Повний український переклад захисної промови адвоката М. П. Карабчевського у справі про загибель пароплава «Владимир» біля Одеси (1894): зіткнення суден, правила руху на морі, суперечливі експертизи і відповідальність капітана.
Команда адвокатів Одеси АО «Нікітінський і Партнери» продовжує серію перекладів класичних захисних промов. Нова промова має для нас особливе значення: катастрофа сталася поблизу Одеси, а справу розглядав Одеський окружний суд. Капітана пароплава «Владимир» захищав М. П. Карабчевський. По суті, справа стосувалася порушення правил безпеки руху на морі, і логіка захисту майже не відрізняється від роботи, яку сьогодні виконує адвокат з ДТП або адвокат у кримінальних справах.
У ніч на 27 червня 1894 року поблизу Одеси зіткнулися два пароплави: російський «Владимир» і італійський «Колумбія». «Владимир» затонув. Разом із пароплавом загинули 70 пасажирів, 2 матроси і 4 особи з обслуги.
До суду віддали обох капітанів: капітана «Владимира» Криуна і капітана «Колумбії», італійського підданого Пеше. Обох обвинувачували в неправильному маневруванні довіреними пароплавами і в порушенні правил безпеки руху на морі, що спричинило зіткнення.
За обвинувальним висновком, Криун, помітивши зустрічну «Колумбію», змінив курс уліво, і курси суден перетнулися. Сподіваючись, що «Колумбія» відверне в протилежний бік, Криун знову взяв уліво. «Колумбія» ж ішла своїм ходом і лише за кілька секунд до зіткнення звернула не вліво, а вправо, після чого носом врізалася в правий борт передньої частини «Владимира».
Обвинувачення вважало дії Криуна явно необережними: капітан не зменшив ходу, не зупинив машин і не дав заднього ходу, коли катастрофа вже стала очевидною. Криуну також ставили у вину бездіяльність після зіткнення: капітан нібито не вжив заходів до усунення пробоїн і не забезпечив порядку на судні, де навіть серед команди панували паніка, хаос і сум’яття.
Криуна захищав М. П. Карабчевський. У промові захисник послідовно розбирає кожен пункт обвинувачення і докладно аналізує висновки кількох експертиз. Справу розглянув Одеський окружний суд у листопаді 1894 року.
Панове судді! Суспільне значення та інтерес процесу про загибель «Владимира» виходять далеко за тісні межі судової зали. Картина досліджуваної нами події така глибока за змістом і така сумна за наслідками, що нехай буде дозволено мені хоча б на хвилину забути про ті практичні цілі, яких домагається кожна зі сторін у нинішньому процесі.
Вам належить нелегка і до того ж не механічна, а суто творча робота: відтворити картину події в тому вигляді, в якому вона відповідає дійсним, а не уявним обставинам справи. Тут доклали чимало зусиль до того, щоб грубими мазками, замість фарб, за допомогою штучного освітлення подати вам ілюзію істини, але не саму істину. Така робота нагадувала поспішну й грубу роботу імпресіоністів, які не бажали зважати ні на натуру, ні на поєднання фарб, ні на історичну і побутову правду, яку відкрило нам судове слідство. Дбали лише про грубі ефекти і враження, що шарпають нерви, розраховані на вашу сприйнятливість. Не в такій судовій роботі хотілося б нам постати зараз вашим посильним співробітником.
Світанок, що запізнився освітити місце сумної катастрофи 27 червня, звичайно, назавжди залишиться кривавим у нашій уяві. Безодня, яка жадібно поглинула за коротку мить, між ранком і ніччю, стільки людських жертв, назавжди залишиться незмінно холодною і похмурою. Але ж не потрясаючої, на жаль, безмовної картини чекає від вас зараз уся Росія, не на неї спрямовані тепер зусилля вашого суддівського розуму і вашої суддівської совісті. Нам потрібна картина, не обмежена жодними умовними рамками, сповнена побутового, правдивого змісту і правосудного освітлення.
Насамперед звернімося до матеріалу, яким розпоряджаємося. Перед нами дані того тривалого, якщо можна так висловитися, тягучого судового слідства, яке тривало понад місяць. Матеріал, хоч як ретельно ми його вивчали, нерідко не давав і не міг дати нам відповіді на чимало питань, що нас цікавили.
Вже сама обставина, що затонулий «Владимир» не можна було підняти, породила у справі величезну прогалину. Питання про розміри і місцезнаходження пробоїни до кінця процесу залишилося спірним. Згоди між експертами з такого приводу не настало. А тим часом, міркуючи про те, чи можна було простим брезентом заліпити пробоїну, насамперед треба було б знати, яка пробоїна і наскільки глибоко вона знаходилася. Інше спірне питання — чи були ілюмінатори закриті до кінця — залишилося питанням, хоча після підйому «Владимира» могло б бути беззаперечно вирішене.
Але такі вади слідства мимовільні; є вади й іншої властивості. З нечуваною в нашому судовому літописі швидкістю було проведено попереднє слідство. Розпочате 28 червня, слідство за якийсь неповний місяць було вже закінчене. Серед принципових засад нашого судочинства швидкість є, безсумнівно, доброю якістю. Але швидкість — не найголовніше і не найважливіше, особливо у справі, де було стільки вражень, стільки неуляглих піднесених настроїв, з якими й досі, хоч би що говорили, доводиться рахуватися.
Час сприяє істині. Суд Лінча, звичайно, найшвидший, розправа на місці злочину має своїх прихильників. Зізнаюся відверто, я не шанувальник таких порядків. Істина має бути істиною, і її треба здобути, скільки б на неї не довелося витратити часу. І в нашій справі принципові «швидкості» принесено в жертву надто багато.
Вкажу на приклади. Старшого механіка Зданкевича, безпосереднього начальника машинної команди, про поведінку якої тут було стільки розмов, не допитано зовсім. Що робилося в машинному відділенні, як прибувала вода, не перевірено показаннями старшого механіка, а тим часом він, безсумнівно, мав мати про те найточніші відомості.
Візьму потім на вибір кілька кричущих епізодів, які свого часу справили враження. З’явившись сюди до суду, свідок Кац заявила нам, як пояснив у своїй промові прокурор, що тієї хвилини, коли вона шукала порятунку в човні, хтось із матросів «Владимира» вирвав у неї «з м’ясом» (слова «з м’ясом» прокурор жирно підкреслив) жмут волосся, а синові її подряпав обличчя. Жахливі звичаї, гідні дикунів Центральної Африки або пензля жорстокого Майн Ріда.
Що ж виявляється насправді? Пані Кац, допитана судовим слідчим ще під враженням події, жодним словом навіть не обмовилася про вчинене над нею насильство. Слідчий не засвідчує, щоб пані Кац була з пов’язкою на голові, а якби в неї справді вирвали волосся «з м’ясом», таке, безсумнівно, могло б бути засвідчено і медичним свідоцтвом, і оглядом судового слідчого. Пані Ернест, яка також була біля шлюпки, до якої потрапила пані Кац із сином, прямо спростовує таку обставину.
Але обвинувальна влада, не бентежачись такими простими до очевидності міркуваннями, наполягала у своїй промові: «з м’ясом вирвали волосся!». Усе показання пані Кац виявляється, таким чином, розрахованим на грубий ефект, якого б не було, якби не з’явилася можливість посилатися на поспішність провадження попереднього слідства.
Візьмімо інший епізод: панове Дирдовський і Слежинський, які обвинувачують Фельдмана в безпричинній грубості після того, як Фельдман же витяг їх із води і таким чином врятував від смерті. І поруч прочитані тут показання Шевальє і товариша прокурора тифліського суду Шмідта, які ще раніше потрапили в ту саму шлюпку і які зі свого боку не можуть нахвалитися енергією того самого Фельдмана.
Факт настільки характерний, що слідству не завадило б допитати всіх до одного, хто був у шлюпці Фельдмана, щоб беззаперечно вирішити: чого ж, зрештою, вартий Фельдман, осуду чи похвал!
Ще один сенсаційний епізод, засвідчений Дюраном зі слів княгині Бебутової, — про Дейчмана, того 17-річного хлопчика, який так налякав великого чоловіка, пана Дирдовського, брязканням своєї сокири. За словами пана Дюрана, Дейчмана як якогось казкового виродка княгиня Бебутова власноруч упізнала на «Колумбії». Показання дано, враження вами отримано. Насправді ж виявляється, що «виродок» разом з іншими нещасними, які залишалися на «Владимирі», потрапив у воду, напівживим доставлений на «Синеус», і ніколи його злодійська нога не ступала навіть на «Колумбію».
Та мало хіба й інших епізодів істеричної властивості спливало в нещасливій справі. Згадайте пані Зданкевич, яка, галюцинуючи, запевняла, що її побили на «Колумбії». Усі наведені приклади мають переконати вас, як безцеремонно спекулювали тут випадковим криком фарб, розрахунком на швидкоплинне враження і на обман зору.
Особливо яскравим прикладом згубної поспішності слідства є той розділ обвинувачення, який стосується питання про незабезпечення Криуном допомоги для порятунку пасажирів, про його нерозпорядливість, розгубленість тощо. Сміливо стверджую, що такий, мабуть, найістотніший розділ обвинувачення зовсім не досліджено на попередньому слідстві.
Не згадуючи вже про цілком узгоджені показання нечисленних осіб команди «Владимира», які вціліли до кінця на пароплаві і одностайно свідчать, що команди капітана лунали безперервно і що все добре і корисне, зроблене в критичну хвилину, походило від капітана, такі свідки, як Дирдовський, Бебутова, Дюран і Далевський, заперечують будь-яку діяльність Криуна. Названі свідки запевняють, що жодних розпоряджень капітана не чули і навіть не знають, де він перебував. А перебував Криун увесь час на виду у всіх, невідлучно на понівеченому «Колумбією» капітанському містку.
Чим же пояснити таку суперечність? У такому разі знову доведеться дорікнути попередньому слідству. Раз пред’являється настільки тяжке в моральному відношенні обвинувачення, не біда продовжити слідство і допитати всіх до одного врятованих пасажирів, які були на «Владимирі». Тепер же ми й не знаємо, де їх шукати. Тоді й питання з’ясувалося б саме собою.
Капітана не бачили лише ті, хто не хотів його бачити, — жменька пасажирів 1-го класу, які весь час трималися осторонь біля курильної рубки 1-го класу. То були свого роду аристократи в нещасті. Усе інше населення пароплава справжнім мурашиним царством кишіло навколо капітанського містка, насуваючись дедалі ближче до носа.
Тут населення пароплава не залишалося бездіяльним: за наказом капітана рубали і носили дерев’яні частини пароплава, тягали дошки з нар 3-го класу, палили ракети і фальшфеєри, дзвонили в дзвін, у голос одним ревучим спільним стогоном кликали «Колумбію»: «підійди, пароплаве!». І от із осіб, із пасажирів 3-го класу, на очах яких невідступно був капітан, не допитали жодного. Ми отримали вказівки на таке лише з випадкових джерел, як-от свідки Челебі, Тарапанов і нечисленні інші, викликані навіть не нами.
Щоб покінчити з питанням, скажу ще: Криуна вперше притягнули як обвинуваченого, мабуть, у самий день закінчення попереднього слідства. Навіть експертизу провели за його відсутності. Жодна слідча дія не вказує нам на те, що Криуну було надано час доповнити слідство. Дуже поспішали.
З огляду на таку уривчасту ескізність слідства не можна дивуватися й тому, що нинішня справа як «судова справа» постала перед нами, панове судді, у вузькій рамі, далеко їй не властивій. Криуна і Пеше притягнули як якихось відповідальних редакторів катастрофи, забувши основне юридичне положення: у кримінальних справах кожен відповідає лише сам за себе, за свої особисті дії й упущення.
Безглуздість такого становища тим очевидніша, що обвинувачення пред’явлено за ст. ст. 1466 і 1468 Уложення про покарання. Названі статті загрожують не лише кримінальним покаранням, а й суто духовною, релігійною відплатою — церковним покаянням. Якщо покарання за чужі діяння може вважатися лише вельми небажаною, проте все ж допустимою юридичною натяжкою, то запрошення замолювати чужі гріхи здавалося б уже блюзнірським абсурдом.
Так, щодо Пеше: чи можливе обвинувачення у зіткненні, коли капітан мирно спав, рівно нічого не бачив, пароплавом керував Ріццо, і саме кермування Ріццо було початком і кінцем усієї згубної катастрофи? Або щодо Криуна: чи можливе обвинувачення в невжитті всіх запобіжних заходів для порятунку пасажирів, коли команда пароплава зрадила капітанові, за першої небезпеки втекла, і капітан був позбавлений усіх засобів, якими розпоряджається?
Прокурор, посилаючись тут на статті торговельного статуту, урочисто запитував експертів-моряків, чи відомо їм, що капітан торговельного судна має право карати своїх матросів ударами батога від 5 і навіть до 12. Таким, мовляв, можна створити команду й організувати в ній дисципліну. Військові моряки дуже здивувалися такій перевазі комерційних капітанів: навіть на військовій службі тілесні покарання практикуються лише над оштрафованими за судом матросами.
Пан прокурор, пропонуючи настільки енергійні для нашого часу заходи, впав, однак, у серйозне юридичне непорозуміння. У торговельному статуті, законодавчій пам’ятці 1832 року, справді є статті, які згадують і про «покарання на тілі» матросів. Не можна забувати, однак, що після 1832 року ми, слава Богу, мали скасування кріпосного права, скасування тілесних покарань, і що застосування капітаном рекомендованих покарань за наявності законодавчого акта пізнішої формації (Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями) було б лише грубим самоуправством.
Але такі діяння, як втеча суднової команди, невиконання командою своїх прямих обов’язків під час аварій і морських лих, вельми докладно передбачені тим самим Уложенням про покарання, за яким судять Криуна. Не від Криуна, а від самого прокурора залежало пред’явити належне обвинувачення всім справді винним особам, а таких, починаючи зі знаменитого Суркова, була безліч.
Уперше я чую, щоб за дезертирів і перебіжчиків до шибениці засуджували їхніх начальників, які чесно залишилися в бою і до кінця виконували свій обов’язок. Я не знаю спокусливішої в моральному відношенні картини. Усі втікачі й дезертири, починаючи із Суркова, боцмана і матросів «Владимира», були присутні тут як мирні й цікаві свідки і переконувалися в тому, що й надалі в подібному екстреному випадку вони мають право тікати скільки їм завгодно, а перед прокурором за них відповість капітан. Не думаю, щоб таке становище сприяло піднесенню рівня моральності суднової команди і зміцненню в ній свідомості обов’язку та особистої відповідальності.
Рекомендуючи натомість капітанам пароплавів карати матросів ударами різок, прокурор, на жаль, не пояснює нам, де і коли мали проводити таку операцію командири пасажирських пароплавів і чи повинні були командири щадити принаймні чутливість нервових дам. Звичайно, не такими заходами, навіть якби вони були можливі, можна згуртувати і створити бодай скільки-небудь стерпну суднову команду.
Створення такої команди, без сумніву, лежало на прямому й безпосередньому обов’язку господаря підприємства — Російського товариства пароплавства і торгівлі. І таке було можливо. Що б ми сказали про залізницю, яка замість того, щоб мати постійну дисципліновану бригаду кондукторів, наймала б вуличний набрід для кожного наступного поїзда? А саме щось подібне практикувалося на суднах Російського товариства. На кримсько-кавказькій лінії, де судна заходять у 18 портів, таке супроводжувалося ще й відходом частини команди в кожному з портів. Про яку ж підготовку команди капітаном, про яке навчання її дисципліни могла йти мова?
Але я не вірю, щоб за бажання не можна було створити іншого стану речей. У Російського товариства цілий флот, понад 70 пароплавів; Товариству вкрай необхідний постійний контингент навченої команди. Товариство могло організувати справу залученням людей і кращим розподілом винагороди, заснуванням пенсій. Моряк, який знає, що він на все життя буде забезпечений і в разі хвороби, і в разі нещастя, цінуватиме місцем, цінуватиме свого господаря, і між ними мимоволі встановиться й моральний зв’язок.
А як же на капітана, на одну особу, звалювати всю відповідальність за дезорганізацію, що коріниться в самому порядку речей, у самому напрямі справи? Капітан — такий самий незабезпечений трудівник, як і його команда. Не в його силах, не в його можливостях створити те, що може бути дано лише загальною реорганізацією становища службовців у Російському товаристві пароплавства і торгівлі. Думаю, що винуватити Криуна за якість команди, до того ж загальну для всіх суден, немає ані найменшої підстави.
Те саме треба сказати і про забезпечення пароплавів. Посилаються на нібито Високо затверджений статут Російського товариства пароплавства і торгівлі, статтями якого нормуються відносини капітанів до управління і головної контори Товариства. Але тут очевидне непорозуміння.
У справі є два статути. Один справді Високо затверджений і обов’язковий для всіх нарівні із законом, але в ньому жодним словом не згадується ні про капітанів, ні про другорядних службовців узагалі. У першому статуті говориться про акціонерів, про управління, про господарів підприємства. Ми знаємо, що існує така центральна установа, як головна контора, є різні інспектори і, між іншим, інспектор з морської частини.
Інший статут — про службовців на пароплавах, на статті якого було завгодно посилатися пану прокурору, — є не більше ніж інструкцією, надрукованою правлінням Товариства; на ній є позначка цензури: «Одеса, 6 червня 1888 р.». Високо ж затверджені статути і законоположення цензурі не підлягають. Нам невідомо навіть, чи введено інструкцію в дію, чи вона лише проєкт. У будь-якому разі переносити свої обов’язки щодо забезпечення пароплавів договірним шляхом на капітанів Російське товариство пароплавства і торгівлі не має права. Та й чим міг би капітан довести, що та чи інша вимога була ним своєчасно заявлена і відхилена конторою?
Про таке пристосування значної цінності, як, наприклад, пластир, і говорити нічого. Ініціатива запровадження на суднах Товариства подібного рятувального пристосування не могла походити ні від Криуна, ні від будь-якого іншого капітана. Попроси Криун такий пластир для свого «Владимира», йому б відповіли коротко: «Навіщо пластирю бути на “Владимирі”, коли його немає на “Олегу”, “Ігорі”, “Пушкіні”». Свої пасажирські пароплави Російське товариство пароплавства і торгівлі лічить десятками; якби було вирішено запастися пластирем, пластир мав би з’явитися на всіх пасажирських пароплавах одночасно.
Ні, панове судді, звалювати на плечі Криуна відповідальність за нестачу забезпечення пароплавів означало б свавільно замінювати одну особу іншою. Закон не знає такого перенесення суто цивільних обов’язків, засвоєних Високо затвердженим статутом центральному управлінню Російського товариства пароплавства і торгівлі.
Говорячи про побічні перешкоди, що захаращують наш процес, не можу обійти мовчанням ще однієї процесуальної його особливості. Велика кількість «сторін» у процесі незвичайна. Через неї майже немає свідка, який не був би матеріально зацікавлений у результаті справи. Таке становище досить небезпечне для чистої ідеї правосуддя. Всупереч звичайному перебігу кримінальних справ, свідки як цивільні позивачі залишалися в залі засідання, піддавалися враженням, і ізолювати їх не було можливості. Велика кількість жертв спричинила таку особливість, з якою, природно, доводиться миритися. Ігнорувати ж обставину зовсім, в інтересах обережності, неможливо.
Значення цивільного позивача в процесі як особи, що потерпіла від злочину, зрозуміле само собою. Хоч би що ми говорили про кримінальне правосуддя як акт суспільної відплати чи про Феміду із зав’язаними очима, яка переслідує лише абстрактну ідею права, потерпілий від злочину зі своїми живими, нагальними інтересами — все ж завжди перша особа в процесі. Потерпілий мимоволі відчувається за представником суспільної влади. Але процесуальна роль потерпілого не завжди однакова.
Є потерпілі від злочину, інтереси яких я назвав би святими. Такою потерпілою в нинішньому процесі є пані Зигомала. Перед нами та нервова, що істерично ридала тут мати, яка під час катастрофи втратила свого єдиного сина. Пані Зигомала не обвинувачує нікого окремо і водночас обвинувачує всіх. Вона твердила і вічно твердитиме одне: «Віддайте мені мого нещасного сина!» Іншого вона нічого не шукає і не може шукати. «Плакуча верба» нашого процесу, в каламутні хвилі якого вона вічно дивитиметься своїми запаленими очима…
Показання пані Зигомали страшні для обвинувачених, але водночас не небезпечні. Вона всіх винуватить однаково: Криуна, Пеше і команду «Синеуса». Їй потрібен син, але повернути їй сина ми не в змозі. Показання свідка Зигомали ніколи нами не забудеться, але в основу судового вироку воно не ляже. Свідок знає і пам’ятає, може знати і пам’ятати тільки одне: її син загинув! Пройдімо ж повз показання з тією глибокою, але мовчазною скорботою, на яку воно заслуговує.
Інший нормальний тип цивільного позивача — тип прямодушний. Така цивільна позивачка Усенкова і деякі інші. Позивачка відстоює свої інтереси, але бажає отримати лише з того, хто виявиться справді винним. Насамперед вона шукає винуватого, а не… багатого.
Нарешті, в нашому процесі є ще третій тип потерпілого, і він у більшості, він має тут досить багато виразників і представників. Я утруднився б з характеристикою такого типу і з підшуканням відповідної назви. Але назву підшукано в таборі тих самих його представників. Вони самі себе називають «добрими санітарами». Нехай буде так, хоча санітарні ноші деяких із них нагадували нам радше якусь похідну дрібну крамничку, в якій є все, аж до солонини і найкращого ґатунку тютюну. Але й таке не важливо. Важливо інше.
Нормальний тип кримінального змагального процесу — відкрите змагання двох сторін, що борються, причому в обох підняті забрала. Прокурор і потерпілий — одна сторона, підсудний і захисник — інша. Одна сторона нападає і завдає ударів, інша їх відбиває.
Нинішній процес являє дещо інше явище. Боротьба нагадує скоріше штовханину, ніби загальне звалище різнобічних інтересів, яке прагне ухилитися від загальноприйнятих умов і правил відвертої боротьби. Тут суддям, які вирішують результат боротьби, доводиться дивитися в обидва. Одразу навіть не збагнеш, хто на кого, з усім треба розібратися.
За спиною Криуна — мільйони Російського товариства пароплавства і торгівлі. До мільйонів наполегливо і жадібно пробираються справжнім гуртом. Марно ви скромно сторонитиметеся: хочуть пройти до мільйонів саме по вашій спині. Ви, без сумніву, повірите, панове судді, щирості нашої заяви, що до мільйонів Російського товариства пароплавства і торгівлі нам рівно ніякого діла немає. Віддайте їх усі цивільним позивачам, якщо вони доведуть на них своє право, — нас таке анітрохи не тривожить. Ні явно, ні таємно ми не покликані виступати в нинішньому процесі захисниками чиїхось матеріальних інтересів. Ми захищаємо Криуна і більше нікого.
Думається нам, що відверта визначеність діяльності кожної сторони в процесі обов’язкова. Не можна ж, справді, в ім’я інтересів позову явно обвинувачувати Криуна, тільки Криуна, і… в усьому виправдовувати Пеше і навіть захищати його. Таким шляхом неспівмірно розподіляються і штучно тасуються сили обвинувачення і захисту. Два дні ми слухали тут виключно грізні напади на адресу Криуна… Інший обвинувачений — Пеше — опинився в позивачів у становищі особливому, привілейованому. Навряд чи таке узгоджується зі справедливістю. У всякому разі становище виходить штучне, ненормальне. Ми не бажали б самі опинитися в подібному становищі.
Тут в одній із промов з приводу іншого, втім, зовсім становища, згадувалася і наводилася історична довідка про «лівшів» і про «дубинку» Петра Великого. Техніка йде вперед, і від часу Петра пішла, звичайно, далеко, але моральні засади від віку незмінні. Зізнаємося, виступаючи в складному, важкому і спірному процесі, ми боялися б лише одного: опинитися моральним «лівшею». Сподіваюся, що, виступаючи захисником Криуна, нам вдасться такого уникнути.
Після попередніх міркувань, які здавалися нам необхідними, перейдемо до розбору обвинувачення, пред’явленого Криуну. Щоб визнати Криуна винним за першим пунктом, суду належить вказати у своєму вироку, які саме постанови закону або обов’язкові технічні правила мореплавства Криун порушив. Обвинувачення стверджує, що порушення полягають у недотриманні Криуном правил і запобіжних заходів, передбачених ст. ст. 15 і 18 Міжнародного положення про керування паровими суднами.
Нехай не здасться вам парадоксом: перше обвинувачення для справжнього моряка, мабуть, тяжче за друге. У другому обвинуваченні йтиметься про адміністративні й загальнолюдські таланти і здібності капітана, тут же зачеплено суто морську честь Криуна. Усі фахівці трохи однобокі, але в однобокості їхня сила.
Щоб ви були впевнені, що в особі обвинуваченого маєте справу зі справжнім моряком, а не моряком лише за назвою, подам вам коротку біографію Криуна. Штурман за спеціальною освітою, Криун, служачи в Чорноморському флоті, зробив багато кампаній. Плавав за кордоном, доходив до Японії і Китаю і зборознив Чорне море вздовж і впоперек. Скромний трудівник, без покровителів і протекцій, Криун особисто своїй старанності й сумлінності завдячує переведенням зі штурманів лейтенантом у флот. Таке завжди вважалося почесною відзнакою. Загалом у військовому флоті Криун прослужив понад 25 років.
Уже капітан-лейтенантом Криун перейшов на службу до Російського товариства пароплавства і торгівлі. І тут не одразу він посів помітне місце капітана пасажирського пароплава. Жодна бабуся йому не ворожила. Деякий час Криун плавав помічником, нарешті його зробили капітаном. Протягом восьми років під командуванням Криуна перебувало до 16 пароплавів, буксирних, вантажних, пасажирських, і, слава Богу, не траплялося жодних аварій. Тому, говорячи про Криуна як про капітана, я маю право стверджувати, що він був діловим, освіченим і досвідченим моряком.
У чому ж Криун схибив як моряк у нинішньому випадку і чи схибив насправді? Суд залучав собі на допомогу моряків-експертів. Правильне саме собою міркування прокурора про те, що для суду висновок експертів не обов’язковий і що з тим чи іншим висновком суд має право не погодитися, потребує, однак, і пояснення. Для суду, який вирішує справу не за теорією формальних доказів, не існує, зрозуміло, наперед установлених доказів. Тим не менш суд повинен рахуватися з усією сукупністю доказів, наявних у справі. Суд має право не довіряти тому чи іншому свідкові, не погоджуватися з тим чи іншим експертом, але притому зобов’язаний викласти у своєму вироку міркування, які приводять його до такої недовіри. Тут усе безперечно.
Ось чому я вважаю зовсім незручним і невідповідним процесуальним завданням той спосіб користування таким важливим доказом, як експертиза, який тут практикувався. Не лише не ставили собі серйозного завдання критикувати думку експертів, а не давали собі навіть клопоту хоча б переказати висновок експертів «своїми словами». Такий переказ послужив би принаймні запорукою, що висновок правильно зрозуміли. Відбувалися загальними фразами, летючими випадами на адресу того чи іншого експерта або, що ще гірше, тонкими «натяками на те, чого не відає ніхто», намагаючись одним махом усунути всю експертизу, зробити так, ніби її зовсім у справі не було.
Один із представників цивільного позову, маючи на увазі, що італійські експерти відокремилися від російських і залишилися при окремій думці, назвав усю експертизу «національною» або «патріотичною». Такий поділ за національностями справді мав місце. Але явище випадкове.
Панове італійські експерти, запрошені захистом і паном Пеше, всупереч усім свідченням і даним слідства, довіряють виключно лише поясненням панів Пеше і Ріццо. Залишаючись на такому ґрунті, італійські експерти й доходять висновку про винуватість Криуна і повну невинуватість Пеше. До певної міри таке зрозуміло. Від самого початку італійські експерти довірилися Пеше і не можуть відступитися від положення, що кожне сказане Пеше слово — сама істина. Протягом довгого процесу ми мали, однак, неодноразові випадки переконатися в протилежному.
Італійська експертиза — талановитий і навіть вельми цінний науковий трактат, але, на жаль, трактат виходить із неправильних фактичних даних. З питання про зіткнення трактат виходить із положення, що Ріццо зі свого лівого борту бачив червоний вогонь «Владимира», і лише потім уже на вельми малий і до того ж невизначений час побачив зелений вогонь. Тим часом насправді все інакше: Ріццо ані на секунду не бачив червоного вогню «Владимира», а зелений бачив, і до того ж зі свого правого борту, не менше 5–7 хвилин.
Оминаючи панів італійців, російська експертиза розкололася потім на дві нерівні частини. Російські моряки величезною своєю більшістю з адміралом Калогерасом на чолі дійшли одностайного висновку, що дії Криуна з керування пароплавом безумовно правильні від початку до кінця.
Натяки на те, що перед нами нібито «товариська експертиза», яка взялася будь-що обілити Криуна, навряд чи заслуговують на будь-яку увагу. Насамперед експерти-моряки зовсім не «товариші» Криуну: вони стоять набагато вище за нього і за своїм становищем, і за службовою ієрархією. Далі, четверо з експертів викликані судом не лише не на вимогу захисту, а, навпаки, на вимогу прокурора. Отже, говорити про «дружбу» і «товариськість» — недоречно. Захищати в особі Криуна «честь» військового флоту експертам також не було потреби. Криун давно у відставці, і хоч якими були б вади його капітанського цензу, вони анітрохи не могли відбитися на моральних інтересах військових моряків; як військовий моряк Криун ніколи самостійним командиром військового судна не був.
Отже, висновок першої групи експертів стоїть поза всякими підозрами. За своєю суттю висновок надзвичайно цінний, оскільки логічно послідовно стежить за кожним кроком, за кожною дією Криуна і доходить висновку, що, перебуваючи в становищі командира «Владимира» в нещасливу ніч зіткнення, жоден із моряків не вчинив би інакше.
Осібно стоїть експерт Ірецький. Суть його висновку зводиться до такого: грубо неправий Ріццо, який поклав стерно праворуч на борт; рух Ріццо спричинив усю катастрофу. Але попутно Ірецький не схвалює і Криуна, вишукуючи моменти, коли, на його думку, Криун мав і зупинити машину, і навіть дати задній хід. Для нас поки важливо, що й Ірецький, якого вже зовсім неможливо запідозрити в прихильності до Криуна, доходить по суті того самого висновку. Ірецький також вважає, що основним, так би мовити, вирішальним моментом зіткнення є поворот Ріццо праворуч, коли було видно зелений вогонь «Владимира». Такий поворот разом з іншими експертами Ірецький визнає божевільним і жахливим за наслідками.
Панове італійські експерти, не заперечуючи певної ризикованості маневру, але визнаючи маневр ніби вимушеним попередніми неправильними маневрами «Владимира», вельми прозоро дають нам притому зрозуміти і свою вихідну точку зору. «Бий у правий борт — і ніколи у відповіді не будеш!» — так, хоч і грубо, за простонародним морським висловом, резюмують італійські експерти суть положення, нібито викладеного в ст. 15 Правил. І в нас серед моряків відомий вислів: «розбити судно на законній підставі».
Ось тут, власне, панове судді, і має розпочатися наша робота, робота юристів. Чи справді перед нами «законні підстави» і чи правильно більшість грубих практиків-моряків тлумачать положення ст. 15? Думаю, що лише спільна робота експертів-моряків і нас, юристів, може привести вас до бажаного результату. Тлумачення і розуміння закону для юриста обов’язкове і не завжди доступне морякові. Різноманітне, а іноді й своєрідне користування ст. 15 Правил служить найкращим тому доказом.
Представник інтересів Російського товариства пароплавства і торгівлі вже мав нагоду розвинути у своїй промові погляди, які існують із приводу ст. 15. Посиланнями на праці шанованого англійського моряка Томаса Грея він мав можливість вдатися до того способу тлумачення закону, який називається «історичним» і для нашого питання видається найціннішим і найпридатнішим.
Але й просте логічне тлумачення приводить до тих самих результатів. Варто лише уважно прочитати короткий текст ст. 15 і приміток до неї, щоб мимоволі поставити собі питання: та чи встановлює насправді стаття той безумовний принцип «праводержання», до якого так горнеться морська практика і який нашими супротивниками, панами представниками цивільного позову, зводиться навіть до найпростішої формули візницького правила: «знай свою праву руку і ти, моряче!» Чи так воно?
Справжній юрист повинен усіма своїми силами прагнути до відновлення закону в усій його повноті й доцільності. Читаючи ст. 15, не випускайте з уваги жодної її коми, жодного звороту фрази, жодного виразу, і досить скоро ви зрозумієте її внутрішній зміст. Лише таке тлумачення можливе для юриста й обов’язкове для всіх.
Що мають означати всі багаторазові повторення та застереження статті, яка встановлює поворот праворуч при зустрічі суден, що означають багаторазові повторення: «лише», «єдиний випадок» тощо, якими рясніє ст. 15? Не можемо ж ми припустити недосконалість у редакції закону: перед нами закон нової формації, цілком сучасний нам. Петровські артикули і ранніші закони справді грішили редакцією, важко бувало добратися до змісту, але правила, які набрали сили лише з 1880 року, мають право уникнути подібного докору і подібної підозри.
Я стверджую сміливо: закон бездоганний за своєю редакцією. У постійних повтореннях законом того положення, що поворот праворуч застосовується лише в точно визначених випадках, не можна вбачати ні випадковості, ні безцільних повторень. Законодавець свідомо бореться зі шкідливою і небезпечною рутиною, що веде до безперервних зіткнень.
За вказівкою капітана Коломба, з 86 випадків зіткнення суден 54 випадки відбуваються від зловживань у застосуванні правил ст. 15, яка, на думку самоуків і так званих моряків-практиків, нібито приписує в усіх випадках повертати праворуч.
Грубу й непростиму помилку, на щастя, відкинула тут і більшість експертів. У такому вже велика перемога захисту Криуна. Ми відстояли можливість і законність розходження бортами з зеленими вогнями, а отже, і правими бортами.
Тепер, панове судді, встановимо факти. Чи були на «Колумбії» бортові вогні? Їх не було. Неможливо навіть припустити, щоб Криун і його команда домовилися показувати інакше, ніж було насправді. На «Владимирі» було багато пасажирів, і кожен міг виявитися випадковим свідком, який бачив вогні. Інша справа на «Колумбії»: там усі були своя родина. Капітан мирно спав, вахта велася недбало, і відсутність ліхтарів на 5–10 хвилин, поки їх спросоння поправляв старий ліхтарник Руссо, — явище можливе. Ліхтарі саме й кинулися поправляти, коли почули свистки з «Владимира», а було те за кілька хвилин до зіткнення.
Але в інтересах Криуна неважливо навіть, щоб кольорових вогнів не було; зовсім навпаки, було б краще, якби з точністю можна було довести, що вогні були. Тоді самі собою відпали б деякі старі питання: чи міг рухатися Криун, орієнтуючись за одним білим вогнем, який спостерігав протягом 20 хвилин тощо, а отже, безперечність дотримання Криуном усіх приписаних законом правил була б очевидною.
Якщо перевірити курси, якими безперечно рухалися обидва судна, буде ясно одне: «Владимир» весь час бачив «Колумбію» праворуч, і своєю чергою «Колумбія» ані на секунду не могла бачити червоного вогню «Владимира». А якщо так, то всі повороти Криуна вліво безумовно правильні і до зіткнення не вели. Варто було Ріццо лише продовжувати свій курс, і пароплави розійшлися б правими бортами на відстані 150–200 сажнів.
Розгорніть інші циркуляції обох пароплавів, комбінуючи їх за розрахунком часу, коли Ріццо сказав «стерно праворуч на борт», — як дотепно запропонував нам експерт Ірецький, — і ви переконаєтеся, що до злощасного повороту ані найменшої небезпеки зіткнення суднам ще не загрожувало. За якісь дві хвилини до зіткнення Криун ще бачив щогли в розхилі труб і праворуч від щогл світло топового вогню. Судна розійшлися б правими бортами, як цілком законно очікував Криун.
Тепер погляньмо, чим же виправдовується нещасливий поворот «Колумбії» «стерно праворуч на борт». Ні Ріццо, ні Пеше не заперечують, що загалом обидва бачили один зелений вогонь «Владимира» протягом не менше 5–7 хвилин. Обставину встановлено безперечно. Чого ж Ріццо чекав увесь час? За його словами, він чекав виправлення зустрічним судном, як він тут висловлювався, свого «фальшивого маневру».
Розміркуймо, однак. За зустрічної швидкості обох пароплавів 20 миль на годину і законної межі видимості розпізнавальних вогнів у 2 милі, 2 милі проходять за 6 хвилин. Як же Ріццо мав право чекати 7 хвилин, коли сам здоровий глузд не дає більше 6 хвилин, до спливу яких будь-який маневр, що має на увазі «зустріч», повинен бути повністю виконаний? На таке ловиться сам Ріццо. Його «стерно праворуч на борт» було, очевидно, не свідомим і своєчасним, як Ріццо стверджує, маневром, а лише відчайдушним рішенням захопленого зненацька, можливо, щойно вибіглого на місток вахтового. Недарма Пеше, розбуджений свистком, схопився за штурвал, ніби бажаючи зупинити маневр безумця. Але було вже пізно. Залишалося лише дати задній хід.
Я думаю, панове судді, з «стерно праворуч на борт» можна покінчити. Усе доводить нам беззаперечно, що в ньому зав’язка і розв’язка зіткнення. Але якщо так, то в чому ж, власне, можна винуватити Криуна? Кажуть, Криун не виконав вимоги ст. 18 правил, не зупинив машини, не дав заднього ходу. Але коли? Коли «Колумбія» своїм правим бортом була праворуч від «Владимира» і до того ж на відстані 200–300 сажнів, ще жодної небезпеки не було. Пароплави розходилися.
Небезпека з’явилася лише тоді, коли після знаменитого «стерно праворуч на борт» уперше з’явився червоний вогонь на «Колумбії» і його побачили на «Владимирі». Але тоді вже було пізно: за 30–40 секунд до зіткнення. Більшість експертів схвалюють Криуна за те, що в останню хвилину, не зменшуючи ходу, він скомандував «стерно ліворуч на борт». Зменши Криун хід, не повертаючи вліво, «Колумбія» могла б навпіл розрізати «Владимира», і наслідки зіткнення були б ще жахливіші.
Тепер, щоб покінчити з першим обвинуваченням, дозвольте лише двома словами охарактеризувати Ріццо як моряка. Про особливу морську досвідченість Ріццо говорити не доводиться: йому всього 26 років. Що ж стосується його теоретичних ідей щодо мореплавства, то Ріццо встиг викласти їх перед нами. Ідей небагато: перша — «завжди праворуч», усе інше не є морським маневром, і ще друга — «стоп машина», лише тоді, коли побачиш камінь або мілину! Якщо взяти притому до уваги, що спочатку вогонь «Владимира» Ріццо приймав за береговий, то ви погодитеся, що багаж його знань невеликий. Пеше обіцяв нам надати атестат Ріццо на шкіпера далекого плавання, але так і не надав. Ми змушені видати Ріццо замість нього наш власний атестат.
Якщо зіставити характеристику з діями Ріццо, буде ясно, хто «різав ніс», буде також ясно, хто і кого розбив за всіма морськими правилами злощасного «праводержання».
Переходжу до оцінки фактів, наведених моїми супротивниками на доказ злочинної бездіяльності Криуна. Тут було проголошено: «Капітан не повинен губитися, хто розгубився, той не капітан!» Положення, вочевидь, безперечне, а тим часом воно звучало для нас фразою. Поясню свою думку прикладом із близької галузі.
Статут кримінального судочинства знає таке положення: прокурор не повинен захоплюватися, він не повинен ні перебільшувати значення обвинувачення, ні згущувати фарби в оцінці фактів і доказів. Але якою мірою? Звичайно, не в межах того живого і пристрасного прояву людської натури, яке більш чи менш властиве всім, без якого неможливо собі навіть уявити людину.
Деякі з панів експертів на питання, звернені до них із приводу, заявили: капітан — не машина, і в межах того тяжкого і виняткового становища, в якому перебував капітан Криун, він зі свого боку зробив усе можливе. Думаю, що саме така точка зору є тією, з якої лише й можлива оцінка діяльності Криуна після катастрофи.
Тут висловлювалися сумніви, чи панувала паніка на пароплаві «Владимир» після зіткнення, чи великими були її розміри і як довго вона тривала. Будь-які теоретичні міркування з такого предмета були б безцільними. Треба самому пережити весь жах, треба бачити на власні очі щось схоже, щоб судити про подібне. Хіба ми можемо дати собі хоча б приблизний звіт у тому, що сталося б, якби зараз у тісній, переповненій залі ми почули крик відчаю: «Горимо, пожежа!» Хто б і, в усякому разі, чи багато хто з нас узяв би на себе капітанську роль: ані на секунду не розгубитися?
На щастя, не виходячи з рамок тієї ж справи, ми можемо провести паралель. Раніше, ніж судити про те, що мало коїтися на «Владимирі», погляньмо на те, що відбулося на «Колумбії» відразу після зіткнення. Згадайте притому, що вантажний пароплав «Колумбія» був з надлишком, з огляду на чисельність команди, забезпечений усіма необхідними рятувальними засобами. Там, окрім чотирьох великих і добре споряджених шлюпок, був ще рятувальний пліт, здатний тримати на воді одночасно всю команду.
Що ж відбувається на «Колумбії»? Удар, за відгуком італійської команди, відчули навіть не особливо сильно; сплячих розбудив не так тріск удару, як голос капітана. Голос капітана в першу ж секунду вже відчайдушно кричав: «Ми гинемо, діти! Шукайте порятунку в шлюпках!» За відгуком деяких пасажирів «Владимира», які в першу ж хвилину перескочили на «Колумбію», на палубі «Колумбії» панували морок і неймовірний хаос. Матроси, отетерілі, налякані, безцільно бігали по палубі, не відповідаючи на запитання; кожен із них волав до своєї мадонни і голосно молився Богу. Двоє італійців, збожеволівши від страху, перескочили на «Владимир».
Сам Пеше, старий «морський вовк», не одягнений, у туфлях, з непокритою головою, метався з боку в бік і квапив своїх бравих «діточок»: рятуйтеся, рятуйтеся! Ні про що інше в таку хвилину Пеше й не думав, хоча, звичайно, будь він холоднокровним, досвідченість підказала б йому, що носовий удар сам собою рідко буває згубним для судна, в усякому разі завжди і безумовно менш згубний, ніж бічний удар, завданий «Владимиру». Лише через 10–15 хвилин, коли оглянули всі трюми і безпека «Колумбії» стала очевидною, на «Колумбії» потроху заспокоїлися.
Тепер переступімо знову на «Владимир». За одностайним свідченням більшості пасажирів, удар пролунав сильний, деяких викинуло з ліжок, потім ще пролунав тріск, ніби ламався міцний лід. Усі схопилися в жаху. Не рахуючи команди, всі 200 пасажирів, тиснучись по сходах і трапах, разом ринулися на палубу. У машинному відділенні вже хлюпала вода, яка збила з ніг машинну команду, і електрика згасла. Надаю вам судити, панове судді, про хвилину жаху, яка змусила всіх затамувати на секунду подих. Про таку хвилину навряд чи можуть дати нам хоча б приблизне уявлення всі декоративні успіхи сценічного відтворення казкового моменту з опери «Руслан і Людмила».
Що ж робив і де перебував тієї хвилини Криун? Катастрофа застала Криуна на капітанському містку, тому самому містку, в який урізався і зніс його до половини бушприт пароплава «Колумбія». Криун ще встиг крикнути помічникові Матвєєву: «Бережіться!» — пролунав удар, місток здригнувся, на тріски розбило його праву частину, але капітан залишився на лівій, і не далі як за секунду ми чуємо вже його першу команду: «Стоп машина!»
Розпорядження, яке усунуло можливість вибуху котлів, було віддане якимось благодійним інстинктом, і таке доводить, що на зруйнованому наполовину містку ще не дрімала чиясь присутність духу, якої в першу хвилину могло й не бути. Де ж розгубленість у перший, найстрашніший і фатальний момент?
У той час, зчепившись, як два вороги, «Колумбія» і «Владимир» ще не відпускали одне одного і продовжували котитися за інерцією в якомусь загальному безформному звалищі. Перш ніж «Колумбія» відокремилася від «Владимира», минув значний час, не менше 5–6 хвилин. Деяким пасажирам, навіть із дітьми і багажем, вдалося перебратися на борт сусіднього пароплава.
Що міг розпочати Криун у перші секунди, поки «Колумбія» ще терлася об його пароплав і, відступаючи, зносила на своєму шляху все, що залишалося на правому борту: шлюпки, трап, навіть шлюп-балки, вириваючи їх із корінням? Звичайно, ні про огляд, ні про закладення пробоїни тоді не могло бути ще й мови, оскільки пошкодження не закінчилися: удари, хоча й слабші, продовжували ще завдаватися.
«Затримайте пароплав!» — крикнув Криун тієї хвилини, залишаючись усе ще на своєму містку, звідки було ясно видно, що «Колумбія» задкує і зараз відійде геть. За командою на «Колумбію» перескочили Матвєєв і дехто з матросів, серед інших Собченко і Жиганюк. Чи було законним і чи було доцільним подібне розпорядження, чи мало воно характер поліцейського заходу, чи то був природний заклик про допомогу з боку того, хто гине? Судіть, як хочете, для справи таке байдуже.
Бачачи ясно, куди припав удар, Криун не міг не збагнути, що пошкодження «Колумбії» порівняно з пошкодженнями «Владимира» будуть нікчемними і в усякому разі не небезпечними. Розпорядження, отже, було доцільним. Результати, як побачимо нижче, не з вини Криуна виявилися порівняно нікчемними. Однак усе ж урятувалося кілька десятків людей завдяки тому, що на італійський пароплав перескочили Матвєєв і особливо Собченко і Жиганюк, без енергійного втручання яких, можливо, жодна італійська шлюпка до «Владимира» не підійшла б. Розпочате на «Колумбії» заради власного порятунку від уявної небезпеки спускання шлюпок, як довело судове слідство, відразу ж завмерло, щойно команда «Колумбії» переконалася у своїй безпеці.
Докладний аналіз епізоду спуску шлюпки Матвєєвим за допомогою Собченка і головним чином Жиганюка, шлюпки, яка, безсумнівно, з’явилася біля «Владимира» першою, першою ж потім була на місці аварії, підібрала Фельдмана і врятувала ще до 20 осіб пасажирів, привернув вашу особливу суддівську увагу.
Ми зіткнулися в такому разі з брехливістю пана Пеше, брехливістю, яка могла довести правосуддя до вельми серйозних непорозумінь. Стверджувалося, що російські матроси і пан Матвєєв брехуни, що вони не лише не спускали шлюпки, а й не могли її спустити без допомоги італійців, адже через великі розміри шлюпки вивалити її за борт не можна інакше, як дружним зусиллям 10–12 осіб, а гребти лише двом, як на тому стояли Жиганюк і Собченко, і зовсім неможливо. Ми не знали, кому вірити.
Лише випадкова обставина викрила всю неправду, яку так наполегливо підтримували і проводили Пеше і Ріццо. Під час огляду пароплава «Колумбія», коли Жиганюку і Собченку та ще трьом із команди «Владимира», які працювали тоді разом із ними, запропонували спустити велику шлюпку, Пеше глузливо покрикував presto! presto! (жвавіше! жвавіше!). Пеше продовжував висловлювати впевненість, що велику шлюпку моряки «Владимира» спустити не зможуть.
Тріумф Пеше виявився, однак, нетривалим. За 5–6 хвилин, на загальний подив, роботу було виконано: шлюпка опинилася на воді. Ніхто не підозрював про справді богатирську силу, яку міг пустити в хід Жиганюк. Присутні при огляді свідки, італійські матроси, не витримали і крикнули: браво, матроси, а пан Пеше перестав кричати: presto! Про те, як удвох ті самі Жиганюк і Собченко спритно взялися за весла і розігнали важку шлюпку, — не стану вам і нагадувати.
Якщо, таким чином, згадати систему захисту, прийняту паном Пеше, і ту дисципліну, яка тут так одностайно й наочно виявилася у свідченнях італійської команди і завдяки якій уся фактична сторона справи постала в неправдивому освітленні, неважко зрозуміти: не перескоч на «Колумбію» жменька російських пасажирів, не пролунай вчасно голос капітана «затримайте пароплав!», пароплав віддалився б тихим заднім ходом і непомітно зник би в нічній темряві.
Адже чули ми (всупереч слідам поранень обох пароплавів) одностайне твердження італійців (щоб виправдати лише своєчасність розпорядження про задній хід), що удар був зовсім легенький, ледь чутний, майже непомітний і що всю команду підняв на ноги виключно лише голос капітана. Раз так, «Колумбії» природно було б віддалитися, адже вона лише «злегка» штовхнула якийсь пароплав, не завдавши йому жодної особливої шкоди.
Отже, розпорядження Криуна затримати «Колумбію» було і винахідливим, і доцільним. Не будь розпорядження, ми не знаємо, де й зараз була б «Колумбія» зі своїм капітаном Пеше. Морська практика, на жаль, знайома з подібними явищами, хоча морський закон і звичай суворо приписують уцілілому пароплаву надавати допомогу тому, що гине. І Криун міг не лише з моральних підстав розраховувати на сприяння і допомогу «Колумбії», а й на підставі закону мав право такої допомоги вимагати.
Третім розпорядженням капітана було: стежити за прибуванням води в машинному відділенні і грот-трюмі, куди вода, очевидно, потрапляла із самостійної пробоїни або внаслідок пошкодження від удару непроникної перебірки. Тоді ж Фельдманові наказали оглянути пробоїну. Фельдман засвідчив, що пробоїна була близько 1,5 аршина завширшки і йшла в підводну частину. Тут висловлювалися припущення, що огляд пробоїни Фельдман зробив незадовільно і що прибування води в машинному відділенні слід було вимірювати хоча б простою дерев’яною рейкою.
Подібне вимірювання видавалося зовсім зайвим, оскільки розміри машинних частин і їх розташування були добре відомі і машиністові Ларіну, і самому капітанові. Такі донесення, як: вода доходить до нижніх плит, до циліндрів, до верхніх плит тощо, цілком дорівнювали донесенням про зовсім точне вимірювання, адже цілком точно відомо, на скільки футів від дна пароплава розміщено плити, циліндри і подібні частини машини. У грот-трюмі ж, за донесенням Ларіна, вода весь час ішла врівень із водою в машинному відділенні, що не віщувало вже нічого доброго, оскільки ясно свідчило про пошкодження непроникної перегородки.
Про загрозливий стан прибування води тієї хвилини ми можемо судити ще за однією ознакою. Такий показник, мабуть, точніший за будь-який механічний прилад. Йдеться про пана Суркова. Ви пам’ятаєте, що, прийнявши від капітана команду про спуск шлюпок, Сурков зазирнув попутно в машинне відділення і грот-трюм, миттєво забув про шлюпки і цілком кинувся в тузик, на якому відразу ж благополучно відбув на «Колумбію». За ознакою ми можемо судити вже безпомилково, яка небезпека загрожувала «Владимиру».
Тут доречно буде сказати про те, що навіть деяку несправність тузика (не знайшли в метушні чопа, не відразу вставили кочети, не звільнили з-під баків усі весла тощо), на якому рятував своє дорогоцінне життя старший, тобто саме відповідальний за стан шлюпок, помічник, ставлять у вину все тому ж нещасливому капітанові Криуну. Зізнаємося, такий обвинувальний довід ми визнаємо позбавленим уже будь-якої логічної послідовності. Те саме, що обвинувачувати воєначальника за те, що кінь, на якому втік дезертир-утікач, не був осідланий за всіма правилами кавалерійської служби.
Вельми важливе натомість обвинувачення в незакладенні пробоїн. Але якщо про закладення могло бути порушене питання, то, звичайно, лише тоді, коли «Колумбія» відокремилася від «Владимира»; раніше закладення було б фізично неможливим. Таким чином, ви повинні поступитися нам, так би мовити, подарувати Криуну, панове судді, хоча б перші 10 хвилин, коли про закладення пробоїни ще не могло бути серйозної мови.
Якби в наявності був необхідний пластир, заздалегідь готовий, як необхідне рятувальне пристосування пластир, звичайно, був би пущений у хід. Для такого не вимагалося б особливої кмітливості й здогадливості. Але пластиря не було і немає на жодному з пароплавів Російського товариства пароплавства і торгівлі.
Експерт Ірецький, застерігши, втім, що його висновок є плодом суто теоретичних міркувань і комбінацій, вважав, що за допомогою саморобного брезенту можна було закласти пробоїну. Узявши в руки клаптик паперу, Ірецький навіть вельми наочно показав нам, як брезент слід було б спершу скласти вдвоє або вчетверо, нав’язати шкерти, пропустити для баласту димогарну трубу і потім підвести у вигляді пластиря, щоб потім почати викачувати воду. На все, на його думку, знадобилося б 10–15 хвилин.
Навіть панове італійські експерти, які чули висновок Ірецького, запротестували. Італійські експерти визначили на таку роботу від 25 до 30 хвилин, застерігши притому, що брезент міг не відразу всмоктатися в пробоїну і що, таким чином, справа звелася б скоріше лише до дослідження пробоїни, ніж до скільки-небудь ґрунтовного закладення самої пробоїни. Решта російських експертів визначала час від 30 хвилин до 1 години і більше, причому деякі вважали, що ідилічна картина користування випадковим брезентом замість пластиря, яку намалював нам експерт Ірецький, з практичного погляду — абсурд.
Далі в розбіжностях іти, здається, важко. Сидячи тут у м’якому кріслі, неважко, звичайно, здійснювати найсміливіші теоретичні комбінації на саморобній паперовій моделі. Не те на практиці, та ще в хвилину загальної паніки і занепаду духу.
Втім, треба віддати справедливість експертові Ірецькому. Йому неможливо відмовити в щирості. Ірецький не відмовився пояснити тут, що на практиці з ним, слава Богу, жодних аварій і пригод не траплялося. Ні пластиря, ні брезенту підводити йому не доводилося. Усе Ірецький знає лише з теорії. Траплялися неприємності з рибальськими сітками, які одного разу заплуталися в гвинт його міноноски, але Ірецький знайшовся, наказавши «бравому матросикові» пірнути, щоб розплутати сітки.
Але погодьтеся, панове судді, що така аварія (тобто, власне, аварія для мирних і ні в чому не винних рибальських сіток) у паралель із загибеллю «Владимира» йти не може. До того ж у Ірецького під рукою був «бравий матросик», який під страхом непослуху начальству, з ризиком розтрощити собі голову, пірнув під гвинт. Ні на що подібне не можна розраховувати на комерційному пароплаві: там матрос має право відповісти: «а ну-но сам пірни!»
Що стосується викачування води, то треба пригадати, що через 5–6 хвилин топки вже були залиті і, отже, діяти паровими помпами було неможливо.
Позбавлений практичного значення висновок Ірецького про закладення пробоїни знайшов собі навіть у промовах помірне застосування. Лише один промовець скористався висновком, щоб застосувати теорію до практики. Промовець розповів нам не то бувальщину, не то казку про те, як якийсь капітан, удостоєний за таке овації, заклав за рецептом експерта Ірецького пробоїну і благополучно прибув у порт. Але ж розповідь була в смаку Жуля Верна. Як відомо, на підставі точного застосування теоретичних даних Жуль Верн подорожував і на Місяць.
Набагато більшу ціну мають деякі вказівки експерта Баркарева з того самого предмета. У Константинопольській протоці серед білого дня, на очах Баркарева, пішов на дно французький пароплав, який отримав пробоїну, що її неможливо було закласти протягом 25 хвилин. В іншому випадку інше судно, опинившись у такому самому становищі, воліло скоріше розбитися і викинутися на берег, ніж починати закладення пробоїни. Усі, хто був на рейді, визнали таке рішення командира розсудливим.
Де ж було Криуну починати складну і непевну операцію, коли в нього була інша вірна надія — «Колумбія»? На запитання прокурора, звернене до одного з експертів: чого ж чекав Криун для порятунку пасажирів, експерт Падалка, не вагаючись, відповідав: «чекав “Колумбії”». Криун мав право, він повинен був її чекати. В очікуванні допомоги «Колумбії» Криун міг скористатися лише шлюпками.
І ось команда: «шлюпки на воду!» лунає знову-таки з капітанського містка. Криун, який бачив Суркова, свого старшого помічника, знав, що команду «прийнято», оскільки Сурков відповів «єсть!», що за морською термінологією означає «буде виконано!». Другому своєму помічникові, Фельдману, Криун наказав готувати трап і підвести до трапа пасажирів, причому наказав: «жінок і дітей уперед!», і від Фельдмана на обидва капітанські оклики пролунало: «єсть, єсть!»
Далі ми знаємо, що сталося. Після того як Сурков утік, нікому не сказавшись, із найкращими матросами на «Колумбію», не здавши нікому нагляду за двома іншими шлюпками, зчинився неймовірний хаос, який угамувати було вже неможливо. Частина команди і пасажирів, як-от Черномордик, поручик Вурдиков, чиновник Поповський, Загордан і багато інших, ринулися в шлюпки, відтісняючи жінок і дітей. Почалося справжнє звалище: заважали одне одному, лізли через голови і плечі інших, так що, наприклад, свідок Далевський, який стояв віддалік, не наважувався навіть наблизитися, ґрунтовно міркуючи, що краще загинути зовсім, ніж урятуватися покаліченим або покалічивши інших. Не всі, на жаль, міркували так, і більшість являла собою озвірілий натовп, який жив однією лише думкою, одним інстинктом самозбереження. Шлюпки відвалили, зовсім не підходячи до трапа. Дві найкращі і найбільші шлюпки розбила «Колумбія». Потім жодна шлюпка більше до «Владимира» не повернулася. Марно і натовп, і капітан до хрипоти кричали їм услід: «шлюпки назад!»
Щоб покінчити з питанням про шлюпки, відповім на ті докори, які лунали на адресу Криуна.
Запевняли, що шлюпки спускалися довго, між іншим, через те, що були прифарбовані до стійок, талі нібито теж були зафарбовані тощо. Якщо зважити вагу шлюпок і проходження талей усередині блоків, усі такі міркування видадуться просто наївними. Можна зафарбувати шкерти, зовнішні частини блоків і стійок, але зафарбувати смоляні талі або внутрішню частину блока навіть на замовлення не можна.
Для бодай скільки-небудь обізнаної особи ясно, що вигадки про зафарбування шлюпок, яке нібито перешкоджало спуску, — плід фантазії таких достовірних, але наївних свідків, як Черномордик і Дирдовський. Черномордик, збожеволівши від страху, бажаючи потрапити в першу ж шлюпку, звалився у воду, звідки його підняли на шлюпку. Навряд чи Черномордик давав собі взагалі будь-який звіт про навколишнє. Він пам’ятає лише, що хтось тричі вдарив його по шиї. Про фарбу Черномордик заявляв нам так: я домовласник і, отже, розумію, що таке фарба… Фарба була! Де була? У такому Черномордик навіть звіту собі не дає.
Інший свідок, який помацав талі, передає нам: «були зафарбовані, я відчував прилипання до рук». Про характерне відчуття прилипання до рук свідчив нам лише один інтендантський чиновник пан Дирдовський. Ми бачили шлюпки на «Колумбії», бачили, що таке талі (товстий смоляний канат), судіть самі, панове судді, чи можна їх зафарбувати. Думаю, про фарбу досить. З легендою можна так само легко покінчити, як уже давно покінчено зі штормовими свічками, мішками з ворсом тощо. Усе перелічене — блукаючі болотні вогники, яким судилося померти своєю смертю, згаснувши без чаду.
Шлюпки справді спускалися досить довго через загальну паніку, загальне звалище, але зовсім не через їх зафарбування чи нібито темряву, що панувала на пароплаві. Ілюмінації, коли згасла електрика, звичайно, не було, але 10–15 ліхтарів досить освітлювали пароплав. До того ж безперервно горіли фальшфеєри, палили парусину, облиту гасом, тощо. На непроглядну темряву ні в каютах, ні на палубі в усякому разі ніхто не скаржився.
Зовнішні ж вогні, як заклики про допомогу, безперервно давали знати про себе. Згадайте одностайне показання всіх свідків, які спостерігали занурення «Владимира». Лише за вогнями й знали, що «Владимир» усе ще бореться зі смертю. Весь час на ньому спалахували вогні; то було уривчасте дихання хворого в агонії, яке згасло лише разом із ним. Дзвонив також весь час дзвін, кликав «Колумбію», але й із дзвону рівно нічого не вийшло. Дзвін виявився дзвоном похоронним.
Коли подумаєш притому, що на підхід «Колумбії» впритул потрібні були всього якихось 5–7 хвилин і що їх не знайшлося в Пеше, мимоволі здригаєшся. Живо постає в моїй уяві образ немов скам’янілої молодої дівчини, яка спрямувала свій замислений погляд на освітлену «Колумбію» і не зронила жодного слова. Я говорю про Шестакову, і мимоволі починає щеміти серце.
Поруч із нею був її батько і кілька інших спокійних і холоднокровних пасажирів. Я назвав би їх аристократами нещастя, аристократами в найкращому значенні слова. Вони залишалися на кормі, яка дедалі більше занурювалася у воду, відчували наближення фатального моменту, але залишалися спокійними. Кувшинов закурив цигарку, він вважав, що померти колись треба і що найкраще — «померти спокійно». Чи була то естетична бравада людини, яка бажала «красиво померти», чи справжній спокій філософа, який бачив близькість порятунку, для нас байдуже; спокій був. Батько заспокоював доньку, а разом і всіх навколишніх: «Годі, ми не загинемо, ми не можемо загинути… так близько “Колумбія”, вона підійде!» На жаль, вона не підійшла!..
Тут виникало питання, для чого, з якою метою, власне, капітан Криун весь час залишався на містку. У такому хотіли бачити ознаку його бездіяльності, не кажучи вже про підозри ще нікчемнішої властивості.
Насамперед треба зауважити, що сама катастрофа застигла Криуна на містку. Першу секунду Криун на містку, так би мовити, мимоволі завмер, а потім уже залишався свідомо, оскільки місток був найближче до бака, де найбільше було людей. Саме навколо містка кишів той третьокласний простолюдин, який, охоче замінюючи собою матроса, беззаперечно виконував усі роботи.
З боку обвинувачення, вочевидь, навмисно обійдено мовчанням одну вельми важливу обставину. Після відходу шлюпок усі розпорядження Криуна зосередилися на тому, щоб зібрати якомога більшу кількість плавучих предметів. Рубалися двері, люки, нари, з відділення третього класу зносилися ліжка. Робота була нелегка і вимагала і вказівок, і зусиль. Усе робилося, як засвідчили нам третьокласні пасажири Тіль, Ернест, Грото де Буко, Соханський та інші, за вказівками Криуна.
Говорили, навіщо Криун не збіг із містка, не стояв біля шлюпок, трапа тощо. Але такі вимогливі, такі непримиренні панове, як Дирдовський і Далевський, на додачу з княгинею Бебутовою, мабуть, обвинуватили б Криуна тоді в іншому, ще тяжчому злочині, розпустивши згарячу поголос, що капітан хотів сісти в шлюпку першим. Під впливом того екстазу, в стані якого свідки давали свої показання, всього можна чекати.
Адже стверджував же Дирдовський у своєму показанні, даному на попередньому слідстві, ніби «Владимир» так і пішов на дно зі шлюпкою на борту, яку нібито не було жодної фізичної можливості спустити на воду. Від такої байки Дирдовський мав тут відмовитися, оскільки з’ясувалося, що то був лише борт розбитої шлюпки. Запевняв той самий Дирдовський, що він разом з іншими пасажирами саджав у шлюпку «дітей і жінок»; ми, однак, знаємо, скільки їх потрапило в шлюпку.
Воістину трагічне становище Криуна перед судом таких панів. Фельдман бігав і метушився — погано. Криун стояв — погано теж! Коли Криун дізнався, що вся команда розбіглася, коли побачив, що допомога не приходить, роль його як капітана виявилася трагічно невдячною. Але в Криуна залишалося ще одне завдання, один обов’язок. Для функції командира дедалі звужувалося коло, хвилі вже набігали і захльостували корму, для всіх насувалася смерть, і Криун як солдат вирішив принаймні не покидати свого поста. І в такій особистій мужності ніхто не має права йому відмовити.
В останню хвилину Криун думав лише про інших. На місці аварії, як одностайно засвідчують нам і команда «Синеуса», і команда «Колумбії», утворився цілий плавучий острів. Плавучий острів створив Криун. Ви можете зробити простий арифметичний підрахунок урятованих і переконаєтеся, що 50–60 осіб урятувалися виключно лише завдяки розумному заходу. Не кажучи вже про таких вправних плавців, як Тіль, який влаштувався з певним комфортом і навіть захопив із собою речі, пливучи спершу на люку, потім на дверях, урятувалася маса людей, які зовсім не вміли плавати. Урятувалися жінки: пані Ернест, Залевська, Шевальє, Зигомала і багато інших. Низка свідків, які запально викривали тут Криуна в нерозпорядливості, забувають, що навіть та дошка, на якій вони врятували своє власне життя, дана їм у руки Криуном. Таке їм не спадає на думку.
Так, панове судді, якщо Криуну доведеться замолювати гріх смерті, який приписує йому обвинувачення, то Криун у всякому разі може втішити себе думкою, що 50 осіб, безсумнівно, вціліли лише завдяки його розпорядливості.
Згадайте показання нечисленних осіб, які були біля Криуна в останню хвилину. Момент загальної загибелі насувався, Криун міг би вважати, що його роль як капітана закінчена. Але перш ніж пролунав його останній вигук: «рятуйся, хто може!», який звільняв би Криуна вже від будь-яких подальших зобов’язань, Криун ще раз дає команду: «усі на бак, беріть речі і кидайтеся!» І хто його послухав — урятувався. Ті, хто залишився на кормі, хоча й були в поясах, Кувшинов, Шестакови та інші загинули.
Я дорожу моментом, він безсумнівний. Останніми бачать Криуна і не здалеку, як Дирдовський, а зблизька Хамаріто, Фельдман і Сопоцько. Вони вже кидалися у воду, а Криун усе ще чорнів зловісним силуетом на своєму зламаному і понівеченому містку, куди кинувся було свідок Хамаріто, але, побачивши, як там незручно і небезпечно перебувати, кинувся назад. І Криунові ще дорікають містком!
Криун до кінця пережив увесь нечуваний жах картини, бачив усі її деталі, чув усі стогони, всі зойки! Чого ще вимагати від капітана? Адже не Криун покинув «Владимира» — «Владимир» сам пішов з-під його ніг. Як полководець Криун був розбитий і зазнав поразки, ми можемо судити його і вкось, і вкриву, благо заднім числом так легко ставити себе на чуже місце. Але як солдат, як воїн, Криун мужньо виконав свій обов’язок, і такого не відніме в нього ніхто жодним вироком.
Два слова ще. Мимоволі напрошується порівняння. Як суворо судили Криуна одні і як легко прощали Пеше. А тим часом вдумайтеся лише. У той час, як Криуну ставлять у вину те, що він не виявив якоїсь особливої, геніальної винахідливості і розпорядливості в хвилину, яка щосекунди загрожувала йому загибеллю, Пеше був у повній безпеці на своїй «Колумбії». Йому навіть міркувати не треба було. Йому варто було лише повернути важіль телеграфного апарата, а якщо він сам не хотів того зробити, варто було лише не заважати зробити таке Суркову, і «Колумбія» впритул підійшла б до «Владимира».
Ви бачите, треба не лише заплющувати очі, треба заплющити совість, щоб не бачити різниці в образі дій обох капітанів.
Я закінчую. Криун відсутній. Ви повинні пробачити йому відсутність. З тієї хвилини, коли Криуна витягли непритомного з води, з покаліченими ногами, і до сьогоднішнього дня минуло чотири місяці. Для Криуна чотири місяці були суцільною моральною тортурою. Відсутність під час дебатів позбавила Криуна принаймні від тих ударів, які мали всі характерні риси ударів, що завдаються лежачому.
Я не прошу у вас ні милості, ні поблажливості для Криуна. Я твердо вірю, що російське суспільство своїм чуйним серцем давно вже зрозуміло, що в особі Криуна воно має справу з набагато більш нещасною, ніж винною, людиною.
Суд засудив Криуна до чотирьох місяців тюремного ув’язнення і церковного покаяння. Згодом Криуна від покарання звільнили.
Карабчевський починає не з фактів, а з якості слідства. Пароплав не підняли, частину свідків не допитали, а Криуна притягнули як обвинуваченого майже в день закінчення слідства. Поспіх слідства породив у справі прогалини, і захисник показує, що такі прогалини тлумачаться на користь обвинуваченого. Про те, як адвокат вивчає матеріали справи і шукає в них такі вади, читайте у статтях методика вивчення кримінальної справи адвокатом та повнота захисту адвоката у кримінальному провадженні.
Центральна частина промови присвячена правилам руху і причинному зв’язку. Захисник відновлює курси обох суден, встановлює, що на «Колумбії» не було бортових вогнів, і доводить, що зіткнення спричинив її поворот «стерно праворуч на борт». Так само сьогодні захисник у справі про ДТП з’ясовує, чиє порушення правил дорожнього руху стало причиною події. Приклади такої роботи є в наших публікаціях захисна промова адвоката у кримінальній справі про ДТП, промова у справі про порушення правил безпеки руху та визначення і фіксація слідів на місці ДТП.
Окремо Карабчевський розбирає експертизи. Італійські експерти, дві групи російських моряків і експерт Ірецький дійшли різних висновків. Захисник наголошує: експерт відповідає на технічні питання, а юридичну оцінку дій капітана дає суд. Як працювати з кількома суперечливими висновками, читайте у статтях тактика допиту експерта в суді та допомога адвоката при призначенні експертизи.
Захисник також не погоджується з тим, що капітан відповідає за все, що сталося на судні. Нестача рятувальних засобів і слабка дисципліна команди залежали від судновласника, а не від Криуна. Той самий підхід застосовують і сьогодні у справах про службову недбалість, де важливо відмежувати особисту вину посадовця від вад системи. Про це ми пишемо у статті захист адвоката в справі про службову недбалість.
Нарешті, промова показує, як оцінювати показання очевидців катастрофи. Частину свідчень пасажирів Карабчевський називає «епізодами істеричної властивості» і зіставляє їх із показаннями, які ті самі люди дали слідчому одразу після події. Про такі прийоми читайте у статтях тактика допиту свідка в суді та тактика допиту потерпілого в суді. А тим, хто сам постраждав, варто знати, як адвокат захищає права потерпілого.
Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа Юханцева, справа Гулак-Артемовської, справа Рибаковської, справа Мясникових, справа про смарагдову брошку, справа братів Келеш, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.
Якщо вас обвинувачують у порушенні правил безпеки дорожнього руху, адвокат з ДТП в Одесі допоможе відновити механізм події, перевірити висновки експертів і вибудувати позицію захисту. У складних кримінальних провадженнях вас захистить адвокат у кримінальних справах.
Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і Партнери» працюють із такими справами щодня. Ознайомтеся з нашими послугами або зв’яжіться з нами: +38 077 710 55 55.
