Повний український переклад захисної промови адвоката В. І. Жуковського у справі Гулак-Артемовської (Петербург, 1878): підробка векселів від імені померлого, почеркознавча експертиза і межа між цивільним спором та кримінальним переслідуванням.
Команда адвокатів Одеси АО «Нікітінський і Партнери» продовжує серію перекладів класичних захисних промов. Тепер публікуємо промову присяжного повіреного В. І. Жуковського у справі Людмили Гулак-Артемовської, яку обвинувачували в підробці векселів на 58 тисяч рублів від імені померлого кредитора. Справа перегукується з іншою нашою публікацією, справою Мясникових: там так само йшлося про документ від імені покійного і почеркознавчу експертизу. Подібні спори і сьогодні веде адвокат у кримінальних справах, а нерідко й адвокат зі спадкових справ.
Гулак-Артемовська Людмила Михайлівна та Богданов Н. Г. були віддані до суду за обвинуваченням у підробці векселів на суму 58 тисяч рублів. Згідно з обвинувальним актом, суть справи полягала в наступному.
1 грудня 1877 року в Санкт-Петербурзі помер Н. А. Пастухов. 31 грудня до судового слідчого з’явився брат Н. А. Пастухова, Дмитро, і заявив, що того дня до нього заходив присяжний повірений Кейкуатов. Кейкуатов пояснив, що має три векселі, передані йому Гулак-Артемовською для стягнення. Векселі свого часу нібито видав покійний Н. А. Пастухов. Оглянувши пред’явлені до стягнення векселі, Дмитро визнав їх підробленими, проте вказати на особу, яка вчинила підробку, не зміг.
Під час розслідування справи було встановлено, що всі три векселі складено від імені Н. А. Пастухова на ім’я Гулак-Артемовської. Однак проведена у справі експертиза визнала, що підписи на всіх векселях, виконані від імені Н. А. Пастухова, не мають жодної схожості з його справжнім підписом.
Слідча влада встановила також, що Н. А. Пастухов за кілька років до смерті близько зійшовся з Гулак-Артемовською і часто бував у неї з візитами, через що товариші неодноразово натякали Пастухову на майбутнє одруження. Проте незадовго до смерті Н. А. Пастухов розірвав будь-які стосунки з Гулак-Артемовською.
Як з’ясувалося із записної книжки Пастухова та показань свідків, Н. А. Пастухов під час візитів програв Гулак-Артемовській у карти (у «дурня») значну суму грошей, яку потім повністю їй віддав. «Така обставина, тобто нечесність Гулак-Артемовської та її надзвичайна жадоба наживи, вочевидь, і позначилися на ставленні до неї Н. А. Пастухова», – зазначено в обвинувальному акті.
Щоб відшукати докази причетності Гулак-Артемовської до підробки векселів, у її квартирі провели ретельний обшук. Під час обшуку в письмовому столі Гулак-Артемовської виявили кілька векселів від імені Н. Богданова на ім’я Митропольської та лист Богданова до Гулак-Артемовської. Звіривши почерк Богданова з почерком, яким були виконані векселі від імені Н. А. Пастухова, встановили їхню схожість.
Притягнутий до справи Н. Богданов пояснив, що векселі від імені Н. А. Пастухова на ім’я Гулак-Артемовської дійсно написав він, але на прохання самого Н. А. Пастухова. Чому Н. А. Пастухов просив Богданова написати векселі, а не зробив того сам, Н. Богданов пояснити не зміг.
Допитані у справі численні свідки дали різні показання. Одні з них (більшість) характеризували Н. А. Пастухова позитивно і вказували, що через свою виняткову недовірливість Пастухов не міг доручати будь-кому писати замість себе текст векселів. Інші свідки добре відгукувалися про Гулак-Артемовську і не допускали думки, що вона могла вчинити злочинну підробку.
Оскільки самого факту підробки та її вчинення Богдановим і Гулак-Артемовською ніхто підтвердити не міг, прямих доказів у справі не було. Богданова і Гулак-Артемовську визнали винними в підробці на підставі сукупності низки непрямих доказів.
Справу розглядав Санкт-Петербурзький окружний суд 20–23 жовтня 1878 року за участю присяжних засідателів. Обвинувачених захищали: Гулак-Артемовську – В. І. Жуковський, Богданова – Богаєвський. Промова В. І. Жуковського у справі становить великий інтерес і наводиться повністю.
Панове судді, панове присяжні засідателі! Насамперед я мушу викласти міркування, з яких вважаю, що не було жодних підстав віддавати Гулак-Артемовську до суду, адже векселів до стягнення в суд вона не пред’являла, а потерпілі брати Пастухови, заявляючи про підробку, прямого обвинувачення проти неї не висували.
Був час, коли юристи визнавали підробку та обман злочинами надзвичайної ваги. Одне з європейських законодавств у кримінальному переслідуванні таких злочинів доходило до смертної кари. Злочин визначався як протиморальне діяння. Суворість переслідування за підробку та обман обумовлювалася принципом, згідно з яким держава мала право на істину, – право, що зобов’язує кожного громадянина, – а тому підробка та обман видавалися особливо мерзенними й антигромадськими злочинами.
Не кажучи вже про те, що такий принцип не зовсім зручний для сучасної форми держави, бо істина в політичних сферах розуміється вельми умовно, а зобов’язувати до істини перед судом означало б допускати її і в усіх сферах суспільного життя, – не кажучи вже про те, слід взяти до уваги, що коли б ми неухильно й сліпо слідували принципам високої моралі в кримінально-каральній системі, то дійшли б до Геркулесових стовпів, до переслідування простої, безкорисливої брехні.
Юристи, очевидно, мали спуститися з висоти недосяжної моралі на ґрунт більш розумний, практичний, відмовитися від того сухого погляду, за яким людина постає чимось на зразок ходячого морального боргу перед державою, і прийняти іншу точку зору для оцінки злочину. Суспільне значення злочину визначається нині з точки зору шкоди, заподіяної приватній особі або суспільству, – шкоди відчутної, реальної, а не уявної.
Переслідування злочинів підробки та обману випливає з того, що злочини такого роду зумовлюються насильством над пізнавальною здатністю. Чим дієвіші засоби насильства, тобто обману, що вводить потерпілого в оману, чим вірніший і ближчий засіб обману до здійснення викрадення, тим шкідливіший і обман. Звідси ціла теорія про обмани, злочинні та незлочинні, що застосовується в касаційній практиці Сенату.
Підробка постає, таким чином, не більше ніж засобом обману, не більше ніж видовою ознакою шахрайства, і прокурор справедливо висловився, що підробка є, власне кажучи, більш витонченим шахрайством. Складання підробленого документа становить готування до злочину; пред’явлення підробленого документа в суд до стягнення – замах.
З теоретичної точки зору важко пояснити, чому кримінальний закон переслідує пред’явлення підробленого документа в суд до стягнення як уже закінчене, здійснене викрадення, і до того ж переслідує незрівнянно суворіше, ніж саме викрадення, вчинене за допомогою будь-якого іншого спритного обману. У першому випадку потерпілий завжди має засіб захистити свої майнові інтереси від загрозливої шкоди, довівши підробку. У другому випадку потерпілий, уже обібраний, якщо викрадене приховано, відбуває у слідчого та в суді сумну повинність свідка, який має давати показання в ім’я суспільного інтересу, що розуміється ним дещо абстрактно.
Пояснення такої винятковості, або, краще сказати, аномалії, ми знаходимо в рішеннях касаційного Сенату, який вказує на підробку як на вкрай небезпечний засіб. Такий погляд на підробку, можливо, цілком застосовний до підробок грошових знаків повсякденного обігу, але не до підробки боргових документів.
Ніхто взагалі не схильний платити за підробленим документом; нерідко трапляються навіть ухилення від платежів і за дійсними документами. А тому людина, яка задумала скористатися підробленим документом, спрямовує обман як засіб насильства на пізнавальну здатність суду. Суд володіє всіма засобами для дослідження істини. Обурюватися ж тим, що обман спрямовано на пізнавальну здатність самого суду, було б для суду негідно, бо, обурюючись, суд утрачав би дві свої священні властивості: безсторонність і милосердя.
Мені, звичайно, можуть заперечити, що в даній справі йдеться про підробку векселя. Вексель, як знаряддя промислового кредиту, як важіль грошового міжнародного курсу, як символ купецької вірності та чесності, має бути особливо захищений законом від підробок, оскільки підробка векселя підриває не лише інтерес приватної особи, а й цілу систему суспільного кредиту. З такими міркуваннями не можна було б не погодитися; але вексельний інститут уже втратив своє колишнє значення.
Я не кажу про вексель переказний міжнародний. Якщо вексель на товар, відправлений з Америки до Петербурга, трасується на Лондон, то, само собою зрозуміло, векселі такого роду регулюють міжнародні торговельні відносини. Але в таких векселях підробки ніколи не трапляються, принаймні за восьмирічну практику мені зустрічати їх не доводилося. Що ж стосується векселів простих, хоча б і торговельних, то відновити їхнє колишнє значення за допомогою кримінального закону вже неможливо.
Вексель з’явився ще тоді, коли суспільні кредитні установи не були розвинені. З розвитком банкірських установ облік векселів полегшено, навіть, можна сказати, розпущено до такої міри, що ви можете вигрібати лопатами дружні, фіктивні векселі, як і показала сумна історія в Товаристві взаємного кредиту1. Якщо раніше вексель виражав собою торговельну валюту, то тепер вексель пишуть для того, щоб отримати в банку гроші, а вже потім придбати товар. Дуті векселі здобувають право громадянства, ними більше ніхто не гидує, крім кримінального закону.
Слід взяти до уваги ще й те, що законодавство саме розвінчує вексельний інститут, виводячи вексель з особливої цехової торговельної сфери у сферу всесвітню. Хто тепер не має права видавати векселі? Юнак, який досяг повноліття, позичає гроші на марнотратство під вексель; лихвар, даючи гроші під відсотки, бере векселі; може видавати векселі і дружина лихваря, і його дочка, якщо піде його ремеслом. Ледь людина дійде повноліття, вона вже пише векселі; вексель давно знижено до рівня простої дружньої розписки.
Підробка векселя, тим часом, визнається все ще вкрай небезпечною, хоча, зауважу, у таку небезпеку ніхто вже не вірить з огляду на існуючу нині систему дослідження спору про підробку. Який порядок застосовується в цивільному суді до дослідження спорів про підробку? Коли щодо пред’явленого в суді боргового документа відповідач порушує спір про підробку без прямого обвинувачення, суд зобов’язаний вимагати від пред’явника письмового пояснення, чи бажає той забрати свій документ назад. Якщо пред’явник не побажає забрати документ, то суд, дослідивши спір про підробку, передає справу в кримінальному порядку.
Така система дослідження, по-перше, захищає інтереси приватних осіб від загрозливої шкоди; по-друге, заспокоює суспільство, знижуючи підробку до ступеня безпечності; по-третє, оберігає силу письмового акта від безпідставного опорочення; по-четверте, гуманно ставиться до людини, яка піддалася злочинним задумам, напоумлює і застерігає її; по-п’яте, дає міцнішу та справедливішу підставу прокурору для кримінального переслідування, оскільки справа після виявлення підробки звертається до кримінального порядку; по-шосте, узгоджується з теорією права (чи узгоджується з нею наш кримінальний закон, що стоїть ближче до середніх віків, ніж до нинішнього століття?), оскільки вбачає в пред’явленні підробленого документа лише замах; по-сьоме, відповідає сучасним потребам суспільства, бо захищає недоторканність домашнього вогнища від свавільного вторгнення влади з приводу будь-якої бездоказової заяви про підробку і надає гідніше становище прокурору, який порушує переслідування вже тоді, коли підробку виявив цивільний суд.
Призначення такої системи пояснено в проєктах судових статутів. Там буквально сказано, що вона має на меті зменшити кількість випадків звернення справ про підробки до кримінального провадження. Наскільки така система утвердилася в нашій практиці, ви можете судити з того, що її поширено і на стягнення за векселями.
Прокурорський нагляд перебуває, однак, у вічній боротьбі з такою системою. Ледь прокурор почує, що десь, у якійсь квартирі, йдеться про підроблений вексель, він робить виїмку чи обшук. Бували випадки, коли справи в самій середині цивільного процесу зверталися до кримінального переслідування. Можна було б подумати, що прокурорський нагляд глибоко сповідує принцип права держави на істину, по суті ж прокурор виконує лише службові обов’язки.
За статтею 1160 Уложення, щойно вексель складено підроблено, злочин уже закінчено. Які ж наслідки випливають із суперечності між статтею 1160 Уложення і статтею 555 Статуту цивільного судочинства? Людина, яка, піддавшись злочинному задуму, намагається провести підроблений документ у надії, що спору про підробку не буде порушено, має право забрати документ назад, якщо в заявленому спорі немає прямого обвинувачення. Людина ж, яка, не підозрюючи підробки, йде до платника, позбавляється такого права, якщо платник заявить про підробку прокурору, хоча б і без прямого обвинувачення.
Мені слід запитати вас, як ви судитимете Гулак-Артемовську: за статтею 1160 Уложення чи за статтею 555 Статуту цивільного судочинства?
Артемовська передає присяжному повіреному Кейкуатову векселі на померлого Пастухова. Кейкуатов з’являється до брата Пастухова, у якого виникає певний сумнів. Кейкуатов пропонує роздивитися векселі ближче і запрошує Пастухова приїхати до себе. Слідом за приїздом Пастухова до Кейкуатова з’являються товариш прокурора і судовий слідчий і відбирають векселі. Артемовська, яка висловлювала надію, що Пастухови при найближчому розгляді векселів здійснять платіж, позбавлена права відмовитися від векселів, позбавлена свободи вибору способу дій.
Безсумнівним є той факт, що Артемовська векселів у суд не пред’являла. Ви можете робити різні припущення щодо того, чи мала вона намір пред’явити векселі в суд; для мене, з юридичної точки зору, важливо лише те, що векселів у суді вона не пред’являла. Не можна ж переслідувати за те, що, можливо, було б зроблено.
Прокурор мав законне право порушити переслідування, Судова палата мала право віддати Артемовську до суду, хоча зауважу, що новий закон про дослідження спорів про підробку у векселях уже лежав у палати на столі. У нас віддають до суду без участі присяжних засідателів. Судова палата вирішує питання про віддання до суду за письмовою справою, перевіряє документи, не маючи перед собою ні обвинувачених, ні свідків. Участь палати в кримінальному процесі має нотаріальний характер; до того ж палата керується виключно формальним законом. Судова палата лише віддає до суду, а ви, присяжні засідателі, вирішуєте долю людини, – становища зовсім різні.
Я вправі очікувати від вас критичного ставлення до закону, бо лише за критичного ставлення можлива повага до закону. Поступальний розвиток загальнолюдських ідей завжди випереджає закон, і закон приречений на нескінченне вдосконалення. Головне завдання суду суспільної совісті полягає в розумному застосуванні закону. Якщо ви візьмете до уваги ті міркування, які я вам виклав, то мій захист закінчено. Але я не в змозі передбачити хід вашого судження, а тому мушу перейти до захисту по суті.
Коли кримінальне слідство закінчено і з обвинувальним актом подано до Судової палати, коли Судова палата віддає обвинуваченого до суду і обвинувальний акт вручається йому вже як підсудному, щоб до суду підготуватися, – тільки тоді допускається до участі у справі та зловредна і продажна людина, яку звуть адвокатом. Адвокату дають сім днів строку на обміркування того, чим потрібно доповнити справу, хоч би якою складною і загадковою вона була.
Очевидно, що захист виконано вже на слідстві, закріплено обвинувальним актом, а іноді й обернено проти підсудного. Залишається звернутися до підсудного і запитати, чим він бажає доповнити слідство, а також якої системи захисту він тримався. Тут починаються нескінченні нарікання на те, що прокурор не включив до списку свідків тих, хто мав би сказати добре слово на користь підсудного, що слідчий відмовив у допиті осіб, які могли б дати виправдувальні показання. Вирішено викликати всіх, – ну, а як там на суді буде, розберемося.
Яким же чином відбуто захист на слідстві і якої системи обвинувачений тримався? Там, де суворо дотримуються змагального порядку, слідчий суддя попереджає обвинуваченого, що той може не говорити, що обвинувачення має бути доведене, що коли обвинувачений дасть показання, їх запишуть до протоколу і вони вже можуть бути використані як докази. У нас судовий слідчий відбирає допит. Слідчий уже склав постанову про притягнення до слідства, хоча прямого обвинувачення й не було пред’явлено; слідчий попереджає обвинуваченого, що треба бути щирим і викласти все, що може слугувати виправданню. Якщо обвинувачений заперечує винуватість, саме заперечення вже дещо шокує слідчого.
Далі суперечність у показаннях, плутанина, забудькуватість, посилання на свідків, яке не підтвердилося, – все підкреслюється слідчим і ставиться обвинуваченому на карб. А те, що пропустить слідчий, не пропустить прокурор, те ж, що пропустить прокурор, не пропустить цивільний позивач.
Вельми скрутне становище обвинуваченого, коли прямих доказів немає або дуже мало, коли докази шукають у сфері моральній, тобто в репутації обвинуваченого і потерпілого; коли починають малювати портрети обвинуваченого і потерпілого, зіставляти їх і робити висновок, що обвинувачений – людина аморальна, а потерпілий – людина моральна. Особливо тяжке становище обвинуваченого, коли потерпілого вже немає на світі. Тоді слідчий має повне право спертися на мудре правило: про померлого або добре, або нічого.
Горе обвинуваченому, якщо він, бажаючи зняти пляму зі своєї репутації, наважився сказати щось різке про потерпілого: відгук обвинуваченого різатиме слух присяжних засідателів під час читання обвинувального акта. Якщо ж обвинувачений виявить особливу щепетильність, обстоюючи свою моральну репутацію, то йому виставлять із заднього двору свідка з фіктивними векселями, які хоч і не стосуються суті справи, але такого свідка прокурор в обвинувальній промові назве приятелем підсудного.
Тоді з’явиться свідок, який талановито представить в особах розповіді про те, як він вечеряв із підсудною і як під час вечері вони взаємно підпоювали одне одного. Тоді до справи пришпилюють узяту під час обшуку у ванній кімнаті пам’ятну книжку, на палітурці якої олівцем написано кілька прочуттєвих фраз без зазначення часу і того, кому фрази адресовані. Проте саме така книжка з’ясує в промові обвинувача стосунки підсудної з потерпілим, бо обвинувач із властивою йому проникливістю пояснить, коли і кому фрази написано.
Ось чому, панове присяжні засідателі, система захисту обвинуваченого на попередньому слідстві не може бути поставлена йому в провину, оскільки вона вимушена, а не добровільна. Тому я прошу вас судити про справу насамперед за обвинуваченням. Обвинувачення має бути доведене, підсудний же не зобов’язаний доводити виправдання, бо з відкриттям засідання тут, у залі, починається вже суто змагальний процес.
Приступаючи до аналізу обвинувачення, я маю на увазі обвинувачення в усій сукупності, тобто обвинувальний акт, судове слідство, а потім художню ліпну роботу прокурора, який, вичерпавши з покидьків справи весь бруд, виліпив із бруду бюст Артемовської, вважаючи, що того достатньо для її обвинувачення.
У серці обвинувачення глибоко залягли ганебні для Артемовської обставини. Розносячи по системі обвинувачення докази дещо венозної властивості, обвинувачення шукає заспокоєння в мудрому правилі: про померлого добре або нічого.
Уявіть собі, панове присяжні засідателі, що анатомічний ніж лікаря, який хоче дослідити причини раптової смерті, наштовхується на перешкоду в забобонному обожнюванні близьких померлого, які не допускають розтину трупа. Уявіть собі, що кримінальний суд, прирікаючи людину на позбавлення всіх прав стану, відмовляється від аналізу моральних якостей потерпілого з огляду на те, що потерпілий помер. Ви пробачите сентиментальне почуття близьких померлого; але ви ніколи не пробачите собі відмови в правосудді, бо відмовити підсудному в холоднокровному, всебічному дослідженні справи означає відмовити йому в правосудді. А тому ви мені пробачите, якщо я дещо критично поставлюся до некролога Пастухова, представленого обвинувачем і цивільним позивачем.
Перша ганебна обставина – «гра в дурня». Я, втім, не знаю, кого вона більше ганьбить: Пастухова чи Артемовську. Яким постає перед нами Пастухов з точки зору його братів та їхнього супутника Полевого? Людина не без освіти, 35 років, отже, у такому віці, коли мислячі сили в повному розквіті і шукають розв’язання завдань суспільної користі; людина, яка володіє мільйонним статком, а отже, надлишком коштів на суспільну справу, нудиться в неробстві, захоплюється, за відгуком Полевого, якоюсь шукачкою пригод сумнівного штибу і програє їй п’яту частину статку «в дурня».
Суспільна діяльність Пастухова обмежується виданням, за допомогою Полевого, книги про карткову гру та заохоченням того ж Полевого у виданні книг, що являють собою дорогу, розкішну дитячу літературу. Зміст таких книг, нахапаний із різних хрестоматій, обгорнуто в золоту палітурку і розпродається по 3 рублі за примірник для дітей шляхетних, але багатих батьків.
Якби мене запитали, якої я думки про таку людину, я сказав би, що тримаюся правила судити про людину за розвитком її соціальних інстинктів, яких, судячи з відгуків братів і Полевого, Пастухов зовсім не виявляв. Та й чи доведена сама гра в дурня?
Прокурор каже у своїй промові: «Ми вам доведемо, у нас є книги і цифри». Захист уперше бачить прокурора, який погрожує обвинуваченням, а не пред’являє його; але захист не боїться погроз і піде назустріч обвинуваченню.
Пастухов познайомився з Артемовською в лютому 1875 року в Полевого; потім, як показує Полевой, вона заманила Пастухова до себе в дім (треба ж було мати на те час), а до 15 травня того ж року Пастухов уже програв їй 68 тисяч рублів у дурня. Водночас слід взяти до уваги, що Артемовська тяжко хворіла протягом усього квітня, як я довів її пам’ятною книжкою.
Якщо допустити, що Пастухов через довірливість і свою розбещеність був здатен програти таку суму в дурня Артемовській на перших же порах знайомства, то не слід випускати з уваги, що Пастухова вже застеріг щодо Артемовської Полевой, який переказав йому про вечерю із взаємним підпоюванням. У травні Артемовська їде за кордон. Після її повернення до Петербурга близькі стосунки між нею та Пастуховим закріплюються.
У грудні 1875 року в Москві святкують іменини Пастухова. Брат Пастухова, Іван, по-дружньому ставиться до Артемовської, радить завершити сватання, попри те, що Полевой боїться забруднити рукавички в її товаристві. У січні в Петербурзі тривають ті самі стосунки, і разом з тим до квітня Пастухов програв уже 170 тисяч рублів «у дурня».
Усю таку несумісність намагаються підтвердити записною книжкою Пастухова. Не кажучи вже про те, що рахунки в книжці зводяться потерпілим і обвинуваченням цілком довільно (як я вказав, пред’являючи вам книжку під час судового слідства, у книжці маса витрат без позначення їхніх предметів, а отже, для вибору статей на програш «у дурня» відкрито широке поле для припущень), за дивною логікою на рахунок «дурня» ставлять витрати без позначення предметів і не враховують тих, які прямо віднесено до програшу в карти.
Можливо, таємничий шифр книжки має особливу властивість, і позначки «програв у карти» означають щось зовсім інше; але прокурор, мабуть, цілком володіє ключем до шифру. Там, де витрату позначено буквою «к», прокурор каже: означає «Людмилі за те ж». Прокурор чинить чесно, не зупиняючись на півдорозі, хоча й дещо фамільярно ставиться до підсудної.
Все одно брудом у підсудну вже кинуто, і хоч би яким був результат справи, можливо, хтось видасть книгу «Про гру в дурня і червову даму» з епіграфом: «Грай, та не відігравайся, а головне, май гроші в кишені, коли сідаєш грати в карти». У політичних процесах ключ до всіляких шифрів давно вже відкрито, а в даній справі прокурор відкрив ключ і до шифру інтимного, домашнього.
Другою ганебною обставиною, вельми похмуро окресленою, постають векселі Логінова і нещасний старий, батько Логінова, якого експлуатують. Я знаю, як таке робиться при банкрутствах. Приходять друзі неспроможного боржника, на них складають векселі для участі в загальних зборах конкурсу, і питання про властивість банкрутства вирішується на користь неспроможного. У конкурсі нічого немає, і отримати нічого. Я так і розумів участь Артемовської, Зибіної та Митропольської.
Виявляється, що Артемовська скупила векселі за порадою Хаймовича, який вказував на таку купівлю як на вигідну аферу. Куди поділися гроші, невідомо; коли прийшов Кейкуатов, векселі було взято назад. Зибіна пояснила, що в них у Сибіру нерідко оформлюють довіреності на ім’я дружин при відкритті чи орендуванні копальні. Офіційна участь жінки у справах справді нерідко трапляється в такому сенсі: чоловік наживає будинок не зовсім чистим способом і записує його на ім’я дружини.
Сенс усієї історії з векселями Логінова – смішна, невдала афера, довірливість до поганої поради, нерозбірливість щодо навколишнього середовища. Я не бачу тут нічого похмурого, а головне, не бачу, який стосунок має така історія до даної справи, до підробки у векселях Пастухова.
Третя ганебна обставина… Але я мушу обійти її мовчанням. З’явився з-під землі свідок і в землю вже пішов, нічого не показавши. Головуючий просив вас про нього забути (показання свідка Путіліна в засіданні 20 жовтня), і я сподіваюся, що ви про нього забудете.
Далі я переходжу до юридичного боку справи.
Прокурор каже, що підписи на векселях не схожі зі справжніми підписами Пастухова, отже, векселі підроблені. Як юрист, я мушу сказати, що таке «отже» дещо передчасне. Несхожість підписів є підставою для сумніву, приводом для підозри; але обвинуваченню належить ще довести: по-перше, що підписи на векселях не являють собою видозміненого почерку тієї особи, від імені якої вони значаться; по-друге, що коли руку до документа приклала стороння людина, то зробила вона так без відома тієї особи, від імені якої документ значиться.
Несхожість підписів безсумнівна, але вона доводить лише те, що документ непридатний. Я не знаю, принаймні, який цивільний суд наважився б присудити стягнення за таким документом. Особа, яка дає гроші в борг і забезпечує себе документом, має вже сама подбати про те, щоб документ був міцним. Кредитор може вимагати підпису перед нотаріусом; інакше, мабуть, пред’являтимуть до стягнення документи і зовсім без підпису. А тому я рішуче не розумію, для чого потрібна була така, на думку прокурора, особлива енергія в даній справі з боку прокурорського нагляду, слідчого та Судової палати.
Таким чином, вказівка прокурора на несхожість підписів ще не звільняє його від обов’язку навести найближчі докази підробки. Наскільки несхожість підписів ще не становить доказу підробки, ви бачите з того, що все слідство спрямоване головним чином на розв’язання питання: чи міг Пастухов навмисно видати такі непридатні векселі.
Перш ніж перейти до аналізу зазначеного питання, я мушу зробити застереження щодо несхожості підписів і експертизи. Прокурор запідозрив мене в намірі кинути тінь на братів Пастухова, коли я просив звірити запідозрені підписи з їхніми підписами. Кидати таку тінь було б підло і безглуздо; я переконаний, що в бездоганній чесності братів Пастухових ніхто не сумнівається. Але звірення видавалося важливим для розв’язання питання про те, який оригінал міг мати на увазі підроблювач, а також для питання про значення, яке взагалі можна надавати експертизі.
Чи міг Пастухов навмисно видати документ з непридатним підписом? Я вправі запитати і про інше: чи могла Артемовська вчинити таку безрозсудну підробку? Прокурор вважає, що вона досконало знає вексельне право, а тим часом вона робить підробку, яка викриває, що підроблювач навіть ніколи не мав перед очима оригіналу.
Докази підробки, наскільки мені відомо, мають два напрями. Підробка виявляє, по-перше, зловмисність, обдуманість способу дій; по-друге, розпізнається за способом пред’явлення документа до стягнення.
Зловмисність способу дій навряд чи може бути доведена. Мало того, що текст одного векселя, як я вже звертав вашу увагу, безграмотний: у ньому написано «от сего четырнадцатого августа»; у ньому допущено помилку в прізвищі тієї особи, якій документ видано: замість «Артемовской» написано «Артимовской». Я не допускаю, щоб особа, яка вчиняє підробку у своїх інтересах, не подбала про правильне написання свого прізвища. Нарешті, що ж то за спільнота без голови, яка вчиняє підробку, ніколи не бачивши оригіналу?
Щодо способу пред’явлення, то зазвичай буває так, що за дійсними документами боржник ховається від кредитора, а за підробленими кредитор ховається від боржника, вичікуючи нагоди, коли зручніше пред’явити документ з-за рогу. Зверніть увагу на те, як пред’явила Артемовська векселі братам Пастухова.
Я не посилатимусь на низку свідків з боку захисту, які засвідчують, що Артемовська ще за життя Пастухова говорила про свої боргові претензії до нього, – всі свідки з боку захисту запідозрені у брехні! Свідок обвинувачення Полевой показав, що й до нього доходили чутки про боргові претензії Артемовської за життя Пастухова і що він, Полевой, намагався всіляко поширити чутку про вигаданість таких претензій. Полевой переказував про те навіть самому Пастухову, який запевнив Полевого, що жодних боргових претензій не існує і що жодних боргових документів Артемовській він не видавав.
Якщо ви візьмете до уваги, що відбувалося все вже тоді, коли Пастухов, за відгуком його близьких, відсахнувся від Артемовської як від жінки з поганою репутацією, що Пастухов, судячи з відгуків Полевого, ставився до неї вкрай підозріло і боявся навіть залишати в неї сліди свого почерку, то чи не здасться вам дивною та байдужість, з якою Пастухов поставився до поширених чуток? Пастухов не вжив жодних заходів до спростування чуток, хоча міг би опублікувати в газетах, що чутки неправдиві і що документів він не видавав, і тим запобіг би небезпеці від дисконту будь-яких фальшивих векселів. З іншого боку, якщо взяти до уваги показання Полевого, то підроблені векселі були складені ще за життя Пастухова, що, тим не менш, видається неймовірним.
Юридичних доказів на підтвердження того, що Пастухов не міг видати Артемовській непридатних векселів, прокурор не пред’явив. Я глибоко вірю свідкам, які засвідчують, що Пастухов був людиною бездоганної чесності; але на їхні запевнення, що він не міг дати непридатних векселів, я мушу дивитися як на припущення. Судячи про людину за її нормальним станом, ми можемо відносно ручатися за характер її дій у тому чи іншому випадку; але така порука втрачає навіть відносне значення, коли йдеться про людину в ненормальному стані.
Обвинувачення плутається в припущеннях про дійсні причини того пригніченого стану, у якому перебував Пастухов від часу розриву стосунків з Артемовською. З промови прокурора вельми важко зрозуміти, від чого Пастухов зійшов у могилу: від ганебного програшу «в дурня», від нещасного кохання чи від хвороби, про яку свідчив доктор Чечот.
Розвиток хвороби Пастухова не вдалося дослідити з точністю. Питання про те, до якого часу слід віднести зародження пухлини в мозку, могло б бути розв’язане, на думку доктора Чечота, тільки шляхом анатомічного дослідження, якого не було зроблено. Психічне пригнічення від впливу мозкової пухлини виявлялося стрибками і залежало від порушень кровообігу, як вказав доктор Чечот.
Якщо в середині листопада 1876 року хвороба вже розвинулася, то ми не можемо з достовірністю сказати, що вона виявлялася в серпні 1876 року, коли були видані векселі. А тим часом на той самий час, за показаннями осіб, близьких до Пастухова, він перебував у стані задуми, меланхолії, роздратування, взагалі в стані морального пригнічення. З показань же Єлизавети Пастухової ми бачили, що Пастухов не міг спокійно чути імені Артемовської.
Водночас, ставлячись із найповнішою довірою до братів Пастухова, я не можу не відзначити дратівливості й перебільшення в їхніх обвинувальних показаннях, що, сподіваюся, достатньо виявилося під час перехресних допитів.
Заради обвинувачення брати готові були засвідчити, що брат їхній ніколи грошей не позичав, векселів нікому не видавав і був вкрай акуратний у рахунках, на підтвердження чого вони й посилалися на його домашню записну книжку, тим часом як за допомогою тієї ж книжки мені вельми легко було спростувати їхні показання.
Попри участь Полевого в їхніх нарадах щодо походження підробки, попри те, що Полевой стеріг Артемовську біля їхнього під’їзду, брати Пастухови не могли заявити проти неї прямого обвинувачення. Взагалі в їхніх стосунках з Артемовською проявляється дух сімейної інтриги.
Якщо я візьму до уваги вказівку прокурора на те, що Полевой захоплювався Артемовською, то як же я можу поставитися до показань такого свідка? Полевой дійшов до того, що вийшов з ролі свідка наприкінці засідання, вважаючи за потрібне представити суду кілька умовиводів щодо обвинувачення не лише Артемовської, а й Богданова. Чи можливо за такими сумнівними даними виводити обвинувачення і з позитивною достовірністю стверджувати, що Пастухов не міг під впливом помсти чи озлоблення видати Артемовській непридатні векселі?
Мені залишається відповісти на два головні, суттєві питання: чи були в Артемовської кошти, щоб дати гроші Пастухову, і якщо кошти були, то звідки вони?
Першого питання я рішуче не розумію. Одне з двох: якщо обвинувачення стверджує, що Артемовська виграла 170 тисяч «у дурня», то очевидно, що, з точки зору самого обвинувача, кошти в неї були; якщо ж коштів у неї не було, то обвинувачення відмовляється від пред’явлених ним документів. Я зі свого боку мав честь вказати вам, що ще в 1874 році в Артемовської на поточному рахунку було 20 тисяч, і всі свідки засвідчують, що до знайомства з Пастуховим в Артемовської вже була розкішна обстановка. У 1876 році в неї було в банку 55 тисяч рублів п’ятивідсотковими білетами другого випуску.
Прокурор підозрює, що білети надходили до Артемовської в оплату програшу «в дурня», оскільки внесла вона їх 16 серпня, а за записною книжкою Пастухова значиться, що він видав, без позначення кому, до 60 тисяч рублів такими білетами. Але я вже звертав вашу увагу на те, що в книжці Пастухова значаться білети без поточних купонів, а в посвідченні банку не сказано, що білети були прийняті від Артемовської без поточних купонів. Не можна ж припустити, що банк подарував їй відрізані купони, і на таких підставах доводити, що Артемовська в даному випадку заклала білети, отримані від Пастухова.
Вибачте мені заяву, з якою я, між іншим, звертаюся і до суду. Судовий слідчий поставив обвинуваченій питання про те, звідки в неї кошти. Те саме питання повторив їй і суд. Я сподіваюся, що тут, у залі суду, маю справу з процесом суто змагальним, і зауважу: якщо питання про те, чи були в підсудної кошти, щоб дати гроші Пастухову, має суттєве значення для справи, то питання про те, звідки кошти, зовсім недоречне.
До того ж, з огляду на характер соціальних відносин, у яких більшість із нас обертається, таке питання видавалося б інколи делікатним навіть людині, яка не сидить на лаві підсудних. Звідки кошти в такого-то? Спадкоємці трьохмільйонного статку звернулися до нього з проханням поділити між ними спадщину. За поділ він отримав 50 тисяч рублів. Можна сказати: розділяй і володарюй. Звідки кошти в такого-то? Він був засновником акціонерного товариства, яке хоч і луснуло на шкоду акціонерам, але засновнику залишило статок.
Звідки кошти в неї, обвинуваченої в підробці? Вона закінчила курс у Смольному інституті, здобула прекрасне світське виховання, але вельми малу суму знань і ще меншу суму тверезих думок. Після закінчення курсу вона скоро вийшла заміж. Шлюбне життя не склалося. Чому? Не знаю. Але про таке не прийнято розпитувати навіть у канцелярії судового слідчого. Розійшовшись із чоловіком, вона приїхала до Петербурга і, користуючись своїми зв’язками, виклопотала собі, як вказав вам прокурор, концесію на золоту копальню.
Повернувшись із Сибіру з невеликими коштами, вона завдяки своїм зв’язкам і зовнішнім обдаруванням легко оточила себе товариством. Судячи з показань Полевого, вона підкорила всіх своїми зовнішніми обдаруваннями, можливо, кмітливістю і спостережливістю. І ви справді бачите, що вона вміла розрізняти людей: Пастухова вона прочила в чоловіки, а Полевого – в режисери.
У Петербурзі вельми важко оточити себе товариством на власний вибір. Через легковажність вона потрапила, між іншим, і в середовище практичних людей, які вміли використати її обдарування на погане. Вона мала зв’язки. Їй вказували на те, що в присутственному місці лежить справа, яку легко було б спрямувати, якби на неї звернули увагу, що вона могла б допомогти, і їй, само собою зрозуміло, були б дуже вдячні.
Така обставина дає прокурору привід представити підсудну у вигляді русалки, яка затягує у воду і свідків обвинувачення, і свідків захисту, і високопоставлених осіб, і цілу будівлю касаційного Сенату. По воді йдуть кола, а прокурор у глибокій задумі дивується глибині суспільної виразки. На думку прокурора, русалка вривається навіть у совість суддів, а я зауважу, що совість суддів не повинна бути продажною і доступною підступам жінки.
Я сподіваюся, панове присяжні засідателі, що ви не поставите в провину підсудній усього того, що ставить їй прокурор. Вона, без сумніву, винесе гіркий урок із даної справи, і я дозволяю собі думати, що ви таким уроком і обмежитеся.
1 Ідеться про справу Юханцева, у якій В. І. Жуковський також виступав із промовою.
Гулак-Артемовську і Богданова суд засудив до позбавлення всіх прав стану і заслання до Іркутської губернії.
Головний юридичний аргумент Жуковського стосується експертизи. Несхожість підписів на векселях доводить лише те, що документ непридатний для стягнення. Проте сама по собі несхожість не відповідає на питання, хто виготовив документ і з яким наміром. Обвинувачення повинно навести прямі докази підробки, а не підміняти їх висновком почеркознавця. Як захист працює з таким висновком, читайте у статтях допомога адвоката при призначенні експертизи та тактика допиту експерта в суді. Схожий прийом застосував і Андрієвський у справі про смарагдову брошку.
Другий аргумент стосується межі між цивільним спором і кримінальним переслідуванням. Гулак-Артемовська векселів до суду не пред’являла, а закон уже тоді передбачав цивільний порядок перевірки спірного документа. Жуковський запитує присяжних, за якою нормою вони судитимуть підсудну: за кримінальною чи за цивільною. Сьогодні таке питання постає щоразу, коли кредитори пред’являють спадкоємцям боргові розписки чи векселі покійного. Захист інтересів спадкоємців у таких спорах веде адвокат зі спадкових справ в Одесі.
Жуковський також пояснює, чому позицію обвинуваченої на досудовому слідстві не можна ставити їй у провину: без прямих доказів слідство шукає їх у репутації людини, а кожна суперечність у показаннях обертається проти підсудної. Про те, як вибудувати позицію з перших днів провадження, ми пишемо у статті формування процесуальної позиції адвоката у кримінальній справі.
Прокурор будував обвинувачення на «ганебних обставинах»: грі в карти, скупці чужих векселів, сумнівному оточенні підсудної. Жуковський відповідає розбором особи самого потерпілого та упередженості його братів і свідка Полевого. Про такі прийоми читайте у статтях характеристика особи обвинуваченого, як використати дані про потерпілого в захисті обвинуваченого та тактика допиту свідка в суді.
Присяжні з захистом не погодилися. Однак промова цінна саме тим, що показує, як будувати захист у справі без прямих доказів, коли обвинувачення тримається на експертизі та на моральній оцінці особи підсудного.
Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа Юханцева, справа про загибель пароплава «Владимир», справа Рибаковської, справа Мясникових, справа про смарагдову брошку, справа братів Келеш, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.
Якщо вас обвинувачують у підробці документів чи шахрайстві, адвокат у кримінальних справах в Одесі допоможе оцінити докази, перевірити висновок експерта і вибудувати позицію захисту.
Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і Партнери» працюють із такими справами щодня. Ознайомтеся з нашими послугами або зв’яжіться з нами: +38 077 710 55 55.
