Повний український переклад захисної промови адвоката В. І. Жуковського у справі касира Юханцева (Петербург, 1879): розтрата двох мільйонів рублів, відсутність контролю в банку, підлоги і межі кримінального закону.
Команда адвокатів Одеси АО «Нікітінський і Партнери» продовжує серію перекладів класичних захисних промов. Публікуємо ще одну промову В. І. Жуковського, на яку він сам посилався у справі Гулак-Артемовської. Касира Товариства взаємного поземельного кредиту Юханцева обвинувачували в розтраті двох мільйонів рублів і в підлогах. Підсудний визнав провину, тому захисник боровся не за виправдання, а за справедливу кваліфікацію і міру покарання. Таке завдання і сьогодні часто стоїть перед тим, хто веде захист як адвокат у кримінальних справах.
Юханцева було віддано до суду за обвинуваченням у розтраті коштів, що належали Товариству взаємного поземельного кредиту, і в підлогах. Згідно з обвинувальним висновком, справа полягала в такому.
Юханцев, працюючи касиром Товариства взаємного поземельного кредиту і користуючись тим, що правління товариства ніяк не контролювало його діяльність, неодноразово вилучав з каси гроші, а також цінні папери, які він закладав, а виручені гроші використовував для розгульного життя і власних утіх. Усього за період з 1873 по 1878 рік він розтратив таким шляхом грошей і процентних паперів на загальну суму 2 000 000 рублів1. Юханцев визнав себе винним у пред’явленому обвинуваченні.
Захист, зважаючи на зізнання обвинуваченого, доклав чимало зусиль, щоб полегшити його долю, і наполягав на вироку, яким Юханцева було б засуджено до 10-місячного позбавлення волі, тобто до того строку, протягом якого Юханцев перебував під вартою під час попереднього розслідування, з тим щоб строк тримання під вартою було зараховано підсудному при виконанні покарання.
В. І. Жуковський, захищаючи Юханцева, не тільки глибоко аналізує докази і всебічно критично розбирає основні тези обвинувального висновку, а й розкриває причини, що зумовили злочин. Справу Юханцева розглянув Санкт-Петербурзький окружний суд за участю присяжних засідателів 22–24 січня 1879 року.
1 Детально обвинувальний висновок і обставини справи Юханцева викладено в книзі: А. Ф. Коні. Вибрані твори. Держюрвидав, 1956, с. 460–466.
Панове присяжні засідателі! Хоча в суді ми і дотримуємося звичаю відмежовуватися від того, що чули про справу до суду, про що вже попереджав вас голова, відкриваючи засідання, проте такий звичай не досягає мети щодо тих процесів, які викликають особливий інтерес у суспільстві. Відмежуватися від того, що ви обміркували і відчули з приводу якогось великого суспільного явища, зважаючи на думки, висловлені в пресі, ви не змогли б, навіть якби й побажали.
А тому гріх було б відмовити захисту хоча б у спробі примирити громадську думку з особою підсудного, бо ще до того, як постати перед вами на суді, підсудний уже несе на собі тягар докору совісті перед громадською думкою.
До того ж, присяжні, на мою особисту думку, вам і не слід відмежовуватися від громадської думки. Участь ваша в коронному суді тому й дорогоцінна, що вона вносить у суд живе, нічим не скуте начало життєвого розуму. Ви йдете за порадою юриста лише тією мірою, якою його законно-формальний погляд не відривається від сфери умов суспільного життя. Як представники суспільної совісті, ви лише перед громадською думкою і відповідаєте; ваш вирок є останнім словом у справі.
Вам, звісно, відомо, присяжні, як склалася громадська думка щодо справи Юханцева. Якщо особа підсудного виявилася непосильно придавленою пресою перед широтою суспільного інтересу, який зачепила справа Юханцева, то інакше й не могло бути. Преса переслідує в особі винного не ту просту, а іноді й слабку людину, яка сидить перед вами на лаві підсудних, а прояв зловмисної злочинної волі. Преса має на увазі головним чином прояв суспільної виразки у злочинній справі, а тому саме виразкою і таврує ім’я винного.
Сатира позначила справу Юханцева девізом «наш юханцевський час». Але разом із презирством до підсудного у такому девізі звучить і інша сумна нота: юханцевський час є водночас і наш час, а звідси мимоволі постає питання: хто ж кого створив, Юханцев час чи час Юханцева?
Якщо преса розглядає злочин винятково з погляду суспільного інтересу, то ваше завдання дещо складніше: вам належить мати на увазі й ту людину, долю якої ви вирішуєте. Вам необхідно з’ясувати для себе, яким чином і в якій обстановці була породжена злочинна воля у винному, і чи справді, і якою мірою, він пройнятий тими низькими, антигромадськими злодійськими інстинктами, які, на думку прокурора, вельми яскраво виявилися в його злочинній справі. У вашому останньому слові громадська думка стає правосуддям.
Ваше завдання в цій справі спрощується завдяки зізнанню підсудного. Хоча прокурор і намагається применшити значення зізнання, намагається таким чином відібрати в підсудного все те останнє, що викликає до нього співчуття, проте не слід випускати з уваги, що зізнання, як найкращий у світі доказ, насамперед прислуговується саме обвинуваченню: прокуророві доводити вже нічого.
Суспільна виразка є явищем украй складним для дослідження. Низка процесів останнього часу свідчить, що виразка проникає в зали судових засідань широкою хвилею і затуляє собою підсудного. Ухиляючись від зізнання, підсудний губиться перед тінями, що блукають у процесі, і нерідко є лише блідим відображенням того середовища, з якого він вийшов, того середовища, в якому знову накопичується виразка, щоб увійти в хворий організм і виставити перед вами нового підсудного на зміну вчорашньому.
Пошуки кореня суспільної виразки пов’язані з ще більшими труднощами. Корінь виразки не завжди залягає внизу, у покидьках суспільства, до яких ви звикли ставитися з поблажливим презирством: його доводиться шукати іноді й вище, а що вище він, то менш уразливий. Обвинувачення тоді з грізного перетворюється на непряме, делікатно пробирається між тінями, що блукають, до підсудного і піднімає лише краєчки завіси, яка приховує за собою виразку.
Ну а коли зізнання відкриває обвинуваченню широкий і прямий шлях до підсудного, воно розперізується і бадьориться. Що таке Юханцев, каже прокурор, чи варто його розпластувати на столі речових доказів? Чому розкрав касу? Дружина не любила; ну а якби любила, то розкрав би ще більше. Звертаючись потім до іншої сторони, прокурор каже: деяке невміння, слабкість контролю, довіра. Захист же, на думку прокурора, має намір провести думку про те, чому б і не красти, коли погано лежить; а цивільний позивач перевершив прокурора і виголосив заперечення на захисну промову, якої ще й не чув.
Схиляюся перед глибокою проникливістю прокурора і цивільного позивача; але не треба забігати наперед. З поданням речових доказів не слід зволікати до останнього дня засідання, очікуючи їх від свідків, а в промовах поспішати нікуди: все прийде свого часу.
Незалежно від того, що зізнання є найкращим у світі доказом, воно має дві дорогоцінні властивості. Зізнання відкриває внутрішній світ підсудного. Виносячи йому вирок, ви йдете не навпомацки, а вирішуєте твердо, без вагань. Зізнання свідчить про глибоку повагу підсудного до суду суспільного і до закону, а тому, виносячи вирок, ви переконані, що надаєте розкаяному моральну підтримку в його прагненні відмежуватися від тих низьких антигромадських інстинктів, яким він піддався, можливо, через слабкість характеру, через захоплення або через інші зовнішні умови.
Завдяки зізнанню підсудного полегшується і завдання захисту. Захист спирається, з одного боку, на зізнання підсудного як на акт поваги до суду; з другого боку, захист знаходить собі опору і в тому, що на користь обвинувачення вже багато і неодноразово було висловлено, а на користь підсудного не було сказано ще жодного слова.
За змістом захист визначається змістом промови прокурора. Захист має насамперед визначити відносну широту суспільного інтересу, який зачепила справа і який падає на голову підсудного. Необхідно з’ясувати, в чому саме полягає суспільний інтерес: чи в об’єкті злочину, тобто в призначенні Товариства поземельного кредиту, яке постраждало, на думку прокурора, від одного тільки Юханцева, чи ж в обстановці злочину, в самому характері дій підсудного.
Якби виявилося, що суспільний інтерес зовсім не полягає в призначенні і цілях Товариства, то належить шукати його в обстановці злочину і пояснити: чи створив обстановку Юханцев, чи вона існувала через зовнішні умови, від Юханцева не залежні. Потім залишається вже з’ясувати, якою мірою Юханцев пройнятий низькими злодійськими інстинктами і викликає до себе презирство чи співчуття.
Коли ми чуємо про зловживання в якійсь громадській установі, нас насамперед вражає широта суспільного інтересу, порушеного зловживаннями. У нас з часу реформ уже вироблено прийоми для обурення. Якщо йдеться про зловживання в земстві, ми говоримо про наругу над найширшим принципом самоврядування; якщо йдеться про суд, ми говоримо про рівність осіб, станів, відомств і справ перед судом суспільної совісті; коли ми говоримо про якусь банкірську, нехай навіть і приватну, установу, ми тлумачимо про народний кредит, і саме про народний; ми щедрі на фрази співчуття до маси.
Тим часом усі ми усвідомлюємо, що на одній установі вивіска пообшарпалася і зсередини установа урізана до останніх меж; інша ж ніколи народною і не була, а здавалася нам такою через наше реформене збудження і славослів’я.
У чому ж полягає суспільний інтерес, зачеплений зловживаннями Юханцева?
Призначення Товариства взаємного поземельного кредиту визначається двома параграфами його статуту: Товариство поземельного кредиту має на меті взагалі видавати позики під заставу земельної власності, а зокрема видавати посилені позики тим, хто має намір придбати маєтки в західних губерніях.
Коло діяльності Товариства поземельного кредиту визначається двома-трьома цифрами. З часу заснування Товариства видано в позику під заставу маєтків 122 000 000 рублів, під заставу 6000 маєтків, оцінених у 286 000 000 рублів. Але щоб точніше визначити коло діяльності Товариства, необхідно переглянути табличку, яка покаже, в яких розмірах видавалися позики.
За розміром позики визначаються у звіті за 1877 рік так: позик понад 100 000 руб. видано 121, від 50 000 до 100 000 руб. видано 232, від 20 000 до 50 000 руб. видано 1053, від 10 000 до 20 000 руб. видано 1355, від 5000 до 10 000 руб. видано 1403, від 2000 до 5000 руб. видано 1364, менше 2000 руб. видано 452.
Якщо ви візьмете до уваги, що позики видавалися в розмірі 2/5 оцінки, що оцінка проводилася завжди нижче дійсної вартості маєтків, то виходить, що позика в 2000 руб. видається під маєток вартістю 6000 руб. Отже, з наведеної вище таблиці випливає, що 11/12 від загальної суми 122 мільйони роздано під заставу маєтків вартістю понад 6000 руб., і лише 1/12 під маєтки дешевші за 6000 руб. До того ж, згідно зі статутом, менше 1000 руб. у позику не видається.
Отже, кредитом Товариства не користуються і користуватися не можуть дрібнопомісні власники і 7½ мільйона селянського населення; а з числа великих землевласників кредитом користуються найбільші, оскільки із загальної позики в 122 мільйони понад половину роздано під маєтки вартістю понад 20 000 руб. Звідси ви можете зробити висновок, наскільки слушна вказівка прокурора на державне значення Товариства взаємного поземельного кредиту.
Візьміть до уваги великі банки поземельного кредиту там, де вони зробили свою справу. У Німеччині, попри зусилля уряду паралізувати монополію дворянських, так званих лицарських, банків, у результаті вийшло, що коли уряду вдалося відкрити в 1850 році дрібні селянські банки, значну частину селянських земель уже скупили великі землевласники.
Не треба бути глибоким економістом, щоб збагнути наслідки такого стану речей, за якого великі землевласники користуються заохоченнями і допомогою від держави, а народ жодним кредитом від держави не користується. Суперництво, очевидно, неможливе; наслідком його може бути лише обезземелення селян і породження сільського пролетаріату, який уже й виявляється в нас у переході селян від хліборобства до стану наймитів і бобилів.
Прокурор сподівається знайти потерпілих від зловживань Юханцева серед селян і пов’язує із скрутним становищем Товариства поземельного кредиту розміри вивезення хліба за кордон. Якби ми повідомили такі міркування прокурора селянам тієї чи іншої місцевості, то щодо вивезення за кордон вони, можливо, відгукнулися б, що самі потребують хліба; а щодо позики в 100 000 руб., виданої поміщикові, вони, можливо, сказали б, що їхній пан живе в Парижі, німцем-управителем вони незадоволені, землю поміщицьку орендують і орендну плату вносять вчасно.
На мою думку, значення Товариства поземельного кредиту визначається дуже просто: Товариство скликає на бенкет багатіїв; народові ж від такого бенкету не залишається ані крихти.
З наведеними мною міркуваннями, не раз уже висловленими в пресі, може не погодитися хіба тільки той, хто черпає знання про державу з того застарілого суспільного архіву, над яким накреслено слова Людовика XIV: «Держава — це я». Але звертатися до такого архіву за державознавством було б однаково, що звертатися з питаннями релігії до міфології греків. Язичницькі боги пішли, а там, де не пішли, ідуть, і шкодувати за ними не на часі.
Я не наполягаю, щоб прокурор дотримувався сучасних вимог і умов державознавства, але боюся, що, визначаючи державне значення Товариства поземельного кредиту, прокурор опинився в незручному становищі того філософа, якому після того, як він визначив, що таке людина, пустили в аудиторію обскубаного півня, сказавши: «Ось твоя людина». Так і я скажу прокуророві: ось вам державне значення Товариства взаємного поземельного кредиту.
Усі наведені мною міркування не виправдовують Юханцева, але захист не може допустити, щоб на голову підсудного звалили порушення якихось небувалих державних інтересів (у публіки лунає: «Браво! Браво!»).
Голова2. Я запрошую публіку не порушувати порядку засідання. Попереджаю, що якщо ще повториться вираження схвалення чи осуду того, що відбувається в суді, то я скористаюся всією широтою наданої мені влади: і не тільки накажу видалити публіку із зали засідання, а й розпоряджуся про арешт тих, кого буде помічено в порушенні порядку. Суд не театр, і якщо публіка не вміє поводитися з повагою до здійснення правосуддя, то вона й понесе на собі наслідки своєї поведінки.
Присяжний повірений Жуковський. Очевидно, що суспільний інтерес справи полягає не в цілях установи, яка постраждала від зловживань, а в тій обстановці, в якій могла виникнути така величезна розтрата.
З обстановкою банку ви вже достатньо ознайомилися. Лицарський банк обставлено почесно. Зі звіту за 1877 рік видно, що на жетони членів правління витрачено 35 000 руб., не кажучи вже про платню керуючого Товариством Герстфельда. Жетон є засобом, що залучає до громадської діяльності освічених, досвідчених і авторитетних людей. Жетон не має відомства; жетон скликає представників із найрізноманітніших установ: думи, суду, сенату, кредитних товариств і навіть морського відомства.
Треба дивуватися, як ми всюди встигаємо. Нашу невтомну діяльність на користь суспільства можна уподібнити хіба що працьовитості бджіл, з тією, звісно, різницею, що бджоли збирають мед звідусіль і несуть його в громадський вулик, а в нас зрештою виходить так, що громадський вулик розоряється. Як таке відбувається, ми самі зрозуміти не можемо. Якби ми, однак, уважніше придивилися до нашої громадської діяльності, то переконалися б, що підпираємо громадську справу не посильною працею, а гарним підбадьорливим словом.
Ні в ревізії, ні в контролі, ні в правилах рахівництва і зберігання сум, ні в суворому розподілі занять і обов’язків з діловодства, ні в точній і правильній звітності ми не потребуємо. Ми не тільки не потребуємо зберігання грошових сум, ми і в самій касі не потребуємо. Якщо каса порожніє, ми завжди зуміємо вийти з утруднення і залучити гроші. Справа не в грошах, а в настрої на біржах.
Розгорніть звіт правління за 1876 рік: правління Товариства взаємного поземельного кредиту скаржиться, що змушене було тимчасово припинити видачу позик в очікуванні сприятливіших умов, які відкривають можливість розпочати випуск нової серії заставних листів. «З настанням весни, — сказано у звіті, — разом із посиленою тривогою в політичних справах, ясно виявилося, що на швидкий поворот на краще фінансових справ на європейських біржах сподіватися не можна. Проте зусилля правління досягли того, що, попри повну відсутність будь-яких фінансових угод, попри те, що під впливом побоювання грізних політичних подій гроші, так би мовити, всюди сховалися, видачі позик правлінням протягом трьох місяців не припинялися».
Потім видачу позик було призупинено, але знову-таки, завдяки зусиллям правління, в 1877 році було здійснено випуск нової серії заставних листів. «Правління Товариства, — йдеться у звіті, — цілком зрозуміло, намагалося стежити за напрямом бірж, щоб не пропустити сприятливого моменту для випуску хоча б ще однієї нової серії листів протягом минулого звітного року. І справді, серед повного застою справ, що тривав уже понад рік, у січні 1877 року несподівано виявився в європейської публіки довірливіший настрій; на біржах було помічено підвищення паперів і схильність до відновлення справ. Підписку було оголошено по 102 руб. за лист, і вона дала цілком задовільні результати». Коли ж чуття, яке вказує, де сховалися гроші, не допомагає, залишається ще надія на субсидію.
До якої міри правління не потребує ревізії, контролю і зберігання сум, ви можете зробити висновок з того, що Юханцев, судячи зі свідчень свідків, обвинувачується як касир, контролер, бухгалтер, керуючий і ревізор. Як касир, він безконтрольно розпоряджається касою. Контролер міг перевіряти нумерацію паперів у касі лише тоді, коли Юханцев був настільки люб’язний, що дозволяв їх переглядати. Юханцев завідував чековою операцією; чеки підписувалися керуючим за вказівкою Юханцева і зникали, не залишаючи жодного сліду в книгах. Бухгалтерові він диктує книгу поточних рахунків; ревізорам дає підписувати сальдо, яке вважає зручнішим, і змушує ревізорів рахувати порожні пакети замість грошових.
На судовому слідстві кілька разів порушувалося питання про інструкцію. Коли я переглянув справу, я звернувся до суду з проханням витребувати до справи інструкцію, оскільки Юханцев обвинувачується як касир урядової установи. У день засідання в суді з’явився проєкт інструкції, ще не затверджений правлінням. Проте керуючий Герстфельд намагався підтримувати прокурора в припущенні, що проєкт заміняв інструкцію, був оголошений і виконувався всіма службовцями.
Коли ж виявилося, що проєкт не був відомий контролерові Мерцу, керуючий Герстфельд заявив, що Мерц, як маленький чиновник у банку, міг і не знати інструкції. Потім член правління Познанський показав, що інструкцій був цілий ворох, бракувало тільки зібрати їх і надрукувати на веленевому папері. Хоча зауважу, що прокуророві було б приємно мати інструкції і на простому сірому папері, аби тільки вони існували насправді. Але слідом за Познанським член правління Сальков пояснив, що жодної інструкції він не бачив; те саме підтвердив і свідок Пейкер, який протягом п’яти років був головою Товариства.
Таким чином, виявилося, що жодного порядку в банку встановлено не було. Порядок ґрунтувався на усному переказі, а оскільки переказові властиво спотворюватися, то відповіді службовців на запитання про порядки в банку зводилися до відгуку: «Я не тутешній». Проєкт інструкції виявився обов’язковим лише для керуючого Товариством Герстфельда, і то за винятком того параграфа, яким на Герстфельда покладено відповідальність за збереження каси, оскільки в комору Герстфельд, очевидно, ніколи не спускався і не знав, як і де зберігалися гроші.
Я порушував питання про інструкцію з огляду на те, що до Юханцева застосовуються ті спеціальні кримінальні закони, якими визначається відповідальність касирів і скарбників урядових установ. У касира в урядовій установі кожен крок розрахований і перебуває на звіті перед контролем. Жодними операціями касир не завідує; прибуткує і видаткує касу не інакше як за ордером. Входити до комори без контролера і керуючого касир не має права. Грошова виїмка з комори вписується до коморної книги; контролер і керуючий ведуть щоденні відомості приходу і витрат. Інструкцією визначено, які мають бути прикладені до дверей комори печатки і в кого мають зберігатися ключі.
Який порядок зберігання сум існував у Товаристві взаємного поземельного кредиту? Не кажучи вже про те, що інструкції щодо опечатування і розпечатування пакетів не існувало, судове слідство переконує нас, що саме опечатування пакетів було запроваджено через незручність перераховування процентних паперів по листах при кожній ревізії. Окремого приміщення для комори не було; в коморі ж зберігалися оплачені купони і ордери попередніх років.
Хоча до дверей комори було три ключі, які могли б бути розподілені між контролером, керуючим і касиром, усі три ключі були довірені одному касирові. Входить чи не входить касир до комори, а якщо входить, то навіщо, до того ні керуючому, ні правлінню не було діла. Цивільний позивач намагався щось з’ясувати щодо влаштування і призначення електричних дзвоників, але електричний апарат у будь-якому разі не заміняв собою контролю і не повідомляв правлінню про кількість паперів, викрадених касиром.
Як зберігаються гроші, у шафі, в скрині чи просто на столі, також нікого в правлінні не цікавило. Хоча правлінню і було відомо, що до комори має доступ і конторник, і касир, правління, очевидно, з економії не заводило шафи. Порядок зберігання грошей в опечатаних пакетах, який усталився в Товаристві, ви навряд чи десь зустрінете.
Закони хоча і говорять про запечатані пакети, але лише щодо вкладів сторонніх відомств і приватних осіб. У таких випадках, цілком зрозуміло, вимагається, щоб вклад був особливо опечатаний печаткою того відомства або особи, яким вклад належить. В інструкціях для казначейств і державного банку ревізорам суворо ставиться в обов’язок перераховувати кредитні білети і цінні папери по листах; члени правління Товариства взаємного поземельного кредиту звели виснажливу операцію до перерахунку пакетів.
Свідок Познанський вважав такий порядок ідеальним. І справді, ідеальність такого порядку доходила до того, що цивільний позивач пред’явить вам зрештою такий протокол ревізії, в якому все правління цілком, у тому числі і свідок Познанський, засвідчує, що цінні папери перевірено і, за винятком викрадених касиром, вони наявні.
За інструкціями для казначейств і відділень державного банку грошові суми зберігаються в скринях, звісно, замкнених і опечатаних; але самі гроші не опечатуються в окремі пакети. Кредитні білети зберігаються в бандерольних пачках, цінні папери в зошитах, монети у відкритих мішках.
За порядку, що існував у Товаристві поземельного кредиту, треба ж було визначити, хто мав право розкривати пакети. Якби Юханцев при кожній виїмці паперів запрошував членів правління до комори, то почесна посада членів правління зводилася б до обов’язків сортувальника в поштових відділеннях, оскільки пакетів було понад двісті. Очевидно, що не могло бути й мови про заборону касирові розкривати пакети в міру потреби.
Прокурор постійно звертався до членів правління із запитанням, чи мав право Юханцев зламати печатку і викрасти з пакета папери. Але правильніше було б поставити питання так: чи мав право Юханцев викрасти папери із запечатаного пакета. Справа не у викраденні, а в тому, чи може бути поставлено Юханцеву в окреме обвинувачення злам печаток. Члени правління показали, що ніхто і не заперечував права касира на розпечатування пакетів.
Якщо урядовому касирові може бути поставлено у вину кримінальний закон щодо зламу печаток, то урядовий касир попереджений інструкцією про недоторканність печаток. Оскільки такої інструкції не було, злам печаток не може ставитися у вину як окремий злочин, бо Урядовий сенат у касаційних рішеннях давно вже роз’яснив, що відповідальність за розтрату не може бути збільшена, хоча б розтрачені предмети чи речі були замкнені і запечатані.
Прокурор пояснює, що справа не у зламі печаток, а в тій обставині, що Юханцев, викравши гроші з пакета, запечатав пакет своєю печаткою. Але ж у статті закону йдеться лише про злам печаток, і доки закон не переробили, міркування прокурора навряд чи застосовні. Якщо взяти до уваги також, що пакети залишалися розпечатаними від однієї ревізії до іншої, що до комори мали доступ усі, то не можна заперечувати права касира запечатувати такі пакети тимчасово своєю печаткою.
Я вважаю, що коли за відсутності інструкції, яка визначила б значення печаток, значення печаток визначалося винятково зручністю для ревізорів, було б несправедливо застосовувати до Юханцева спеціальний закон, який зводить злам печаток в окремий злочин.
(Після перерви). Панове судді і панове присяжні засідателі! Я ще вчора заявив судові, що мене поставлено в украй скрутне становище невизначеністю обвинувального акта. В обвинувальному акті сказано, що Юханцев повідомляв до бухгалтерії неправдиві відомості, причому не пояснено, усно чи письмово; а оскільки не письмово, то немає і підлогу в тому, що Юханцев давав пам’ятні листки до бухгалтерії, перекручуючи в листках цифру приходу і витрат за чеками, внаслідок чого книга поточних рахунків була переповнена неправдивими цифрами.
Експерти пояснили, що пам’ятні листки не є документом з погляду бухгалтера, оскільки взагалі бухгалтер не може вести своїх книг за довідками касира; що, зокрема, пам’ятні листки, які не мають ані штемпеля касира, ані бланка Товариства, ані посадового підпису касира, навіть за того викривленого ставлення бухгалтерії до каси, яке існувало в Товаристві, не можуть бути прийняті за документи.
Прокурор вказує на те, що пам’ятні листки мають юридичне обов’язкове значення для Юханцева; але справа не в юридичному значенні листків у сенсі зобов’язання, а в значенні листків за змістом ст. 362 Уложення, яка застосовується до Юханцева. За змістом ст. 362 Уложення переслідується перекручення істини в рапортах, донесеннях, актах, протоколах, взагалі в паперах службових, а тому слід вирішити питання, чи підпадають пам’ятні листки, на які тут вказують, під поняття формального службового папера.
Якби товариш прокурора повідомив свого прокурора про хід кримінальної справи не офіційним поданням, а простим приватним листом, навряд чи прокурор наважився б скласти за таким листом рапорт до міністерства; найімовірніше, прокурор зажадав би від свого товариша офіційного подання. Принаймні важко собі уявити, щоб присутственні місця і посадові особи зносилися між собою неофіційними пам’ятними листками, і я вважаю, що пам’ятні листки Юханцева не можна підводити під ті службові офіційні папери, які передбачені ст. 362 Уложення.
Прокурор обвинувачує Юханцева в підробному складанні книги поточних рахунків. Підлог є злочином такого роду, який зумовлюється насамперед необхідністю взяти в руки перо і прикласти перо до паперу. Юханцев книги поточних рахунків не вів. Я не заперечую можливості обвинувачення в підробному складанні акта через посередництво іншої особи, але, щоб визнати обвинувачення такого роду, треба ж допитати принаймні ту особу, якою книгу велося: адже таке абеткове правило кримінального слідства.
Писаря, який вів книгу, ми не допитували, і я не розумію, чому писар не сидить на лаві підсудних. Писар, можливо, зовсім не винен, і таке припущення цілком справедливе; але ж писар пояснень не давав. Не можна віддавати на розсуд прокурора вирішення таких питань.
Далі, я не розумію, як можна обвинувачувати людину в підробному складанні такої книги, яку і вести зовсім не слід було. Бухгалтерія повинна вести поточні рахунки за справжньою розрахунковою книгою, що видається з державного банку: тільки тоді бухгалтерія спроможна перевіряти правильність чекової операції. Та книга поточних рахунків, у підробному складанні якої обвинувачують Юханцева, не тільки була непотрібна, а й завдавала шкоди, викривлюючи відносини бухгалтерії з касою; тим часом з приводу книги висувається тяжке обвинувачення в підлозі.
Юханцев визнає, що повідомляв неправдиві відомості до бухгалтерії; але Урядовий сенат давно вже роз’яснив, що неправдиве засвідчення про кількість отриманого і заперечення отримання є необхідною ознакою привласнення, а тому зводити неправдиві повідомлення Юханцева в окремий злочин службового підлогу було б несправедливо, оскільки жодної інструкції щодо порядку в рахівництві правлінням встановлено не було і в бухгалтерії існував цілковитий безлад.
На підставі тієї ж ст. 362 Уложення Юханцеву ставиться у вину знищення чекової розрахункової книги. Прокурор помиляється: знищення прибутково-видаткових книг переслідується на підставі особливого спеціального закону, а саме ст. 481 Уложення. Але за змістом ст. 481 Уложення знищення книги може бути поставлено у вину лише тоді, коли книга прошнурована. Ви, звісно, достатньо переконалися зі свідчень свідків, що розрахункова чекова книга, яка невідомо коли зникла, не була прошнурована; отже, знищення чекової книги не може бути поставлено у вину.
У законі сказано: шнурова книга, а кримінальний закон розширювального тлумачення не допускає. До того ж і самі підстави такого закону зрозумілі. Якби закон не вказав зовнішньої ознаки, якою санкціонував би недоторканність казначейських актів, то законові довелося б визначати такі акти за внутрішнім змістом. Мало які є допоміжні книги, що не мають особливого значення; необхідна казначейська книга повинна бути шнуровою, і така ознака цілком зрозуміла кожному писареві.
Припустімо, нарешті, що прокурор має рацію, вимагаючи обвинувачення у знищенні книги, яка не має шнура; але треба ж вказати якісь докази. Вказують на те, що Юханцев міг мати мету в знищенні книги: виникає підозра, що книгу велося з перекрученням істини. По-перше, ніхто зі свідків книги не бачив, а тому висновок про зміст книги ні на чому не ґрунтується. По-друге, є підстави вважати, що книгу навіть не можна було вести неправильно, оскільки розрахункові чекові книжки щороку надсилаються до державного банку для звірки. Якби, нарешті, книгу велося неправильно, то Юханцев щомісяця ризикував під час ревізії бути викритим, оскільки ревізори завжди могли зажадати контокорент із державного банку.
Прокурор вказує на приховування слідів злочину. Але якби Юханцев мав на увазі таку мету, то йому вигідніше було б приховати підробну бухгалтерську книгу. Можуть заперечити, що Юханцев не мав можливості приховати бухгалтерську книгу; але ж, за уявленням самого прокурора, він розпоряджався всім у банку: він наказав би, і книгу приховали б.
Експертам було поставлено запитання: якої системи дотримувався Юханцев, здійснюючи такі величезні розтрати. Він користувався безладом у чековій операції, а коли таку можливість було усунено, викрадав і закладав папери. У цивільного позивача виникла підозра про біржову спекуляцію; я зауважу, що коли підозра обґрунтована, то не можна допустити, щоб Юханцев спекулював сам.
Уявіть собі шаховий автомат, який пересуває шашки знизу пружиною, а пружиною керує замаскований під дошкою шахіст. Я можу ще уявити собі такий автомат, який підписував би зразкові чеки, перераховував би порожні пакети замість грошових, писав би в бухгалтерській книзі все, що захочете, хоча я і не знаю такого автомата. Але уявити собі такий автомат в особі живого правління, утвореного з освічених, досвідчених і авторитетних людей, воля ваша, я не можу, і мені залишається заздрити тій голові, в якій подібне уявлення вільно вміщується.
Взагалі я не розумію, яким чином можна застосовувати до Юханцева суворі спеціальні закони за такої хаотичної обстановки банку. До обстановки банку найбільше пасує епіграф з однієї невиданої сатири: «Ми живемо серед полів і лісів дрімучих». А прокурор прийняв таку обстановку за громадський банк, передбачений законом.
Вказавши на обстановку, в якій виникла розтрата, я зовсім не мав на меті виправдовувати Юханцева недоглядом з боку правління. Касир, який виправдовує себе розпущеністю контролю, насамперед відрекомендував би себе неблагонадійним касиром і зрештою мав би визнати, що гроші саме тому і розтрачено, що їх йому довірили.
Але, з другого боку, несправедливо було б ставити Юханцеву в докір ту широку довіру, яку йому нібито виявляли. Порядок у банкірських установах головним чином має ґрунтуватися не на довірі, а на суворому контролі. Справа зовсім не в тому, добре чи погано за Юханцевим наглядали, довіряли йому чи не довіряли. Справа в тому, що весь взагалі устрій управління мав на собі відбиток найповнішої зневаги до будь-якого порядку в рахівництві і звітності; що Юханцев дійшов до свавільного розпорядження касою не внаслідок довіри, а через найповнішу байдужість з боку управління, через звичайні лінощі, з яких управління протягом 12 років не могло скласти інструкцій, а чинним інструкціям державного банку не слідувало.
«Що таке Юханцев?» — сказав прокурор. — «Чи варто його розпластувати на столі речових доказів?» Навіщо ж така зневага до підсудного! Коли ви прослухали той лист, який Юханцев писав своєму старшому братові з Києва в 1864 році, навряд чи у вас склалося погане враження про особу Юханцева.
У листі виявляється добра, молода натура з доброї родини: ніжне почуття до матері, щира повага до брата, якому Юханцев робить простодушне зізнання у безсиллі, безхарактерності; нарікання на розкішну обстановку, якою оточують його дім усупереч його волі; тверда рішучість, хоча праця йому, очевидно, ще не підходила і він боявся скласти свою бідну голову від роз’їздів у возі; нарешті, шалене кохання до дружини і терпляча надія на сімейне щастя. До яких меж доходила покірність Юханцева своїй долі, ви можете судити зі змісту тієї записки, яка додана до другого листа.
Безперечно, лист, у якому Юханцев розкривається весь, дихає непідробними і добрими інстинктами. Але інстинктів мало, інстинктам треба скластися в серйозний і непохитний світогляд, а для такого світогляду потрібна тверда воля або здорове середовище суспільного досвіду.
Сімейне щастя в Києві не вдалося, не здійснилося. Юханцева перевели разом із дружиною до Петербурга; він не мав мужності покинути дружину, бо залишався закоханим нареченим, який тільки ще сподівався стати чоловіком. Якщо в Києві Юханцев мав хоч частку самостійності, то в Петербурзі він жив на хлібах у тестя. Коли потім його зробили касиром і він став біля великої справи, в якому напрямі могли розвиватися його добрі інстинкти, уже дещо підправлені сімейною бідою? Юханцеву було тоді 28 чи 29 років. Можливо, спочатку він з подивом читав звіти, в яких ідеться про настрій європейських бірж, про застій фінансових угод і схильність до відновлення справ. Він не розумів гучних фраз, понасмиканих із газетних передовиць, але проте розумів, як видобуваються гроші звідти, куди гроші сховалися.
А каса ломилася від підписки на заставні листи; Він сам за такою підпискою жартома отримав за комісію різниці 15 000 руб. Можливо, він зустрічав людей, які вважали такий виграш мізерним гешефтом і поблажливо заохочували в ньому молоде чуття до найкращого видобування куртажів і премій, бо гроші, на думку таких людей, ховалися в повітрі, і вся справа тільки в умінні ними скористатися. Дещо наївний, ідилічний настрій, у якому Юханцев писав лист із Києва, змінився спекулятивним, біржовим.
А тут, з другого боку, сімейне нещастя, вказівка на яке зустріла глузування з боку прокурора і цивільного позивача. Навіщо підсудний вимагає, щоб суд входив у його сімейну обстановку? По-перше, підсудний дружини своєї не обвинувачує: він показав судовому слідчому, як і звідки виникла розтрата; по-друге, підсудного постійно допитували про сімейну обстановку саме прокурор і позивач.
Яка, справді, смішна асоціація, дивне поєднання уявлень: шалене кохання до дружини і розкрадання каси! Але в безглуздому суспільному устрої все сумне смішне, а все смішне сумне. Звісно, смішно, коли сімейне щастя міряється аршинами брюссельських мережив. Якщо ви поглянете з іншого погляду на великосвітський шлюб, ви переконаєтеся, що взагалі, внаслідок викривленого виховання, прагнення блищати зовнішністю в суспільстві переважає у світських жінок над інстинктами матері.
Смішно, звісно, виправдовувати розкрадання каси пристрастю до жінок, і водночас я міг би навести вам багато історичних прикладів на доказ того, що пристрасть до жінок паморочила голови не тільки касирам, а й державним людям і королям. Пристрасть до жінок завдавала немалих спустошень не тільки приватним касам, а й державним, і з такого погляду стає вже не смішно, а «повчально», запозичую вислів цивільного позивача.
Якби мені сказали, що мотив, наведений Юханцевим, не є чимось вибачальним, я відповів би, що гідність судді полягає не тільки в прагненні до безсторонності, а й у прагненні зважити ту обстановку, той душевний стан людини, через який людина опустилася до злочину. Якщо ви зважите те виняткове становище, в якому перебував Юханцев, судячи з його листів із Києва, ви навряд чи не візьмете листів до уваги, вирішуючи справу.
Покінчивши з розлученням, Юханцев опинився у вирі, в якому кружляв у чаду доти, доки його не ув’язнили до в’язниці. Надія поповнити касу з кожним днем оберталася на марну мрію і відходила в жахливу прірву з кожною ревізією. Щоб поповнити касу для ревізії, закладаються папери, а потім до недостачі в касі долучається сплата відсотків.
В обвинувальному акті вказано на знайдені в Юханцева рахунки за 1877 рік, які виявляють досить невеликі витрати порівняно із загальною сумою розтрати. Але ж рахунки можуть свідчити лише про те, що за рахунками сплачено. Треба було докладніше розпитати Юханцева і перевірити його показання. Двома чи трьома запитаннями на судовому слідстві з’ясувалися ганебні витрати на жінок і гульбища в десятках тисяч.
За дізнанням розшукової поліції, сказано в обвинувальному акті, виявилося, що хоча Юханцев відвідував Бореля і Дюссо, але витрати його там були незначні. Начальство тієї ж поліції оцінює грошові претензії кокотки до Юханцева в десятки тисяч, а розшуковий агент утрудняється вказати на шалені витрати Юханцева. Чутки про шалене марнотратство Юханцева не раз доходять до правління Товариства; про бенкети Юханцева в «Самарканді» і «Ташкенті» сенатор Ржевський без утруднення збирає відомості в поліцмейстера; а розшукова поліція обмежується розшуками в кварталі своєї резиденції.
Який вдячний ґрунт для обвинувачення: бенкети в навколишніх ресторанах за рахунок каси; тим часом розшуковий агент задкує, і матеріал для обвинувачення постачає сам підсудний.
Так, у «Самаркандах» і «Ташкентах» серед золотої молоді Юханцев топив у бенкетах своє падіння. Якщо холодна злодійська змія, що загніздилася в його серці, поверталася в серці серед бенкету і жалила його докором совісті, то докір заглушала лиха циганська пісня: «Ей, ви, улани!», і Юханцеві здавалося, що він поповнить мільйони, що він сила, що він належить до того обраного вищого середовища меншості, яке від народження сповите на вічний бенкет і розтрату мільйонів. А завтра знову болісне усвідомлення докору совісті і сподівання на те, що зрештою його злочинна справа має бути викрита.
Буває такого роду душевний стан, коли людині залишається або накласти на себе руки, або шукати порятунку, віддаючись на суд суспільної совісті. Суспільний суд зцілює заражену совість і примиряє людину з життям, хоч яким би тяжким воно було внаслідок презирства до самого себе, що виникло в людині.
Тільки у в’язниці Юханцев міг виміряти ту безодню, в яку опустився. Усе минуле, що промайнуло перед ним у чаду, відновлювалося в його голові пекучими і ганебними спогадами, які обливали його серце отрутою і викликали холодний піт. Вишукані бенкети з циганськими хорами і золота молодь, що його оточувала, все минуле здавалося йому до крайності вульгарним.
У відвідинах матері, яка протягом десятимісячного ув’язнення не пропустила жодного вівторка, жодної п’ятниці, Юханцев знаходив собі ту моральну підтримку, завдяки якій в ньому зміцніли відраза до минулого і презирство до самого себе за все, що ним скоєно, і він виніс із в’язниці почуття покори перед судом суспільної совісті. Він не чув від матері жодного докору за ганьбу, яку він вніс своєю злочинною справою в родину. Спочатку відсутність докорів була для нього дуже болісною, але потім він зрозумів, що могутня влада, яка відновлює слабке і занепале, дана лише тому, хто, відмовившись від відплати карою, зцілює співчуттям і співстражданням.
Я намагався довести, що минуле Юханцева не має нічого спільного з уявленням про погану натуру, яка містить у собі ґрунт для зараження низькими інстинктами; йому неважко було вирвати каяттям ту змію, що заповзла в його серце.
Злодій з тієї великосвітської сфери, в якій обертався Юханцев, який тікає від суду, є злодієм зовсім іншого типу. Такий злодій живе скромно і в пошані. Такого злодія поважають як доброго сім’янина. Такий злодій не нишпорить по «Самаркандах», грошей не марнує, збирає копійку для свого потомства, і хоча чимало вже накопичив, але вічно скаржиться на брак коштів. Такий злодій їздить до кокотки, але потай, і в кокотки вміє поєднати приємне з корисним. Коли ж якимось зовсім невизначеним чином виявиться його неохайність на службовій ниві, він зуміє, відходячи без розголосу від справ, влаштувати собі пенсію. Ось справжній злодій! Прикладіть темний образ справжнього злодія до Юханцева, і ви переконаєтеся, що прокурор глибоко помиляється.
Вважатимете, що одиночне тюремне ув’язнення протягом 10 місяців не є ще достатнім випробуванням, ви додасте. Але дозвольте мені, перш ніж ви підете на нараду, висловити з повною відвертістю мою думку, який вирок ви повинні ухвалити за справедливістю та в інтересах суспільства.
З погляду цивільного позивача вже все зроблено. Потерпілий уже не шукає обвинувачення, потерпілий шукає відновлення своїх порушених інтересів. Цивільний позивач проситиме суд відокремити питання факту від винуватості, тобто поставити спершу питання, чи розтратив Юханцев 2 000 000 руб., а потім питання про те, чи винен Юханцев у розтраті. Щойно ви відповісте «так, розтратив», цивільному позивачеві вже байдуже, як ви відповісте на друге питання: «так, винен» чи «ні, не винен», позивачеві однаково. Якби Юханцев мав щось або матиме, цивільний позивач може стягувати з нього вже на підставі вашої відповіді: «так, розтратив».
Щодо ж вимог справедливості, вам належить вирішити питання: чи достатньо тієї відплати, якою є десятимісячне ув’язнення. Я вважаю, що 10 місяців одиночного тюремного ув’язнення цілком достатньо з двох причин. Зізнання підсудного є порукою його морального виправлення, і водночас підсудний переніс на собі і моральне випробування. Ви можете в тому особисто переконатися. Змусьте його написати два рядки, і ви побачите, що він не володіє рукою: рука ходить, наче уражена танцем святого Віта. Наше одиночне тюремне ув’язнення зводило з розуму не один десяток людей. Ще два-три місяці, і підсудний міг би втратити здатність мислити і відчувати, втратити здатність оцінити ваш вирок.
Можливо, справа не у фізичній відплаті, а в позбавленні честі; але відновити честь Юханцева, зняти з нього ганьбу вже ніхто не спроможний.
Якщо ви, нарешті, вважаєте, що 10 місяців тюремного ув’язнення не є достатнім випробуванням, то, ухвалюючи вирок, зіткнетеся з певними труднощами. Я не можу собі уявити, щоб Юханцева можна було обвинувачувати за тими суворими спеціальними кримінальними законами, на підставі яких переслідуються касири і скарбники урядових установ. Ми вже достатньо розбирали обстановку банку, і я вважаю, що перед нами не банк, а просто товариство поміщиків, яке довірило свої капітали Юханцеву. Дуже шкода, що він капітали розтратив; ніхто не винен, що в Товаристві не було встановлено того порядку, який необхідний для банку.
Розтрату заперечувати не можна, але розтрата проста, яка не має нічого спільного з розтратою, передбаченою законом щодо урядових кредитних установ, і постає питання: чи не є розтрата наслідком легковажності? З погляду справедливості, чи можете ви віднести зловживання, від яких постраждало Товариство поземельного кредиту, на рахунок одного Юханцева?
Ви маєте на увазі відступи від порядку в рахівництві, а тим часом ст. 474 Уложення, яка передбачає такий проступок, залишається без застосування до бухгалтерії. У ст. 415 Уложення, за якою Юханцева віддано до суду, переслідуються посадові особи громадських банків «за невірності в зберіганні сум». Я просив би прокурора пояснити мені: що слід розуміти під невірностями зберігання сум, і чи може прокурор вказати нам неймовірніший спосіб зберігання сум, ніж той, який ми виявили в Товаристві поземельного кредиту.
Не можна віддати на розсуд прокурора право брати обвинувачених на вибір, і навряд чи громадська думка буде задоволена таким вироком, за яким зловживання буде віднесено на рахунок одного Юханцева.
Прокурор вказує на показовість вашого суворого вироку. Що скажуть, ставить прокурор запитання, іноземці з приводу нашої епідемії розтрат? Навряд чи наш процес здивує Європу: там касири крадуть і більше, і частіше, а наша біржа порівняно з європейською видається мікроскопічною.
Якщо ж ви маєте на увазі показовість з юридичного погляду, то скажіть, завдяки чому колишні зловживання в казначейській частині скоротилися в нас: завдяки показовості вироку чи завдяки досконалішому влаштуванню казначейської частини з часу запровадження кас? З погляду російського суспільного інтересу, показовість вироку полягатиме в перегляді статуту для громадських банків і самого кримінального закону. З такого погляду ваш вирок, який призначає Юханцеву 10 місяців тюремного ув’язнення, матиме величезне суспільне значення і навряд чи буде несправедливим.
2 Головував у засіданні А. Ф. Коні.
Юханцева було визнано винним у діяннях, які йому інкримінувалися, і засуджено до позбавлення всіх прав стану і заслання.
Справа Юханцева показує, як будувати захист, коли обвинувачений визнає провину. Жуковський не заперечує розтрати, але вимагає, щоб підсудному поставили у вину лише те, що він справді вчинив, і щоб суд урахував строк, проведений під вартою. Як захисник працює з таким становищем клієнта, читайте у статтях захист обвинуваченого, який тримається під вартою та формування процесуальної позиції адвоката у кримінальній справі.
Головна частина промови присвячена обстановці, в якій стала можливою розтрата. У Товаристві не було ні інструкції для касира, ні ревізії, ні контролю, а ключі від комори і печатки фактично перебували в одних руках. Жуковський доводить, що відповідальність за такий безлад лежить і на правлінні, а не лише на касирі. Той самий підхід застосовують сьогодні у справах про привласнення і розтрату майна, зловживання повноваженнями і службову недбалість. Про це ми пишемо у статтях захисна промова у справі про зловживання службовими повноваженнями та захист адвоката в справі про службову недбалість.
Окремо Жуковський розбирає обвинувачення в підлогах. Пам’ятні листки не є документом з погляду бухгалтера, книгу поточних рахунків взагалі не було обов’язку вести, а закон говорить про шнурову книгу, якої в Товаристві не було. Кримінальний закон не допускає розширювального тлумачення, і захисник послідовно відсікає кожен епізод, що не відповідає букві закону. Висновки експертів-бухгалтерів він так само обертає на користь підзахисного. Як працювати з експертом, читайте у статті тактика допиту експерта в суді.
Нарешті, промова показує, як захисник протистоїть тиску громадської думки і преси. Жуковський не відкидає суспільний інтерес до справи, а пояснює присяжним, у чому він полягає насправді, і розкриває особу підсудного через його листи, сімейну драму і десять місяців одиночного ув’язнення. Про такі прийоми ми пишемо у статті характеристика особи обвинуваченого.
Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа Гулак-Артемовської, справа про загибель пароплава «Владимир», справа Рибаковської, справа Мясникових, справа про смарагдову брошку, справа братів Келеш, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.
Якщо вас обвинувачують у привласненні чи розтраті майна, службовому підробленні або зловживанні повноваженнями, адвокат у кримінальних справах в Одесі допоможе перевірити кваліфікацію, оцінити докази і вибудувати позицію захисту.
Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і Партнери» працюють із такими справами щодня. Ознайомтеся з нашими послугами або зв’яжіться з нами: +38 077 710 55 55.
