йшов у ногу з усіма. Усе залежить від того, хто його оточує, кого він бачить і чує… Він сам пояснив нам: «Там був колектив, а в дворі в нас тільки п’ють».

Перед нами пройшла група матерів і батьків, ми слухали тут голову дитячої комісії ЖЕКу, але ніхто з них навіть не спробував зрозуміти, чому ці підлітки виявилися здатними вчинити злочин. Звісно, цього злочину могло й не бути. Він багато в чому випадковий. Але поведінка цих підлітків, їхня мораль, їхнє ставлення до людини взагалі роблять злочин далеко не випадковим.

Я нагадаю вам слова одного підсудного: «…я не міг сказати йому, що мені стало жаль хлопця». Один підліток соромиться сказати іншому, що йому шкода вбивати невинну людину, — ось у чому сенс цих слів. Це означає, що виховання, яке вони отримали і в школі, і вдома, і в дворі, виховання, яке вони отримали серед нас — дорослих, не прищепило їм належною мірою елементарних понять доброти, людяності, співчуття, м’якості. І тому вони дивляться на це, як на ганебні речі… Жорстокість, відсутність любові до людини, байдужість до іншого, якщо тільки цей інший не «свій», — ось що вражає передусім у цій загалом пересічній кримінальній справі. І в цьому провина не тільки самих підлітків.

Проти цієї безглуздої жорстокості є лише один засіб — підняти повагу до людської особистості, до її гідності, до її прав. Це повинно прищеплюватися з дитинства. Успіх такого виховання цілком залежить передусім від того, наскільки прищеплювані принципи й переконання узгоджуються з тим, що людина бачить, спостерігає, чує навколо себе — у сім’ї, у дворі, на вулиці, у школі і на виробництві, у суспільстві — усюди, де вона стикається з реальним життям.

Тому у відповіді за виховання молоді — і держава, і суспільство, і кожен громадянин, усі ми!

Ми вправі були розраховувати, що наш судовий процес приверне велику увагу громадськості в районі, де було вчинено злочин, що тут будуть викладачі шкіл, де навчалися ці підлітки, що тут будуть представники району, відповідальні за те, як виконується закон про загальну обов’язкову освіту, представники молодіжних і юнацьких спортивних організацій району, що тут будуть усі, на кому лежить відповідальність за їхнє виховання.

Але вони не прийшли сюди.

Життя Іванова Жені тепер не повернути. Однак такі процеси, як цей, повинні бути великими уроками. Необхідно осмислити причини, необхідно зрозуміти, що і хто повинен робити, щоб уберегти молодь від злочинів.

Товариші судді! У листі, який прислав із Заполяр’я брат Ніколаєва — Олексій, є такі слова: «Те, що він розповість усе як було, дуже сумнівно… Ось якби була доведена його невинуватість якимось іншим шляхом, а не шляхом допиту».

У нашому кримінальному процесі визнання не є вирішальним доказом. Суд перевіряв усе. Кожен факт і кожне твердження підсудного. Суд шукав об’єктивні докази. За зовні спокійною розміреною роботою суду йшли напружені пошуки істини.

Тут повністю й неухильно дотримувався закон. Тут була повна можливість доводити, спростовувати, захищати. Тут був суд.

Тяжкий злочин, який так безглуздо вихопив із життя юнака Іванова, не може бути безкарним. Але й не можна допустити, щоб провину одних узяв на себе інший.

За обвинуваченням у вбивстві я прошу винести Ніколаєву виправдувальний вирок.

Читайте також:

• Промова адвоката на захист обвинуваченого у вбивстві
• Промова адвоката на захист обвинуваченого в отриманні неправомірної вигоди
• Промова адвоката на захист обвинуваченої в незаконному аборті
• Промова адвоката на захист обвинуваченого у зґвалтуванні
• Захисна промова адвоката у справі про ДТП
• Судова промова адвоката на захист обвинуваченого у вчиненні воєнних злочинів
• Судова промова адвоката у справі за обвинуваченням в умисному вбивстві
• Виступ адвоката в суді у кримінальній справі
• Захисна промова адвоката у справі про грабіж
• Захисна промова адвоката у справі про отримання неправомірної вигоди
• Захисна промова адвоката у справі про ДТП шляхом наїзду на пішохода
• Промова адвоката у кримінальній справі про грабіж
• Судова промова адвоката у справі за обвинуваченням у розбої
• Судова промова адвоката у кримінальній справі за обвинуваченням у службовій недбалості
• Судова промова адвоката у кримінальній справі за обвинуваченням у підпалі
• Промова прокурора у кримінальній справі про ДТП