Справа Ольги Палем: захисна промова адвоката М. П. Карабчевського (1895)

Українською: захисна промова адвоката М. П. Карабчевського у справі Ольги Палем (1895), обвинуваченої у вбивстві студента Олександра Довнара. Класика захисту від адвокатів Одеси.
Микола Платонович Карабчевський (1851–1925) належить до найвідоміших адвокатів дореволюційної Російської імперії. Його промова у справі Ольги Палем стала класикою захисного красномовства: адвокат не заперечує самого пострілу, а показує присяжним живу людину, історію чотирирічного кохання і ланцюг подій, що привели до трагедії 17 травня 1894 року.
Для адвоката в Одесі справа має ще й місцевий вимір. Більша частина історії Ольги Палем і Олександра Довнара розгорталася саме в Одесі: тут вони познайомилися, тут жила родина Довнара, тут давали показання одеські свідки. Адвокати Одеси і сьогодні можуть повчитися на цій промові тому, як будувати захист на фактах, як розбирати показання упереджених свідків і як говорити з судом людською мовою.
Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і партнери» публікують українські переклади класичних захисних промов, бо прийоми Карабчевського працюють і сьогодні: уважне ставлення до особи підзахисного, критична перевірка показань свідків і чесна розмова з судом про мотиви вчинку. Якщо вам потрібен адвокат в Одесі у кримінальній справі, звертайтеся до нас.
Суть справи
Обставини цієї справи такі. Увечері 16 травня 1894 року до готелю «Європа» (Петербург) прийшов студент Інституту шляхів сполучення і зажадав кімнату. Отримавши номер, студент вийшов до дами, яка чекала на нього біля під’їзду, з обличчям, прикритим густою вуаллю, і провів її до готелю, де вони повечеряли і невдовзі замкнулися на ключ. Наступного дня вранці на дзвінок студента до номера принесли чай, після чого двері знову замкнули на ключ. Приблизно до першої години з номера не було чути жодних звуків. Близько першої раптом пролунали два постріли, з номера вибігла закривавлена жінка і з криками: «Рятуйте! Я вчинила вбивство і поранила себе. Швидше лікаря і поліцію, я все поясню» та «Я вбила його і себе» впала на підлогу.
Слідчі чиновники і поліцейські агенти, які прибули на місце події, встановили, що вбитим виявився Олександр Довнар, студент Інституту шляхів сполучення.
Ольга Палем і Олександр Довнар довгі роки підтримували між собою інтимні стосунки, причому спочатку Довнар збирався одружитися з нею, але згодом відмовився від цього наміру. Ольга Палем пристрасно кохала Довнара і не могла відмовитися від думки бути з ним разом усе життя. На запитання про причину вбивства Довнара Ольга Палем показала, що хотіла вбити і себе, і його, але, вбивши його, лише поранила себе, про що дуже шкодує.
На підставі зібраних у справі доказів було складено обвинувальний акт, який кваліфікував діяння підсудної як навмисне, заздалегідь обдумане вбивство. Захист наполягав на перекваліфікації дій Ольги Палем як вчинених у стані крайнього несамовитства, запальності та роздратування і просив про її виправдання. Захисник наводить багато фактів, які показують неминучість цієї катастрофи і провину в ній потерпілого. Справу слухав Санкт-Петербурзький окружний суд 14–18 лютого 1895 року.
Промова адвоката М. П. Карабчевського
Панове присяжні засідателі! Менше року тому, 17 травня, в обстановці доволі специфічній, з ускладненнями у вигляді есмархівського кухля на стіні і розпитої пляшки дешевого шампанського на столі, сталося велике зло. На брудну трактирну підлогу ницьма впав, убитий наповал, молодий чоловік, який подавав найблискучіші надії на вдалу кар’єру, любимий родиною, шанований товаришами, здоровий і розсудливий, що обіцяв прожити довге і благополучне життя. Поряд із тим пішла лікарняними і тюремними митарствами ще молода, повна сил і жаги життя жінка, тяжко поранена в груди, тепер змучена морально і фізично, яка чекає від вас рішення своєї долі. У проміжку якоїсь шаленої секунди, що відділила два сухі короткі постріли, вмістилося стільки зла, що й не дивно, якщо з нього виросла та «велика», всім цікава справа, яку ви тепер покликані вирішити.
Представник обвинувачення мав рацію, кажучи, що наша робота, наші однобічні зусилля з’ясувати перед вами істину є лише допоміжною для вас роботою, я сказав би, роботою чорновою. Від неї, як від чорнових начерків, може не залишитися жодних слідів в остаточному акті суддівської творчості, у вашому вироку. Прокурор, посилаючись на те, що ця справа «велика», просив у вас напруження всієї вашої пам’яті; він розраховував, що в заповненні допущених ним фактичних прогалин ви прийдете йому на допомогу. Я змушений розраховувати на щось більше. Ця справа не лише «велика» за обсягом матеріалу, що підлягає вашій оцінці, вона водночас дуже складна, дуже тонка і спірна. У ній багато місця для життєвої і моральної оцінки подробиць, для психологічного аналізу характерів осіб і ситуацій. Чим глибше проникатиме ваш розум, чим ширше відкриється ваше серце, тим яскравіше, тим світліше виступить у цій справі потрібне і головне, що ляже в основу не лише механічної роботи вашої пам’яті, а й творчої, свідомої духовної роботи вашого суддівського сумління.
Для кожної творчої роботи перша і головна умова: внутрішня свобода. Якщо упереджені положення ви принесли вже до суду, моя робота буде марною. Таке упередження, вороже суддівському переконанню, викличе у вас лише сухе роздратування проти всього, що я вам скажу, проти всього, що я можу сказати як захисник Палем. Марна і тяжка робота! Вона лише виснажує нас. Друга і головна умова правильності вашої суддівської роботи, обережне критичне ставлення до матеріалу, що підлягає вашій оцінці, теж буде вами забута. Все замінить собою готовий шаблон, готова схема упереджених положень, якими саме у справі, подібній до цієї, так спокусливо і так легко похизуватися. Для цього не потрібно ні напруження розуму, ні вагань сумління, не потрібно навіть детального вивчення обставин справи. Досить лише самовпевненої сміливості.
І в положенні захисника в сенсаційно кривавій і водночас «любовній» справі, де фігурує «покинута», можливо, «зведена», можливо, «нещасна», у кожному разі «так сильно кохала і так багато вистраждала» жінка, готовий шаблон, ходове положення, з певним розрахунком на успіх могли б бути висунуті перед вами. Захисна промова могла б стати мальовничою ілюстрацією, варіацією на давно знайому тему: «їй проститься багато за те, що вона багато кохала!» Сам тріск двох пострілів, що ефектно і безстрашно пролунали від натискання жіночої руки, міг би, мабуть, в очах захисту кристалізувати весь хімічний процес любовно-трагічної події чи не в кристал найчистішої води. Можна було б при цьому послатися, до речі, як на співчутливе підтвердження такої теорії, на тремтливі жіночі руки, що тягнулися до лікарняного ліжка Палем, щоб з вдячністю «потиснути руку вбивці». Разом із захистом злочинниці це було б принагідно й апологією злочину. Свідчачи про значну адвокатську короткозорість, подібна спроба нав’язати вам таке упереджене положення мала б, безперечно, бути відкинута вами з непідробним обуренням.
Але поряд із цим і будь-яка інша спроба провести вашим вироком позбавлений життєвої правди парадокс або сухий, мертвий шаблон, звідки б така спроба не виходила, має зустріти з вашого боку так само рішучу протидію. Такий шаблон, цілком рівноцінний першому, щойно наміченому мною, тут і намагалися провести. Не справляючись із фактами, більше того, цілковито ігноруючи їх, намагалися будь-що ідеалізувати покійного Довнара, щоб відстояти положення, що він став жертвою, систематично зацькованою Палем. І все це будувалося виключно на якомусь абстрактному академічному положенні, що він був іще у віці «учня», а вона за метричним свідоцтвом на два роки старша за нього. Коли стикалися з фактами вельми негарними, що не підлягали фактичному спростуванню, їх намагалися обійти або усунути такими ж академічними, позбавленими будь-якої життєвої правди положеннями.
Цілою низкою свідчень з’ясувалося, що покійний, скромний і пристойний на людях, не соромився в присутності простодушної прислуги виявляти доволі жорстокі риси свого характеру. Іноді він бив Палем до крові, до синців, пускаючи при цьому в хід швабру; одного разу зламав об неї піхви своєї старої шашки студента-медика. Усе це заперечується, і з якими ж міркуваннями? Довнар нібито був для цього фізично надто слабким, про що свідчать двоє його друзів-товаришів: Панов і Матеранський. Довелося вдатися до висновку лікаря-експерта, який проводив огляд його трупа, для того, щоб захистити показання чотирьох свідків, які служили в Довнара і Палем (Садовської, Тютіної, Шваркової і Гусєвої), від підозри у лжесвідченні. Хоча, питається, в ім’я чого і в чиїх інтересах ці прості жінки стали б вигадувати небилиці і так грубо порушувати святість присяги? Експерт засвідчив нам (те саме підтверджує і медичний акт огляду трупа), що покійний Довнар, будучи помірної статури, проте був правильно розвинений, мав нормальну фізичну силу, і говорити про його безсилля маневрувати шваброю або розбити на шматки старі піхви копійчаної шашки наївно і смішно.
Та сама прислуга засвідчила нам, що ще 1892 року, в період цілком мирного співжиття на одній квартирі Довнара і Палем, Довнар після якоїсь гулянки і ночі, проведеної поза домом, невдовзі захворів таємничою хворобою. Він приховував її від Палем доти, доки не захворіла, нарешті, і вона. Тоді вони обоє почали лікуватися. Цьому не хотіли вірити. Шукали непрямого спростування цієї обставини в листі, поданому Матеранським, хоча, здавалося б, цей лист лише підтверджував правдивість показань прислуги. І що ж виявилося? Розтином трупа покійного встановлено не лише слід хвороби, перенесеної приблизно два роки тому, про яку говорила нам тут свідок Тютіна, що прала в них білизну, а встановлено також наявність нової хвороби, остаточно не вилікуваної на момент його останнього, як ви знаєте, все ще «любовного» побачення з Палем.
Щодо «учнівського віку» Довнара також існує значна ідеалізація. Факт той, що він загинув на двадцять шостому році свого життя. З Палем його роман тривав близько чотирьох років, отже, і виник він, і тривав, і так сумно скінчився, в усякому разі, вже в період його повного громадянського повноліття. Але що таке вік сам по собі? Бувають діти до сивого волосся, невиправні і благородні ідеалісти, які не хочуть знати прози життя і не знають її, попри будь-який життєвий досвід. Чи таким був покійний Довнар?
Усвідомлюю всю делікатну відповідальність за характеристику морального обличчя покійного, яку мені належить дати. Мати вбитого, Олександра Михайлівна Шмідт, в особі свого повіреного дозволила тут «нападати» на померлого, оскільки саме в особі цього повіреного вона передбачила можливість і необхідність відбиття будь-якого неправильного «нападу». Такий вислів був би недоречним у моїх устах: я не покликаний робити на будь-кого «напади», я лише захищаю підсудну. І щоб самому собі раз і назавжди відрізати шляхи до довільних і упереджених висновків, я не користуватимуся для характеристики покійного Довнара іншим матеріалом, крім власних його листів, і притому поданих до слідства його ж матір’ю, до якої всі вони писані. Таких листів шістнадцять. За трирічне листування їх мало накопичитися значно більше, але для мене саме важливо і цінно те, що сортування цих листів зробила сама Шмідт, що вони перебувають у нашому розпорядженні не лише внаслідок її власного бажання, з її санкції, а навіть за її власним вибором. Така обставина захищає нас від будь-яких дорікань у користуванні ненадійним чи хоч трохи сумнівним матеріалом.
Якою ж особистістю окреслюється перед нами покійний Олександр Довнар у цих власноручних його задушевних посланнях до матері в тому 22- і 25-річному «учнівському» віці, який минає для нього в Петербурзі?
Усі ми були молодими, і багато хто з нас пам’ятає і любить свою молодість за ту гарячу хвилю світлих снів і золотих надій, яким ніколи не судилося збутися.
Довнара з перших його кроків у Петербурзі ми застаємо чужим будь-яких, не кажу вже нездійсненних мрій, а просто молодих і райдужних надій. Бажання його передбачливі, засоби практичні, прийоми обережні й доцільні. Йому не подобається поратися над трупами покійників, але цю фізичну відразу він готовий подолати. Він домагається перейти з Медичної академії до Інституту інженерів шляхів сполучення з міркувань іншого, суто кар’єрного характеру, які він із пунктуальною і виразною наполегливістю викладає в листах до матері. Кар’єра практикуючого лікаря, що «бігає збирати по візитах рублі й півтинники», його рішуче відштовхує. Він викладає з великою ерудицією свій погляд на це суто життєве і практичне питання. Суспільне становище інженера шляхів сполучення, хай навіть середньої руки, видається йому оточеним значно більшими матеріальними вигодами і принадами. Кар’єру «пересічного лікаря» і з погляду матеріального, і в сенсі «становища в суспільстві» він оцінює в паралелі з кар’єрою такого ж «пересічного інженера» воістину з дивовижною для його «учнівського віку» віртуозністю. Але цього мало: яке знання людей з їхніми великими і малими слабкостями виявляє він одразу ж, щойно ці люди можуть стати йому в пригоді для будь-яких практичних цілей! Він чудово розуміє і навчає навіть свою матір, як саме слід розуміти різницю між «пристойним» і «непристойним» хабарем і яких результатів можна досягти тим і іншим. Він готовий проскучати кілька вечорів, складаючи партію у вінт для важливої старенької, дуже пихатої родички, але яка може за таку скромну послугу замовити, де потрібно, при нагоді, слово. Він любить і цінує лише «прикладні науки», щодо яких не може бути сумнівів, для чого вони знадобляться в житті; тому від курсу, який проходять в Інституті інженерів шляхів сполучення, він у цілковитому захваті.
Згадуючи про «університетську науку» (раніше, до Медичної академії, він два роки навчався ще в Одесі на математичному факультеті), він говорить про неї мало не з роздратуванням. Там занадто багато «чистої» науки, абстрактної, теоретичної, занадто багато «зайвого», того, що бозна-коли і для чого «в житті» знадобиться. Математичні знання, з чого він сам із жорстокою іронією жартує в листах до матері, знадобилися йому знову-таки лише для практичної і вельми визначеної мети. З педантичною і пунктуальною точністю він перевіряє грошовий звіт, поданий власною матір’ю за час управління належним йому «спадковим капіталом» у розмірі 15 тисяч рублів, і, як двічі два чотири, шляхом доволі складного, втім, «обліку відсотків» і «перевірки за біржовими бюлетенями втрат на курсі» паперів доводить їй, що «його капітал мав би виявитися на п’ятсот рублів більшим». Шмідт одразу ж поспішила з ним у цьому погодитися, негайно надіславши ці гроші.
Щоб покінчити з цією ніби природженою або, принаймні, всмоктаною з молоком матері «практичною жилкою», властивою сучасному нам молодому чоловікові в особі Олександра Довнара, згадаємо ще про заставну, під яку він так вдало, слідом за розривом із Палем, за посередництва тієї ж Шмідт, своєї матері, прилаштував залишок свого капіталу в сумі 9500 рублів. У трьох листах, що йшли навздогін один за одним, він повчально і водночас надзвичайно практично, витримано обставляє справу, навчаючи матір, як саме можна притиснути поміщика-південця, що потребує грошей, щоб віддати йому гроші під другу заставну не під 8½ відсотка річних, запропонованих поміщиком, а під 10 відсотків. При цьому він знає й те, кому можна «довіритися» в огляді запропонованого в заставу маєтку і як потрібно «почекати», доки нужденний, щоб «перехопити» цю суму, не підвищить запропонований відсоток до десяти річних. Фінансові його розрахунки і вказівки здійснилися блискуче. Уроки і настанови, дані матері, не минули марно. Через якийсь місяць Шмідт, скаржачись на те, що вона зовсім «замучилася» з цим торгом щодо заставної, проте урочисто оголошує синові, що фінансовий кошторис на прийдешній рік блискуче здійснюється згідно з його приписами. Він отримуватиме 950 рублів на рік відсотків на свій капітал. Маєток виявився цінним, цілком забезпечуючим другу заставну, і притиснутий до стіни минулорічним неврожаєм поміщик погодився дати десять річних.
Усі наведені мною витримки з листів Олександра Довнара усувають, мені здається, будь-яку можливість зайвої ідеалізації «учнівського віку» покійного. Було б цілком короткозоро на цьому упередженому положенні будувати всі висновки про його стосунки з Палем.
Говорити про «звабу» Палем покійного Довнара, про «експлуатацію його життєвої недосвідченості» так само недоречно, як ідеалізувати саму ж Палем і допускати, що вона могла стати «жертвою зваби» з боку Довнара. Справа, очевидно, відбувалася зовсім інакше. І все ваше завдання в тому і полягає, щоб зрозуміти, як «це» насправді відбувалося.
Убитий був, звичайно, дуже молодого віку. Але з наведених мною міркувань цей вік не має у справі вирішального значення. Олександр Довнар мав у будь-якому разі достатнє знання людей і достатнє знання життя. Тверезість і практичність поглядів, властиві йому, саме для такого молодого, «учнівського» віку видаються просто дивовижними. Якщо його з огляду на двадцять два, двадцять шість років по праву можна назвати людиною молодою, то не слід випускати з уваги, що це був у будь-якому разі «молодий, та ранній». Отже, і цей другий можливий для вирішення цієї справи шаблон виявляється так само непридатним. Не в різниці віку двох коханців доводиться нам шукати розгадки всієї цієї складної драми.
Згідно з накресленим мною планом промови, у цій першій її частині мені хотілося б раз і назавжди покінчити перед вами, присяжні засідателі, з усіма подібними, насильно висунутими на нашому шляху перешкодами і положеннями. Даремно вас хочуть затримати ними і забарикадувати дорогу. З ними треба розквитатися, щоб потім уже вільно вступити в царину чистих фактів, доведених положень і суворо логічних висновків. Лише переступивши через них, почнеться ваша справжня суддівська робота.
Чи маєте ви справу в особі підсудної (хай пробачиться мені нове повторення ні на чому не заснованого, образливого для честі нещасної жінки припущення!) з жінкою продажною, з жінкою публічною? Недомовлений, але від того ще тяжчий для її честі натяк занесено і на сторінки обвинувального акта. Йшлося про фотографічну картку Палем, яку покійний Довнар разом зі своїм другом дитинства Матеранським розшукав в одному з одеських притонів. З листів ми знаємо, що ці розшуки провадилися вже в той час, коли «боротьба» між Палем і Довнаром почалася і коли останній згідно з порадами і вказівками своєї матері, Шмідт, вельми наполегливо шукав за можливості «повного» доказу, здатного остаточно скомпрометувати коханку, що непокоїла його, в очах інститутського начальства і санкт-петербурзького градоначальника, перед яким на той час уже велося клопотання «про виселення» Палем.
Прочитаний перед вами обвинувальний акт стверджує, зі слів Довнара і Матеранського, що нібито залишилося нез’ясованим, з якого саме приводу і яким шляхом ця картка опинилася в непривабливому притоні занепалих створінь. Виникла природна підозра: чи не мав оригінал безпосереднього зв’язку з названим ганебним притулком? Що ж виявилося насправді? Ще на попередньому слідстві весь цей епізод був, по суті, з’ясований повністю. Одеський фотограф Горелін і власниця притулку Едельгейм розкрили всі обставини, що стосувалися злощасної фотографії Палем. І що ж? Цих свідків викликано до суду лише за клопотанням захисту. Без такої пересторороги вказівка обвинувального акта залишала б широке поле для здогадів. Свідок Горелін з’ясував, до якого саме часу належить його робота, і водночас засвідчив, що фотографію він зробив із «порядної жінки», особисто йому відомої Палем. Свідок Едельгейм засвідчила, що цю картку якийсь «чоловік» подарував одній з її дівиць, Єрмоліній, великій любительці гарних жіночих облич і фотографій.
Якщо згадати при цьому «розшуки» Матеранського по притонах з метою виручити з біди свого товариша, що «потрапив у пастку», то знахідку саме ним подібної фотографії в згаданому притоні можна обернути зброєю проти кого завгодно, тільки не проти Палем.
Чи потрібно згадувати ще про всілякі довідки поліції одеського градоначальства, що стосувалися все того ж предмета? Відгук вийшов, здається, достатньо повний і достатньо сприятливий для Палем. Пригадайте ще показання одеського поліцейського пристава Чабанова, що був тут свідком, і картина вийде завершена. Він рішуче відкидає будь-яку здогадку, будь-яке припущення про подібну «кар’єру» Палем.
За що ж, питається, грудку бруду так безжально публічно кинуто в обличчя молодої жінки? Характеризуючи минуле підсудної, товариш прокурора знайшов можливим висловитися, що воно таке непривабливе і таке ганебне, що він поспішає закрити його «серпанком» через побоювання образити чиєсь моральне почуття. Даремні штучні пересторороги! Цей «серпанок» може мати значення хіба що того шматка флеру, яким зазвичай користуються для дивовижних «чудес» чорної магії. Там нерідко запевняють також, що саме під цим чорним флером приховано, якщо не все, то в усякому разі щось дивовижне. Сміливо зривайте це таємниче покривало: під ним нічого не виявиться.
З цим питанням раз і назавжди треба покінчити і відновити безцеремонно і безжально зганьблену честь жінки. Палем ніколи не торгувала своїми пестощами, ніколи не була продажною жінкою, і цілком зрозумілий той протестний, нервовий її зойк, що пролунав з лави підсудних, коли читання обвинувального акта вперше торкнулося перед вами цього такого болючого і водночас такого ганебного для честі жінки місця. Як підсудна в цій справі вона мусила незаслужено винести і цю тяжку образу!
Ідемо далі. Якщо не «продажна», не «публічна», в чому нам, очевидно, тепер готові поступитися, то в усякому разі «доступна», «що ходила по руках» і, якщо пригадати характеристику, дану двома свідками, Матеранським і Міліцером, просто-напросто фривольна і «аморальна» жінка. Чи так? Чи виправдовується така характеристика, якщо ми простежимо стосунки Палем із чоловіками, починаючи з першого, Кандинського, якому вона дісталася молодою, сімнадцятирічною дівчиною?
Відомості про її «доступність» поширилися з того ж джерела, звідки йшли й попередні, і знову-таки в ім’я порятунку «молодого чоловіка» від підступів «інтриганки», що домагалася шлюбу. Клич кинула Шмідт, мати молодого чоловіка, до його родичів і товаришів. Такими є Шелейко, Матеранський, Міліцер, Панов. Відтоді й пішла поголоска про аморальність Палем. Вони поспішали доставити ті чи інші відомості. Ці відомості й послужили матеріалом для характеристики Палем у цій справі. Придивімося до них ближче.
За час її співжиття з Кандинським, як засвідчують сам Кандинський і його найближчий приятель, полковник Калемін, поведінка Палем із цього боку була бездоганною. Попри двозначне своє становище самотньої особи, що живе на окремій квартирі і яку відвідує вже немолодий чоловік, вона веде спосіб життя скромний, замкнений, що не змушує говорити про себе. За подальшим ставленням Кандинського до Палем, за тоном його показань, за свідченням, нарешті, його друга Калеміна ми маємо право зробити висновок, що Палем, розлучившись через два роки з Кандинським, залишила в ньому про себе найкращі спогади. Кандинський і Калемін і досі ставляться до підсудної не лише з прихильністю і приязню, а й із беззастережною повагою. За час співжиття з Кандинським, попри крайню молодість Палем, на неї не впала й тінь підозри ні в розбещеності, ні у фривольності її поведінки.
Потім, починаючи з літа 1889 року, вона залишається вільною, ще більш самотньою, дещо забезпеченою матеріально, молодою вродливою жінкою, що привертає до себе увагу, викликає з усіх боків залицяння, збирає навколо себе цілий натовп молоді. Вона починає обертатися в товаристві молодих студентів, офіцерів, юнкерів, гімназистів. Вони влаштовують для неї загородні прогулянки, верхові кавалькади, супроводжують її верхи, водять її на студентські вечірки, танцювальні вечори; у її товаристві гамірно, весело і, головне, молодо і невимушено. Якби Палем були властиві ті розбещені схильності, на які вказувало обвинувачення, то, звичайно, картина її «падіння» вийшла б доволі похмурою, оскільки жодних зовнішніх стримувальних перешкод не існувало. Безперервно переслідувана залицяннями, кинута сама в коло малововихованої молоді, цілком вільна, незалежна, вона, звичайно, легко могла б «піти по руках». І проте, всупереч усім цим несприятливим зовнішнім умовам, по руках вона не пішла. Усі її викривачі, Шелейко, Матеранський, Міліцер, відбуваються загальними фразами, власними своїми умовиводами, посиланнями на чутки, але жодних фактів не наводять.
Лише один свідок, студент Зарифі, засвідчив нам тут під присягою, що після того, як Палем розійшлася з Кандинським, і раніше свого знайомства з Олександром Довнаром, вона була з ним, Зарифі, у близьких стосунках, що зв’язок тривав кілька місяців. Таке відкриття, зі слів того ж Зарифі, він зробив близьким Довнара вже в період їхньої боротьби з Палем. Палем заперечує цей зв’язок. Опитуванням Зарифі, між іншим, з’ясувалося, що в справі однієї особи в Одесі, яка домагалася утримання на дитину, він уже виступав як свідок в інтересах захисту несправедливо обвинуваченого свого товариша у звабленні молодої дівчини. Показанням Зарифі невинність дівчини було скинуто з її п’єдесталу. Товариш його виграв справу. Прямолінійне прагнення до істини, безсумнівно, властиве Зарифі.
Сперечатися по суті проти його показання я не стану. На превеликий сором і навіть певну ганьбу Палем, виправдану хіба що тодішньою її молодістю, я готовий визнати, що вона, захопившись фізичними даними Зарифі, справді якийсь час плекала до нього ніжну пристрасть. Що ж далі? Сам Зарифі засвідчує, що цей минущий, короткочасний зв’язок залишався виключно «на ґрунті любовному», залишив у ньому найсвітліші спогади, не завдавши йому ні моральної, ні матеріальної шкоди. У будь-якому разі все відбувалося до знайомства Палем із Довнаром; до знайомства ж цей минущий роман помер своєю природною смертю. Досить скоро з обох боків настало найрішучіше і найшвидше охолодження. Після того, крім покійного Довнара, ви не назвете мені більше жодного чоловіка, близького Палем. І товариш прокурора, і повірений цивільної позивачки мусили категорично визнати, що протягом усіх чотирьох років співжиття з Довнаром Палем залишалася безумовно йому вірною.
Яке ж застосування можна зробити з «компрометуючих» Палем показань Шелейка, Матеранського і деяких інших друзів покійного? Судіть самі. І Шелейко, і Матеранський, характеризуючи вільність поводження Палем із чоловіками, особливо наполегливо посилаються на якогось Леоніда Лук’янова, з яким вона нібито їздила на три дні до Аккермана, а влітку, живучи на дачі в батьків Лук’янова, дозволяла собі нібито дебоші, скандали тощо. На щастя, Леоніда Лук’янова допитано на попередньому слідстві, і його показання тут оголошено. Важко собі уявити доказ, що більше суперечить намірам тих, хто на нього посилається. Леонід Лук’янов тепер молодий офіцер, тоді ще тільки юнкер. Усе його показання судовому слідчому дихає мало не закоханим захватом щодо Палем. Видно, що й досі він не згадує про неї без затаєного хвилювання. Наполегливо свідчачи про виключно платонічні свої залицяння до молодої жінки, заявляючи категорично, що вона ніколи йому не належала, він водночас згадує про свої молоді враження з якоюсь чистою і задушевною радістю. Він супроводжував її на прогулянки, робив їй усілякі дрібні послуги, проводжав її до Аккермана; з нею йому бувало і «солодко, і моторошно», «вона могла захопити на все», але всі ці захоплення не вийшли за межі цілком платонічного і безкорисливого флірту, якщо хочете, навіть «закоханості». Обидві сторони зберегли одна про одну в будь-якому разі лише світлі і райдужні спогади. І в розлуці вони залишилися друзями. Ось який відгук Леоніда Лук’янова про Палем, того самого Леоніда Лук’янова, на якого так незграбно, так недоречно намагалися посилатися Шелейко і Матеранський.
Поряд із цим пригадайте показання Сталя, який так само зізнається, що свого часу, вважаючи Палем «доступною», намагався залицятися до неї, залицятися вельми наполегливо, але, однак, не домігся взаємності. Отже, де ж порочно розбещена Палем, минуле якої має бути соромливо прикрите «серпанком»?
Жінка, як усі жінки! Доступна для того, ким захопилася або кого покохала, і горда, і неприступна для того, хто не зумів навіяти їй почуття. З цим може примиритися будь-яка, найскрупульозніша, найгордовитіша жіноча моральність. Поза цими межами вона була б уже лицемірством.
Але є ще вказівки Міліцера і Матеранського про те, що в товаристві Довнара і в присутності Палем вони, свідки, не утримувалися і від скоромного анекдоту, і від вільного слова, що сама вона трималася невимушено, не соромлячись іноді ні позою, ні виразом. Не забувайте, присяжні, що це студенти, середовище інтелігентне. Я вас питаю, на кого має бути покладена моральна відповідальність за тон, за моральний рівень бесіди, за розмови, які при цьому велися, за характер самого проведення часу? Невже на Палем? Для неї було достатньо присутності Довнара, її співмешканця, більш розвиненого та інтелігентного, щоб вважати таке поводження в середовищі його друзів за нормальний тон, за справжню студентську, товариську невимушеність і веселість.
Міліцер іде, втім, дещо далі. Якщо Палем постає нам у його переказі однієї сцени і не цілком у ролі розбещеної дружини Пентефрія, то все ж він, Міліцер, не заперечує присутності в собі елементів чесноти Йосипа Прекрасного. Цю сцену свідок уперше навів у своєму показанні тут, на суді, «забувши» розповісти про неї судовому слідчому, хоча і був допитаний ним двічі. На щастя, ми не лише читали показання цього свідка, ми чули його і бачили самі. Він навіть не приховує того озлобленого роздратування, яке плекає до Палем. Таке роздратування цілком законне, я сказав би більше: воно цілком заслужене. Ми знаємо, що Палем, бачачи в Міліцері перешкоду своєму щастю, дійшла до геркулесових стовпів: вона не зупинилася перед заявами начальству про політичну неблагонадійність цього студента. Ви можете зрозуміти, які неприємності могли загрожувати ні в чому не винному молодому чоловікові. Таке кого завгодно розлютить. Міліцер по праву не може говорити байдуже про Палем. Шкода лише, що роздратування позначилося і на його свідченні.
Але якщо, розповідаючи про сцену, що відбулася віч-на-віч між ним і Палем, він як свідок посилається на відгук Туманова про Палем, ми просто обтяжені доказами очевидної неправдивості його показання. Даючи своє перше показання тут, на суді, свідок Міліцер, нещадно викриваючи Палем, послався, між іншим, і на відгук про неї Туманова. Виходило, що цей відгук характеризує її повну розбещеність і «доступність». Туманов, також студент Інституту шляхів сполучення, також товариш покійного Довнара, і його відгук міг у ваших очах мати серйозне значення.
Коли днів через два після допиту Міліцера Туманов давав свої показання, всі погляди мимоволі запитально звернулися на Міліцера. Що за містифікація, що за загадка? Туманов тремтячим від хвилювання голосом, з повною і беззавітною щирістю розповів нам про стосунки покійного Довнара з Палем. З його погляду, Довнар «неможливо» поводився щодо цієї жінки. Весь час видаючи її за свою дружину, він потім нещадно і, принижуючи її людську гідність, грубо розлучився з нею. На думку Туманова, чотири роки беззавітного кохання і вірності з боку жінки, попри будь-яке її минуле, давали їй право розраховувати на заміжжя, і, будь він, свідок, у становищі покійного Довнара, він вважав би своїм моральним обов’язком одружитися з такою жінкою, як Палем.
Показання свідка, дане ним під присягою, надто розходилося з тим відгуком, який йому ж вкладав в уста Міліцер. Що ж виявилося на очній ставці, проведеній обом свідкам? Міліцер поспішив відректися. «Тоді», тобто в той час, коли вони обидва бували в товаристві Довнара і Палем, Туманов «справді нічого подібного йому не говорив». Але справа була так: у свідківській кімнаті, вже тут, у будівлі суду, він, Міліцер, перелічував Туманову всі вади Палем, і йому «здалося», що Туманов із ним цілком погодився в думці щодо Палем і навіть висловився приблизно так: «У такому разі шкода, що я за нею не позалицявся, якщо вона така!» Туманов і в цій останній редакції приписувану йому фразу беззастережно відкидає. Але облишмо це. Вдумайтеся лише у власну свідомість Міліцера, і ви зрозумієте, як мало відповідає поведінці достовірного і неупередженого свідка на суді вся поведінка Міліцера. Попри суворе застереження головуючого не вести жодних розмов про справу з іншими свідками, Міліцер систематично ораторствує на шкоду Палем у свідківській кімнаті з очевидним розрахунком вплинути на інших свідків. Потім він видає за достовірне те, про недостовірність чого він через короткість часу навіть не мав можливості забути. Свою розмову з Тумановим він видає за відгук, почутий (так виходило за первісним його показанням) два роки тому. Щастя, що Туманов був присутній і що весь цей характерний епізод вдалося вчасно виявити. Думаю, що зі свідком Міліцером нам більше не доведеться рахуватися.
Щоб покінчити з питанням про жіночу моральність Палем, нам залишається ще сказати два слова про те, як сам Довнар дивився на свої стосунки з нею як із жінкою.
Тут виявлялися благородні спроби з’ясувати собі шляхом опитування деяких свідків, які саме фази розвитку пережило кохання Довнара до Палем, до яких моментів можна було б приурочити його захоплення, його охолодження і, нарешті, розчарування, одним словом, усі стадії, через які пройшли його почуття до неї. До цього цікавого дослідження нам доведеться повернутися. Поки що нагадаю лише той авторитетний висновок найближчих друзів Довнара, Матеранського і Міліцера, який ви тут чули. Вони, очевидно, дуже здивовані самою постановкою подібного питання: «про кохання», про захоплення і тому подібні абстракції. Чотири роки чоловік прожив із жінкою пліч-о-пліч, стосунки їхні не були купівлею-продажем, і, здавалося б, питання природне, яке саме собою напрошується на вирішення; але, за категорично висловленою думкою цих молодих людей, про почуття, про кохання тут «не може бути й мови». Уся справа, згідно з їхніми поглядами, зводилася до того, що покійний Довнар дуже боявся хвороби та уникав продажних жінок, а з Палем, яка до того ж грошей не вимагала і фізично йому подобалася, він від цього був цілком гарантований.
Воістину жахлива, нещадно похмура характеристика морального обличчя покійного. Я не вірю його друзям! Не вірю, щоб у подібну схему вкладалися справді всі любовні стосунки сучасного молодого чоловіка. Адже якщо всю фактично перевірену історію Довнара і Палем укласти в цю моральну схему, запропоновану Матеранським і Міліцером, вийде воістину щось жахливе: «Боюся хвороби, шукаю собі порядну жінку; вона мені нічого не коштує, живу з нею чотири роки, наділяю її хворобою і сам іду». Матеранський і Міліцер! Ви просто не подумали, до чого договорилися… Покійний був значно кращим, значно вищим за те, що припустили про нього його благородні друзі.
Принагідно слід ще зупинитися на питанні: чи по праву Шмідт у своїх проханнях і відгуках третирувала Палем, називаючи її «шантажисткою», «брехухою» і, нарешті, «авантюристкою»? Усе це певною мірою підтримувалося також на суді, все це також увійшло в «характеристику» Палем.
Почнімо з «шантажистки». За точним значенням слова, це термін, пов’язаний із поняттям про грошову експлуатацію, натяк на щось корисливе і брудне. Ну, в цьому відношенні за нас, слава богу, все минуле Палем і безпристрасні, але красномовні цифри, засвідчені притому актом бухгалтерської експертизи. У минулому Палем був Кандинський, людина вельми заможна, яка вельми дорожила своєю комерційною та будь-якою іншою репутацією. Об’єкт уже, звичайно, в усіх відношеннях значно більш придатний для експлуатації в грошовому відношенні, ніж Довнар. Десятки тисяч рублів легко могли перейти до кишені Палем, якби вона тільки наполегливо цього хотіла. Що ж ми бачимо? Вважаючи своїм моральним обов’язком допомагати Палем у грошовому відношенні, Кандинський обмежується вельми скромною субсидією, яка з усіма екстреними видачами з нагоди її хвороби досягає цифри всього лише семи тисяч рублів, і то лише за останні роки.
Потім ідуть роки співжиття Палем із Довнаром. Встановити точно, скільки за ті ж роки прожив сам Довнар, доволі важко, оскільки мати його, Шмідт, стверджує, що й вона зі своїх особистих коштів допомагала синові. Припустімо. Але така допомога в будь-якому разі не могла бути хоч трохи значною. Особисто Шмідт зовсім не багата жінка: крім Олександра, в неї ще троє дітей. Отже, головним чином він жив на відсотки зі свого особистого капіталу в п’ятнадцять тисяч рублів, який на той час іще не був вдало прилаштований під десять відсотків річних і полягав у звичайних відсоткових паперах, що приносили не більше п’яти відсотків. Далі безсумнівний факт, що до вересня 1893 року, тобто на момент розриву і початку воєнних дій між Довнаром і Палем (це засвідчено офіційною довідкою Державного банку), капітал Довнара ще дорівнював чотирнадцяти тисячам рублів. Отже, за чотири роки свого співжиття з Палем, здебільшого на одній квартирі, цим розважливим молодим чоловіком «з капіталу» прожито «з жінкою» не більше однієї тисячі рублів. Додайте це до отриманих ним відсотків, розбийте на чотири роки, і ви переконаєтеся, що цієї цифри, з урахуванням поїздок Довнара до Одеси, Криму тощо, ледве достатньо для його власного існування. Не бажаючи розмінювати паперів, він, як ми знаємо, брав іноді гроші в борг і в Кандинського. Він так і залишився йому винен сотню-другу рублів.
Для того щоб судити, наскільки Палем самостійно обходилася «своїми коштами» і наскільки дріб’язкові рахунки робили радше Довнара її боржником, ніж установлювали протилежне, здавалося б, значно природніше становище речей, досить згадати деякі епізоди. У Курську, опинившись без грошей, Палем телеграфує, на вимогу Довнара, Кандинському, і той за телеграмою переказує Довнару сорок рублів; Матеранському (свідкові у справі), за протекцією тієї ж Палем, як приятелеві Довнара, Кандинський позичає безповоротно п’ятдесят рублів. Уже після того, як Довнар і Палем, роз’їхавшись на різні квартири, все ще час від часу продовжують сходитися на «любовні» побачення, Палем витрачає свої гроші. За два тижні до вбивства, щоб з’їздити зі своїм «милим Сашею» на острови, вона закладає речі на кілька десятків рублів. Вона перешиває йому пальто за свій рахунок, вважаючи, що ґудзики і значки потьмяніли і все пальто треба освіжити, оскільки показуватися в ньому на вулиці зовсім непристойно. Нарешті, характерна, хоча, можливо, і дріб’язкова подробиця, що вказує в усякому разі на те, що покійний Довнар не звик мати справу з умістом свого гаманця, коли бував у товаристві Палем. Після вбивства виявилося, що в готелі «Європа», де вони пробули всю ніч і пів дня, вони вечеряли і пили шампанське, щоправда, дешеве (весь рахунок було подано на 8 руб. 50 коп.). У кишені вбитого виявилося всього лише 3 рублі, а в гаманці підсудної знайшлося 9 руб. 50 коп.
Ні, брудне грошове питання краще не порушувати в цій справі. Як би ми не перетрушували, як би старанно не вивертали кишені обох, нічого, що служить до обвинувачення Палем, ми з них не витрусимо. Якщо навіть ознакою щирості почуття до коханої людини не вважати безкорисливість, то все ж щодо Довнара Палем була безкорислива. Хочете вважати цей факт байдужим у моральному відношенні, таким, що не має рівно ніякого значення для висвітлення справжніх стосунків двох коханців, я згоден. Не кажіть лише, що Палем «експлуатувала грошові кошти Довнара», не називайте її більше «шантажисткою»!
Палем брехуха. Ось, нарешті, твердий і сильний висновок обвинувачення з даних судового слідства, проти якого я безсилий заперечувати. Палем справді брехуха, оскільки правда, що вона не завжди говорить правду. Постараюся висловитися, однак, точніше, можливо точніше. Це дуже важливо. Говорячи правду, всю правду, якою вона є, Палем водночас доповнює її зазвичай і брехнею. За відгуком доктора Руковича, вона така нервова, така сприйнятлива і так легко збудлива, що наступного дня вірить тим подробицям, які сама вигадала лише напередодні. Потім вона вже твердить і повторює їх як справжню правду. Звичайним брехунам потрібна передусім пам’ять; Палем своєї власної брехні ніяк, якби навіть хотіла того, забути не може. Щойно осяяла її ця «брехня», вона не відмовиться вже від неї ні за що, навіть якби її вели на плаху. У цій царині вона в усякому разі феномен. Поряд із такою проникливою і переконаною брехнею в деяких пунктах та сама Палем до дивацтва, до абсурду вірить у правду. Вона зовсім не розуміє жарту, не розуміє всієї пустопорожньої умовності деяких речей, серйозних лише за формою, а зовсім не за змістом своїм. Пожалійте її «умовно», хоча б лише для годиться, вона заплаче справжніми сльозами; скажіть їй «жартома» неприємність, вона ображеться до глибини душі; розкажіть їй найбільш «неймовірну» пригоду серйозним тоном, вона повірить їй беззастережно.
Вона пристрасно, очевидно, хоче і шукає правди, але поряд із тим бреше. Їй потрібна та правда, якої вона хоче. У неї є упереджені положення, від яких вона не відступиться ні за що. З великим напруженням я вдумувався в цей характер, у цю безладну грудку нервів, де сплетено стільки здорових і водночас стільки хворобливих комбінацій. Від цієї роботи я відчув лише втому і роздратування. Немає жодної можливості відокремити всі симпатичні, суто жіночні риси її характеру від негативних. Її доводиться приймати такою, якою вона є, рахуватися з усіма особливостями її характеру і, перш ніж видати їй атестат, мати їх усі на увазі.
Яким же, однак, є загальний тон, загальний напрям її брехні? У цьому випадку не можна не відзначити певної керівної ідеї. Ця керівна ідея до дивацтва, до фотографічної наслідувальності виявляється властивою в корені своєму всьому так званому інтелігентному або «вищому», одним словом, «цивілізованому» середовищу сучасного суспільства. Усі ми страждаємо певною манією величі, всі хотіли б здаватися не тим, чим є насправді.
Треба при цьому відзначити таку особливість ніби подвійної індивідуальності Палем. Усі прості, малоосвічені люди, з якими її зводить доля, не нахваляться її простотою, сердечністю, чуйністю. Четверо служниць, простих жінок, не могли тут без сліз говорити про неї; їм її шкода; на їхню думку, це добра, надзвичайно хороша, проста, глибоко нещасна жінка. Те саме повторюється з прислугою «Пале-Рояля», де Палем жила останні два місяці. Коли там дізналися про вбивство, всі плакали за нею, починаючи від керуючого і швейцара і закінчуючи посильним, що стояв на найближчому посту. Прості арештантки Гордіна і Міна Тамбер не нахваляться її простотою, сердечністю. За їхнім відгуком, сидячи у в’язниці, вона «всі очі виплакала за вбитим», побиваючись за ним і за бідою, що з нею сталася. І ось та сама Палем, щойно потрапляє в «цивілізоване» суспільство, в коло так званих освічених людей, одразу ж стає не схожою на себе. Вона одразу ж починає справляти враження «актриси»; у словах її починає звучати фальш, у рухах поза, у вираженні почуттів афектація. Вона одразу ж на котурнах і в масці. У всій її поведінці ніби ілюструються слова, що одного разу вирвалися в неї на допиті й наведені в обвинувальному акті: «Ви хочете поставити мене занадто низько, а я ставлю себе занадто високо». Вона вся насторожі, і враження дисгармонії, афектації, неприродності і брехні йде слідом за нею.
Очевидно, вона хотіла б іншого. Мистецтво «здаватися, а не бути» лише тому і цінне, і доцільне, і навмисне, що воно «мистецтво». Щоб мати успіх, воно має здаватися природним, природженим. У неї цього не виходить. Піднявшись із нижчого середовища в середовище цивілізованих людей, вона (чи не так було б і з дикуном?), звичайно, жвавіше і сприйнятливіше спостерігала і про себе відзначала все те, до чого ми давним-давно придивилися, що становить для нас звичайне, вже не помічене нами явище. «Здаватися, а не бути»: ось своєкорисливе гасло удаваності, яке ми носимо так легко, ніби воно нам природжене. Для неї таке гасло новинка, відкриття, недосяжний ідеал. Його треба «засвоїти», зробити своєю «другою натурою». У цьому середовищі, куди її підняла суспільна хвиля, без цього, вирішила вона, не проживеш. І ось те, що довкола неї всі носять так граціозно, елегантно і легко, дається їй із великим напруженням, із величезними зусиллями, без будь-якого почуття міри, з явною шкодою для власних інтересів і в будь-якому разі без жодної користі для себе.
Якщо в середні віки всі лицарі легко і красиво носили свої ковані лати, щити, мечі і важку зброю, того ж не можна було сказати про осіб інших станів. Якийсь бюргер чи віллан був би смішним і незграбним у цих кованих обладунках. Так і тут. За змістом своїм брехня Палем найзвичайнісінька, ходяча, в ній лише трохи притаманного всім прагнення хоч на вершок здаватися вищим за власну голову; за вираженням же, за формою вона вичурна, ходульна, екстравагантна і неприродна.
За обвинувальним актом Палем значиться, наприклад, 28 років; їй хотілося б мати лише 25. Щоб довести це, вона сплітає цілу малоймовірну історію. За медичним актом огляду їй, однак, стільки й дають лікарі (таке не з кожною жінкою в подібних непорозуміннях щодо обчислення років може трапитися). До неї були прихильні дехто з високопоставлених осіб, і вона узагальнює це до грандіозної, до феноменальної брехні і пише цілком серйозно Кандинському: «Уся петербурзька знать на моєму боці». Смішно, вичурно і не може принести їй нічого, крім шкоди. А тим часом те саме у вигляді тонких натяків, не підкреслене театрально, завдяки певному фактичному ґрунту в основі її розповідей, безсумнівно, могло б зробити свою справу.
Брехати легко, мимохідь, невимушено, весело, але водночас із тактом, із глибоко затаєним розрахунком, із почуттям міри, хіба не риса «таланту» і «віртуоза», характерна для нашого часу? Хіба це не сучасна нам зброя, яка брязкає не так гучно, як середньовічна, але зате в інших випадках ще справніше, ще надійніше служить і для самооборони, і для зрадницького нападу? Але для цього треба народитися в готових рамках, у готовому середовищі всіляких умовностей, де ними насичене саме повітря. Палем, очевидно, не має такої необхідної підготовки. Брехня її брехня важка, громіздка, мало доцільна і здалеку помітна. Вона любить «дивовижні» історії, які здебільшого лише тішать її власну роздратовану уяву. Коли ж вона надумає збрехати в надії схитрувати, брехня її видна наскрізь, як наївне лукавство дикуна. Як розібратися в усій цій плутанині суперечливих нашарувань у характері Палем, не знаю. Знаю лише одне, і поки що таке знання дуже важливе. Брехня її нешкідлива. Вона не вміє обманювати. Це велике щастя. Відокремити правду від брехні в усіх відтінках цієї справи саме завдяки цій рисі її характеру нам не становитиме найменшого утруднення.
Нарешті, ще один, останній епітет, епітет в устах обвинувачення на адресу Палем: «авантюристка». Звичайно, при цьому мають на увазі прагнення, дуже наполегливе прагнення Палем стати законною дружиною Довнара. Лікар Рукович висловився, що це прагнення її було «нездійсненне». Тепер судити легко, оскільки ми знаємо, що воно справді не здійснилося. Але, з іншого боку, ми знаємо, що два роки Довнар багатьом видавав її за свою дружину; ми знаємо, що, листуючись із нею до 1893 року, він інакше не адресував їй листів, як «Ользі Василівні Довнар». Він роздражнив її. Вона з мужністю і терпінням дерлася по призовому стовпу, на вершині якого було «чесне ім’я дружини коханої людини».
Незалежно від сумного фіналу всієї цієї печальної трагедії, скажіть мені: хіба ідея, що запала їй у голову, сама по собі така абсурдна, така жахлива, така незаконна? За що ж таврувати Палем назвою авантюристки? Адже чотири роки вірного кохання і бездоганного співжиття не «авантюра», не маскарадна пригода. Чому ж Довнар був такий недосяжний? Хіба мало шанованих усіма осіб (не рівня Довнару), одружених на нерівних собі за суспільним становищем? Своїм чесним ім’ям, без хибного сорому і боязкості, вони дали і ім’я, і становище в суспільстві таким жінкам, які, якби цього не сталося, так само називалися б «авантюристками». Прагнення Палем стати дружиною того, кого вона кохала, з ким прожила «вірою і правдою» чотири роки, саме по собі законне, зрозуміле, природне. Було б, навпаки, дико і дивно, якби чесна жінка про це не мріяла, якби вона до цього пристрасно не прагнула. Усе, що хочете, тільки не «авантюристка», тільки не обвинувачення її в жазі нових вражень і якихось екстравагантних, неймовірних і «неможливих» пригод. Вона хотіла найближчого, найпростішого, природного для кожної жінки. Вона хотіла кохання коханої людини і права не соромитися власного кохання до нього. Вона хотіла дивитися всім чесно в очі. Лише про це одне мріяла вона, і, як я постараюся вам довести, вона мала право так мріяти.
Тепер і саму подію, сумну подію 17 травня, ставлять їй на карб як нову пригоду «авантюристки». Але будьмо ж справедливі. Рана, яку вона завдала сама собі, була справді кривава, непідробна, що справді загрожувала їй вірною смертю. Врятувалася вона лише дивом. Товариш прокурора, характеризуючи гріховну злочинність самогубців, громить їхній егоїзм, кажучи, що вони думають лише про себе, нітрохи не дбаючи про оточуючих. Вони забувають навіть про тих, кому самі дорогі, кому близькі, кому доводиться оплакувати їхню злочинну, передчасну кончину. Чи не тут ми підходимо до справжньої риси «авантюризму», справді властивої нещасній Палем? Вона сміливо могла стріляти в себе і застрелитися, зовсім не думаючи про те, що чинить егоїстично. Довкола неї не було близьких, її нікому було пожаліти. Сама, як вітер у полі.
Панове присяжні засідателі, весь полемічний елемент моєї промови вичерпано. Ви маєте пробачити мені певну наполегливість і певну гарячність, з якими я відстоював деякі бойові позиції, неправильно, на мою думку, зайняті тими, хто нападав. Я не вийшов за межі необхідної оборони. Тепер, коли всі основні, принципові рахунки з противниками зведено, я охоче кидаю зброю. Мені належить інше, мирніше, але, можливо, ще тяжче завдання. За мною сидить Палем, на мені лежить відповідальність за її долю. Про Палем і про її долю я мушу повести вам мову… Будьте терплячі, панове, і будьте поблажливі. Час вашому вироку настане своєю чергою, тепер поки що час захисту.
* * *
У Сімферополі народилася дівчинка на ім’я Меня, на прізвище Палем. Якщо вірити точності довідки про народження дитини, це було наприкінці 1865 року. Батько її, Мордка Палем, був на той час заможною людиною. Торгівля його йшла жваво, і, попри те що родина його була доволі численна, він мав змогу дати їй цілком пристойну обстановку, оточивши її всіма умовами матеріального достатку. Меня, обожнювана матір’ю, росла жвавою, бадьорою, привітною і ласкавою дитиною. У родині її любили і тільки завжди побоювалися за її здоров’я.
Вона була не схожа на інших дітей. То задумлива і сумна, то шалено пустотлива і весела, вона нерідко вибухала істеричними сльозами і навіть впадала в непритомні стани. Дбайливо перешіптуючись між собою, батьки вирішували, що її «не треба дратувати». Вони давали їй свободу. Без жодних учителів дівчинка примудрилася якось навчитися читати і писати по-російськи, хоча всі інші діти в родині вчилися лише по-єврейськи. Років у 13 струнку і граціозну, одягнену пристойно, «як панночка», Меню Палем часто можна було побачити на бульварі і в міському саду в товаристві підлітків-гімназисток. Спочатку ігри, потім бесіди і, нарешті, найтісніша дружба з багатьма дівчатками місцевого інтелігентного середовища.
Треба знати південь із його живим, товариським життям на «вільному повітрі», під яскравими променями сонця, що однаково всіх зігріває, щоб повірити Палем, що там, у середовищі російської учнівської молоді, вона зі своєю жвавістю і експансивною чуйністю не зустрічала ні косих поглядів, ні зневажливих відтінків у поводженні. Вириваючись із замкнених умов існування доволі закостенілої і старозавітної єврейської родини, вона почувалася на волі, дихала на повні груди. Так тривало років зо три. З неї сформувалася гарна, по-своєму розумна і мила дівчина. Дечого вона підучилася, однак небагато; зате вона із захватом зачитувалася всяким романтичним маренням, яке їй без розбору підсовували різні, такі ж юні, як і вона сама, її просвітителі і просвітительки.
На п’ятнадцятому році життя, згідно з її показанням, їй запала думка прийняти православ’я. Образ розіп’ятого «за всіх» Христа і урочиста обстановка православного богослужіння зворушили її серце, збентежили її уяву. Таячись від батьків, вона задумала «змінити віру». З погляду старозавітної єврейської родини, це «було страшним гріхом, за який не прощає Адонай, бог-месник, до сьомого коліна». І тепер, у своєму показанні, даному судовому слідчому в Сімферополі, старий Мордка Палем із скорботою додає: «І справді, відтоді щастя мене покинуло. Я розорився і впав у злидні з усією своєю родиною». Ви можете собі уявити, хоча б приблизно, якої душевної боротьби, яких напружених зусиль волі коштувало 16-річній дівчині, таючись від усіх, домогтися здійснення свого заповітного бажання. Нерідко трапляється, що молоді єврейки, закохавшись у православних, тікають із ними, і тоді справа «зміни віри» здійснюється легко і швидко в чаду любовних хвилювань, але виключно під впливом невідступної необхідності вступу в шлюб. Нічого подібного тут не було. Ми не знаємо нікого, хто б у цьому напрямі просвіщав 16-річну Меню. Акт прийняття православ’я був актом її особистого душевного життя; він вимагав від неї піднесення всіх найкращих її моральних сил, він же привів і поставив її віч-на-віч із найважчими і фатальними питаннями нового життя, що відкрилося перед нею. Якби не це, вона залишилася б у родині у звичайних умовах існування патріархального міщанського єврейського середовища, ймовірно, вийшла б заміж за єврея, створила б свою сім’ю і постаріла б так само швидко і непомітно, як постаріла її мати, колись красуня, Геня Пейсахівна Палем.
Доля судила їй інше. З родиною довелося розлучитися. Старі не проклинали свою, колись улюблену, Меню, але не хотіли жити з наново нареченою Ольгою. Від свого хрещеного батька, генерал-майора Василя Попова, відомого кримського багатія, особи, судячи з відгуку місцевої хроніки, вельми самобутньої і своєрідної, вона отримала «на зубок» 50 рублів і право називатися, якщо не його прізвищем «Поповою», то в будь-якому разі його по батькові «Василівною».
З таким легковажним багажем вирушила вона до Одеси. Залишатися в Сімферополі, в тому ж єврейському, відтепер ворожому їй середовищі, було вже немислимо. В Одесі в неї не було ні рідних, ні знайомих. Пригадайте показання Бертіга. Спершу вона намагалася прилаштуватися до будь-якої, хоча б чорної, хоча б тяжкої роботи. Вона пішла в покоївки. Пробула кілька днів і була відпущена, оскільки виявилося, що вона не вміла ні за що взятися, була білоручкою. Потім ми бачимо її якийсь час продавчинею в тютюновій крамничці. За відгуком поліцейського пристава Чабанова, на той час вона була бідно одягнена, зате вирізнялася квітучим здоров’ям, була енергійна і весела. У її поведінці не можна було відзначити нічого осудного.
Потім, через деякий час, 1887 року, той самий пристав Чабанов став зустрічати її вже «добре одягненою». Він помітив, що відтоді вона дуже змінилася і фізично, і морально; схудла, змарніла, зблідла, стала примхливою, нервовою і дратівливою. Поговорювали, що вона «зійшлася» з якимось Кандинським, особою «солідною», що займала в місті доволі помітне суспільне становище. Вона жила на окремій квартирі, а він навідував її. Так тривало два роки, до літа 1889 року. Вона нудьгувала, нудилася. Становище «утриманки» і співжиття з літньою людиною, яка почала «з батьківських пестощів» і опікунського до неї ставлення і закінчила тим, що взяла її до себе в коханки, не задовольняли її. Вона нервувала, хворіла, її тягнуло геть із цієї штучно налагодженої, гаремно-філантропічної обстановки.
Скласти собі цілком певне уявлення про те, що за особистість Кандинський, доволі мудро. Ми маємо навіть власноручні його послання і до Палем, і до покійного Довнара, але, на жаль, у них надто багато говориться «про погоду». У будь-якому разі це, що називається, людина надзвичайно «коректна». Надто глибоко і відверто ставити питання він не любить; але щойно питання назріло само собою, він намагається вирішити його за можливості «пристойно», тобто все-таки по-людськи. І на тому спасибі!
В особі Палем він, зрозуміло, не знайшов і не міг знайти того, чого шукав. Йому, діловій і зайнятій людині, що заїжджала «відпочити» до своєї коханої між двома засіданнями комісій або дорогою з контори на біржу, потрібне було зовсім інше. Своїм постійним моральним неспокоєм, своїми нервовими нападами і почуттям незадоволеності вона і його «засмучувала», робила його нервовим, неспокійним, мало не хворим. На виручку прийшов його добрий приятель, відкрита і чесна душа, полковник Калемін. Він вирішив, що це треба «залагодити», і справді залагодив усе до взаємного задоволення. За його словами, з «Ольгою Василівною» (Палем), яку він добре дізнався за ці два роки, «добрим і ласкавим словом можна було зробити рішуче все, що завгодно». Було вирішено, що в інтересах здоров’я і загального морального благополуччя Палем і Кандинський мають розлучитися. При цьому бравий полковник вирішив, що його приятель має «назавжди забезпечити» молоду, самотню, кинуту напризволяще життєвих перипетій дівчину. Він вручив певну суму грошей, спершу щось близько двох тисяч, в отриманні якої Палем дала приблизно таку розписку: «Отримала те, що мені обіцяв Кандинський; жодних претензій не маю». Така розписка виказує ділову акуратність, властиву бухгалтерському складу розуму Кандинського. На все в нього є номерки, розписки, квитанції. Усі його видачі Палем і навіть Довнару проведено за його «торговими книгами».
По суті, подібна розписка, видана до того ж неповнолітньою, від можливості заявлення «претензій» аж ніяк не захищала. Якби Палем були властиві будь-які своєкорисливі, не кажу вже «шантажні», прагнення, вона на той час із більшою юридичною підставою, ніж будь-коли, могла б відновити справу про звабу неповнолітньої, супроводжуючи її всілякими грошовими вимогами. Ні про що подібне навіть думки не виникало. Калемін «по-батьківськи» і «по-дружньому» сам умовляв її не відмовлятися від грошової допомоги, призначеної їй Кандинським. Це підтвердив свідок Калемін тут, на суді, так само як засвідчував він і те, що Кандинський морально вважає себе зобов’язаним і донині за будь-яких тяжких для Палем обставин приходити їй на допомогу.
Після розриву того любовного зв’язку, який лише обтяжував обох, між Палем і Кандинським встановилися, очевидно, значно більш дружні, більш людські стосунки. Листи їхні дихають невимушеною ніжністю і приязню. Вона називає його «милим котом», іноді «котом сибірським»; він її «милим Марусенком» або просто «Марусенком», а то ще за її єврейським ім’ям «Меня» або «Маріама», яке йому більше подобалося.
Восени 1889 року ми застаємо Палем, як і раніше, в Одесі, що живе в будинку Вагнера, в тому самому будинку, де у дворі займала квартиру родина Довнар, або (за другим чоловіком Олександри Михайлівни) Шмідт. Унаслідок «малодушної делікатності, через небажання прослути єврейського походження», як значиться у відношенні одеського градоначальника на ім’я Санкт-Петербурзького градоначальника, що затребував 1893 року (внаслідок прохання Шмідт про висилку Палем із Петербурга) відомості про особу підсудної, Палем на той час, з відома місцевої поліції, називалася за прізвищем свого хрещеного батька Ольгою Василівною Поповою. Життя Попової, або Палем, було на той час усе на виду в родини Довнарів. Служниця Шмідт, Шваркова, невдовзі з дозволу своєї господині перейшла на службу до Палем на кращу платню. Завдяки молодості, вроді, незалежному і самостійному способу життя Ольги Василівни всі в будинку невдовзі звернули на неї увагу. І треба відзначити, що ця «загальна увага» була до неї на той час вельми прихильною. Маленькі діти Шмідт підходили до балкона елегантної дами і, називаючи її «милою мадам Поповочкою», випрошували в неї ласощі та іграшки.
Невдовзі познайомився з Ольгою Василівною і Олександр Довнар, на той час студент першого курсу математичного факультету, молодий чоловік 21 року. Він з’явився «з візитом» подякувати за увагу, виявлену його молодшим братам. Знайомство почалося. Олександр Довнар став франтити і дбати про свою зовнішність. Він підстриг собі якимсь особливим фасоном бороду і говорив товаришам, що «Ользі Василівні так більше подобається». В Ольги Василівни була пристрасть, набута нею ще в Криму. Вона до нестями любила коней і обожнювала верхову їзду. Олександр Довнар одразу ж відчув непереборний потяг до манежу і виїжджених під мундштук найманих скакунів. Восени, коли настали чудові, пестливі південним сонцем дні, вони стали їздити за місто. Мати Довнара з усіма своїми домашніми виходила на ґанок і милувалася, доки кавалькада у дворі готувалася до від’їзду. «Затягнуту в рюмочку», граціозну і витончену амазонку, що скакала на коня у своєму чорному елегантному вбранні, вона вітала заохочувальною усмішкою, обмінювалася з нею кількома фразами, проводжала дружнім кивком голови. За зауваженням свідка Иляшевського, місцевого околоточного наглядача, на очах якого все це відбувалося, Олександра Михайлівна Шмідт узагалі всіма засобами «заохочувала зближення свого сина з Палем».
Так минуло кілька місяців. Нарешті одного разу Олександр Довнар, схвильований, ніби окрилений якоюсь нечуваною радістю, розшукує свого приятеля Матеранського і виливається перед ним. Досі він знав лише продажних жінок; нарешті і в нього роман. Він намагається здаватися трохи байдужим, трохи фатом, але з усіх його молодих пор, поза його волею, так і б’є жива і світла радість «торжества кохання». Між приятелями починається обмін думками і наприкінці, за звичаєм усіх молодих людей, пікантне смакування подробиць. Спочатку вона його відкинула, навіть «розсердилася», але він обіймав її коліна і… Звичайно, він «зовсім її не кохає» (аякже, не на такого натрапила!); але вона цікава, дуже цікава… як жінка особливо… щось дивовижне… До того ж це рівно нічого йому не коштуватиме. У будь-якому разі скарб, справжній скарб! І приятель, нервово потягуючись і тривожно потираючи свої чомусь похололі руки, не одразу, але все ж наприкінці погоджується, що це точно «скарб».
Близько двох років в Одесі, спершу в будинку Вагнера, потім у будинку Горелина і, нарешті, на дачі, безперервно триває зв’язок Палем з Олександром Довнаром. Усе це відбувається на очах Олександри Михайлівни Шмідт і її родини. Олександр Довнар усюди публічно показується під руку з Ольгою Василівною, розкланюється зі своїми знайомими чоловіками і дамами, анітрохи не соромлячись. Зустрівши десь у театрі Ольгу Василівну зі студентом Довнаром, Чабанов, який було втратив її з поля зору, розкланюється з нею і питає: «Як поживаєте, як ваше здоров’я, Ольго Василівно?» «Чудово, весело і жваво відповідає та, ось мій наречений!»… і знайомить його з Довнаром. Кандинському Палем представляє Олександра Довнара так само як нареченого. Вони заходять іноді до нього в гості, разом проводжають його на пароплав. Родичі і товариші Довнара, Шелейко, Матеранський, свої люди в квартирі Палем. Вони в неї обідають, снідають, заходять, не соромлячись, коли заманеться. Усе це робиться в тому ж будинку, де проживає і Шмідт (спершу в будинку Вагнера, а потім знову разом у будинку Горелина). Прислуга, всі домашні, весь двір знають про цей зв’язок. Кожна сварка між коханцями, кожен «спалах біля домашнього вогнища» обговорюється спільно; мати вставляє своє авторитетне слово, висловлює свою думку. Одного разу Палем, приревнувавши свого «Сашу» до його двоюрідної сестри, Круссер, влаштувала йому цілу публічну «сцену» на ковзанці. При ній був револьвер, яким вона йому пригрозила. Поліція сполошилася, взялася складати протокол про «замах на вбивство», але Шмідт втрутилася в справу і, як двічі два, довела надто пильній владі, що це був простий «спалах ревнощів із боку пані Палем». Відібраний у неї револьвер виявився навіть незарядженим.
Нас цікавило питання, чи знала Шмідт, з ким має справу її син в особі Ольги Василівни Попової, чи знав сам Довнар, що це Палем, а не Попова, і як довго «дивовижна історія» про татарсько-князівське походження, вигадана підсудною, могла відігравати ту чи іншу роль у його очах. На цей рахунок нам дає найточніші і найпевніші вказівки той самий найближчий приятель Довнара, Матеранський. В Одесі ні для кого не становив таємниці колишній зв’язок Палем із Кандинським. Кандинський був у місті надто відомою людиною. Лише на найперших порах Олександр Довнар заносив до свого щоденника розповіді Палем про її князівське походження, але й то супроводжував їх критичним зауваженням: «Скільки в усьому цьому натяжок!» Через якихось пів року їхнього співжиття (це рішуче засвідчив Матеранський) Довнар та й усі особи, що його оточували, знали, що Ольга Василівна родом єврейка, що прізвище її Палем, що вона із Сімферополя, що гроші, які вона проживає, вона отримує від Кандинського за його колишнє кохання до неї. Усі ці відкриття ні в чому не змінили ставлення Олександра Довнара. Ми маємо ще досконаліший, так би мовити, документальний доказ того, що ні найменшого засліплення в Довнара на цей рахунок не було, та й бути не могло. Влітку 1890 року Палем із Довнаром їздили разом до Сімферополя, щоб обміняти її паспорт. Міщанський староста Жуков пам’ятає цей приїзд Ольги Василівни, яку знав раніше дівчинкою. Вона з’явилася до міщанської управи справжньою «панночкою» в супроводі студента, якого називала своїм нареченим. Студент бачив її паспорт і знав, що йдеться про доньку єврейських батьків Палем, яка прийняла 1884 року православ’я.
Про незаконне походження Ольги Василівни по батькові і про її право на прізвище Попова тлумачили по-різному. Полковник Калемін, наприклад, цілком переконаний, що походження Ольги Василівни саме таке. Хай там як, Одеса (зрозуміло, коло так званого «вищого суспільства») зовсім не таке вже велике місто, як може здатися з першого погляду. Зрештою, це все-таки справжня «провінція», де раз у раз на вулицях розкланюються, де всі знають одне одного в обличчя. Те, що було відомо про Палем усьому місту, не могло не бути відомим Довнару, не могло бути приховано і від Шмідт. Два роки співжиття Довнара з Палем за таких умов тривало на очах Олександри Михайлівни Шмідт, і вона була в повному захваті від «удачі» свого сина. Чи треба додавати, що весь цей час Палем жила виключно на «свої кошти» і не коштувала Олександру Довнару ні копійки.
Настала осінь 1891 року. Довнару належало вступити до Медичної академії; треба було їхати до Петербурга. Він поїхав. Місяців через два-три Ольга Василівна Палем, продавши тому ж Кандинському всю свою обстановку, що коштувала їй понад 5 тисяч рублів, за 1400 рублів, котить також до Петербурга. В одному з перших листів Довнара до матері з Петербурга він, між іншим, побіжно згадує про неї: «Ольги Василівни в Петербурзі немає. Що їй за охота переселятися з благодатного півдня в це туманне болото». Звучить ніби прикрий жаль, що її з ним немає. Петербург узагалі йому не подобається; він на перших порах почувається в ньому самотньо і ніяково. Тим часом Ольга Василівна, розкидавши своє так чи інакше звите на благодатному півдні гніздо, летить зимувати на туманне болото.
Вони оселяються разом на Кірочній, займають одну спільну невелику квартиру. Відтепер починається те спільне життя, яке ми простежили під час судового слідства завдяки посвідченням і довідкам адресного столу. Прислузі, швейцару, двірникам Довнар видавав Палем за свою дружину. Таємниця під сурдинку відкривається лише в тих випадках, коли їй доводиться пред’являти свій документ. Там вона значиться «Сімферопольська міщанка Ольга Василівна Палем». Листи, які вона отримує, адресуються: «Ользі Василівні Довнар». Під час своїх відлучок сам Олександр Довнар пише їй не інакше. Щомісячні посилки грошей від Кандинського адресуються Довнару «з передачею Ользі Василівні Довнар». Прислуга кличе їх «паном і панею». Платню їй платить «пані», на витрати дає «пані», за квартиру вносять двірникам (як трапиться) то «пан», то «пані». Одним словом, якщо не шлюб форменний, то в будь-якому разі щось більше, ніж «захист себе від випадкового захворювання», повний конкубінат, найтісніше співжиття.
Цієї першої зими 1891–1892 років вони живуть доволі злагоджено. Сварки і навіть бійки бувають, але зате примирення настають бурхливі, пристрасні, зовсім як у закоханих. То приревнує вона його і роздряпає йому обличчя, то не стримається він і форменно її поб’є. При людях завжди стриманий і скромний, наодинці він доходив до несамовитості й іноді пускав у хід швабру, піхви старої шашки тощо. Про це одностайно свідчать четверо свідків, які жили в них по черзі на службі.
Одним словом, усі «права кохання», усвідомлювані самцем, законним володарем самиці, знаходили собі повне і всебічне вияв у стосунках Олександра Довнара і Палем. З іншого боку, і вона, то покірна до приниження, то бурхлива і несамовита, не знала жодного впину, не визнавала жодних меж у вираженні тієї любовної гами, в якій заключною, останньою ноткою, за відгуком тієї ж прислуги, що мимоволі спостерігала їхнє інтимне життя, завжди і незмінно бував один і той самий стогнучий зойк: «Сашо, кохаю!»
До весни 1892 року вони обоє дещо розхитали своє здоров’я. Особливо піддалася вона. Стала кашляти, відчувати біль у грудях і нездужати. Він дуже став непокоїтися. Одразу повів її сам по лікарях, видаючи всюди за дружину, радився, залишався з лікарем наодинці, просячи «відкрити йому всю правду», взагалі дуже тривожився. Довелося досліджувати мокротиння, виникало навіть припущення, чи не сухоти. На щастя, кохівських бацил не виявили. Усі лікарі одностайно констатували надмірно розвинене недокрів’я і значний розлад нервів, що межував із форменною істерією. Радили пити кумис, набиратися сил, пожити в селі, з’їздити до Криму, взагалі набратися сил і здоров’я.
В одному зі своїх листів до Матеранського Олександр Довнар із занепокоєнням говорить про розхитане здоров’я Ольги Василівни. Їй самій, коли вона поїхала пити кумис до Славути, він шле захоплені й ніжні послання. «Він втрачає голову» від неспокою, він «без жаху не може подумати» про несприятливий наслідок її хвороби, він благає, заклинає, вимагає, щоб вона пила кумис справно, щоб залишалася якомога довше в сосновому лісі на чистому повітрі і взагалі вся, і духом, і тілом, пішла б у турботу про своє здоров’я. Не можна уявити собі ніжніших, полум’яніших і водночас зворушливіших послань!
Чи треба додавати, що всю цю «музику» або, якщо хочете, всю цю «отруту» кохання вона жадібно вбирала в тіні старих живильних сосен, попередньо зриваючи з кожного такого послання конверт, на якому почерком коханої людини твердо і чітко написано: «Ользі Василівні Довнар». Горда і щаслива, вона пробігає рядок за рядком, слово за словом, але між рядками і між словами знаходить лише одне: «Він кохає, він мій!» Я думаю, що вона мала рацію: він справді кохав її і сам думав на той час, що належить їй назавжди.
До весни того ж 1892 року, крім її хвороби, у нього була ще й інша велика турбота. Ми знаємо, що саме на той час він твердо вирішив покинути медичну кар’єру і будь-що вступити до Інституту інженерів шляхів сполучення. Досягти цього можна було лише з великими труднощами і за цілком сприятливих обставин. Бажаючих складати конкурсний іспит у серпні 1892 року записалося сімсот осіб, вакансій же було лише сімдесят. Бути зарахованим понад комплект можна було лише на розсуд вищого начальства і притому за надзвичайних і особливих обставин. Ольга Василівна жваво поділяла побоювання і тривоги свого коханого. Уже з весни стали подумувати, як би «поклопотатися», «заручитися», обставити якомога сприятливіше шанси на успіх. Між Кандинським і Довнаром зав’язується з цього приводу жвава переписка. Мати молодого чоловіка, Олександра Михайлівна Шмідт, наносить Кандинському візит у його конторі і радиться з ним, як краще обставити справу. Кандинський добуває рекомендаційні листи до інститутського начальства від князя Юрія Гагаріна, відомого в Одесі доступного і чарівного аристократа, понад те добуває лист відомого на півдні інженера-будівельника Шевцова.
Цього виявляється мало. Тоді Ольга Василівна Палем, вдягнувши свій найскромніший і водночас парадний наряд, вирушає до «однієї високопоставленої особи», яка знала її дещо по Одесі. Вона просить «за свого чоловіка», з яким «таємно повінчана», оскільки студентам не дозволяють одружуватися. Всупереч її власному очікуванню, її смиренне і скромне прохання і «маленька брехня» мають величезний успіх. Слідом за цим сам Довнар представляється «високопоставленій особі» й отримує вельми вагомий рекомендаційний лист, про який нам говорив тут інспектор інституту Кухарський. Подробиці ж ми знаємо з листа самого Довнара.
Майже все літо минуло для Олександра Довнара в страшній тривозі за здоров’я Ольги Василівни і ще більшій тривозі за результати конкурсного іспиту, що на нього чекав. Тривога ця позначається в кожному його листі до неї. Ці листи сповнені якимось заразливим, що діє на нерви читача, хвилюванням. Надія потрапити до Інституту і пристрасть до неї, до цієї, можливо, тяжко хворої, можливо, вмираючої далеко від нього жінки, сплітаються в його душі якось незбагненно чіпко, немов два бійці, що вхопилися один за одного і збираються битися на смерть. Ніколи ще листи до неї не були такими жагучими, такими виразними і водночас такими сповненими жалю. Він обсипає її найпристраснішими, найжагучішими пестощами: «Олик кошлатик», «кицюня Оля», «дорогий котик», «дорогий жучок кошлатий», «дружок мій Оля» так і рясніють через два рядки в третьому. На всі її турботи і побоювання він відповідає одне: «Дурненька, як ти можеш уявити собі, щоб я тебе кинув!» У нападі малодушних побоювань за наслідок конкурсних іспитів він в одному листі їй відверто пише: «Якщо проріжуся, приїжджай поклопотатися. Тільки й надії!»
Іспити минули благополучно. До Ольги Василівни Довнар (я не обмовився: Довнар, а не Палем) почали летіти з Петербурга короткі, але тим виразніші телеграми: «Математика 5. Саша», «Фізика 4» тощо. Нарешті й остання тріумфальна телеграма: «Прийнятий, зарахований у комплект». Тоді вже почався загальний радісний обмін телеграфними привітаннями. Кандинський вітав Довнара, Довнар Кандинського; Шмідт дякувала всім, Ольга Василівна тріумфувала і приймала вітання.
Немов отямившись від тяжкого кошмару, взявши зі свого капіталу трохи грошей, відчуваючи, що справжня гора звалилася в нього з плечей, Довнар із Петербурга мчить просто до Славути до своєї «кицюні Олі», яка тим часом набралася сил і здоров’я на кошти, асигновані їй на лікування Кандинським. Звідси вони їдуть до Криму, здійснюють справжню весільну подорож, на зворотному шляху з’їжджаються з Матеранським, який просить Ольгу Василівну «поклопотатися» в Петербурзі про надання йому права вступити до Київського університету; у Курську сидять кілька днів без грошей, доки їх не виручає переказом по телеграфу Кандинський, і, нарешті, повертаються до Петербурга на зимові квартири.
Квартира, зрозуміло, наймається спільна, господарство йде знову по-старому. Самопочуття Довнара чудове. Він досяг бажаної мети. Прикладні науки, які викладають в інституті, йому надзвичайно подобаються; він ніби передчуває заздалегідь повний успіх, повну перемогу на новообраній ниві. Закадичного друга свого Матеранського, ніби в туманному передбаченні свого світлого майбутнього, він повчально напучує: «Світ поважає лише успіх і, мабуть, добре робить!» Матеранський на той час, якось дивно вибитий із колії, залишившись «не при ділі», був вельми песимістично налаштований і мріяв забратися з Одеси «хоч би на Сахалін». Так почався академічний 1892–1893 рік для новоспеченого студента Інституту інженерів шляхів сполучення Олександра Довнара.
Тепер події підуть уже швидше. Усю зиму Довнар і Ольга Василівна, як і раніше, разом. Він знайомить її з деякими своїми новими товаришами. Серед них вирізняється Міліцер, який набуває зрештою над Довнаром величезного впливу. Йому Ольгу Василівну він і не намагається видавати за свою дружину, він відверто пояснює, що «живе з панночкою». Палем почувається дещо розгубленою, ніби вибитою з колії; вона тривожно прислухається до нових розмов, що точаться довкола неї, до тону, якого намагається іноді триматися з нею «Саша», і все ніби чогось зрозуміти не може. Не те щоб Довнар зовсім охолов до неї, ні; але якась не то зневажлива, не то байдужа нотка починає звучати. Вона прислухається і не вірить своїм вухам. Бажаючи збудити його ревнощі і водночас, можливо, зловити на гачок «підступного друга», щоб відкрити на нього «Саші» очі, вона починає грубо загравати і кокетувати з Міліцером у присутності самого Довнара. Останній залишається байдужим і лише зухвало посміюється.
Іноді молодість, утім, бере своє. На Олександра Довнара раптом находять знову напади закоханості, він знову кличе її «жучком кошлатим», знову пестить, голубить і пристрасно цілує. Тоді вона, своєю чергою, починає наступати на нього: «Одружися зі мною… одружися, ти обіцяв… Ти побачиш, якою я буду тоді, побачиш!» Він або відбувався жартом, або посилався на те, що студентам вступати в законний шлюб не дозволяється. Так минає зима. Вони сваряться, б’ються. Щоразу, коли він з нагоди спільних занять для підготовки до репетицій засиджується довго в Міліцера, вона підстерігає його і влаштовує йому сцени тут же на вулиці. Одного разу з вереском і криками вона женеться за ним по всій Миколаївській вулиці, кричучи, що не пустить його більше до цього «поляка», який налаштовує його проти Росії і хоче відібрати його в неї, в Палем. Наступного дня Довнар виправдовувався перед Міліцером у своїй ганебній для чоловіка втечі: «Мимоволі втечеш. Моя Ольга Василівна добиралася вчора до моєї фізіономії».
Панове присяжні засідателі, вдумайтеся в те, що я поки що розповів, а розповів я лише те, що безсумнівно доведено і вами перевірено. Чи бачите ви навмисну, тонку, розважливу інтриганку, яка розставляє тенета, щоб здобути собі чоловіка? Невже, якби це було так, Палем не могла б пересилити себе, не могла б затаїти свою злість на Міліцера, не могла б удавати завжди рівно люблячу, покірну і самовіддану? Якщо вести гру, то треба вести її до кінця! Але в тім-то й біда, що Палем жодної гри не вела і не здатна була її вести. Вона надто сильно і надто довго кохала Довнара. У цьому вона бачила всі свої права на нього і виявляла їх із суто жіночою нещадною логікою, з ризиком прослути божевільною і потрапити до божевільні. Іноді, жорстоко б’ючи її, він так і приказував: «Божевільна!»
У березні 1893 року сталася одна обставина, на перший погляд і не бозна-якої ваги, однак така, що хлинула справжньою цілющою хвилею на неабияк зранену душу Ольги Василівни. Після вдалого вступу Олександра Довнара до Інституту інженерів шляхів сполучення і так вдало добутого нею для цієї мети рекомендаційного листа до неї час від часу стали звертатися родичі Довнара з проханнями зробити ту чи іншу послугу. Про те, що вона «клопоталася» про дозвіл вступити Матеранському до Київського університету, ми вже знаємо; інший родич, також свідок у цій справі, Шелейко, бажаючи перейти на службу до прикордонної варти, теж розраховував на її сприяння. Але тепер через сина до неї зверталася з проханням сама мати Довнара, Олександра Михайлівна Шмідт.
Справа полягала в такому. Молодшого сина, Віктора, або попросту «Віву», як звали його в родині, задумали віддати до Морського корпусу. Для цього його потрібно було взяти в Одесі, довезти хлопчика до Петербурга, тут спершу підготувати за літо, а потім поклопотатися і про влаштування його до корпусу. Олександра Михайлівна Шмідт чомусь розсудила, що все це найвдаліше може виконати співмешканка її сина, Ольга Василівна Палем. Чи треба говорити, з якою готовністю, з якою щирою, непідробною самовідданістю Палем взялася виконати з такою довірою покладену на неї місію. Вона на власні кошти одразу ж полетіла до Одеси. Тут вона, очевидно, бачилася (і не раз) і розмовляла з Олександрою Михайлівною. Про це доволі знаменне побачення тепер розважливо замовчують усі родичі-свідки (сторонніх при цьому не було), але ж не могло бути інакше. Не у вигляді ж «поклажі» мовчки здали 13-річного хлопчика. Очевидно, давалися при цьому і настанови, і доручення, і поради, і проводжали спільно обох на вокзал.
За двома листами Шмідт до Ольги Василівни Палем, які випадково вціліли в паперах покійного Довнара, ми можемо відновити навіть загальний характер їхніх взаємин на той час. Мати пише відкритій співмешканці свого сина: «Мила Ольго Василівно» і підписується: «Поважаюча Вас Олександра Шмідт». В одному листі вона дякує Ользі Василівні за виконане нею доручення, в іншому просить: «Балуйте мого Віву, подбайте про бідного хлопчика».
Панове присяжні засідателі, невже ми можемо пройти повз цей факт, не закарбувавши і не відзначивши його особливо в нашій пам’яті? Скільки потрібно довіри, скільки потрібно найглибшої, скажу більше, безмежної поваги до жінки, яка за зовнішніми умовами стояла в такому делікатному, в такому двозначному становищі щодо Шмідт, як стояла Палем у ролі коханки її старшого сина, щоб їй же, цій самій жінці, без страху, без вагань, довірити долю молодшого, малолітнього сина. І «Віва» за бажанням матері надалі, до вступу в підготовчий пансіон Івановського, оселяється на спільній квартирі брата і Палем і прив’язується до останньої, як до рідної. Влітку, коли «Віва» потрапляє на Сіверську, на дачу з пансіоном Івановського, Олександра Михайлівна Шмідт пише з Одеси «милій» Ользі Василівні: «Як шкода, що ви із Сашею оселяєтеся в Шувалові. Віві так важко буде приїжджати до вас», і далі йде цілий ряд панегіриків її доброті та душевним якостям. І знову всіма літерами: «Поважаюча Вас Олександра Шмідт». Питається, як рухалася по папері рука тієї ж Олександри Шмідт, коли через пів року вона писала у своєму проханні градоначальнику: «Якась особа на прізвище Палем» тощо. «Якась особа»! Якщо і «якась», то в будь-якому разі така, перед якою ви не раз розписувалися в повазі! Чи доручають матері «якійсь особі» долю своїх малолітніх дітей на далекій чужині?.. Тут уже ви розсудіть самі, панове присяжні засідателі!..
Літнє перебування на дачі минуло порівняно мирно і щасливо для Олександра Довнара і для Палем. Остання перед літніми вакаціями зробила, втім, перший нетактовний випад перед інститутським начальством на адресу Міліцера. Вона випросила не посилати Довнара на практичні заняття в одній групі з Міліцером, і це прохання було задоволене. Вона посилалася на те, що Довнар не говорить по-польськи, а Міліцер його за це переслідує, соромить, змушує вивчати польську мову і до того ж руйнує їхнє сімейне щастя. Довнар потрапив до однієї групи з Пановим і, очевидно, був навіть трохи радий відпочити від дружньої опіки Міліцера. За одностайним відгуком двірника дачі, дачної господині і прислуги, «молоді пани» цього разу жили так дружно і злагоджено, що жодного разу не побилися і навіть сварилися «рідко». Одного разу, втім, він приревнував її до якогось дачного донжуана, і вона була в захваті. На очах свідка Власової він схопив її за горло, ніби збираючись задушити. Вона впала перед ним на коліна, навіть не захищаючись, і в якомусь блаженному несамовитті твердила: «Мій! мій!.. Кохаю тебе, Сашо, кохаю!..» Вона переконалася, що він усе ще кохає її, і була на сьомому небі.
Так минуло літо, друге літо, яке Олександр Довнар не проводив у рідних в Одесі. На зиму Довнар і Палем стали знову вити собі гніздо в Петербурзі. Квартиру було найнято ближче до інституту, біля Кокушкіна мосту, в будинку Раткова-Рожнова. Спершу в них не було прислуги, і прислуговувати їм узялася дружина швейцара, Садовська. Доки «документ» Палем не був пред’явлений, і вона, і її чоловік вважали, що це «або чоловік із дружиною, або брат із сестрою». Поводилися вони одне з одним, за спостереженням свідків Садовських, дуже ввічливо і лагідно: вона йому «Саша», «Сашенька», а він їй «Оля», «Оленька». Листи отримувалися на його ім’я або на ім’я Ольги Василівни Довнар. Часто ходив до них у відпустку гімназист «Віва», який замість корпусу потрапив до гімназії. Квартиру вони зайняли з 15 серпня, і понад місяць у ній панували тиша, мир і благодать. Олександр Довнар акуратно відвідував інститут, а Ольга Василівна сиділа здебільшого вдома. Займалася вона рукоділлям і дуже дбала про оздоблення квартири. Сама шила штори, налагоджувала завіси, прибивала гардини, розвішувала по стінах фотографії. У вересні пройшла чутка, що чекають з Одеси «матір». Стали навіть готувати для неї кімнату… На цьому поки що й зупинимося.
Ми знаємо, що Олександра Михайлівна Шмідт справді невдовзі приїхала до Петербурга і зупинилася саме в їхній квартирі. Ми знаємо, що через якихось два дні між нею і Ольгою Василівною розігралася якась неймовірно дика сцена, після якої розрив настав повний і з обох боків було оголошено непримиренну війну. Залишається одне неясним: яким чином Шмідт узагалі зупинилася на думці хоча б тимчасово оселитися під одним дахом із Палем? Вона знала, що квартира так само її, як і сина. Вона знала, що господарство ведеться спільно на кошти того й іншої. Залишається припустити, що на момент її приїзду стосунки з Палем були найкращими і що за останні два роки вона цілком встигла звикнути до думки, що для її сина ця жінка щось більше, ніж проста «коханка», щось більше, ніж «якась особа», яку будь-якої миті можна викинути на вулицю. На жаль, Олександра Шмідт до суду не прибула, і ця важлива сторона питання залишилася нез’ясованою. Відзначають лише одне: Шмідт «чекали», «готували» їй кімнату, і, судячи з усього (якби не та сцена, про яку мова попереду), вона розраховувала погостювати тут значний час.
З іншого боку, заслуговує на увагу й інша сторона питання. Як вчинила б, як мала б вчинити на місці Ольги Василівни Палем будь-яка інша розсудлива жінка, особливо якби це була спритна авантюристка, що розважливо веде одну гру: одружити з собою Олександра Довнара? На той момент шанси її були блискучі. Подумайте лишень: спільна квартира її і Довнара; у цій квартирі молодший син Шмідт, «Віва», своя людина; мати не побоюється за його моральність; навпаки, в Ользі Василівні вона бачить найдбайливішу, найріднішу до нього участь, якою вона, як мати, надзвичайно дорожить. Нарешті, вона сама приїжджає в ту саму квартиру, приїжджає просто з вокзалу, з усім багажем і речами, з очевидним наміром розташуватися. Для неї не ким іншим, як тією ж Ольгою Василівною Палем, дбайливо приготовлено кімнату. Здавалося б, наявна повна санкція, повне визнання того незаперечного факту, що стосунки її сина з Палем ґрунтуються на засадах моральних, міцних, не здатних збентежити «ні сну невинної дитини», ні змусити стиснутися від болю серце люблячої матері. Подумайте: в будь-якому мало-мальськи моральному середовищі звідси до одруження, до урочистого узаконення подібного зв’язку крок лише один, і притому крок єдиний, мимовільний.
Так і поглянули на справу деякі, найбільш «чисті серцем». Пригадайте хоча б показання шановного свідка Рудковського, родича Довнара, який разом зі своєю дружиною наносив візит Олександрі Михайлівні Шмідт у цю квартиру. Він заявив нам: «Цим фактом спільного проживання Шмідт, на мою думку, санкціонувала те, що доти доходило до нас лише у вигляді чуток. Відтоді і я, і моя дружина стали рішуче на бік Ольги Василівни Палем у всіх її подальших сутичках зі Шмідт, оскільки визнавали за нею моральне право вважати себе нареченою Олександра Довнара». За певної моральної чуйності чи можлива інша думка? Пригадайте також категоричну заяву Туманова, товариша Довнара: «Довнар мав одружитися з Ольгою Василівною. Якби я був на його місці, я вважав би це своїм моральним обов’язком».
Отже, з погляду бойового, морально бойового, якщо можна так висловитися, позиція, яку займала на той час Ольга Василівна Палем, була надзвичайно вигідною. Якби до її планів входили якісь тонкі розрахунки, якесь лукавство, якби її більше переслідувала думка про одруження, ніж про кохання і незмінне та безроздільне володіння серцем свого «ненаглядного Саші», їй було б ясно, що треба тепер робити. Їй залишалося б лише стелитися килимом перед майбутньою своєю свекрухою, яка так милостиво завітала під її дах, намагатися вивчити всі її слабкі струни, догоджати її вимогам, її смакам, лащитися, принижуватися, вдавати і терпіти до кінця, доки, нарешті, ласкою і смиренням не було б переможене серце Шмідт. У будь-якому разі так мала б чинити на її місці кожна, «що задумала одружити з собою Довнара».
Але вся біда Ольги Василівни Палем у тому й полягала, що вона рівно нічого не «задумувала»; вона просто кохала Олександра Довнара і з наївною сліпотою кожного люблячого серця «права кохання» ставила понад усе.
У Міліцері вона вже мала свого заклятого і непримиренного ворога. На літо їй вдалося його «усунути», тепер він з’явився знову. Побоювання спільного впливу з боку цього несимпатичного їй товариша «Саші» і матері на Довнара мучили і непокоїли її. На жаль, подробиці сцени, що вибухнула вже наступного дня після приїзду Шмідт, нами недостатньо перевірені. Ми дещо про неї знаємо лише з письмового показання Шмідт і зі слів Садовського та його дружини. Судячи зі слів Шмідт, уся справа вийшла через сущу дрібницю. Олександра Михайлівна щось висловила з приводу «поганого вигляду» свого сина (невдовзі він справді захворів на тиф); Палем умить спалахнула і зайняла бойову позицію. Вона сприйняла це як докір собі, як натяк на те, що вона недостатньо за ним доглядає, недостатньо дбає про здоров’я свого «Саші». Слово за слово, сутичка набула найзагрозливіших розмірів. Шаленіючи, б’ючи себе в груди важким мідним свічником, нікому не даючи до себе підступитися, Палем кричала: «Не віддам, нікому його не віддам. Він мій, мій! Ви всі проти мене, я вас ненавиджу!..» і стала обсипати матір у присутності сина докорами й образами. Потім вона кинулася на балкон п’ятого поверху, бажаючи кинутися з нього вниз головою, але її втримали. Тоді Шмідт, так само роздратована і не тямлячи себе, звеліла молодшому синові «Віві» гукнути швейцара і наказала тому: «Пошліть по поліцію, покличте околоточного; вона божевільна, її треба замкнути в божевільню!» На це розумний петербурзький швейцар дипломатично відповів: «Якщо божевільна, то краще б послати, пані, по лікаря: поліції тут робити нічого».
Ця сцена розігралася близько дванадцятої години дня, а того ж дня ввечері Шмідт уже виїхала до мебльованих кімнат на Під’яческу. Віва й Олександр Довнар залишилися ще в квартирі, причому, за показанням Садовського, близько восьмої години вечора, коли він заходив, щоб подати самовар, Палем і Довнар іще сварилися. Він погрожував їй, що «піде до матері», а вона його «не пускала». О дванадцятій годині ночі Віва, повертаючись до училища, на ходу підбадьорив Садовського, сказавши йому: «Тепер у них усе спокійно; помирилися, спатимуть!»
Відтоді війну можна вважати оголошеною. Два ворожі табори розташувалися неподалік один від одного: один на Під’яческій, другий біля Кокушкіна мосту. Важко було б із достовірністю передбачити кінцевий наслідок боротьби, якби не одна випадкова обставина, що надзвичайно ускладнила справу. Олександр Довнар захворів доволі серйозно; він захворів на черевний тиф. Палем покликала доктора Моріца, до якого доводилося звертатися й раніше, і наполягала, щоб хворого лікували вдома, обіцяючи найдбайливіший, найакуратніший догляд за ним. Але доктор Моріц порадив покласти його до Олександрівської лікарні, оскільки в їхній квартирі не було навіть ванни, а лікарня мала всі необхідні зручності.
Скріпивши серце, Палем погодилася, але вимовила собі право «будь-коли» приходити до хворого, щоб чергувати біля нього. Вважаючи їх «за чоловіка з дружиною» і помічаючи «ласкаве їхнє ставлення одне до одного», лікар охоче пообіцяв їй це. До лікарні сама Палем доставила хворого в кареті. Спершу всі в лікарні так і називали її «дружиною Довнара»; сам хворий сестрі милосердя Михайловій видавав її за свою дружину.
Тим часом у лікарні стала навідувати сина і мати. Одного разу біля ліжка хворого одночасно зійшлися Шмідт і Палем. Одразу ж розігралася бурхлива сцена, причому всі, нарешті, дізналися, що вона «зовсім не дружина». Скінчилося тим, що Палем перестали пускати до хворого, оскільки на цьому наполягала мати в турботах про спокій сина, що одужував. Ольга Василівна була у відчаї. Вражена в саме серце, вона металася як навіжена. Потайки вона одного разу пробралася до лікарняної кімнати Довнара, потім щодня з’являлася до контори лікарні довідуватися про його здоров’я. Вона невиразно розуміла, що її «Сашу» насильно забирають у неї, що його відбирають. Вона галюцинувала. Часом їй здавалося, що вся ця хвороба і лікарня лише вдавання і привід. Їй починало здаватися, що всі підкуплені матір’ю, і доктор Моріц, і сестра милосердя, всі, всі, до однієї людини. Їй усюди ввижалася «інтрига» Міліцера і матері, які між собою познайомилися, зійшлися і вирішили найпідступнішим, найнелюдянішим чином покінчити з нею і з її стосунками з Олександром.
Наприкінці вересня вона з’являється до діловода канцелярії Інституту інженерів шляхів сполучення, Кухарського, гірко скаржиться на долю. Скарги її формулюються так: вона й Олександр Довнар пристрасно кохають одне одного; він би давно одружився з нею, але як студент не міг цього зробити, а тепер Міліцер і його мати перешкоджають цьому шлюбу і хочуть їх розлучити назавжди. За своєю суттю ця скарга чи не відповідала на той час дійсному становищу речей. Ще в лікарні, як свідчить про те сестра милосердя, Довнар називав її «Олечкою», заспокоював її і взагалі ставився до неї вельми ніжно.
Кухарський уважно її вислуховує, співчутливо киває головою, обіцяє їй «усіляке сприяння» і обнадіює, що поговорить із Довнаром, коли той з’явиться до інституту. Розповідь Палем справляє на нього враження, і він виносить із побачення з нею одне тверде переконання, яке залишається з ним і донині, а саме, що вона «пристрасно і шалено кохала Олександра Довнара».
Тим часом Довнар виходить із лікарні і потрапляє просто до матері на Під’яческу. Марно Ольга Василівна в призначений день їде за ним у кареті до лікарні. Горе і відчай її не знають меж. Вона занепадає духом, не спить ночами, метається, плаче, молиться богу, щоб він зробив «диво», повернув їй її Сашу; це засвідчують свідки Садовські. Тим часом доля стереже її і готує їй новий удар.
Переселившись на Під’яческу, Олександра Михайлівна Шмідт одразу потрапляє в «добру компанію». У «сімейних мебльованих кімнатах» вона знайомиться з деякими «вельми пристойними» мешканцями. Ті цікавляться її справами, її турботами і дізнаються про «інтриганку» й «авантюристку», що експлуатує її сина, студента, дізнаються про «якусь особу», Палем. Усі навперебій співчувають і дають поради нещасній матері. Усе це чисті петербуржці, і поради їхні найтонші, делікатні, столичні. Усього можна досягти без зайвого розголосу, варто лише подати вміло відповідне прохання. На таких, як Палем (якась сімферопольська міщанка!), завжди знайдеться управа; з нею не стануть церемонитися. І ось тут, на Під’яческій, складається і підписується Шмідт вельми характерне прохання на ім’я петербурзького градоначальника, в якому, не шкодуючи, зрозуміло, фарб, розписуються на чотирьох сторінках усі чесноти «якоїсь особи Палем». Це прохання подається 8 жовтня, коли Довнар лежав іще в лікарні, а Палем, нічого не підозрюючи, все ще проживала в їхній спільній квартирі в очікуванні, що коханий її до неї повернеться.
Звичайно, йдуть довідки, але потім резолюція настає швидко. З огляду на те, що Олександр Довнар повнолітній і ні про що подібне сам не клопочеться, Шмідт у проханому відмовляють. При цьому на полях прохання залишається слід благородної думки того, хто читав це прохання: «Тут нічим цим допомогти не можна». Але ось новий, уже тяжчий удар. Сам Олександр Довнар, очевидно, ще не зовсім оговтавшись від хвороби, малодушно піддавшись етичним поглядам Під’яческої вулиці, подає 18 листопада аналогічне прохання. Справа набуває для Палем серйознішого обороту. З огляду на сприятливі відгуки, отримані від поліції одеського градоначальства щодо її моральності, мова поки що не йде про її висилку зі столиці, але внаслідок наполегливих вимог Довнара настає резолюція приблизно така: виселити Палем із квартири Довнара (квартира справді була на його ім’я) і поділити їхнє майно, як на тому наполягає прохач.
Панове присяжні засідателі! Туцевича, поліцейського офіцера, було відряджено для виконання цього розпорядження. Ви, безсумнівно, пам’ятаєте його розповідь. Зізнаюся, я вислухав його з глибоким внутрішнім здриганням, хоча сама розповідь була вельми стримана й коротка і мала на собі оболонку вельми відполірованої офіційності. Підкоритися треба було, інакше загрожувала висилка з Петербурга. З десятої години ранку до восьмої вечора відбувався «поділ» майна і «роз’їзд» двох коханців на очах поліцейського офіцера. Палем «допомагала» Довнару складати його речі, то металася і плакала, то говорила йому зухвалості і дорікала йому, звалюючи всю провину на матір. Студент Довнар тримався в цей час дуже «серйозно», а головне, «дуже пристойно». Він поступався їй деякими речами, на яких була її вишивка, але тут же, під сурдинку, виправдовувався в очах поліцейського офіцера, говорив неправду. Так, він запевняв Туцевича, що вона «розорила його», що він «проживав із нею по п’ять тисяч на рік». Ви знаєте, що це брехня!
У кінцевому результаті і після дорого вартого йому (як він сам засвідчує в листах до матері) «судово-поліцейського життя» в 1893–1894 роках, що виникло з приводу його «справ із Палем», у Довнара з п’ятнадцяти тисяч усе-таки залишилося дев’ять тисяч п’ятсот рублів. До осені ж 1893 року, коли щойно почалося його «судово-поліцейське життя», у нього було чотирнадцять тисяч. Пригадайте при цьому показання Будковського щодо білета на п’ять тисяч рублів, що належав Довнару, але зберігався в Палем. Щойно між ними почалися перші негаразди, вона одразу ж, із власної ініціативи, повернула його йому. Це було ще задовго до подання прохання градоначальнику, щойно приїхала до Петербурга мати Довнара.
Туцевич свідчить нам, що розпорядження щодо Палем було ним в точності виконане. З квартири її було видалено того самого дня, але речі, і його, і її, поки що залишилися. Його майном були заповнені «парадні» кімнати; їй була відведена кухня. Ключ від парадних дверей Довнар узяв із собою; їй дали ключ від кухні.
За свідченням Туцевича, вона виходила з квартири схвильована, приголомшена. Я думаю! Із насидженого гнізда, звитого нею з такою старанністю, з такою турботою, з квартири, де кожен куточок був їй дорогий і милий, де на стіні кожен цвях був вбитий її власною рукою, її викидали просто на вулицю, як не викидають і останню негідну тварюку. Будь вона навіть та «продажна жінка», про яку говорити тут більше не наважуються, хіба так розлучаються, хіба таким способом «відбуваються» навіть від продажної жінки? А втім, із цією жінкою, як-не-як, він прожив чотири роки, і, за власним визнанням обвинувачів, ця жінка була йому вірна. Із собакою, яка чотири роки покірно лиже вашу руку, не розлучаються так, як розлучився Довнар із Палем!
Він жив тепер уже в матері, він вирвався з її «тенет», з її «сітей». Що ж іще йому було потрібно? Навіщо ж знадобилося викидати її на вулицю з квартири, яка до того ж наполовину була її власною? А потім цей «поділ». Воістину щось жахливе! Чи може моральне чуття до такої міри притупитися і навіть зовсім зникнути, атрофуватися? Якщо ви вважаєте її лише коханкою, від якої настала пора відкараскатися, то залиште ж їй хоч жалюгідний скарб, який за ці роки співжиття ви самі натягали в її нору. Ні, сперечаються через кожну річ: ким куплена? Один із благородних мешканців Під’яческої, Тихоцький, супроводжує наступного дня Довнара «через парадний хід» до замкненої на ключ квартири. Речі оглядають, оцінюють, їх налічують на п’ятсот рублів. Частину перевозять.
Не кажіть мені після цього, що Палем була «не рівня» комусь, що вона й не сміла, по суті, навіть «мріяти» про заміжжя і про такого чоловіка, як Довнар. Неправда! Так можна ділитися лише з рівною! Навіть ваші дріб’язкові, копійчані рахунки ви з нею зводили, як зводить їх лише рівний із рівним. Весь час ви стояли з нею на рівній нозі, ні на одну секунду ви не були вищими за неї!
Після всього, що сталося, становище Палем виявилося цілком критичним. Вибита з колії, викинута з насидженого кутка, без друзів, без знайомих, морально змучена, вона кидалася до всіх, до першого зустрічного, хто тільки не відмовлявся її слухати: «Допоможіть, захистіть, навчіть, що мені робити!» І її охоче багато хто слухав.
Цим багатьом, оцінюючи все, що сталося, всю сукупність обставин, усе фатальне зчеплення пізніших випадковостей, я не без гіркої іронії сказав би тепер: «Що й жаліти, коли нічим допомогти», і при цьому мимоволі згадав би мудрий вислів, покладений резолюцією на першому проханні Шмідт: «Цим тут допомогти не можна». Але її слухали і жаліли. Та й, треба правду сказати, і не пожаліти було не можна. А ви, можливо, пригадаєте ту характеристику, яку я дав раніше щодо деяких особливостей психічного складу характеру підсудної: «Пожалійте її з ввічливості, лише з пристойності, вона заплаче справжніми, гіркими сльозами». Так і сталося.
Краще б уже вона зустріла всюди одразу суворий і непохитний відпір. Принаймні одним махом настав би кінець усім її мукам. Переболіло б, потужило б серце, та, можливо, й отямилося б: кого кохала? кому віддала найкращі роки життя? на кого покладала всі надії? кому вірила, на кого молилася?.. Хіба мало таких «розбитих сердець» носять у собі люди, хіба мало «нездійсненних надій» розсіяно по білому світу? І нічого, життя йде своєю чергою. Не всі ж закінчують самогубством, не всі потрапляють на лаву підсудних. Так могло статися і з Палем.
На жаль, «сталося» інакше. З дивної, суперечливої недосконалості умов нашого життя всі ці «участі», на моє глибоке переконання, мали для неї цілком протилежне і, найімовірніше, згубне значення.
Після того адміністративного способу, яким зненацька напали на Палем, з її боку було цілком природно обурюватися, гніватися, скаржитися, шукати захисту. В усіх своїх скаргах вона, однак, усюди вигороджує самого Олександра Довнара. Вона бачить у ньому лише безхарактерну і малодушну людину, яка повністю потрапила під вплив матері та Міліцера. На підтвердження своїх слів вона показує листи свого «Саші», і з них справді не можна не переконатися, що він адресував їх їй як своїй дружині, що він кохав її гаряче і пристрасно. Вона бажала б лише відплати для Міліцера і матері Довнара, оскільки вони справді глибоко, кровно образили її. З ініціативи Кухарського все інститутське начальство цікавиться особою і вчинками Довнара. Виникає навіть питання: чи може бути терпимим серед студентів молодий чоловік із подібним моральним обличчям? Сам директор інституту, шановний Герсеванов, у кілька прийомів довго й уважно вислуховував Палем, потім він закликає вислухати її кількох професорів і, нарешті, забезпечує її своєю візитною карткою, на якій рекомендує «захист її інтересів» своєму родичеві, відомому, що користується загальною повагою, адвокату і досвідченому юристу, присяжному повіреному С. А. Андрієвському.
Усі вважають її «скривдженою», всі готові стати на її бік, але не знають лише, як за це взятися. Навіть юрист у скрутному становищі, хоча принципово він вважає, що тут можна було б порушити судову справу. Він навіть направляє Палем до прокурора. Зрештою з усього цього рівно нічого суттєвого для неї не виходить, але ніхто не відмовляє їй у «моральній підтримці», у слові участі та співчуття.
Усі ці панове вважають тепер, що їхня участь, ці розмови, ці їхні академічні вивертання питання на різні лади були лише заспокійливими рецептами, у прописуванні яких не відмовить жоден лікар найважчій і безнадійній хворій. На їхню думку, для хвороби, де єдиний цілитель час, у цих співчутливих рецептах не було нічого шкідливого. На жаль, я ніяк не можу погодитися з цим. Знаючи тепер склад розуму і характеру Палем, яка не розуміє жодних слів, сказаних просто так, для годиться, на вітер, яка все приймає за чисту монету, я вважаю, що це була підсолоджена отрута, яку вона повільно ковтала. Звичайно, передбачити це було неможливо. Але ви станьте лише в становище тяжко ображеної жінки, якій співчувають такі особи, як Герсеванов, Андрієвський, Кухарський і ще багато інших. Чи могла вона сумніватися, що йде прямою дорогою?
Чи не краще було б, якби без жодної сентиментальності їй одним махом відкрили очі на грізну прозу життя? Їй могли сказати приблизно так: «Сімферопольська міщанко Ольго Палем, ти мрієш про недосяжне. Якщо тебе штовхнули похилою площиною вниз, котися мовчки до самої глибини прірви. Хіба мало таких, як ти? Не чіпляйся марно за виступи на твоєму шляху, не рви нігтів, не скривавлюй своїх рук, ми безсилі допомогти тобі!» Це було б жорстоко, але це була б правда. Але вони теж люди, і їм захотілося пожаліти її. Це була велика помилка. Недосконалості життя вимагають холодних сердець.
Непорозуміння Палем з Олександром Довнаром, імовірно, завдяки відсутності на той час Шмідт, яка виїхала назад до Одеси, завершилися в стінах канцелярії інституту наприкінці листопада 1893 року такою «дивною», щоб не висловитися інакше, формулою. Після дуже тривалого особистого пояснення між собою, в присутності Кухарського, Довнар і Палем дійшли «миролюбної угоди». Довнар заявив, що він нічого не має проти того, щоб співжити, як і раніше, з Ольгою Василівною Палем, тому зобов’язується її «не кинути», вона ж, своєю чергою, зобов’язується не вимагати від нього насильницького шлюбу «і не подавати нікуди скарг». У цьому сенсі з того й іншого боку були видані навіть «підписки» тут же, в присутності діловода канцелярії. Розберіться в усьому цьому, якщо можете, панове присяжні засідателі; я рішуче безсилий допомогти вам. Я лише констатую факт.
Можна було заздалегідь передбачити, що це виявиться найменш вдалим плануванням для подібної, в усякому разі дуже загостреної і дуже ускладненої хвороби. Час показав це. Але поки що «любовна пара» просто зі стін інститутської канцелярії дружно вирушає на пошуки квартири. Цього разу мають, однак, на увазі найняти «дві» мебльовані кімнати, хоча за можливості поряд і в одному спільному коридорі, але з двома самостійними входами. Таке розташування двох суміжних кімнат, із проміжними дверима між ними, які могли б за потреби відчинятися і з’єднувати воєдино обидві половини приміщення, знаходять на Фонтанці, в мебльованих кімнатах якогось Саросека.
Цей шановний квартирохазяїн, який вельми дорожить добрим реноме своїх мебльованих кімнат, докладно доповів нам про все, чого був свідком. Прийшли вони взимку, наприкінці 1893 року, в грудні місяці. Кожен найняв кімнату для себе, і кожен став платити окремо. Кімната Довнара була на одне вікно і коштувала йому шістнадцять рублів на місяць; кімната Палем на два вікна, коштувала їй двадцять вісім рублів. Проміжні двері часто відчинялися, і таким чином складалося одне спільне приміщення. Якийсь товариш Довнара (очевидно, Міліцер) не раз бажав проникнути до Довнара, але Палем рішуче противилася цим побаченням. Скінчилося тим, що на наполягання Ольги Василівни цього пана перестали навіть приймати, і він переписувався з Довнаром записками, які заносив сам. Сварки між коханцями, що розташувалися в такому тісному сусідстві, траплялися нерідко. Довнар зазвичай не підвищував голосу, але Ольга Василівна за подібних обставин, не соромлячись, шуміла на всю квартиру. Нерідко, однак, вона скаржилася, що Довнар її б’є і щипає нишком. Щоб збудити ревнощі «Саші», якого вона, за спостереженням Саросека, все-таки дуже кохала, вона виходила іноді на сходовий майданчик і кокетувала, голосно розмовляючи, з сусідніми мешканцями, молодими людьми. Як акуратному квартирохазяїну, Саросеку такі безлади взагалі не подобалися, але він почасти все-таки жалів Ольгу Василівну. Видно, вона була нещасна, часто плакала і дуже побивалася про те, що Довнар на ній ніколи не одружиться, хоча раніше хотів одружитися і навіть обіцяв їй це. Знаючи, що Палем має деякі «свої кошти», Саросек намагався відвернути її від Довнара, кажучи, що вона ще молода, і навіть сам зголосився знайти їй нареченого. Ольга Василівна, однак, чути нічого не хотіла. Вона твердила своє: якщо Довнар не належатиме їй, їй нічого не потрібно: вона покінчить із собою.
Перед самим Різдвом сталася бурхлива сцена. Довнар вирішив вибратися. Попри її прохання, благання, заклинання, залишивши її в істеричному нападі, він поїхав. Туманов, товариш Довнара, що жив у тих же мебльованих кімнатах, узявся її відкачувати. Довелося підняти на ноги всю квартиру, посилати по лікаря і в аптеку. Викликаний лікар, Твірбут, констатував глибокий розлад нервів, прописав абсолютний спокій, звелів класти холодні компреси на голову тощо. Усю ніч із нею провозилися.
Тут нам доводиться відзначити одну подробицю, надзвичайно характерну. Одним штрихом вона, своєю чергою, малює двоїстість ставлення самого Довнара до Палем.
Серед ночі раптом пролунав дзвінок. На дзвінок виходить Туманов, що чергував біля хворої. Він просто остовпів від здивування: перед ним Довнар, який лише за кілька годин до того виїхав звідси з усім своїм багажем. Що таке? Що сталося? Почувши від Туманова, що лікар заборонив впускати тепер будь-кого до Ольги Василівни, Довнар мовчки стоїть деякий час. Нарешті він просить Туманова «передати їй ось це». Що таке? Мішок з апельсинами «з нагоди наступного свята». Туманов лише руками розвів. Оскільки Палем провела ніч дуже важко і напади в неї відновлювалися, він не наважився тоді ж розповісти їй про прихід Довнара. Лише наступного ранку він передав їй пакет з апельсинами і сказав, що приніс Довнар. Вона не повірила і розплакалася. Вона була переконана, що Туманов сам купив апельсини і розповідає їй небилиці, щоб хоч чимось розважити її.
Того ж дня знову заходить Довнар. Щойно Палем побачила його, так стверджує свідок, вона «жахливо зраділа» і «миттєво одужала». Коли він пішов, їй «стало знову погано».
Так відбулося їхнє друге, доволі болісне розставання, з приводу якого, кипучи своїм чесним молодим і благородним обуренням, Туманов не знаходить достатньо слів, щоб цілком засудити Довнара і стати на захист Ольги Василівни.
Мебльовані кімнати Саросека, раз у них не було її «Саші», миттєво опостиділи Палем, і вона поспішила з них вибратися. На Різдво Довнар їздив до Одеси, і Палем здалеку стежила за ним. За його відсутності вона цілком занепадає духом і впадає в якийсь глибоко похмурий релігійний настрій. Немає тієї каплиці, в якій вона б не побувала, немає того чудотворного образу, якому вона б не помолилася. Думка про Довнара, виключно про Довнара, ні про що більше, переслідує її, мучить, терзає.
Нервова система її починає набувати рішуче якоїсь надчуттєвої віртуозності. Вона керується інстинктами, передчуттями, і вони її не обманюють. Ви, ймовірно, пригадуєте епізод, що справив тут таку сенсацію. Про нього розповідав нам Міліцер. Повертаючись з Одеси, сповнений усіляких порад і застережень своїх домашніх на адресу «негідної інтриганки», Довнар, побоюючись, щоб Палем не надумала зустріти його на Варшавському вокзалі, пересідає на станції Олександрівській у поїзд Царськосельської залізниці. Першою, кого він зустрів на платформі Царськосельського вокзалу, була Ольга Василівна Палем.
Але на жаль! Тепер Олександр Довнар був уже надто під впливом домашніх пересудів і розшуків щодо «моральності» Палем. Його вже встигли надто вороже налаштувати проти неї. Забувши і про свою «підписку», дану інститутському начальству, в якій він зобов’язувався «не кидати» її, маючи до того ж у кишені рекомендаційний лист до якогось всесильного одеського адвоката, який проживав більшу частину часу в Петербурзі, а про запас ще й фотографічну картку Палем, добуту ним, як нам відомо, спільно з Матеранським у відомому притоні, він, очевидно, твердо вирішив розквитатися цього разу з нею остаточно.
Побачення було сухе і не обіцяло попереду нічого радісного, хоча на честь Довнара слід відзначити, що він усе-таки не вважав можливим наслідувати в усій точності кмітливу пораду своєї матері, преподану йому в одному з її листів, що стосуються саме цього часу: «Якщо на вулиці зустрінеш цю інтриганку, відвернися, ніби ти її зовсім не знаєш». Написати це було легше, ніж зробити. І Довнар зі своїм практичним складом розуму чудово це розумів.
Палем тим часом знову найняла собі мебльовану кімнату й оселилася в якоїсь Миколаєвої. Ви бачили її тут як свідка. Вона нам розповіла докладно про те, що творилося з Ольгою Василівною під її гостинним дахом. Усю свою біду Палем із якоюсь упертою наївністю продовжувала приписувати виключно матері Довнара, Шмідт. Вона не шкодувала чорних фарб для змалювання її морального обличчя, не соромилася в словах для її характеристики. Олександра Довнара вона, навпаки, всіляко щадила і вигороджувала. Ночі вона проводила без сну і молилася без кінця. Її не покидала надія, що рано чи пізно її Саша повернеться до неї. На Миколаєву, особу, за її власним визнанням, вкрай нервову і дуже жалісливу, сам вигляд душевних мук, яких зазнавала нещасна Палем, справляв гнітюче враження. Вона сама ледь не захворіла.
До цього ж часу належить одна побічна обставина, яку я знову-таки змушений поставити як суперечливу життєву несподіванку в певний зв’язок із «недосконалостями життя». Палем поїхала до Кронштадта. У її тяжкому, спраглому релігійного заспокоєння настрої це було так зрозуміло, так природно. Сум’яття духу, здавалося, шукало авторитетного пастирського слова втіхи, прагнуло молитви, вимагало вищої, чужої земних тривог участі і співчуття. Можна було чекати, що вона повернеться звідти, якщо й не цілком воскреслою духом за словом вищої благодаті, то в будь-якому разі дещо умиротвореною, духовно просвітленою і заспокоєною. У її руках можна було чекати чого завгодно: образка, просфори, молитви… тільки не того рекомендаційного листа до міністра шляхів сполучення, з яким вона повернулася до Петербурга.
І почалися знову її ходіння по канцеляріях і приймальнях. Її вислуховували, їй співчували, навіть обнадіювали. Якийсь час виникла була думка: всю її справу, «як справу честі», віддати на суд, не формальний, суд товаришів студента Олександра Довнара. Хто знає, можливо, це і був би найкращий вихід. Адже існують «прокляті питання», які можуть вирішуватися лише судом честі. Суд рівних, суд товаришів, так чи інакше сказав би своє вирішальне слово і, можливо, морально заспокоїв би ту й іншу сторону.
Але й цього разу, мабуть, утопічні, але в будь-якому разі благородні й добрі наміри розбилися об прозу життя. Одеський адвокат, що проживав у Петербурзі, який узяв під своє заступництво інтереси Довнара, вжив своєчасно своїх заходів. Через його знайомого, Бухаріна, справу було відповідним чином «передоповідано», і інтереси Палем і корпоративної честі товариського середовища було відставлено вбік. Справа отримала наслідок, прямо протилежний первісно наміченому, не виходячи до того ж зі сфери негласних канцелярських відписок. Як тріумфально писала Олександра Михайлівна Шмідт синові, відтіняючи в листі заслуги рекомендованого нею адвоката, «їй (тобто Палем) усюди було відмовлено».
Але цим не скінчилися поневіряння Палем, і «судово-поліцейський» азарт самого Довнара, керований передбачливою тактикою адвоката, який не з’явився сюди до суду, хоча й викликався як свідок, на той час іще не охолов. 12 лютого 1894 року через агента розшукової поліції Красова, який давав нам тут свої показання, у Палем відібрали листи, її власні листи, писані їй Олександром Довнаром, і кілька листів до неї його матері, Шмідт. Надаю вам судити, панове присяжні, про значення подібного кроку. Якщо мої листи «рівно нічого не доводять», якщо моя справа права, якщо я чистий і правий, то хай їх читають хоч на площі. Чим більше людей їх прочитає одразу, тим швидше розійдеться поголос про мою правоту. Здавалося б, так. Отже, листи щось доводили. Красову, людині, вже на що за своєю професією звиклій, і тому було трохи моторошно виконувати доручення. Дуже вже плакала, дуже побивалася Ольга Василівна; вона цілувала листи Довнара і, ридаючи, говорила: «І це вона (маючи на увазі матір) у мене відбирає!»
Жвавий обмін думками з приводу перемоги, такої блискуче і рішуче здобутої над беззахисною жінкою, що виник одразу в листуванні між сином і матір’ю, вам, напевно, панове присяжні засідателі, пам’ятний: «судово-поліцейські» зусилля, про які так демонстративно Довнар писав Шмідт, нарешті увінчалися успіхом. Виникало ще лише питання, чи не можна вплинути і на Кандинського, щоб він зі свого боку «менше давав грошей Палем», з розрахунком, що за таких умов вона змушена буде «зійтися» з ким-небудь, тобто попросту йти на утримання. З погляду матері, яка обмінювалася щодо цього задушевними своїми думками з сином, для остаточного «наслідку справи» це було б «найкориснішим».
Ішли при цьому, втім, і благодушніші, наприкінці лише трохи загострені переговори матері з сином про те, чи не піднести адвокатові, який так успішно діяв, понад призначену йому винагороду, ще якийсь «пристойний» подарунок або хоча б «сотню дорогих сигар». Практичні міркування Олександри Шмідт, однак, і тут узяли гору. Вона вважала, що, по-перше, «Палем усе-таки не вислали з Петербурга» і що, отже, вищий результат клопотання все ж має вважатися нездійсненим; по-друге, що сплаченого грошима гонорару, на її думку, цілком достатньо і що, нарешті, по-третє, вона (як тонкий знавець людських слабкостей) чудово знає, що «ці панове» (тобто адвокати) люблять іноді похизуватися великодушністю, захищаючи справу «з однієї лише честі»… Адвокат, який у вищевказаний спосіб захищав справу Олександра Довнара, за благородним переконанням його матінки, діяв головним чином «з честі». Він поквитався за це подарунком і сигарами… Але «честь», приписувана йому Шмідт, зрозуміло, залишилася при ньому.
Кандинський, той не послухав навіювань Шмідт; він справді, на честь його, не лише не відвернувся від Палем у важких обставинах, а, навпаки, заспокоював її, як умів; радив «кинути все», залишити Петербург і повернутися до Одеси. Наприкінці лютого Палем побувала в Одесі. Кандинський ахнув, побачивши її. Вона була на себе не схожа. Жовте обличчя із запалими, гарячково блискучими очима викликало і жах, і жаль. Вона постаріла за одну зиму на кілька років. Іншої розмови, як про монастир і про самогубство, в неї не було. Марно Кандинський намагався відвернути її думки, змусити її чимось цікавитися: вона нічого не слухала, нічого не розуміла. Пробувши кілька днів в Одесі, вона «шалено затужила» і помчала знову до Петербурга.
Тут і починається останній акт сумної драми. Вам уже недовго дарувати мені увагу.
Чи повинен я перелічувати відгуки всіх лікарів, що пройшли перед нами, називати свідків: Пастернацького, Моріца, Зельгейма, Твірбута та інших, щоб мати право сказати, що на той час в особі підсудної Палем ми маємо справу, безсумнівно, з нервовохворою. Сам експерт Рукович, поліцейський лікар, викликаний обвинувальною владою, не сміє заперечувати цього. На підставі всього минулого підсудної він, навпаки, сам констатує в неї наявність істерії та особливого, безсумнівно, хворобливого неврастенічного стану. Як експерт, що дає тут свій «науковий» висновок, він лише проголошує абсолютну розмежованість двох самостійних сфер, нервової і психічної діяльності людини. Він висловлюється вельми категорично, стверджуючи, що констатовані ним нервові хвороби в Палем (неврастенія та істерія) не мають нічого спільного з психічною діяльністю суб’єкта взагалі.
Чи не надто категорично, чи не надто самовпевнено сказано? Суд відмовив мені у виклику авторитетніших фахівців із нервових і душевних хвороб, вважаючи, що питання вичерпане, і вичерпане негативно, в сенсі відсутності будь-якого хворобливого психозу в підсудної. Хай так!
Та дозволено мені буде, однак, не погодитися з висновком Руковича в тій його частині, де він зводить глуху стіну між хворобливістю нервовою і психічною. Не треба бути медиком, щоб розуміти, що живий організм не розбірна машина, яку можна розгвинтити по частинах. Не можна зняти голову, дістати серце, викласти нерви і сказати, що це і є живий організм. Кожному зрозуміло, що якщо мозок сприймає відчуття і подразнення нервами і якщо нерви хворі, то подразнення і відчуття не можуть передаватися такими провідниками правильно. Тут світить електрика, звичайно, не ті дроти, що йдуть по стінах, але спробуйте надрізати, і залишимося в темряві.
Я зовсім не хочу цим сказати, що підсудна абсолютно божевільна або несамовита. Зовсім ні. Я лише стверджую, що задовго до катастрофи її нервова хворобливість констатована безсумнівно. Оцінюючи всі ці вчинки, всі її душевні порухи, випускати це з уваги неможливо. Якби всі події, про які я вів мову, впали на здоровий ґрунт, на організм життєдіяльний, нормальний, що легко струшує з себе всі гнітючі, тяжкі відчуття, картина, напевно, вийшла б зовсім інша. Але ми маємо справу із суб’єктом хворобливо нервовим, що вимотав останні залишки своїх душевних сил. Такою ви її і беріть, вирушаючи на пошуки того, з чим ми маємо справу на ґрунті юридичних фікцій і побудов.
Прокурор стверджує, що тут найгрізніше вбивство, вбивство із заздалегідь обдуманим наміром, вбивство-помста. Але ж помста зловтішається, помста тріумфує, в цьому її їжа. А тим часом секунду слідом за тим вона поспішає вбити і себе, саму себе віддати на поживу хробакам. Яка помста! Коли було зловтішатися, коли тріумфувати? І ще не просто помста, а «навмисна», «заздалегідь обдумана». Що ж, питається, тут «обдумано»? Кажуть: «заманила його під вигаданим приводом». Добрий «вигаданий» привід… Постіль зім’ята, вся ніч проведена разом, на стіні есмархівський кухоль. Питається, для чого знадобилася б іще й ця остання прозаїчна пересторога, якби «заздалегідь» було вирішено померти і вбити. Ні, панове присяжні засідателі, з цим обвинуваченням у навмисному вбивстві вам нічого робити; від нього відступився навіть представник цивільного позову, повірений матері вбитого.
Далі йде так само умисне, так само навмисне, але таке, що виникло лише за раптовим умислом, вбивство на ґрунті нормального, здорового (фізіологічного, а не патологічного) афекту, те, що нашим законом іменується «в запальності та роздратуванні». Це також злочин тяжкий, і з ним рахуватися треба. Людина, яка вчинила його свідомо, цілком відповідальна за свої дії. Підсудна стверджує, що вона не хотіла вбити Довнара, наміру посягнути на його життя не було, вона стріляла, не тямлячи себе, і, побачивши, що він убитий, вирішила покінчити з собою.
З десятої години вечора 16 травня до четвертої години наступного дня вони залишалися вдвох, віч-на-віч. Свідком між ними був один бог. Яке ж право ми маємо безумовно відкидати її пояснення? Якщо справа була саме так, як вона пояснює, вона не вбивця, вона нещасна, ми над нею ридати маємо, як ридала разом із нею замкнена в камері арештантка Гордіна, якій вона не раз говорила: «Подумай, яка я нещасна і який на мені гріх: я не хотіла, а рука моя вбила людину, і людину кохану!..»
Доведіть же, що вона вбивця, що вона хотіла цього вбивства!
А револьвер, заперечать мені, револьвер, який вона придбала заздалегідь? А деякі її вислови і слова, сказані до і після вбивства? А фраза, знаменна фраза, вимовлена нею в присутності пристава, що прибув до готелю: «Рано чи пізно це мало статися!» Сталося, отже, саме те, чого вона хотіла.
Доведеться знову повернутися до аналізу фактів, знову серйозно і сумлінно вдуматися в обстановку, в якій сталася подвійна біда: вбивство і замах на самогубство.
Ми знаємо, що з березня (після своєї одеської поїздки) підсудна оселилася в одному з номерів людного «Пале-Рояля». У цьому кам’яному мішку, в кімнаті п’ятого поверху вона оселилася справжньою самітницею. При ній як прислугу, що прала їй білизну, Анна Власова помістила свою чотирнадцятирічну доньку Софію Власову. Дівчинка жила в одній кімнаті з «панночкою», і від неї ми знаємо докладно, як проводила час Палем, якими були її думи і турботи. Вона багато молилася, часто плакала, іноді працювала, читала, ворожила на картах. Щодня близько першої години дня їздила до Казанського собору і брала дівчинку з собою. Там вона опускалася на коліна і довго не піднімала голови. Удома в її обстановці на першому плані були шановані нею образи і фотографічний портрет отця Іоанна Кронштадтського з його власноручним написом. Поряд із цим при ній завжди був револьвер.
За показанням Будковської, яка брала в ній певну участь, тижнів за два до вбивства Палем була в неї, заходила на кілька хвилин. Свідок помітила дуже тривожний і похмурий її настрій. Вона спробувала була заговорити з нею про Довнара, намагалася її заспокоїти, кажучи, що вже з одного самолюбства покинута жінка мала б перебороти себе або хоч удати, що переносить розлуку байдуже; але Палем розплакалася, перебила її тоном, у якому Будковська відчула провісника якогось жахливого нещастя, і сказала їй: «Прощайте, не згадуйте мене лихом. Помоліться за мене!» Будковська тоді ж зрозуміла, що Ольгу Василівну переслідує ідея самогубства і що вона бореться з нею.
Позірна двоїстість у настрої молодої жінки не повинна нас бентежити. З одного боку молитва, з іншого револьвер. Лише на перший погляд це може здатися несумісним! Коли людина вже вся у владі глибокого занепаду духу, коли вона знемагає під тягарем своїх болісних сумнівів, і віра, і відчай однаково близькі, однаково доступні їй. Усе питання в тому, що переважить, чиїй владі вона віддасться.
Ви знаєте, що револьвер вона спершу придбала ще в Одесі. Це був поганенький, копійчаний бульдог, куплений нею за 14 рублів. За цю ціну не можна мати порядного револьвера. Тижнів за два до 17 травня вона обміняла його в магазині Лежена на невеликий, цілком справний револьвер системи «Сміт-Вессон». Можна твердо зважитися на самогубство і свідомо йти на нього, але покалічити себе, лише поранивши, через випадковість поганої зброї, погодиться не кожен. Саме цього й боялася Палем. Вона чула і від Довнара, що її револьвер-бульдог нікуди не годиться. На цю тему розмову підсудна, за її словами, вела з убитим востаннє не далі як тижні за три до події. Нам, які знають усі подробиці справи, і ця наведена нею обставина не може видатися неймовірною; вона нам не здається навіть дивною. Достовірно відомо, що в цей останній період їхніх стосунків вони справді зустрічалися, бачилися, не кажучи вже про те, що вони дуже часто листувалися. Завдяки показанням студента Панова, листам, знайденим під час обшуку в кімнатах Довнара і Палем, а також деяким листам цієї останньої, відібраним так само під час обшуку в Кандинського, ми можемо з достатньо життєвими подробицями відновити картину тих стосунків, які встановилися між Палем і Довнаром протягом останніх двох місяців і які тривали аж до 16 травня.
Довнар оселився в Демидовому провулку, в квартирі Анічкова. За показанням останнього, тут Палем ніколи не бачилася з Довнаром. Але листи надходили і поштою, і через посильного, і він відповідав на них. За показанням дівчинки Соні Власової, раз чи двічі Ольга Василівна їздила до Демидового провулка разом із нею. Вона заходила до квартири Анічкова із запискою, після чого якийсь молодий пан виходив до Палем. Вони про щось тихо розмовляли, ніби домовлялися, і Палем поверталася назад. Панов, який стояв на той час особливо близько до Довнара, рішуче засвідчує, що на той час вони бачилися і навіть сходилися час від часу на «побачення».
Знаючи всю їхню попередню трагікомедію, Панов дивувався і питав Довнара, як могло «це» тривати, коли Палем лише місяць тому подавала таку образливу для його, Довнара, честі скаргу міністру шляхів сполучення. Довнар поспішив змінити розмову, причому, однак, зауважив: «Мало що! Та вона це так, з відчаю подавала».
Надзвичайно цінна фраза покійного, що чи не одразу висвітлює всю глибину тієї безсумнівної прив’язаності до нього Палем, у яку до кінця вірив і не міг не вірити сам Довнар.
На письмовому столі вбитого було знайдено безліч її листів за останній час. Над цими не завжди витриманими в сенсі стилю й орфографії посланнями намагалися поглумитися, підкреслюючи їхню малограмотність. Для мене ж саме ця їхня малограмотність і цінна. Віртуозність стиліста може іноді замаскувати брехню, прикрасити і невигідну правду, ну, а вже тут усе начистоту. Якби навіть хотіла, не зуміла б! І що ж: чи прозвучала під час читання цих листів хоча б одна фальшива нота, чи чулася в них замаскована злість, чи відчувалася погано прихована жага помсти? Нічого схожого. Від початку і до кінця ці листи суцільна туга за коханою людиною, що бере за серце. Звучать вони просто, задушевно, як може звучати лише щире почуття. Він зайнятий іспитами; вона дбає тим часом про переробку його пальта, шле йому пір’ячко від її «пташок» на щастя і не тривожить його закликами на побачення. Панов говорив нам, що тижнів за два, за три до вбивства вони їздили разом на острови. Вона заклала для цього деякі свої речі, і ось у її листі трапляється така фраза: «Милий, я така щаслива, я так багато дихала тобою вчора!» Він їй потрібен, як повітря! Ми маємо вказівку, що не лише вона йому, а й він їй призначав іноді побачення. Одного разу його лист не застав її вдома, вона з дівчинкою Сонею їздила до лазні. І ось наступного ж дня вона шле йому сповнене відчаю послання, в якому не знаходить слів, щоб висловити всю свою образу на те, що вона не прийшла на його поклик.
Водночас, за одностайним відгуком усієї прислуги «Пале-Рояля», Палем веде цілком чернечий спосіб життя. Жоден чоловік не переступає порога її кімнати. Вона не ночує вдома лише в тих рідкісних випадках, коли цій події протягом дня передує гонитва двох посильних, які займають свої пости біля Демидового провулка і на розі Пушкінської та Кузнечного. Ще за три дні до вбивства така екстраординарна подія мала місце.
«А револьвер?» питаєте ви. За таких побачень до чого ж револьвер? Увесь цей час він був незмінно з нею. Почасти їй не можна було кидати його в номері, оскільки там залишалася дівчинка, почасти вона навмисно, якщо хочете, свідомо «носилася» з ним. У тому її душевному стані, про який ми вже достатньо говорили, це був її вірний друг, вірний притулок, до якого можна завжди, будь-якої хвилини вдатися, якщо стане вже дуже нестерпно.
Наприкінці посту вона говіла і для причастя замовила собі білу сукню. З натяків у листі до Кандинського можна зробити висновок, що вона дивилася на цю білу, розкладену перед нею гарно пошиту сукню, «ніби вінчальну» для її «нещасного весілля», і думала, що вона стане похоронним саваном. Думка про самогубство її не покидала, скажу більше, вона переслідувала її.
І, наскільки ми можемо судити з натяків свідка Панова, покійний Довнар знав про цю її «гру» з револьвером і навіть не раз говорив із нею з цього приводу. Сама Палем рішуче засвідчує, що для Довнара не було таємницею, що вона хоче застрелитися. Чи вірив він їй безумовно чи ні, не беруся вирішити, але тільки все ж сліпота його значною мірою незрозуміла. Він ніби дражнив її, підбадьорював її: «Де тобі! Не застрелишся, комедія!»
Не допускаю, не хочу допустити ні на секунду думки, щоб при цьому десь, навіть у найзлішому і найпотаємнішому закутку його душі ворушилося зловтішне очікування: «А чого доброго, застрелиться, від неї станеться… тим краще, розквитаюся назавжди». Це було б надто жахливо.
Але я вас питаю, що таке з його боку ці побачення, всі ці поступки після всього, що було? Адже розійтися остаточно він, очевидно, давно вирішив. Після іспитів, які закінчувалися в травні, знову належав від’їзд. Належало розлучитися, вирішено було й раніше порвати раз і назавжди. Адже не хлопчик він був, йому йшов двадцять шостий рік. Студентові-медику йому було огидно і моторошно копирсатися в нутрощах мертвої людини. Як же не щадив він живої? Як міг він не розуміти, що живе м’ясо, вже якщо його різати, треба різати одним махом, а не пиляти його, не мучити, не катувати. Адже перед ним була жива істота… Палем на ногах уже хитало; достатньо було подиху, щоб її звалити, а він твердив їй своє: «гра!»
Чи, можливо, моя здогадка невірна, і я зводжу наклеп на покійного? Я був би радий. Можливо, в глибині його серця, навпаки, ворушилися іноді каяття й образа на самого себе за все зло, якого він завдав цій жінці, яка безсумнівно його кохала. Можливо, не сміючи самому собі в тому зізнатися, він усе ще любив її і потай проклинав себе за те, що так малодушно, так ганебно піддався щодо неї чужому керівництву і чужому впливу. Як знати! Є одна фраза, кинута ним одного разу Панову, над якою хотілося б замислитися.
Знаючи екзальтований характер Палем і те, що вона вічно носить із собою револьвер, Панов якось застеріг Довнара. Він радив йому не ходити на подібні побачення, кажучи, що вона легко може застрелити його. Ось що він відповів на це Панову: «Я був би радий, якби це сталося; тільки одним махом, без страждань». З цього побачення він повернувся благополучно, але слова його виявилися пророчими: він справді помер одним махом і без страждань.
Тепер і розсудіть, як же це сталося в злощасне 17 травня. Як сталося?
Ставте поряд усе, що завгодно: навмисність, випадковість, необережність, результат буде один, а ми тільки й знаємо, що результат… Здогадки і те, що говорив вам прокурор, і те, що сказав вам цивільний позивач, і те, що я можу вам сказати, один результат ясний: «догралися». «Рано чи пізно це мало статися!» говорить вам жінка через силу, затискаючи власну кровоточиву рану біля самого серця, а ви їй у відповідь: «Вбивця!»
Зате, коли та сама жінка на лікарняному ліжку, вперше прийшовши до тями, єдино близькій і вірній їй людині, Кандинському, відверто пише: «Сашу вбито випадково. Хотіла лише себе!», їй не вірять.
Розсудіть! Ви бачите, яка це важка справа. Чи захочете ви звалити на голову цієї нещасної всю тяжкість, усю провину за те, що сталося, це ваша справа, справа вашого сумління; але дозвольте мені принаймні піти з цієї зали з упевненістю, що я виконав свій обов’язок.
Вирок
Ольгу Палем суд виправдав. Однак після перегляду справи касаційною інстанцією вирок було скасовано і справу направлено на новий розгляд. Під час нового розгляду суд визнав Ольгу Палем винною у вбивстві, вчиненому в запальності та роздратуванні, і з урахуванням обставин справи засудив її до десятимісячного тюремного ув’язнення.
Висновок для читача
Перший склад присяжних повністю виправдав Ольгу Палем, а після скасування вироку суд кваліфікував її дії лише як вбивство в запальності та роздратуванні і призначив десять місяців ув’язнення замість каторги за навмисне вбивство. Справа Ольги Палем показує, що захисник не завжди мусить заперечувати сам факт події: часто вирішальним стає правильне пояснення мотиву, характеру стосунків і поведінки потерпілого. Саме так працює досвідчений адвокат в Одесі і сьогодні. Консультацію з кримінальної справи можна отримати в АО «Нікітінський і партнери».
Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа Імшенецького, справа про загибель пароплава «Владимир», справа Юханцева, справа Гулак-Артемовської, справа Рибаковської, справа Мясникових, справа про смарагдову брошку, справа братів Келеш, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.