Справа Мясникових: захисна промова адвоката К. К. Арсеньєва (1872)

Повний український переклад захисної промови адвоката К. К. Арсеньєва у справі Мясникових (Петербург, 1872): як адвокат розбив зізнання конторника, почеркознавчу експертизу і версію про вигоду від підробки заповіту.

Справа Мясникових розглядалася Петербурзьким окружним судом за участю присяжних засідателів у лютому 1872 року і стала однією з найгучніших справ перших років суду присяжних. Братів Олександра та Івана Мясникових, багатих відкупників, обвинуватили в підлозі заповіту купця Козьми Бєляєва. Обвинувачення підтримували прокурор і повірені цивільних позивачів.

Захищав Олександра Мясникова Костянтин Костянтинович Арсеньєв, один із перших присяжних повірених Петербурга, згодом відомий публіцист. Присяжні визнали заповіт справжнім.

Команда адвокатів Одеси АО «Нікітінський і Партнери» продовжує серію перекладів класичних захисних промов. Раніше ми опублікували промову у справі братів Келеш та промову у справі про смарагдову брошку. Промова Арсеньєва цікава тим, що це по суті спір про справжність заповіту: такі спори і сьогодні веде кожен адвокат у спадкових справах.

Нижче наводимо обставини справи та повний український переклад промови.

Обставини справи

Справу розглядав Петербурзький окружний суд за участю присяжних засідателів з 17 по 22 лютого 1872 року. За обвинуваченням у підлозі заповіту від імені купця Козьми Васильовича Бєляєва до суду віддали братів Олександра та Івана Мясникових, а також конторника Караганова.

24 вересня 1858 року купець К. В. Бєляєв помер. Квартальний наглядач, який прибув до його квартири, оглянув цінності, папери і речі, але духовного заповіту покійного не знайшов. Деякий час питання про заповіт залишалося відкритим.

Лише 16 жовтня 1858 року вдова, Катерина Василівна Бєляєва, подала для засвідчення домашній заповіт, датований 10 травня 1858 року.

12 вересня 1859 року племінник Бєляєва Мартьянов, дізнавшись про заповіт, порушив спір про підлог. До закінчення спору він помер від холери. Справу продовжила його мати, але в 1861 році померла і вона, доручивши вести справу далі подружжю Іжболдіних і Зої Пєшехоновій.

Не чекаючи закінчення цивільного спору, Іжболдіни в 1868 році подали прокуророві заяву про порушення кримінальної справи. Слідство зібрало докази, які свідчили про можливість підлогу.

Найвагомішим із них було зізнання конторника Караганова. За його словами, у день смерті Бєляєва до нього прийшов Олександр Мясников і попросив поставити на чистому аркуші паперу підпис Бєляєва. Караганов умів підробляти цей підпис досить вправно. Він виконав прохання, не цікавлячись, навіщо це потрібно.

Коли після порушення кримінальної справи Караганову показали заповіт, він упізнав той аркуш, на якому на прохання Мясникова вивів підпис «Козьма Бєляєв». Проте з певністю стверджувати, що це був саме той аркуш, Караганов не міг. На його думку, текст заповіту написав адвокат Целебровський, але й у цьому він не був упевнений.

У такому стані справа з обвинувальним актом надійшла до суду. Арсеньєв з винятковою увагою розібрав усі основні докази і крок за кроком показав неспроможність головних тез обвинувачення.

Захисна промова К. К. Арсеньєва

Я маю насамперед звернутися до пана головуючого з проханням дозволити мені виправити одну заяву, зроблену першим повіреним цивільних позивачів. Хоча ця заява виходить за межі судових дебатів, оскільки стосується предмета, який не досліджувався в суді, проте з огляду на рівність сторін я вважаю себе вправі її спростувати.

Повірений цивільного позивача стверджував, що слідство щодо Бєляєвої припинено за давністю. Тим часом, наскільки мені відомо, слідство щодо Бєляєвої Судова палата припинила з двох причин: за давністю і за недостатністю доказів.

Головуючий: Справді, з боку повіреного цивільного позивача, наскільки я зараз пам’ятаю, було зроблено заяву про те, що слідство щодо Бєляєвої припинено за давністю. І така заява, як цілком слушно зауважив захисник, виходила за межі судових дебатів, які мають обмежуватися лише тим, що було з’ясовано в суді.

Далі, в ухвалі Судової палати від 29 листопада 1871 р., що є у справі, зазначено, що справу щодо Бєляєвої, притягнутої до неї як обвинуваченої, припинено, але з яких причин, про це вказівки немає. Отже, заява повіреного цивільного позивача про те, що слідство припинено за давністю, нічим у цій ухвалі не підтверджується.

К. К. Арсеньєв: Я мушу звернути увагу ще на одну заяву повіреного цивільного позивача. У справі, подібній до цієї, і без того заплутаній і складній, ми повинні уникати всього, що марно її ускладнює.

І я ніколи не дозволив би собі говорити про ті особисті погляди й почуття, з якими я взявся за захист О. Мясникова, якби повірений цивільного позивача не почав свою промову з того, що захистові дозволено братися за справу, коли є сумнів, а за обвинувачення (повірений же цивільного позивача весь час тримався як обвинувач) можна братися лише з повним переконанням.

Я дивлюся на це питання зовсім інакше. Але, не вдаючись до докладного його розбору, я постараюся лише передати вам, панове присяжні засідателі, моє переконання в правоті цієї справи; і якщо мені це вдасться, моє завдання буде виконано.

Я дуже вдячний панові представникові обвинувальної влади за те, що він, наскільки це було можливо, спростив справу, усунувши безліч подробиць, які зовсім не ведуть до розкриття істини. Якби дебати оберталися в тих самих межах, у яких відбувалося судове слідство, то вони, і без того виснажливі й тривалі, стали б нескінченними.

Я дотримуватимуся цілком тієї самої системи, яку прийняла обвинувальна влада, і постараюся усунути всю масу різноманітних і суперечливих відомостей, що не мають ані найменшого значення для цієї справи. Я торкатимуся їх лише настільки, наскільки мене до того змушує промова першого повіреного цивільних позивачів.

Якби я хотів дотримуватися іншої системи захисту, якби взагалі в захисника, який усвідомлює свою гідність, могло колись з’явитися бажання, за висловом одного з моїх супротивників, ловити вас на гачок, панове присяжні засідателі, то мені, звичайно, вигідніше було б говорити про те, що прямо не стосується справи. Адже в цій масі непотрібних даних є свідчення, сприятливіші для захисту, ніж для обвинувачення. Але я згоден іти тим шляхом, який вказав пан прокурор.

Показання Шевельова і «куплені» свідки

Насамперед слід зауважити, що обидва мої супротивники впадають у суперечність самі з собою. Вони кажуть, що треба забути про всіх тих свідків, чиї показання, очевидно, неправдиві й викликані корисливими спонуками. Але водночас і той, і другий надзвичайно багато говорять про одне з цих показань, або, краще сказати, про одну з осіб, які давали ці показання, а саме про Шевельова.

Ви, звичайно, помітили в цих поясненнях якусь дивну суперечність. Одне з двох: або Шевельов зовсім не заслуговує на увагу, і тоді його треба залишити осторонь; або ж його показання має істотне значення, і тоді необхідно дати собі звіт, у чому це значення полягає.

І справді, якщо я сказав на початку своєї промови, що ми повинні бути вдячні обвинуваченню за спрощення справи, то я мушу застерегтися й додати, що ще більше ми повинні бути вдячні за це Шевельову. Якби не його пояснення, які так ясно й наочно змалювали характер цілої категорії свідчень, нам дуже багато говорили б про показання Красильникова, Штеммера та інших, яких я навіть і називати не стану.

Ось чому, панове присяжні засідателі, мої супротивники так палко намагаються принизити перед вами особу Шевельова. Ось чому пан прокурор порівнює його з Ноздрьовим, а повірений цивільного позивача порушує цікаве питання про те, чи релігійний Шевельов, чи вірить він у присягу.

Я, звісно, не беру на себе захисту Шевельова: людину, здатну зробити те, що зробив Шевельов восени 1866 року, захищати неможливо. Я лише не можу не вказати на одну особливість його показання, яка потягла за собою, можна сказати, цілу низку викриттів.

Якби він показував сам, якби більше нікого не допитали, тоді ви могли б поставитися до нього з більшою чи меншою недовірою. Але після Шевельова був допитаний свідок Іжболдін.

Я не нагадуватиму суті показання цього свідка і не перелічуватиму тих суперечностей, у які він упав навіть зі своїм повіреним Сисоєвим. Але я нагадаю його збентеження, тон його пояснень, зовсім не схожий на той тон, яким він давав своє показання.

Отже, показання Шевельова цінне тим, що воно розкрило дуже важливу частину справи. Якби, наприклад, ми мали лише одне показання Ісаєва, воно могло б здатися нам надто дивним.

Людина поважного віку, яка обіймала посаду слідчого пристава, приходить до судового слідчого, потім присягає перед судом і двічі зізнається в тому, що за гроші написала лист, у якому немає жодного слова правди. Тим часом у зв’язку з показанням Шевельова показання Ісаєва набуває дуже великого значення.

Ви пам’ятаєте зміст того листа, за який Шевельов отримав винагороду в теперішньому і винагороду в майбутньому, тобто ту умову, яку він уклав з Іжболдіним. У цьому листі Шевельов писав, що Мясников просив його підписатися на заповіті.

Чи стоїть цей лист у цій справі окремо? Ні: про те саме показував Матвєєв, а за словами Іжболдіна, він, приїхавши до Петербурга, чув від Кемпе, що і його просили підписатися на заповіті. Далі, лист Ісаєва знову стосується того самого питання: у ньому йдеться про офіцера, який приїжджав просити Ісаєва підписатися на заповіті Бєляєва.

Таким чином, ми бачимо цілу низку показань, спрямованих на те, щоб показати, що Мясникови зверталися до всіх і кожного з проханням підписатися на заповіті. І тільки тоді, коли Шевельов дав своє показання і коли ви після нього вислухали Іжболдіна, спиратися на ці показання стало неможливо: вони впали, щоб ніколи більше не піднятися.

Звичайно, панове присяжні засідателі, навіть найправеднішу справу можна вести неправедними засобами. Я не можу цього не визнати, і центр ваги захисту має лежати не в цих показаннях, з якими я зараз і розпрощаюся.

Але не можна не погодитися, що коли хтось береться до справи з упевненістю, що на його боці закон, істина і справедливість, то здебільшого він до таких засобів удаватися не стане. Особливо тоді, коли перед ним відкривається повна свобода і широке поле для дослідження істини.

Якби Іжболдін удавався до неправедних засобів тоді, коли в судах діяли старі порядки, коли за певних умов важко було виграти справу, то, не виправдовуючи його, можна було б зрозуміти його поведінку. Але пригадайте, коли він почав удаватися до листів Шевельова, Ісаєва та інших подібних засобів.

Це сталося наприкінці 1866 року, коли в Петербурзі вже були введені в дію Судові статути і коли від нього залежало трохи раніше подати ту скаргу прокуророві, яка 1868 року стала вихідною точкою для початку попереднього слідства.

Коли ви маєте перед собою особу, яка йде таким шляхом, та ще й у такий час, тоді, звичайно, мусить закрастися певний сумнів у правоті самої справи, і за засобами можна скласти певне уявлення про мету. Ось чому мої супротивники з такою незвичайною старанністю розбирали перед вами показання Шевельова.

Зізнання конторника Караганова

Тепер я переходжу до трьох питань, які поставила обвинувальна влада, але розглядатиму їх у дещо зміненому порядку. Обвинувальна влада говорила спочатку про підложність заповіту, потім перейшла до участі, яку брав у цій справі Караганов, і, нарешті, поставивши питання про те, хто мав вигоду від складання заповіту, вирішила це питання проти Мясникових.

Я поставлю друге питання на місце першого і почну з показання Караганова. Бо лише воно одне має значення прямого доказу, лише воно одне може навіяти вам припущення про підложність заповіту не шляхом здогадів і більш чи менш довільних міркувань, а шляхом факту, який був перед вами засвідчений.

Потім я перейду від підложності заповіту взагалі до всіх тих міркувань, які вам подано з цього приводу, і, нарешті, до третього, найголовнішого питання: про те, хто мав інтерес у складанні заповіту. При цьому я цілком згоден з обвинувальною владою і не згоден з одним із представників цивільних позивачів у тому, що питання про майновий стан Бєляєва має істотне значення в цій справі.

Ось коротка програма, яку я вважав за потрібне викласти перед вами.

Обвинувальна влада, як ви могли помітити, надає дуже великого значення показанню Караганова, даному на попередньому слідстві і тут, у суді, перед вами. Щоб визначити значення цього показання, нам треба дослідити його з двох різних боків.

Нам треба розглянути його внутрішній зміст, а потім звернути увагу на людину, яка дає це показання: і в ту мить, коли вона постає перед вами, і протягом усього її попереднього життя, яке відіграло таку велику роль у промові пана прокурора.

У показанні Караганова, взятому незалежно від його особи, звичайно, немає нічого точного, твердого, ясного. Щоб витягти з нього щось, що має певний сенс, необхідно виконати над ним цілу низку попередніх операцій, усунути все зайве і з великими труднощами відновити факти, які стосуються справи.

Підсудний Караганов показав перед вами, що в день смерті Бєляєва, на пропозицію О. Мясникова, він у його кабінеті кілька разів написав на білих аркушиках слова «Козьма Бєляєв». Коли його потім запитали, чи знав він, для чого це робиться, Караганов давав плутані, суперечливі відповіді і то визнавав, то не визнавав зв’язку цих підписів із заповітом Бєляєва.

Йому пред’явили заповіт і запитали, чи на тому самому аркуші він поставив підпис, на якому вона стоїть у заповіті.

Я вважаю, що правильніше було б зробити те, чого не було зроблено ні в суді, ні на попередньому слідстві, а саме: запропонувати Караганову показати місце підпису на білому аркуші паперу. Караганов каже: «Так, здається, підпис був на цьому місці».

Чи можливо, щоб через 14 років людина, яка не пам’ятає, на якому аркуші вона підписалася, на простому чи на гербовому, могла пригадати й цілком правильно пояснити, на якому місці стояв один з її підписів, адже їх було зроблено кілька?

Далі, де ж докази того, що підпис Караганова, зроблений ним на білому аркуші паперу, є саме той, який ви бачили на заповіті? Ви пригадаєте, що один зі свідків, Красильников, говорив, що було багато документів із підложними підписами Бєляєва.

У вас є лише один привід припускати, що підпис на заповіті зробив Караганов. Це звіряння почерку, думка експертів, які сказали, що Караганов за властивостями свого почерку міг підписатися так, як підписано заповіт.

Але, я думаю, ви не забули тих пробних підписів, які вам пред’являли, і, мабуть, переконалися, що жоден із цих підписів не має ніякої схожості з підписом Бєляєва на заповіті. Отже, думка експертів підривається в самій своїй основі.

Щоб довести ймовірність того, що підпис на заповіті зробив Караганов, треба довести принаймні, що він здатний зробити подібний підпис. А цього зовсім не було доведено.

Нарешті, на якій підставі Мясников звертається з проханням зробити фальшивий підпис саме до Караганова? Хіба той уже мав славу людини, яка вміє підписуватися чужою рукою? Але я думаю, що таку людину ні на хвилину не залишили б у жодній конторі, бо вона здавалася б украй небезпечною.

Хіба не дивно потім, що в самий день смерті Бєляєва, коли ще не було жодних підстав припускати, що заповіту не залишилося, коли сама Бєляєва, навіть якщо допустити, що Мясникови одразу ж запитали її про існування заповіту, не могла дати їм задовільної відповіді, коли вони могли думати, що заповіт зберігається в тій чи іншій державній установі або відданий на зберігання тій чи іншій приватній особі, саме в цей час Мясников прямо береться до складання фальшивого заповіту?

І без жодної обережності, без жодних попередніх заходів пропонує Караганову сприяти йому в такому злочині, який, можливо, зовсім і не потрібен, але вже сама підготовка до якого ставить хазяїна в залежність від підлеглого?

І як же пояснити собі, що людина, яка ніколи не робила підложних підписів, ніколи не готувалася до такої справи, людина, чия особистість відкидає будь-яке невигідне для неї припущення, одразу ж погоджується на злочинну пропозицію? І за кілька хвилин робить на запропонованому їй аркуші паперу підпис, настільки схожий, що на ньому можна було зупинитися для досягнення мети?

Ось, панове присяжні засідателі, що впадає в око щодо самого показання Караганова, щодо тих небагатьох його слів, які мають пряме, безпосереднє відношення до справи. Але само собою зрозуміло, що значно важливішими за все це є міркування, які стосуються особи підсудного.

Насамперед вам належить визначити, хто дає перед вами показання. Людина, яка цілком володіє всіма розумовими здібностями, усвідомлює кожне своє слово, звітує собі не лише в теперішніх своїх діях, а й у тому, що робила 14 років тому, людина, вільна від впливу хибних уявлень? Чи ж людина, здібності якої перебувають у не цілком нормальному стані?

Коли ви поставите собі це питання, то, без сумніву, побачите, що того третього висновку, про який говорив пан прокурор під час допиту Дюкова і про який він згадав у своїй промові, тут бути не може. Питання допускає лише два розв’язання: або Караганов удає, або він перебуває в ненормальному стані.

Той третій висновок, про який згадав пан прокурор, не має самостійного значення: він цілком збігається з розв’язанням питання в сенсі удавання. Як, власне, сформульовано цей висновок?

«Не можна не припустити, що показання, які давав Караганов, пояснюються, з одного боку, забудькуватістю, з другого боку, бажанням виправдати себе, показати, що він завжди був вірним слугою своїх хазяїв». Але ж це не що інше, як удавання.

Коли людина має певну мету, під яку вона підганяє свої показання, коли задля неї на одні запитання вона не відповідає, а на інші відповідає безглуздо, тоді вона удає.

Перш ніж піти далі, я мушу застерегти вас, панове присяжні засідателі, щодо однієї обставини. Питання про удавання Караганова має бути вирішене лише на підставі всього того, що ви чули й бачили в суді.

Навіть експертиза в цьому відношенні не може мати для вас остаточного значення, обов’язкової сили, бо ця експертиза неповна, дана однією особою, яка попередньо за Карагановим не спостерігала. А якщо так, то ще менше значення може мати думка однієї особи, хоч би якою авторитетною вона була.

Тому я мушу нагадати вам: хоча Караганову під час судового засідання й було сказано: «Ви дуже добре розумієте зміст запитань, які вам ставлять, і відповідей, які ви на них даєте», проте особиста думка, висловлена в цих словах, повинна залишатися для вас лише особистою думкою, яка не вирішує питання і для вас зовсім не обов’язкова.

Далі, коли ви перейдете до питання про удавання, ви запитаєте себе: який інтерес має Караганов удавати? Хто заважав Караганову, якщо він справді винний, сказати перед вами в суді, що він ніколи не підписувався за Бєляєва? Адже проти Караганова з цього приводу немає жодних доказів, жодних викривальних фактів.

Щоправда, ходили якісь чутки, що Караганов у цьому зізнавався, що він з кимось радився. Але ці чутки містилися в показаннях свідків, яких уже відкинула обвинувальна влада і навіть повірені цивільних позивачів і до яких повертатися нема чого.

Отже, залишається лише зізнання Караганова. Якби не це зізнання, не було б і підстав для його обвинувачення.

Коли людина поставлена в таке становище, то чи не набагато простіше, замість того щоб грати важку роль людини, яка перебуває в ненормальному стані, замість того щоб протягом п’ятиденного засідання носити маску, сказати: «Ні, я не винний»? Отже, у Караганова немає підстав удавати, а якщо підстав немає, то ми вже близько підійшли до висновку, що душевний стан Караганова не цілком нормальний.

Пан експерт Дюков відповів на моє запитання, що готовий визнати стан Караганова ненормальним, якщо тільки припустити, що той не удає. Але Дюков поспішив застерегти, що з цього аж ніяк не випливає, ніби Караганов божевільний.

Адже для визнання божевілля необхідно підшукати таку форму хвороби, якій відповідав би стан підсудного. Необхідно, щоб уся група нападів, які характеризують стан Караганова, безсумнівно збігалася з групою нападів і ознак, які характеризують певну форму божевілля.

Можливо, це необхідно для експерта, який дає свій висновок з погляду науки. Але якщо фахівці визнали, хоч і умовно, ненормальний стан Караганова, то нам немає потреби підшукувати форму хвороби, яка б цілком відповідала його стану.

Нам цілком достатньо сказати: ця людина не така, як кожен із нас, ця людина не володіє такою мірою пам’яттю, здатністю міркувати, розумом, як кожен із нас. Тому ми не маємо права вірити їй так, як вірили б іншому за тих самих обставин.

Я не нагадуватиму вам самої форми показання Караганова. Ви, звичайно, давно переконалися, що саме в цій формі полягає головна підстава для припущення, що Караганов не удає.

Караганов зовсім не постійно говорить недоладні речі. Коли мова йде не про нього, коли розглядаються такі докази, які до нього жодного стосунку не мають, він мовчить, не нав’язується вашій увазі, не намагається раз у раз доводити, що перебуває в ненормальному стані.

Але щоразу, коли справа стосується його особисто, коли до нього звертаються із запитанням, одразу ж проривається потік безладних слів, завжди спрямованих в один і той самий бік, забарвлених одним і тим самим колоритом, і йде своєю давно протореною колією.

Нам кажуть, що він не завжди так поводиться: у присутності сторонніх осіб він говорить безладно, вимовляє уривчасті слова, повертається до одних і тих самих предметів. Але коли він залишається наодинці з людиною, яка зуміла здобути його довіру, він стає зовсім іншим: він веселий, грає на скрипці тощо.

Я надав би цьому значення, якби Караганова піддали належному обстеженню, якби за ним спостерігав лікар-фахівець, який має право називатися психіатром, якби його помістили (про це й ішлося, але, на жаль, цього не було зроблено) на випробування до якогось закладу для душевнохворих.

Скажу з цього приводу, що взагалі обов’язки захисту починаються, або, краще сказати, його права виникають надто пізно. Захист залучають до участі у справі за кілька тижнів до судового засідання, тоді, коли вже неможливо наполягати на випробуванні.

Усе, що ми могли б зробити, це викликати ще кількох експертів. Але пригадайте, що ми ніколи не чули й не бачили, як поводиться Караганов; тому його поведінка в суді була для нас новиною, і ми навряд чи могли щось зробити раніше.

Хай там як, показання доктора Баталіна не матиме у ваших очах вирішального значення. І ви не визнаєте, що Караганов удає, лише тому, що в присутності доктора Баталіна він поводився так, а в присутності докторів Шульца і Дюкова інакше.

Якби Караганов удавав обдумано, то він добре зрозумів би, що особа, яку посилають для постійного спостереження за ним, це саме та особа, яку найважливіше ввести в оману. Він добре зрозумів би, що поводитися так у присутності цієї особи й інакше в присутності інших означає найвірніше розкрити обман і дати проти себе всю зброю, усі засоби для розкриття істини.

Отже, якщо допустити, що в присутності доктора Баталіна Караганов був веселий і спокійний, то і з цього погляду його удавання не доведено, і його слід відкинути.

Вам кажуть далі: «Припустімо, Караганов перебуває в ненормальному стані; але хто ж у цьому винен? Відколи з’явився цей ненормальний стан?» Вам кажуть, що до 1868 року, тобто до того часу, коли почалося перше попереднє слідство в цій справі, Караганов нічим не відрізнявся від усіх інших. Що лише після цього фатального моменту в його житті він починає змінюватися, стає дивним, буйним, п’є гірку чашу і таким чином падає все нижче й нижче аж до самого арешту.

Коли, панове присяжні засідателі, ідеться про таке важливе, суттєве питання, тоді слід було б ставитися дещо обережніше до фактів самої справи. Де докази того, що перелом у Караганові стався лише після 1868 року? Я вважаю, що ніхто не може вказати на це інших підстав, крім показання Олексія Бєляєва, який зауважив, що коли Караганов був на Підгорному заводі в 1867 році, то перебував у нормальному стані, а в 1869 році повернувся туди вже в стані ненормальному.

Але ви, мабуть, не забули, що є два листи, які з повною ясністю доводять, що цей перелом, якщо тільки це був перелом, якщо хвороба не готувалася поступово, стався набагато раніше. Є лист від Добриніна зі Ставрополя, що належить до березня 1868 року, в якому Добринін пише, що здоров’я Караганова погане, що в нього бувають напади сильної меланхолії, і при цьому додає дуже характерну фразу: у нього в голові не все гаразд.

Потім у червні того ж року, за місяць до початку в Санкт-Петербурзі першого попереднього слідства, Кошельков пише О. Мясникову, що коли стягнення не справить належного враження на Караганова, то, отже, у нього голова не зовсім здорова. Отже, і в Кошелькова виникає припущення, що Караганов у ненормальному стані. Таким чином, не можна стверджувати, що перелом стався лише під час першого попереднього слідства.

Далі вам кажуть (і це важливіше), що Караганова спаювали. Проти Мясникових висувається, таким чином, обвинувачення, яке я вважаю рівносильним і навіть тяжчим, ніж обвинувачення в підлозі. Їх обвинувачують у тому, що вони систематично спаювали Караганова, людину, яка віддала їм усе життя, постраждала за них, спаювали його систематично для того, щоб довести до стану безпам’ятства, змусити забути все те, що для них небезпечно.

Таке обвинувачення, звісно, може бути представлене перед вами не інакше, як на підставі якихось незаперечних доказів. Де ж тим часом хоча б один такий доказ? Можливо, обвинувальна влада пошлеться на показання свідків про те, що Караганову видавали вино понад платню? Але хіба вона забула показання Жукова, що цей звичай існував на всіх заводах, що всім службовцям видавали певну порцію вина?

Нарешті, навіть якби Караганов і користувався вином у більших розмірах, ніж інші, то де ж докази, що це робилося з розпорядження згори? Якщо Караганов міг брати іноді зайву порцію спирту під приводом проби, то це пояснюється взагалі тією запобігливістю, з якою ставилися до Караганова з відомих причин, внаслідок його одруження, інші службовці Мясникових.

Отже, це обвинувачення нічим не доведене. А якщо воно нічим не доведене, то я не можу не пошкодувати, що воно постало перед вами, особливо в тій формі, в якій його було висловлено.

Далі необхідно простежити життя Караганова з того часу, коли він нібито вчинив злочин, і до того, коли його було заарештовано. Але тут ми зустрічаємося з викладом фактів далеко не точним, який не відповідає справжньому стану справи.

Вам кажуть, що Караганов незабаром після підписання заповіту виявляється людиною заможною, пропонує Гоніну вступити в пай, пропонує йому певну суму в позику і, нарешті, одружується з жінкою, поставленою набагато вище за нього, з оперною співачкою, колишньою знайомою О. Мясникова. На чому ж ґрунтується припущення про те, що Караганов розбагатів ще до свого одруження? Воно ґрунтується лише на показанні Гоніна.

Але я вважав, що показання Гоніна відкинуте обвинувальною владою, зараховане до маси показань, які нічого не варті й підлягають усуненню. Я вважав і вважаю, що після того як нам стало відомо про стосунки Гоніна з Іжболдіним, про ті векселі, які були видані за півтора місяця до початку першого попереднього слідства, краще було б не посилатися на цього свідка. Отже, залишаючись послідовним, я маю право усунути Гоніна.

Далі вам вказують на те, що дрібний прикажчик одружується з жінкою розвиненою і високопоставленою. Але хіба це можна сказати про Караганову? Вам не пред’являли її листів, але я вважаю, що ніхто не стане заперечувати, що це листи безграмотні. Коли їй треба було написати складніший лист, вона вдавалася, як відомо, до допомоги сторонніх осіб і просила свідка Іванова написати за неї лист до О. Мясникова.

Нарешті, панове присяжні засідателі, невже вам не відомо, що коли укладається шлюб такого роду, то здебільшого обирають особу, яка стоїть дещо нижче за суспільним становищем, ніж та жінка, яку хочуть видати за неї заміж? Дуже неважко зрозуміти, що в подібних випадках не кожен погодиться взяти на себе певну роль і що тому доводиться звертатися до особи, яка за своїм суспільним становищем готова купити крок уперед хоча б такою ціною.

У більшості подібних випадків буває набагато більша нерівність між нареченим і нареченою, ніж та, яка була в цьому випадку, або, краще сказати, в цьому випадку я цієї різниці майже не бачу. Я думаю, що Караганов легко міг одружитися з любові, з прихильності, на що є навіть натяки у справі.

У будь-якому разі пані Обольянінова не стояла настільки вище за Караганова, щоб він міг переступити прірву, яка лежала між ними, не інакше як за допомогою людини, зацікавленої в його мовчанні, якою вам представляють О. Мясникова.

Далі, панове присяжні засідателі, як поводиться Караганов щодо Мясникова? Чи так, кажучи словами прокурора, як злочинний прикажчик щодо злочинного хазяїна? Нам кажуть, що коли Мясников дозволив спершу Караганову виїхати з Петербурга і жити, де і як він хоче, то це пояснюється лише тим, що Караганов тоді був молодий, сповнений життя, надій.

Що, отже, його інтерес збігався з інтересом Мясникових, що він мусив мовчати як заради них, так і заради себе. Але що потім, коли він збіднів, коли втратив майже весь свій статок і був змушений звернутися до Мясникова з проханням про допомогу, тоді він став небезпечним. Тоді найменшого приводу було досить для того, щоб він розповів правду, і саме тоді слід було встановити над ним найпильніший нагляд.

Станьмо на хвилину на цю точку зору і подивімося, як повинен поводитися хазяїн, який поставив себе в такі стосунки зі службовцем, у які поставив себе Мясников щодо Караганова. Я розумію, що шанобливість, з якою прикажчик звик ставитися до свого хазяїна, може задавати тон його листу навіть і в цьому випадку.

Але я переконаний, що в листуванні, яке тривало кілька років, і притому не з одним лише хазяїном, а й з такими особами, з якими Караганову не було чого соромитися, як, наприклад, з батьком, що в цьому листуванні неодмінно прокралася б, прозвучала б якась нота. Нота, яка вказувала б, що добровільна покора триває лише до пори до часу, яка нагадувала б, що слуга має владу над своїм паном і може змусити його підкоритися своїм вимогам.

Де ж у всій цій масі листів, написаних Карагановим Мясникову і батькові, та батьком Караганова синові, де ж у них хоча б один натяк на існування подібних стосунків між Карагановим і Мясниковими?

Обвинувальна влада, усвідомлюючи відсутність подібних натяків, вказує вам на те, що Караганов просив Мясникова викупити його речі. Яка, справді, величезна послуга! Так, звісно, якби Мясников сам пішов до ломбарду, чекав черги, щоб викупити речі Караганова, тоді можна було б дивуватися, як це людина багата, з певним становищем у суспільстві, може робити своєму прикажчикові подібні послуги.

Але ж прохання Караганова мало лише той сенс, щоб Мясников дав одному зі своїх конторників кілька десятків або сотень рублів у рахунок платні Караганова для викупу його речей. У листах Караганова ми маємо прямі вказівки на те, що ці речі викуповувалися саме в рахунок його платні.

Далі, у Караганова є заповітне бажання бути переведеним до Козьмодем’янська, бажання, яке він висловлює вперто, постійно. Як же в таких випадках діє той, хто боїться свого підлеглого? Чи знайдеться в хазяїні злочинному, як назвав прокурор Мясникова, достатньо рішучості, щоб постійно, систематично відмовляти злочинному прикажчикові в його невідступному проханні й довести його, нарешті, до того, що в червні 1870 року Караганов пише батькові про свій намір залишити службу в Мясникових?

Вам хотіли дати зрозуміти, що Мясникови боялися повернення Караганова до Козьмодем’янська, боялися тієї обстановки, в якій він там опиниться, того впливу, який матиме на нього батько. Але я думаю, що набагато небезпечніше озлоблювати, дратувати людину, відмовляти їй у тому, чого вона хоче. Небезпечніше доводити її до крайності, під гнітом якої вона може відкрито повстати проти свого хазяїна.

Крім того, у батька Караганова є інше бажання, дуже скромне, виконання якого можливе майже без жодних збитків для Мясникових. Батько Караганова протягом усього 1870 року пише синові: «Поклопочи, щоб О. К. Мясников зробив нам благодіяння. Чи не буде їхньої ласки дати тобі доручення на укладення купчої» (на ділянку, яку колись було запродано Караганову)?

Зауважте, вислови цих листів, без сумніву, щирі, бо вони звернені до сина, а не до Мясникових. Отже, Мясниковим досить було лише видати купчу або інший акт на володіння маленьким клаптиком землі, який, звісно, не мав для них великої цінності. Тим часом ми знаємо, що це прохання залишається без виконання і без відповіді протягом усього 1870 року. Чи так учинив би злочинний хазяїн?

Подивімося далі на все листування Караганова з Мясниковим. Чи можна припустити, щоб протягом 4-5 років, коли Мясникови не виконували багатьох прохань Караганова, десь у його листах не прослизнула нота погано прихованого роздратування чи погрози?

Прокурор послався на лист І. Мясникова до Бєляєва, написаний під впливом не зовсім приємних почуттів і водночас дуже ввічливий. Так, це цілком справедливо: він ввічливий за формою, але водночас у ньому ясно звучить певне роздратування і міститься наполеглива вимога виконати те, на що, на думку Мясникова, він має право.

Чому ж цієї ноти, яка дуже різко позначається в наведеному листі, зовсім немає в жодному з листів Караганова? Я представив сімнадцять листів до Мясникова. У справі є їх ще кілька. Нарешті, є листи Караганова до батька, але в жодному з цих листів він не обурюється, не протестує, а скрізь і завжди ставиться до хазяїна з повною покорою і шанобливістю, без жодного відтінку злоби чи гніву.

Нам кажуть, що Караганов мав безпосередні стосунки з Мясниковим. Так, але в чому вони полягали? У ділових стосунках, у паперах, які сам прокурор визнає написаними дуже слушно, ґрунтовно.

Прокурор каже, що дивним було становище Караганова на заводі: людина нічого не робить, не приносить жодної користі й отримує досить значну платню. Не може бути, щоб його тримали з милості, бо кого тримають з милості, той не стане безчинствувати, наводити страх на околицю, не стане стріляти під вікнами управителя, бити шибки тощо.

Але, по-перше, чи були відомі Мясникову всі дії Караганова? Хто доносив на нього? Ніхто. Кошельков не хотів втручатися, Жуков боявся говорити про це і лише одного разу наважився сказати Мясникову на його запитання, що Караганов нездатний обійняти посаду на Кавказі. Вчинки Караганова залишалися прихованими від Мясникова; чому, це ми вже знаємо.

Що ж Мясникову було відомо про Караганова? Він знав Караганова з листів, які той писав йому, а в цих листах Караганов постає старанним службовцем, досить проникливим ревізором і людиною, неоціненною для збирання ділових відомостей про ціни тощо.

Навіть тоді, коли Караганов, за словами свідків, напивається до втрати свідомості, він займається справами, справно виконує свої обов’язки, і це доходить до відома Мясникова, тоді як пияцтво Караганова залишається йому невідомим. Що ж міг думати Мясников? Звісно, що Караганов служить як слід і цілком вартий тієї тисячі рублів, яка йому виплачувалася.

Ця платня не була особливо великою, і якщо, наприклад, Олексій Бєляєв отримував менше, то він і обіймав посаду порівняно нижчу. Якщо Караганов отримував квартирні та роз’їзні гроші, то лише під час ділових поїздок. Зазвичай же він отримує від самого вступу на службу в 1866 році одну й ту саму платню.

Він вимагає надбавки; але, як ми знаємо з показань Жукова, його вимогу не задовольняли, і до самого кінця він отримував лише 1000 рублів. Отже, з якого боку ми не підійшли б до становища Караганова, ми скрізь бачимо становище, яке цілком відповідає тому, в якому зазвичай перебувають службовці багатої людини.

Нарешті, чи можна вірити повною мірою відгукам про буйство і дивацтва Караганова? Безсумнівно те, що він пив; безсумнівно, що в нього була біла гарячка, напади якої часто повторювалися і під впливом якої він чинив досить безчинні вчинки. Але те, що він ходив до театру і платив за квиток палицею, це факт, який підлягає великому сумніву.

Про це пише один із ростовських агентів Мясникова в той час, коли Караганова було надіслано до Ростова на ревізію і коли могли бажати якнайшвидше його позбутися. Таким чином, увесь лист, можливо, мав на меті лише відкликання Караганова з Ростова.

Отже, наближаючись до 1870 року, ми застаємо Караганова на заводі в цілком нормальному становищі. І якщо за ним стежили, як каже прокурор, то стежили лише в той дуже короткий проміжок часу, коли Мясников мусив знати про місцеперебування Караганова для того, щоб у разі потреби негайно представити його слідству.

Якби Мясников у цей час втратив Караганова з поля зору і якби слідчий звернувся до нього із запитанням про Караганова, то відсутність відомостей про це в конторі Мясникова послужила б підставою для підозри, що Мясникови Караганова переховують.

Ось цілком природне пояснення того, що в той період, коли провадилося перше слідство, про Караганова надсилали відомості до центральної контори, а іноді звідти їх передавали О. Мясникову. Але щойно попереднє слідство закінчилося, Карагановим перестали займатися.

Кажуть, що його не відпускали із заводу. Це несправедливо; це спростовується фактами. Якщо ви пригадаєте показання Жукова і листи Караганова, написані наприкінці 1869 року з Воронежа, то ви переконаєтеся, що Караганов роз’їжджає у справах заводу і у власних справах, живе то в Тамбові, то у Воронежі.

Якщо могли побоюватися, що він проговориться батькові, то чому ж не боялися, що він проговориться в Тамбові, де жили його родичі? Нарешті, хіба не можна було очікувати, що одного прекрасного дня Караганов, поїхавши із заводу без жодного розпорядження, знудиться від постійного невиконання його прохання і з’явиться до Козьмодем’янська, до того ж озлоблений проти тих, хто так довго заважав здійсненню його заповітної мрії?

Перш ніж розпрощатися з Карагановим, я мушу зупинитися на одному епізоді, оцінка якого має бути зовсім не такою, яку дав представник прокурорського нагляду. Ми справді бачимо спаювання Караганова, але не те, про яке було сказано в обвинувальній промові.

Ми знаємо, що протягом останніх двох місяців перебування Караганова на заводі в цій місцевості з’являється спершу одна особа, потім друга, нікому не відомі, які прибули туди бозна для чого. Кажуть, що вони приїхали торгувати завод, але вони зникають, щойно Караганова було заарештовано.

Один із них, відомий під іменем Віктора Івановича Кононова, проводить увесь час лише з Карагановим, як показує Жуков; вони разом ходять по шинках, трактирах і разом пиячать. Це триває систематично півтора місяця, і наслідком цього з’являються два свідки, показання яких дають привід до початку слідства, показання про те, що Караганов проговорився, зізнався.

Подивімося на ці показання. Дивно, по-перше, яким чином Кулаковський і Кисельов, які, як вони пояснили, нікому не розповідали про почуте, яким чином вони стають свідками. Мимоволі виникає припущення, що вони не випадково були присутні при розмові Караганова з Кононовим, що комусь треба було бути свідком цієї розмови.

По-друге, чи відповідають їхні показання особистості Караганова? Його особистість з’ясувалася так, як рідко з’ясовується особистість підсудного; рідко ми маємо таку масу незаперечних найрізноманітніших відомостей, яка є в нас про Караганова.

Караганов людина делікатна, яка не дозволяє собі різких висловів; усі його листи дихають спокоєм, чутливістю; у них не трапляється нічого цинічного, нічого грубого. І ось ця людина, говорячи про Бєляєва, якого він ставив дуже високо, якого вважав головним вершителем усіх справ Мясникових, каже, що «обробив лисого, беззубого старого, колишнього лакея Мясникових і не залишив йому ані копійки на візника, щоб доїхати на той світ».

Вислови, можливо, вживані в певному середовищі, але зовсім не відповідні натурі Караганова і його манері висловлюватися усно і на письмі.

Обвинувачення каже, що, можливо, особи, які прожили півтора місяця на заводі, були агентами розшукової поліції, і якщо це були вони, то їхні дії роблять їм честь, оскільки вони сприяли розкриттю злочину. Я цілком розходжуся з прокурором у поглядах на честь розшукової поліції.

Я цілком визнаю необхідність розшукової поліції, але вважаю, що її агенти повинні діяти чесними засобами. Якщо вони дізнаються, наприклад, що така-то людина сказала такі-то слова, які містять вказівку на злочин, вони мають повне право влаштувати так, щоб вона повторила ці слова в їхній присутності.

Але систематично викликати людину на ці слова, систематично спаювати її, я вважаю, вони права не мають. Я зовсім не знаю, чи діяли в цьому випадку агенти розшукової поліції. Можливо, це були особи, які діяли з приватного інтересу.

Прокурор сам зауважив, що в цій справі багато приватних осіб брали на себе розслідування різних обставин або з запопадливості, або з особистих міркувань. Нам хотілося з’ясувати це питання, дуже цікаве для справи. Ми просили про виклик чотирьох агентів розшукової поліції, про двох з яких ходила чутка, що це саме ті особи, які працювали у Воронезькій губернії.

Нам у цьому було відмовлено і запропоновано запросити їх самим у засідання суду; але цього зроблено не було, бо таке запрошення не могло мати жодних наслідків. Отже, я радше схиляюся до думки, що це були приватні особи, бо не допускаю, щоб агенти розшукової поліції могли поводитися так, як поводився Кононов у Задонському повіті.

Тим часом діяльність Кононова могла мати дуже серйозні наслідки. Якщо звернутися до людини, моральні сили якої підірвані тривалим пияцтвом або якимось іншим нещастям, можливо, нещасливим подружнім життям, якщо з певним умінням діяти на її болючу струну, якщо постійно говорити з нею про її старанність на службі, про ті мільйони, які вона принесла своїм хазяям, то її можна довести до того, що вона, щоб похизуватися, візьме на себе небувалий злочин, вчинений на користь хазяїв, і, взявши його на себе одного разу, сама почне вірити в його існування.

Думка, одного разу потрапивши в голову людини, розладнаної фізично і розумово, продовжує працювати і може зміцніти так, що, нарешті, вкладена ззовні, вона може привести людину до повного переконання, що вона зробила певну справу, і буде твердити кожному, що це правда. Ось, як мені здається, ключ до пояснення поведінки Караганова в Задонському повіті.

Караганов давно вже знав, що його підозрюють або обвинувачують у складанні заповіту Бєляєва. Йому говорили про це в 1865 році, коли він служив у Красильникова; говорили Іжболдін, Матвєєв і, найімовірніше, сам Красильников, вимагаючи від нього зізнання. Йому говорили, що неможливо, щоб він не брав жодної участі в цій справі. Він постійно заперечував це або мовчав.

Потім минає кілька років; його здібності слабшають; він уже не має тієї сили опору, яку мав раніше. Стара думка, закинута знову в його голову тією особою, з якою він проводив час наприкінці 1870 року, розвивається, зміцнюється і доходить до ступеня безсумнівного переконання.

Ось чому я дозволяю собі стверджувати, що показання Караганова не має жодного суттєвого значення і недостатнє для того, щоб послужити підставою навіть для припущення про фальшивість заповіту. Покінчивши, таким чином, з показанням Караганова, я вважаю себе вправі перейти до іншого суттєвого питання, про підложність заповіту, і розглянути ті другорядні, дрібні міркування, за допомогою яких обвинувальна влада намагається довести, що заповіт не міг бути підписаний Бєляєвим.

Перш ніж перейти до другої частини моєї промови, я мушу дещо доповнити першу частину. Я забув нагадати вам, панове присяжні, про два листи, які мають суттєве значення в цій справі: про лист Караганова до батька в 1866 році, в якому він каже, що винен у якихось невідомих йому самому провинах, і потім про лист батька Караганова до сина в січні 1869 року, де той пише, щоб син повідомив йому відомості про справу щодо спадщини Бєляєва, в якій його так безвинно вважають учасником.

Якщо зіставити ці листи з так званим заповітом Караганова, на який посилався прокурор, то цей заповіт втрачає той сенс, який йому надається. Наприкінці його сказано, що Караганов звинувачує себе в деяких необачних провинах молодості, які почасти відомі його батькові. До числа цих провин не може належати підписання заповіту від імені Бєляєва, оскільки в цьому, за словами батька Караганова, його безвинно підозрюють.

Форма і зміст заповіту

Далі, панове присяжні засідателі, мені слід звернутися до питання про заповіт. Мої супротивники, розбираючи заповіт з усіх боків, намагаються довести його недійсність як за зовнішньою формою, так і за змістом.

Передусім кажуть: чи ймовірно, щоб людина така акуратна, така ділова, як Бєляєв, що власноруч писала найдрібніші донесення, що підписувала конверти, щоб ця людина могла, по-перше, не написати сама свого духовного заповіту і, по-друге, підписатися просто «Козьма Бєляєв»? Чи ймовірно, щоб людина, яка пише ясно, з гідністю, могла написати заповіт так невдало, так темно, так неповно в усьому, що стосується суті, і так багатослівно в усьому, що стосується форми?

Мені здається, що тут із першого ж кроку ми ступаємо на ґрунт надзвичайно грузький. Коли ми робимо здогади про дії певної особи, виходячи із загального її характеру, ми завжди ризикуємо впасти в оману.

Немає людини, яка діяла б завжди під впливом одних і тих самих правил; немає людини акуратної, яка не допускала б іноді зволікання, і т. д. Є справедливе російське прислів’я, яке каже, що «на всякого мудреця досить простоти». Немає людини, за яку ми могли б поручитися, що за певних умов вона діятиме саме так, а не інакше.

Отже, якщо ми кажемо, що заповіт недійсний, бо його не написав власноруч Бєляєв, бо написано його неясно й неточно, то ми стверджуємо таку обставину, яку неможливо довести і якої дуже легко може не бути насправді. Літературно освічена людина, що звикла володіти пером, за певних умов може написати незв’язного листа або вдатися до сторонньої допомоги, до чужого пера.

Ми знаємо, що Бєляєв не завжди писав сам; ми знаємо, що не лише донесення до Опіки, а й листи, наприклад лист до Алоїзія Матвійовича, були писані не його рукою. Отже, загального правила, на підставі якого можна було б сказати, що він завжди писав сам, встановити не можна.

Але навіть якби це було так, то чи можна стверджувати, що хвора людина, чиї страждання виливаються в болісних пароксизмах, не могла хоч раз порушити своє звичне правило і вдатися до чужої допомоги, щоб написати хай навіть і важливий документ?

Якщо обвинувальна влада вдається до всякого роду здогадів, то, мені здається, і мені дозволено буде вдатися до одного дуже простого припущення. Бєляєв відчув сильніший напад своєї хвороби, відчув, що не в змозі писати, і водночас боявся останньої хвилини.

Він покликав Целебровського, а можливо, навіть і не кликав: можливо, Целебровський був у нього. Адже безсумнівно, що Целебровський був постійним адвокатом Мясникових, справами яких завідував Бєляєв, і, крім того, вів різні справи самого Бєляєва, як видно з чорнових прохань у щоденнику. Тож він міг опинитися під рукою саме тієї хвилини, коли Бєляєву стало погано.

Кажуть: чому він звернувся не до конторника, а до Целебровського? Але головний конторник Шмельов не міг бути переписувачем заповіту, бо в ньому було призначено виплату на користь Шмельова; до того ж Целебровський був юристом і міг знати, як складається заповіт.

Нам скажуть, що Бєляєв сам був діловою людиною. Так, це так, але він, звісно, не був юристом. Пригадайте, наприклад, що 1845 року він надсилав І. Ф. Мясникову проєкт розписки, яка визначала порядок подання Бєляєвим звітів не лише за життя, а й після смерті І. Ф. Мясникова.

Я вважаю, що не тільки юрист, а й будь-яка людина, що має хоч якесь уявлення про наші закони, зрозуміла б, що така розписка не є обов’язковою, що ніхто не може обмежувати своїх спадкоємців у праві вимагати звітів від колишнього управителя спадковим майном.

Що Бєляєв не був юристом, ми маємо тому ще й інший доказ, який уже прямо стосується питання про заповіт. Ми маємо клаптик паперу, написаний олівцем, що зберігся в паперах О. Мясникова (хоча нині він і відіграє роль доказу проти нього); на цьому клаптику рукою Бєляєва написано, що сія моя остання воля і т. д.

Зрозуміло, що це людина досвідчена продиктувала Бєляєву, як слід підписатися на заповіті. Хай там як, Бєляєв звертався з проханням до Целебровського, той пише заповіт. І якщо припустити, що Бєляєв був хворий, йому було не до того, щоб розглядати, чи правильно й чи вишукано пише Целебровський; він просить лише написати так, щоб усе майно перейшло до дружини.

Целебровський, з деякими звичками, властивими старим адвокатам, пише текст заповіту справді не зовсім вдало і не зовсім просто.

Далі вказують на те, що Бєляєв неодмінно підписався б під заповітом своїм повним званням. Але, не кажучи вже про те, що йому могла завадити хвороба, сам прокурор цілком слушно зауважує: коли в тексті офіційного документа є повне позначення звання особи, тоді повторення того самого в підписі є зайвим. Тим часом у заповіті саме сказано «фрідріхсгамський першостатейний купець» і т. д.

Крім того, Бєляєв міг розраховувати, що таке саме докладне позначення його звання буде зроблено у свідківських підписах; так воно й сталося. Ось чому він міг підписати заповіт словами «Козьма Бєляєв». Але ще простіше пояснення цієї обставини полягає в тому, що він був хворий, що йому важко було написати більше двох слів.

Вимоги, з якими мої супротивники підходять до внутрішнього змісту заповіту, видаються мені ще менш обґрунтованими. Кажуть, наприклад, що Бєляєв як людина побожна не міг не залишити чогось на поминання душі, на церкви й монастирі; що він не міг забути рідних, яких так ніжно любив; не міг виділити Рем’янніковій таку малу частку свого майна; не міг зовсім позбавити спадщини другу сестру, Мартьянову, чиє злиденне становище так красномовно змальовано в обвинувальній промові.

Але знову-таки ми вступаємо тут у царину таких припущень, які ні до чого певного привести не можуть. Хто може сказати про найближчого свого приятеля, як він тієї чи іншої хвилини розпорядиться своїм майном? Хто може засумніватися в заповіті лише тому, що в ньому нічого не залишено людині, якій, на чиюсь думку, слід було б щось залишити?

У кожного з нас свій погляд, свої переконання, які постійно змінюються: сьогодні я можу бути прихильний до одного родича і йому заповідати своє майно, а завтра моя прихильність зміниться, і я нічого йому не залишу. Тому дивуватися, що в заповіті Бєляєва мало залишено одній сестрі і нічого не залишено другій, зовсім неможливо.

Зрештою, де підстави вважати, що Бєляєв мав залишити щось Мартьяновій? Де вказівки на те, що між Мартьяновою і Бєляєвим на момент смерті останнього існували братні стосунки?

Якби такі стосунки існували, то невже Мартьянова або її спадкоємці не змогли б відшукати в її паперах хоча б одного листа Бєляєва, коли вони відшукали і подали листи Мартьянової до Бєляєвої і Рем’яннікової, які не дійшли за адресою і важливі хіба що для захисту? Хіба не очевидно, що Бєляєв зовсім не писав Мартьяновій?

У вихідному журналі Бєляєва ми не бачимо жодної вказівки на видачу допомоги Мартьяновій. Зрештою, з показань Рем’яннікової ми знаємо, що Бєляєв за життя був у дуже поганих стосунках із сестрою та її сином.

Що ж стосується бідності Мартьянової, то я попрошу вас лише пригадати, що цю бідність вона описує в листі 1861 року, а в якому становищі перебувала Мартьянова 1858 року, незадовго до смерті Бєляєва, ми не знаємо. І не тільки ми цього не знаємо, а, мабуть, не знав цього і сам Бєляєв. Отже, всі міркування, що стосуються цих недомовок у засіданні, мають бути відкинуті.

Далі кажуть: якщо Бєляєв склав такий заповіт у момент хвороби, то чому він не скористався першим вільним проміжком, першою вільною хвилиною, щоб написати новий заповіт? На це є одна дуже проста причина. Прокурор згадав про забобон, з яким дуже багато хто в нашому суспільстві дивиться на заповіт, особливо в купецькому побуті.

У хвилину небезпеки, в момент найсильнішого болю Бєляєв міг подолати це почуття, яке доти заважало йому, всупереч неодноразово висловлюваній волі, скласти заповіт на користь дружини. Але потім, у здорові хвилини, знову могли повернутися сумні думки про смерть, пов’язані зі складанням заповіту, і могли завадити йому змінити викладення своєї останньої волі.

Нарешті, коли підписалися свідки? Усі підписи зроблено різним чорнилом; тому, кажуть, треба гадати, що їх зроблено в різний час. Але я прошу вас звернути увагу на те, які хиткі висновки, засновані на кольорі чорнила.

Прошу вас пригадати, що на одній сторінці видаткової книги Бєляєва, яку вам було пред’явлено, за дуже короткий проміжок часу трапляються позначки, зроблені зовсім різним чорнилом. Різниця в кольорі чорнила може залежати і від пера, і від того, що в чорнило додали води, і від того, що в кабінеті Бєляєва було кілька чорнильниць.

Зрештою, Целебровський міг писати в конторі, Сицилінський міг підписати заповіт у кабінеті Бєляєва дещо раніше за Отто і т. д. Одне слово, тут відкривається дуже широкий простір для найрізноманітніших припущень, настільки хитких, що на жодному з них не можна зупинитися і що ні до чого нас привести не можуть.

Нам кажуть далі: якщо Отто був присутній при складанні заповіту, чому він не заспокоїв Бєляєва, сказавши йому, що немає причини поспішати, що той проживе ще довго? Але навіть якщо й припустити, що Отто був саме тієї хвилини у Бєляєва, то хіба він не знав, що хвороба небезпечна, що Бєляєв може померти з дня на день?

Крім того, Отто міг зовсім не знати, яку перевагу має заповіт, написаний власноруч. Отже, переконувати Бєляєва, щоб той змінив заповіт або відклав його складання до іншого часу, Отто не мав жодної підстави.

Нам кажуть, що коли Бєляєв вважав себе тієї хвилини небезпечно хворим, то йому передусім слід було послати по дружину. Але де ж доказ, що вона була тоді в Оранієнбаумі?

Заповіт написано 10 травня, а в нас немає жодних відомостей про те, коли саме Бєляєва переїхала на дачу. Навпаки, є повна підстава думати, що через хворобу Бєляєва поїздку на дачу було відкладено і вона відбулася пізніше, тож 10 травня Бєляєва ще була в Петербурзі.

Нарешті, нас питають: невже Бєляєв міг залишити такий невизначений, такий темний заповіт? Невже він не міг сказати, які в нього справи, в чиїх руках його капітали, до кого він має претензії? Адже він поставив свою дружину в якийсь лабіринт, з якого їй неможливо було вийти.

Не кажучи вже про те, що заповіт, написаний у загальних словах, явище дуже звичайне, я наведу лише два суттєві міркування з цього приводу. Бєляєв був людиною, що надто поспішно кидалася в різні підприємства, і, отже, добре знав, що склад його майна коливається, змінюється. Перелічувати в заповіті майно, яке належало йому того дня, означало б дати привід до непорозумінь, дати підставу думати, що він не хотів залишити своїй дружині майна, набутого згодом.

Одне слово, людині торговій, що постійно здійснювала зі своїм статком різні оборудки, найприродніше було скласти заповіт у загальних висловах.

Це припущення знаходить дуже важливе підкріплення в тому уривку поза заповітом, написаному власноруч Бєляєвим, де сказано: «їй же, дружині моїй, передаю всі права мої за зобов’язаннями з казною і приватними особами» і т. д. Це вирази найзагальніші, невизначені; немає жодних вказівок на те, які в Бєляєва контракти, з якими приватними особами їх укладено, які в нього або на ньому боргові зобов’язання.

Отже, заповіт 10 травня цілком відповідає тій формі, в якій було розпочато його власноручний заповіт.

Підписи свідків і почеркознавча експертиза

Нарешті, панове присяжні засідателі, я переходжу до того питання, яке вважаю одним із найважливіших: до питання про свідківські підписи. Передусім не можна не здивуватися тому, що на заповіті, який вважають підложним, підписуються такі особи, чесність яких обвинувальна влада цілком визнає.

Зазвичай, коли роблять підложний заповіт, шукають свідків поблажливих, які не надто суворо ставляться до вимог закону, честі й справедливості. Зазвичай вдаються до певного роду людей, які промишляють фальшивими свідченнями або підписами. Якщо таких людей немає під рукою, звертаються до людей маленьких, нікчемних, яким досить дати незначну суму грошей, щоб змусити їх мовчати.

Але щоб для цього зверталися до таких осіб, як Сицилінський і Отто, чию високу моральність визнають усі, це видається надто дивним. Цей факт, нечуваний у судових літописах, намагаються пояснити тим, що свідки нібито поставили підпис з доброти, з добросердя, не знаючи, що заповіт підложний.

До того ж, мовляв, їх спритно підвели, змусили підписатися дуже ґрунтовно й докладно, тож коли вони з’явилися до Цивільної палати, їм залишалося тільки підтвердити, що вони справді підписалися на заповіті.

Кажуть також, ніби в нашому суспільстві існує така думка, що підписатися свідком на заповіті можна і після смерті заповідача, якщо тільки є переконання, що заповіт справді підписав він сам. Але я не бачу, на чому ґрунтуються ці припущення.

Я не розумію, як люди освічені, які розуміють закон або принаймні вимоги звичайної справедливості, можуть думати, що свідківський підпис, якого вимагає закон, це не що інше, як порожня формальність і що в цьому підписі дозволено говорити неправду. Навпаки, кожен знає, що заповіт, підписаний заповідачем і не підписаний свідками, дорівнює нулю.

Чи міг не знати цього Сицилінський, священник, духовний отець, якому протягом його 70-річного життя довелося підписати, можливо, понад 50 заповітів? Чи міг не знати цього Отто, лікар, одна з тих осіб, до яких найчастіше звертаються з проханням підписатися свідком на заповіті?

Панове присяжні засідателі! Що це за особи, про яких кажуть, що вони погодилися підписатися на заповіті, знаючи, що заповіт недійсний? Чи були ці люди аморальні або принаймні легковажні, готові погодитися на будь-яку послугу?

Ні. Тут ставили питання, які давали свідкам змогу відповісти в цьому дусі, але на кожне таке питання вони відповідали зовсім не так, як від них чекали. Наприклад, свідка Клейнміхеля питали щодо Сицилінського: чи був це чоловік добрий? Він відповів: суворий.

Свідка Слепцова питали щодо лікаря Отто: чи був він готовий зробити будь-кому послугу? Він відповів: залежно від того, якого роду була послуга.

Усі показання свідків зводяться до того, що Сицилінський і Отто не були добрими хлопцями у звичайному значенні цього слова, готовими заради компанії зробити і не зовсім гарну річ. Це люди, які розуміють значення честі й моральності, люди, які ніколи не погодилися б на неправдивий вчинок, знаючи, що після цього їм щонайменше доведеться сказати перед судом неправду.

Невже ви думаєте, що Сицилінський, який прожив понад 70 років, 50 років перебував у сані священника, не знав, що йому доведеться піти до Цивільної палати і сказати, що, підписуючи заповіт, він бачив заповідача і знайшов його при здоровому розумі й твердій пам’яті? Невже Отто, людина теж не молода, лікар, ніколи не підписував заповітів і не знав, який обов’язок накладає свідківський підпис на того, хто його поставив?

Кажуть, що форму для свідківських підписів у цьому випадку не без мети обрали дуже докладну; але я вважаю, що це припущення цілком помилкове. Якщо справді був намір скористатися легковажністю свідків, то досягти цього було б набагато легше, давши їм форму підпису якомога коротку, невизначену.

А потім, коли вони вже її поставили, можна було б сказати їм: «Тепер ви зв’язані, ви мусите сказати, що бачили заповідача і підписали за його життя, бо інакше ви наражаєтеся на велику небезпеку». Їм же, навпаки, пропонують такий підпис, що вони ні на хвилину не можуть сумніватися в тому, що пишуть неправду.

Отже, визнати, що Сицилінський і Отто підписалися на заповіті після смерті Бєляєва, означало б назавжди заплямувати й зганьбити їхню пам’ять. Бо не можна легковажно ставитися до подібних речей, не можна стверджувати, що люди, які свідомо поставили неправдивий підпис, все-таки могли бути людьми чесними.

Якби Сицилінський і Отто підписали заповіт після смерті Бєляєва, не обміркувавши значення цього вчинку, то вони усвідомили б його в присутності палати і постаралися б його виправити. Не забудьте при цьому, що немає закону, який призначав би покарання людині, яка підписала заповіт після смерті заповідача, якщо вона, прийшовши до Палати, визнає свою помилку.

Отже, якщо Сицилінський і Отто, викликані до Палати, підтверджували, що бачили заповідача за його життя і на його особисте прохання підписали заповіт (а без цього його й не було б затверджено), то вони вчинили цілком свідомо і закріпили ту дію, яку здійснили, підписуючись на заповіті.

Будь-яке припущення про те, що вони підписалися після смерті Бєляєва, рівнозначне припущенню, що вони обидва, яких нам рекомендували як людей високої чесності, були людьми цілком аморальними.

Натякають, утім, і на те, що один із цих добрих людей, які підписали заповіт лише з добросердя, з послужливості, був, однак, настільки практичний, що отримав винагороду за свою послугу. Кажуть, що вся численна родина Сицилінського користувалася допомогою Мясникових.

Виходить, Сицилінський сказав своїй родині, тим особам, які мали найбільше його поважати: «Ось, діти мої, я на старість зробив недобру справу, але вона дасть вам змогу, коли захочете, прийти до Мясникових і вимагати від них 100-150 рублів». Чи можна зважитися на такі припущення, коли йдеться про честь людей, незаплямованих протягом усього їхнього життя?

Сицилінський отримував послуги ще за життя Бєляєва; що ж дивного, що його діти отримували від Мясникових незначні суми, на кшталт ста чи півтораста рублів. Це цілком нормально. І якщо свідка Хохова було виставлено для того, щоб він показав про це під час засідання, то це доводить лише, наскільки важливо для обвинувальної влади похитнути віру в моральність Сицилінського і Отто і як мало в неї для цього підстав.

Тут, панове присяжні засідателі, слабка сторона обвинувачення і водночас сильна сторона захисту, яку ви не можете обійти інакше, як визнавши, що Сицилінський і Отто були люди без честі, без сумління.

Перш ніж іти далі, я маю згадати про один доказ, який відіграє певну роль у промовах моїх супротивників: про ту експертизу, яку ви вислухали. Я вважаю себе тим більше вправі висловити свій погляд на експертизу як на доказ, що не має жодного суттєвого значення, що нещодавно, коли справа про заповіт Бєляєва розглядалася в цивільному суді, я висловив ту саму думку, хоча експертиза тоді схилялася на користь дійсності заповіту.

Я розумію значення експертизи там, де потрібні спеціальні знання, де ніхто з нас, людей із загальною освітою, не може ствердно сказати, як слід дивитися на справу. Але коли експертиза стосується предметів, доступних майже кожному з нас, коли вона стосується питань, які цим шляхом розв’язати неможливо, то я вважаю, що значення її найобмеженіше.

Я вважаю, що при звірянні почерків дуже часто, зовсім мимоволі й непомітно для самих панів експертів, відіграє роль та обстановка, в якій доводиться давати висновок. Ось чому в цій справі часто змінювалися погляди експертів.

Ось чому ті самі особи, які під час попередніх досліджень доходили одного переконання, тепер доходять протилежного. А інші, що лишилися вірними своєму поглядові, раніше обґрунтовували цей погляд так, а тепер обґрунтовують його інакше.

Хіба це не доводить, з одного боку, що характер експертизи відповідає характерові того моменту, коли її проводять (повторюю, мимоволі для панів експертів), а з другого боку, що вся вона від початку до кінця побудована на найхиткіших підставах?

Я не стану нагадувати вам усіх тих суперечностей у різних експертизах у цій справі, на які я свого часу вказав; нагадаю лише одне. Коли минулого року на попередньому слідстві звіряли почерки, експерти, з яких багато хто з’явився сюди, показали, що підробка є, але дуже груба, погана.

А ті самі експерти в цьому засіданні одноголосно заявили, що підробку слід визнати дуже майстерною, і, отже, розійшлися з тією думкою, яку висловили раніше. Нарешті, пригадайте показання експерта Іванова, з якого видно, що хоча відповіді експерти й дали одноголосно, але один і той самий висновок різні експерти побудували на різних підставах.

Які ж підстави були тепер для того, щоб визнати підпис сумнівним? Експерти пояснили, що одна з цих підстав полягає у великому розмірі літер у підписі на заповіті. Цю обставину було помічено лише один раз під час попередніх експертиз, і до того ж лише тими експертами, які визнали, що підпис схожий.

Потім експерти вказали на певну нетвердість почерку. Цю нетвердість знову-таки визнала та сама перша експертиза, яка висловилася на користь справжності заповіту. До того ж нетвердість почерку або окремість кожної риски, про яку говорили перед нами експерти, хіба не можна пояснити хворобливим станом Бєляєва?

Коли людина пише твердою здоровою рукою, вона пише здебільшого зв’язно, пише своє прізвище зазвичай одним помахом пера. Але коли вона пише, відчуваючи сильний біль, то немає нічого дивного, що кожну літеру вона виводить окремо, бо кожна риска, кожен рух коштують їй надзвичайних зусиль. Підпис, який вважають зробленим людиною хворою, був би скоріше сумнівним тоді, якби його було зроблено твердою рукою.

Крім того, під час провадження справи дуже велику роль у висновках експертів відігравали різні питання, які на суді повністю усунуто.

Ті експерти, які визнавали підпис сумнівним, на підтвердження своєї думки казали, що Бєляєв підписувався без розчерку з літерою «ъ» або з розчерком, але без літери «ъ»; а в заповіті є і розчерк, і літера «ъ». Це відігравало величезну роль під час перших експертиз.

Тепер же, коли доведено, що існують безсумнівні підписи Бєляєва, такі самі, як на заповіті, ця обставина, природно, втрачає значення. Те саме слід сказати і про крапку, яку Бєляєв нібито завжди ставив після свого прізвища.

Тепер стверджують лише, що підпис Бєляєва без крапки і з розчерком при «ъ»… Як ви гадаєте, панове присяжні засідателі, що це зазвичай: загальне правило чи виняток? Гадаю, ніхто не засумнівається в тому, що за зразок береться підпис звичайний, той, що трапляється найчастіше. А коли при цьому є ще й секрет, який так легко вгадати, як крапка, то кожен підроблювач неодмінно поставив би цю крапку.

Я зверну вашу увагу ще на одну дуже важливу обставину. В очах обвинувальної влади дуже велику роль відіграють усі ті зовнішні особливості заповіту, виставлені напоказ експертами, які мають переконати вас у фальшивості заповіту. Але де ж перебував заповіт під час провадження справи?

Чи зберігався він у такому місці, звідки Мясникови або Бєляєви, при всьому своєму бажанні, не могли б дістати його і знищити? Ні. Заповіт дуже часто повертався до рук Бєляєвої, навіть після того, як провадилося перше слідство в цій справі.

Чого варто було б людині, яка усвідомлює свою злочинність, знищити заповіт, а разом із ним і речовий доказ злочину? Триразове подання заповіту до справи, востаннє в 1870 році, є, на мою думку, набагато важливішим, ніж та хитка, туманна експертиза, на яку посилається перед вами обвинувальна влада.

Далі сторона обвинувачення наводить вам цілий ряд міркувань щодо того, як заповіт з’явився на світ, як Бєляєв передав його своїй дружині, як вона його прийняла і подала до засвідчення. Ось ті питання, які повірений цивільного позивача і представник обвинувальної влади обговорюють надзвичайно докладно.

Перш ніж перейти до цього, я мушу трохи повернутися назад і показати зворотний бік питання про підложність заповіту.

Вам наводили, панове присяжні, різні доводи на користь підложності заповіту. Я вже вказував вам на особи свідків, які підписалися на заповіті, як на аргумент на користь дійсності заповіту; але подивімося, чи немає в самому заповіті ще вказівок на те, що він не підложний.

По-перше, на чому переважно ґрунтують мої супротивники свою суперечку про підлог? На тому, що Бєляєв у травні був людиною досить міцною, їздив на торги, писав різні папери і, отже, мав написати заповіт сам.

Але уявіть собі, що заповіт був би датований 23 вересня, днем, що передував смерті Бєляєва. Тоді всі ці міркування впали б безповоротно. Найзапекліші поборники акуратності Бєляєва мусили б визнати, що напередодні смерті Бєляєв був настільки слабкий, що не міг написати заповіту сам і не міг навіть підписати його з повним зазначенням свого звання. Але цього немає: на заповіті поставлено 10 травня.

Хто складає підложний документ, і особливо так обдумано, так тонко, як, за словами повіреного цивільного позивача, складено в цьому випадку заповіт, той не міг оминути такого простого питання: чому ж саме обрано 10 травня? Що за дивина!

Адже в такий спосіб укладач заповіту добровільно оточує себе небезпеками. Він дає не лише привід стверджувати, що того дня Бєляєв був здоровий, а й можливість довести, що його не було вдома, можливість порівнювати підпис Бєляєва на заповіті з його почерком у щоденнику за те саме число. Одним словом, без жодної потреби він ускладнює завдання і утруднює успіх задуманої справи. Що могло завадити датувати заповіт 23 вересня?

Ми знаємо, що Целебровський був тоді в Петербурзі, Отто лікував хворого, а Сицилінський приходив до нього в самий день смерті. Отже, їхні підписи могли бути віднесені до цього числа.

Нарешті, якщо підпис зробив Караганов на чистому аркуші паперу і треба було підганяти текст під цей підпис, то чи не простіше було покликати Караганова і наказати йому зробити ще один підпис? І Караганов з ще більшою легкістю одразу зробив би новий підпис, можливо, ще кращий, ніж перший.

Та й чого було соромитися з Карагановим? Раз заручившись його допомогою, можна було написати заповіт цілком спокійно, на дозвіллі, не поспішаючи, з усіма подробицями і формальностями. І, можливо, Караганов так би навправився, що підписав би повним титулом Бєляєва, якщо вже з першого разу він досяг такого ступеня досконалості.

Перш ніж покінчити із заповітом, я мушу вказати на один безсумнівний факт, що є в справі: намір Бєляєва скласти заповіт. Цей факт не заперечує навіть обвинувачення; проте я вважаю своїм обов’язком нагадати ті вказівки, які ми маємо з цього приводу.

По-перше, це доводить клаптик паперу, написаний рукою Бєляєва і знайдений під час обшуку в Мясникова. По-друге, це доводять показання свідка Сицилінської, яка каже, що в її присутності йшлося про якусь особу, що померла без заповіту, і Бєляєв сказав, що з ним такого не станеться.

Що ця розмова була, в цьому, звичайно, не можна сумніватися. Думаю, що Сицилінська, жінка літня і поважна, справила на вас таке враження, що ви не запідозрите її в бажанні давати неправдиві показання для того, щоб додати один слабкий довід до всіх інших підстав захисту.

Далі ви чули показання свідка Іванової. Якби воно було обдумане, підготовлене, як на це натякали, то воно, звичайно, було б дане інакше.

Якби Іванова змовилася з Бєляєвою, то вона, зрозуміло, не сказала б, що чула, ніби Бєляєва склала заповіт на користь чоловіка; тим часом Бєляєва, вже вислухавши показання Іванової, пояснила, що такого заповіту вона ніколи не складала.

Кажуть ще: як могла Іванова чути подібну розмову в 1857 або 1858 році з приводу смерті Громової, коли Громова померла в 1856 році? Але невже розмова про відсутність заповіту може йти лише одразу після смерті відомої особи? Можливо, була якась тяжба, якісь сімейні незгоди, і з цього приводу виникла розмова про заповіт.

Отже, одне з двох: або заповіт Бєляєва на той час уже був складений, або висловлювався такий твердий намір його скласти, від якого до виконання лишався один крок. Цей крок, можливо, стримував страх смерті, але зрештою його було зроблено під впливом хворобливих нападів, які змушували Бєляєва побоюватися раптової кончини.

Повірений цивільного позивача за допомогою історичних фактів, результатів і своїх власних розмов із кавказьким генералом стверджує, що звершенню будь-якої події передує невиразний поголос і що такий поголос передував появі заповіту. Але тут повірений цивільного позивача знову повертається до тієї маси показань, які ми вже відкинули за загальною згодою.

Де ж докази тих чуток і пересудів, на які посилається повірений? Немає жодного сумлінного свідка, гідного довіри, який говорив би про це. Повірений цивільних позивачів послався тільки на свідка Кітаєва, того самого, всі показання якого сповнені суперечностей і який пояснював їх своєю неуважністю в судового слідчого.

Чутка про підложність заповіту могла з’явитися серед дворової челяді, невдоволеної тим, що в заповіті їй нічого не залишено, і через це запідозрілої його справжність; але це було вже після відкриття самого заповіту. Чутка поширилася, коли Красильников поїхав до Ракеєва заявити про підложність заповіту.

Зауважу мимохідь, що Красильников намагався кинути тінь на Сицилінського; але ви також чули, що показав із цього приводу Ракеєв. Пущену таким чином чутку, звичайно, одразу підхопили.

Як відомо, в деяких верствах нашого суспільства дуже раді підхопити будь-яку скандальну історію, а особливо таку, де замішане багате прізвище Мясникових. Але щодо появи заповіту, повторюю, жодних чуток, жодних пересудів не було.

Повірений цивільного позивача каже, що в перший час після смерті Бєляєва сама Бєляєва говорила, та й інші особи показували, що заповіту немає. У цьому він знову спирається на ті самі показання усунутих свідків.

І ось на сцену з’являється забутий нами Штеммер. Штеммер, який розшукує свідка Сінцову в Ізмайловському полку і тягне її проти волі давати показання; Штеммер, який не визнає на суді своїх власних листів; Штеммер, який їздив умовляти Авдотью Кемпе піти в цій справі у свідки й показати, що її син, який колись служив у Мясникових, чув про підложність заповіту.

Ось хто мусить з’явитися на сцену, якщо захочуть довести, що Бєляєва, Целебровський і Отто говорили, що заповіту немає. Гадаю, таких свідків можна цілком спокійно усунути і ніколи більше до них не повертатися.

Показання вдови Бєляєвої

Тепер переходжу до розбору показань Бєляєвої, показань, звичайно, дуже суттєвих у цій справі. Насамперед я не можу не помітити різниці у ставленні до Бєляєвої обвинувальної влади і повіреного цивільного позивача.

Обвинувальна влада визнає можливим повністю відкинути показання, які Бєляєва дала в 1871 році на другому слідстві, показання, дані Бєляєвою, за її словами, під впливом переляку. Повірений цивільного позивача спирається насамперед саме на ці показання Бєляєвої і зупиняється на питанні, чи можна вірити переляку Бєляєвої.

Не знаю, чи Бєляєва трепетна лань, але в усякому разі знаю, що вона жінка боязка. На це є дві вказівки. По-перше, свідок Погожев показав, що вона боялася не лише справи про заповіт, а й усіляких дрібниць; по-друге, це підтверджує її поведінка в нашій присутності.

На запитання прокурора на початку засідання, коли вона була дуже збентежена, вона навіть відповіла, що її ніколи не викликали до судового слідчого, тоді як через деякий час докладно пояснила, коли давала показання і як давала їх.

Кажуть, що перед вами, перед вашим урочистим судом, вона мала б бентежитися більше, ніж у судового слідчого. Але сам повірений цивільного позивача нагадує вам, що тепер вона звільнена від обвинувачення, а тоді вона могла чекати притягнення до справи і згодом справді була притягнута до неї як обвинувачена.

Далі: чи був для Бєляєвої зовнішній привід до переляку? Гадаю, що був. Повірений цивільного позивача переказав слова Бєляєвої так, ніби безперестанні дзвінки розладнували їй нерви; але це перетлумачення її слів не змусить вас забути їхній справжній зміст.

Річ у тім, що над будинком Бєляєвої нависла хмара, помітна для неї самої. Було помічено, що агенти розшукової поліції надто вправні, щоб прямо йти в будинок, дзвонити і відкрито наводити свої довідки. Але є різні прийоми дій, що відповідають різним обставинам.

Поки відомості збиралися, треба було діяти обережно; але коли справа вступила в новий період, коли Караганова привезли до Петербурга і він дав свої показання, тоді можна було діяти рішучіше, щоб вплинути на вразливу особу.

Я не вважав би себе вправі говорити про такі здогади, якби не несподівано з’явилися показання свідка Петрова, викликаного обвинувальною владою, який відповідав на її запитання, а не на запитання захисту.

Хоча Петров і не визнав, що Іжболдін його підкупав, але тут, на суді, він розповів такі обставини, які легко можуть дати привід припустити, що, можливо, він у п’яному вигляді розповідав, ніби його підкупили. Ця розповідь могла дійти до Бєляєвої. Вона могла подумати, що оточена небезпеками, що за нею стежать, що вся прислуга готова їй зрадити, і, звичайно, могла злякатися.

Перш ніж піти далі, я зверну вашу увагу на одну обставину, яка в моїх очах має дуже важливе значення і якнайкраще допомагає пояснити невизначеність і суперечності, помітні в показаннях Бєляєвої. Їхнє джерело криється в подіях 1865 і 1866 років, про які так багато говорив прокурор.

Тоді вона посварилася з Мясниковими. Приводом до сварки були дві справи: суперечки за умовою 22 грудня 1858 р. і суперечка щодо опіки Шишкіна. У цей час вона подає до Управи благочиння прохання, в якому відгукується про Мясникових дуже погано.

Звідси вороже ставлення, яке підтримує повірений Бєляєвої Чевакінський. Він скрізь говорить, що сумнівається в справжності заповіту; він захищає безпеку своєї довірительки раніше, ніж будь-хто цій безпеці загрожує; він готовий узяти від Іжболдіна розписку, що той не переслідуватиме її; він хоче укласти умову з Іжболдіним і стати двадцятим чи тридцятим повіреним Іжболдіна в цій справі.

Після такого епізоду зрозуміло, що Бєляєва на слідстві могла опинитися в не зовсім зручному становищі. Вона шкодувала про те, що захопилася ворожим ставленням до Мясникових, і цим можна пояснити певну невизначеність її відповідей.

Але ще важливіше інше пояснення, найпростіше, яке випливає з самого стану справи. Бєляєву вперше допитали через 10 років після складення заповіту; потім, майже через 14 років, вона стала свідком на суді; вона жінка далеко не молода.

Про що ж її питають? Про такі речі, які більшість із нас, людей ще не старих, забуває дуже легко.

Уявіть собі, що вам передають якийсь папір і просять його сховати; минає кілька місяців, і ви його повертаєте. Потім через кілька років вас питають, у якому приміщенні вашої квартири ви його зберігали.

Я думаю, що в дев’яти випадках із десяти ніхто не зможе дати певної відповіді на це запитання, хіба що за винятком осіб, які заздалегідь приготувалися дати відповідь на будь-яке запитання. Тих, хто, усвідомлюючи себе винними, заздалегідь ужив заходів, щоб не сказати жодного слова, яке могло б їм зашкодити, і не змовчати про те, що може послужити на їхню користь.

Отже, коли Бєляєву питають, куди ви поклали заповіт, невже ви дивуватиметеся, що вона відповідає: «не пам’ятаю»? Невже ви через це запідозрите правдивість її відповідей?

Далі її питають: чи прочитали ви заповіт? Одного разу вона каже, що тільки подивилася на нього, іншого разу, що не дочитала, ще іншого, що пробігла очима початок і кінець. Невже до цього можна прискіпуватися?

Невже можна вимагати, щоб Бєляєва через 14 років пам’ятала всі подробиці тяжкої для неї хвилини, коли вона дізналася, як близько кінець її коханого чоловіка? Будь вона учасницею злочину, будь заповіт фальшивий, вона б знайшлася, дала б певну відповідь. Тому невизначеність показань у жодному разі не може бути обернена проти неї.

Що вона показала на другому попередньому слідстві? Чи є тут така величезна розбіжність, ті відчинені двері, про які говорив повірений цивільного позивача? Вона сказала: «Так, я передала заповіт Мясникову, але чи той самий, який він привіз назад, не знаю».

Не можна ж припускати, що заповіт на її користь обернули на інший заповіт на її користь. Якщо підложний той заповіт, який їй привіз Мясников, то підложний і той, який вона передала Мясникову, і жодні відчинені в цьому сенсі двері їй не допоможуть.

Далі вас питали, як могла Бєляєва звернути увагу не на те, що їй залишено, а на підписи свідків? Але хіба вона сказала, що звернула увагу на підписи? Вона сказала лише, що прочитала їх.

Коли людина вбита горем, вона звертає увагу на те, що першим трапляється їй на очі, а не на те, що для неї важливіше. Якби вона готувалася до показань заздалегідь, то не сказала б, що Сицилінський і Отто підписалися на заповіті лише своїм іменем.

Адже заповіт був у неї в руках протягом 10 років; невже вона не могла вивчити його достатньо, щоб пам’ятати, як його було підписано, і не відповідати суперечливо у вашій присутності? Вся сукупність відповідей Бєляєвої показує, що вона відповідала невизначено під впливом цілком зрозумілого збентеження.

Нам кажуть, що вона роздратованим тоном відповідала «так», «ні». Але чи можна залишатися холоднокровним, коли особа, не уповноважена на те законом, ще до початку допиту просить записати до протоколу її показання на випадок порушення питання про лжесвідчення?

Якби це зробив прокурор, то й тоді Бєляєва не могла б залишитися до цього байдужою. Але якщо це робить особа, яка має в справі лише цивільний інтерес, то виникає не тільки неясний стан неспокою, а й цілком зрозуміле роздратування. І якщо це роздратування чулося у відповідях Бєляєвої повіреному цивільного позивача, то це цілком природно.

Далі прокурор знову ставить собі цілий ряд запитань: чому не було того, чому не було іншого, чому те чи інше було зроблено так чи інакше? Подивімося, чи можуть подібні запитання нас до чогось привести.

Прокурор каже: дивна річ, навіщо Бєляєв передав заповіт на зберігання дружині, чому не зробив цього раніше, чому не вніс заповіту до якоїсь державної установи, не передав його на зберігання якійсь посадовій чи приватній особі?

Але знову, повторюю, чи можна таким чином вимагати звіту від людини, чому вона вчинила так, а не інакше? Кожна людина може діяти по-різному, гірше чи краще, обережніше чи необережніше. Якщо вона обирає засіб, який здається нам менш доцільним, невже з цього можна робити висновок, що вона зовсім не зробила того чи іншого?

Бєляєв міг раніше не передавати заповіту дружині, бо вважав за можливе його змінити і думав, коли збереться з силами, написати інший заповіт. Потім, побачивши, що здоров’я його все більше й більше підупадає, він міг наважитися залишити заповіт таким, як він є, і передає його дружині. Що ж тут дивного?

Безліч заповітів пропадає, можливо, через те, що заповідачі не вживають запобіжних заходів; але як би там не було, заповіти далеко не завжди вносять на зберігання до державної установи. До того ж цей обряд особливо корисний лише тоді, коли його виконує особисто заповідач, а в останні тижні перед смертю Бєляєв, як відомо, не виїжджав.

Бєляєв передав заповіт дружині тому, що йому хотілося, щоб задля уникнення клопотів заповіт завчасно був у її руках. Він не каже їй, що це за папір. Але ж передача будь-якого паперу в урочисту хвилину життя достатня, щоб той, хто його отримує, звернув на нього увагу.

Ще питають: чому він не сказав дружині, що саме їй залишив? Але до чого було таке перелічування? Чи природно чекати такої розмови між чоловіком і дружиною, які люблять одне одного, якщо до того ж у них немає дітей і дружина сама по собі достатньо забезпечена?

Зрозуміло, що людина ніжна, якою був Бєляєв, яким він постає у своїх листах і яким його виставив прокурор, зрозуміло, що така людина уникає подібної розмови.

Прокурор іде далі, він каже: чому Бєляєва не запитала чоловіка, скільки і що він їй залишив? Таке запитання зовсім немислиме за тієї обстановки, яка панувала в родині Бєляєвих, тим більше що для Бєляєвої питання, скільки залишив їй чоловік, не було питанням життя чи смерті.

Вона була жінка не бідна, мала свої винокурні і прекрасні будинки і знала, що після смерті чоловіка в усякому разі залишиться в доброму матеріальному становищі. Ось усі ці міркування і безсумнівне горе Бєляєвої, в якому тільки повіреному цивільного позивача заманулося сумніватися, ясно показують, чому в перший час після смерті Бєляєва вона не поспішала розкрити заповіт і не одразу вжила заходів до його засвідчення.

Кажуть, що вона тримала його 40 днів у таємниці. Ні, вона так показала, але це одна з тих неточностей, які становлять головну ознаку щирості. Вона подала заповіт до засвідчення на 23-й день: Бєляєв помер 24 вересня, а заповіт внесено до Палати 16 жовтня.

Кажуть: чому вона не заспокоїла нещасну Рем’яннікову, яка захворіла, не сказала одразу, що їй залишено 4000 рублів? Але що таке 4000 рублів для жінки старої, самотньої, яка звикла до доброго матеріального становища? Для неї набагато важливіше було знати, чи залишить її своячка в себе на колишньому становищі.

Можливо, вона спочатку в цьому сумнівалася і просила допомоги в Мясникова? Але що показала тут, на суді, Бєляєва? Вона показала, що заспокоїла Рем’яннікову, пообіцяла її не залишати. Потім, уже байдуже коли, вона сказала їй, що саме їй заповідано.

Отже, припущення, що хвороба Рем’яннікової залежала від невизначеності її становища, зовсім не витримує критики.

Далі прокурор говорить про обурення Шмельова, який вважав себе вправі думати, що йому щось залишено, і дивувався, як же цього немає в заповіті. Але де докази, що про його обурення було відомо Бєляєвій? До того ж про обурення Шмельова ми знаємо з дуже підозрілого джерела.

Одним словом, як не подивитися на справу, цілком зрозуміло, що Бєляєва могла в перші дні після смерті чоловіка не говорити про заповіт, не подавати його до явки.

Але кажуть, є довіреність, якою Бєляєва ще у вересні уповноважила Мясникових вести всі свої справи. Проте, по-перше, в цій довіреності нічого немає про заповіт, а по-друге, вона написана невідомо ким і невідомо за чиїм наказом; можливо, за розпорядженням Мясникова чи іншої особи, можливо, керуючого конторою.

Таку довіреність про всяк випадок приготували, але річ у тім, що її ніколи не видавали. Отже, висновок, що наприкінці вересня Бєляєва хотіла розпоряджатися справами і дати хід заповіту, ні на чому не ґрунтується. В усякому разі ця довіреність не говорить нічого ні на користь, ні проти справжності заповіту.

Нарешті, лишається ще одне, здається, останнє міркування щодо заповіту. Кажуть: як можна допустити, щоб Бєляєв, який любив свою дружину, залишив заповіт, що міг тільки поставити її в скрутне становище? Чи можна допустити, що Бєляєв, знаючи, що в нього є гроші, залишив дружині статок, обтяжений боргами мало не понад його вартість?

Це питання більше стосується останнього питання, про розмір статку Бєляєва; але припустімо, що ми вже довели, що статок був невеликий і обтяжений боргами. Не забувайте, що Бєляєв склав заповіт 10 травня, у той час, коли не знав, якого обороту наберуть його справи, і міг думати, що в момент його смерті їхнє становище буде дуже сприятливим.

Він міг сподіватися, що проживе ще довго, бо його хвороба належала до тих, які можуть і швидко скінчитися, і тривати дуже довго. Нарешті, Бєляєва і насправді отримала за умовою 22 грудня, незалежно від усіх своїх власних маєтків, 120 000 рублів капіталу, тобто різницю між зберігальною розпискою і вартістю відступленого Мясниковим майна Бєляєва.

Понад те, Бєляєва отримала на свою користь таке майно свого чоловіка, яке не було відступлене Мясниковим за умовою 22 грудня. На це є одна вказівка: як видно з відомостей, наданих Олонецькою казенною палатою, Бєляєва після смерті чоловіка і закінчення розрахунків за олонецьким відкупом отримала половину залишку суми за вино, а саме 9000 рублів, а друга половина пішла Красильникову.

Можливо, вона отримала й інші суми; адже за умовою 22 грудня до Мясникових перейшли лише самі підприємства Бєляєва, а в нього, як видно з рахунку 10 вересня 1857 р., були боржники, які, можливо, заплатили Бєляєвій. Отже, складання такого заповіту аж ніяк не суперечить любові Бєляєва до дружини, яка не підлягає жодному сумніву.

Перш ніж продовжити промову, я просив би на підставі ухвали суду, постановленої вчора, пред’явити рахунки присяжним засідателям. (Рахунки пред’являються.)

Кому була вигідна підробка: статки Бєляєва

Звертаюся тепер до найсуттєвішого питання: чи мав хтось, і хто саме, інтерес скласти підложний заповіт? Це питання тісно пов’язане з питанням про статки Бєляєва. Мушу просити вибачення, що обтяжуватиму вас цифрами, але це необхідно для з’ясування справи.

У цьому відношенні між моїми противниками існує певна розбіжність. Прокурор і почасти один із повірених цивільного позивача надають цьому питанню значення. Вони розуміють, що в такій справі, як ця, не можна оминути питання, чи мав хтось інтерес скласти підложний заповіт, що не можна зверхньо ставитися до питання, наскільки великими були статки Бєляєва.

Інший повірений цивільного позивача наполегливо вказує, що це питання не має значення, і навіть заперечував проти єдиного засобу, який ми маємо, щоб ознайомити вас із цим боком справи, а саме проти пред’явлення рахунків. Гадаю, що всі заздалегідь зрозуміли, наскільки важливе це питання в цій справі.

Насамперед я мушу заявити, що цілком згоден із тією характеристикою Бєляєва, яку дав прокурор. Він поставився до особи Бєляєва з повагою, і, мені здається, інакше до неї поставитися не можна. Бєляєв справді належав до тих старанних і ревних слуг, які інтереси своїх господарів ставлять вище за власні.

Після цієї характеристики, мені здається, я можу лише коротко вказати на те прикре запитання, яке повірений цивільного позивача поставив одному зі свідків. Він запитав учора одного зі свідків: як ви гадаєте, якби Бєляєв захотів зловжити довірою І. Ф. Мясникова, чи міг би він збагатитися? Я гадаю, що це питання не може виникнути в цій справі, бо як обвинувальна влада, так і захист цілком визнають, що про неправедне походження статків Бєляєва не може бути й мови.

Далі нам слід домовитися про те, що слід розуміти під великими і малими капіталістами і якою мірою слід при цьому керуватися показаннями свідків. Прокурор із цього приводу висловив теорію, з якою навряд чи можна погодитися. Він вважає, що після 1858 року уявлення суспільства про великий і малий капітал змінилися відповідно до того, як змінився розподіл власності між різними руками.

На думку прокурора, коли існували відкупи, коли було можливе швидке, майже раптове збагачення, поняття про великі капітали 14 років тому було інше, ніж тепер. Тоді великим капіталістом вважався той, хто, як Воронін, Кокорев, Бенардакі, ці відкупні царки, розпоряджався величезними коштами. Малим же вважався той, хто, як Бєляєв, у розумінні обвинувальної влади, володів капіталом у 400 000-600 000 рублів.

Зауважу мимохідь, що тут уперше цю справу зведено бодай до чогось близького до її справжнього значення. Не кажучи вже про чутки і про заяви цивільних позивачів, які оцінювали статки Бєляєва в кілька мільйонів, навіть заборону в цій справі під час попереднього слідства було накладено на суму 1 300 000 рублів. Тепер капітал Бєляєва визначають уже зовсім інакше, але все ж залишається ще дуже багато зробити, щоб відновити істину.

Отже, я повертаюся до питання про статки Бєляєва і кажу: якщо тепер не існує відкупу, то існують інші, раніше незнані засоби такого ж швидкого, раптового збагачення, яке не завжди відповідає праці й зусиллям, для цього докладеним. Якщо раніше були відкупи, то тепер є концесії; якщо раніше була торгівля вином, то нині є будівництво залізниць.

Якщо тоді за великих капіталістів мали Вороніна чи Коншина, то нині такими ж капіталістами вважають Полякова і багатьох інших, кого немає потреби називати. Відносне значення понять про великий і малий капітал не змінилося.

Далі постає питання: якою мірою ми можемо керуватися показаннями свідків, визначаючи статки Бєляєва? Це, на мою думку, залежить від того, що вони показують. Деякі з них кажуть, що вважали Бєляєва людиною багатою, оцінювали його капітал у 300 000, 400 000, навіть у 500 000 рублів.

На цьому вони зупиняються і не дають точних відомостей про його справи і підприємства. Таким показанням можна довіряти щодо сумлінності свідків, але серйозних висновків із них робити не можна.

Набагато більше значення мають ті свідки, які точно визначають справи померлого і знають навіть, на чому він мав бариш, а на чому збиток. До першої категорії свідків належать Гротен, Молво, Перозіо; до другої Бенардакі та Ненюков.

Далі я розходжуся з обвинувальною владою в одному пункті. Обвинувальна влада наполягає на відмінності між офіційними документами і неофіційними паперами, які є в цій справі. Вона каже, що треба керуватися відношенням обер-прокурора 1-го департаменту Сенату, відомостями, одержаними від Сенату, від казенних палат тощо, а рахунки Бєляєва, його розписки, домашній видатковий зошит суттєвого значення не мають.

У цьому я стою на цілком протилежній точці зору. Уявімо собі, наприклад, що, керуючись самими лише офіційними відомостями, ми визначили б участь Бєляєва в херсонському відкупі у 25 паїв. Після деяких даних, поданих захистом учора, обвинувальна влада визнала, що херсонський відкуп майже не належав Бєляєву, тобто належав йому лише в п’яти паях, якими він майже не користувався.

Отже, керуючись самими лише офіційними документами, ми дійшли б хибного висновку про статки Бєляєва. Тому, щоб дійти правильного висновку, немає іншого засобу, як звернутися до знехтуваних обвинувальною владою, а на мою думку дуже важливих, домашніх розписок і рахунків.

До того ж, чи вони справді такі неважливі, як здається на перший погляд? Якщо торговельна особа веде книги за суворими правилами бухгалтерії, тоді її приватні записи особливого значення не мають. Але хіба Бєляєв вів торговельні книги? Хіба є інші підстави доводити величину його статків, підстави точніші, ніж, наприклад, звіт Бєляєва перед Мясниковими?

Щоправда, свідок Красильников докладно перелічував усі книги Бєляєва, але ж Красильников один з усунутих свідків. Що ж до Кітаєва, то, попри його упередженість у той самий бік, що й у Красильникова, він на попередньому слідстві показав, що в конторі книг не вели.

Найкращим доказом того, що їх не було, є вихідний зошит, у якому записано розписку на 272 000 рублів. Отже, я думаю, що записки і рахунки Бєляєва мають важливе значення, бо всі вони писані власноручно; я не припускаю, щоб значення цього доказу могло бути оспорене.

Висловивши ці попередні міркування, я перейду до розгляду питання про статки Бєляєва. Вони полягали головним чином у відкупах. Про відкупи вчора багато говорили і я сам, і протилежна сторона, тому я обмежуся кількома зауваженнями.

Обвинувальна влада продовжує стверджувати, що вологодський відкуп мав велику цінність: мовляв, якщо за останні чотири місяці дано 20 000 рублів, значить, він приносив 60 000 рублів на рік. Обвинувальна влада, здається, не так зрозуміла мою вчорашню заяву. Я не стверджував, що відкупник в останні чотири місяці пускав вино в продаж за підвищеною ціною.

Я казав лише, що наприкінці строку утримання відкупу старий відкупник передавав новому всі свої заклади, майно і запаси, і саме тому наприкінці цього строку відкуп міг бути відступлений за порівняно високу ціну. Пригадайте пояснення Красильникова про передачу олонецьких відкупів наприкінці 1858 року; у цьому йому цілком можна вірити, бо він показував не на користь підсудних.

Красильников показав, що наприкінці 1858 року він клопотався про одержання довіреності від Бєляєвої і Мясникових саме для завершення цих важливих у відкупній справі розрахунків. Отже, 20 000 рублів, заплачені за чотири останні місяці, не можуть служити мірилом справжньої вартості відкупу.

З 10 000 рублів, одержаних як завдаток за Устюг, 4000 пішли О. Мясникову. Стільки ж, пропорційно 2/5, мало, ймовірно, дістатися Івану Костянтиновичу, тож Бєляєв і тут фактично має 1/15 своєї номінальної участі у відкупі. Вкажу ще, що за його видатковим зошитом і за рахунками значаться виданими Мясниковим по вологодських відкупах 53 000 рублів.

Що ж до херсонського відкупу, то мені здається, що вказані мною вчора документи і міркування дозволяють виключити цей відкуп із рахунку статків Бєляєва з двох причин. По-перше, Бєляєв узяв цей відкуп за дорученням Мясникових і всі гроші, які з нього одержував, передавав їм майже без залишку. По-друге, в серпні 1858 року херсонський відкуп був уже цілком переданий, і розрахунки по ньому майже закінчені.

Про олонецькі відкупи є відомості в рахунку Бєляєва від вересня 1858 року, де сказано, що він уклав у них капітал у 29 000 рублів. Красильников показав, що наприкінці 1858 року вони коштували до 70 000 рублів. Я готовий прийняти й цю цифру.

Далі говорили про доходи, які Бєляєв одержував від відкупної справи. Але є майно з доходом постійним, а є інше, з доходом тимчасовим; відкупи належать до останньої категорії, і доходи з них мали для Бєляєва цілком припинитися в 1858 році, не кажучи вже про те, що відкуп не завжди давав дохід, а часто збиток.

З усього сказаного видно, що навіть якщо прийняти вартість олонецьких відкупів у 70 000 рублів, якщо допустити негласну участь Бєляєва у відкупі землі Війська Донського, то все ж уся вартість його участі у відкупних справах на кінець 1858 року становила лише трохи більше 100 000 рублів.

Далі, ми знаємо, що застави, надані за відкупами, належали не одному Бєляєву. За вологодськими і херсонськими відкупами частину застав було внесено коштом Мясникових, а в Олонецькій губернії заставу Бєляєву довірила його дружина.

Щодо відкупів на строк 1859-1863 років, то загальна цифра поданих Бєляєвим застав становила спочатку 109 000 рублів, а потім знизилася до 71 000 рублів, до яких входив і будинок Бєляєвої. Але що ж дає право зарахувати цю суму до активного капіталу Бєляєва?

Раз у раз у заставу за відкупами подавалися чужі цінності. Ви чули вчора, що білети Комісії погашення боргів на суму 140 000 рублів, які з’явилися серед застав Бєляєва і які Бєляєва розшукувала під час сварки з Мясниковими, насправді були повернуті Бєляєвим О. Мясникову.

Ви чули, що коли ставропольський відкуп було передано від Бєляєва Мясникову, то застави, подані Бєляєвим, але які належали Валохову й Андрєєву, на суму майже до 300 000 рублів, були повернуті цим двом останнім. Ви чули, що в списку застав Бєляєва значаться і чотири білети Комерційного банку на суму 700 000 рублів, які належали одній із дівиць Мясникових, і білет Пухова, що належав його вдові і був поданий Бєляєвим у заставу за вологодськими відкупами.

Ви знаєте, з другого боку, що після смерті І. Ф. Мясникова залишилося до півтора мільйона в білетах різних кредитних установ. Хіба не ясно, що при визначенні статків Бєляєва застави, які він подавав, не можуть братися до уваги?

Далі я переходжу до рибних ловель. Спосіб обчислення їхньої вартості перевершує будь-яку ймовірність.

Кажуть, що Мясникови не мали формального права на рибні ловлі, які становили власність Бєляєва. Це стверджують на тій підставі, що хоча Бєляєв і подав відношення про те, що 2/3 рибних ловель він відступив Мясниковим, але контракту укладено не було.

Але ж у справі є копія постанови Астраханської комісії про рибні ловлі, з якої видно, що Комісія, вислухавши донесення Бєляєва, визнала Мясникових учасниками в 2/3 підприємства. В умові 22 грудня сказано, що рибні промисли передаються Мясниковим в 2/3; отже, решта дві третини їм уже належали. Якби Бєляєв на момент смерті був власником рибних промислів, то всі вони були б передані Мясниковим за умовою 22 грудня.

Якщо стати на точку зору прокурора, то яким же шляхом перейшли у власність Мясникових решта дві третини промислів? А те, що вони володіли всією сукупністю промислів, безсумнівно.

Далі прокурор здійснює інші операції з рибними ловлями: він оцінює їх не за тим, чого вони були варті на момент смерті Бєляєва, а за їхньою вартістю через кілька років. Неправильність цього прийому я можу пояснити таким прикладом.

Уявіть собі, що я будую фундамент будинку, потім помираю, а мої спадкоємці зводять на цьому фундаменті чотириповерховий будинок. Невже можна стверджувати, що на момент моєї смерті ця споруда вже мала ту вартість, якої набула після повного завершення?

Ось чого справді були варті рибні ловлі на момент смерті Бєляєва в 1869 році. По-перше, відступного Бєляєв і обидва Мясникови заплатили 124 000 рублів; отже, на частку Бєляєва припадало трохи більше 40 000 рублів. Далі, на рибні ловлі Бєляєв витратив 16 166 рублів уперше і 25 000 рублів удруге, усього 41 166 рублів.

Додавши до цього 1/3 застав, тобто 8000 рублів, ми побачимо, що Бєляєв уклав у свою частку трохи більше 90 000 рублів. Це і становило вартість третини, що належала Бєляєву, вартість, визначену на підставі звичайних прийомів, якими користуються, вирішуючи питання про вартість майна в цивільних справах і в практичному житті.

Але прокурор тепер визнає можливим відступити від усіх прийнятих і можливих способів оцінки. Він бере за основу вартість ловель у 1861 році, коли Мясникови вклали в них великий капітал (у 1866 році 297 000 рублів), отже, коли вони стараннями Мясникових набули значно більшої вартості.

Але навіть якщо брати до уваги їхню вартість у 1861 році, то й тоді нічим не доведено припущення, що вони коштували 899 000 рублів. Кажуть, що ловлі були передані Бутовичу Трощинським за 1 030 000 рублів. Але ж ця передача не відбулася.

Одночасно з передачею рибних промислів Мясникови не внесли належної з них орендної плати, рибні ловлі було взято в казенне управління, і на майно Мясникових було накладено заборону на 624 000 рублів. Тобто заборону наклали відповідно до розміру орендної плати, що належала до сплати до закінчення строку контракту, а не відповідно до вартості промислів.

Цю заборону внаслідок скарги Мясникових було знято, але рибні промисли залишалися якийсь час ніби без господаря, невідомо, хто ними володів. Мясникови перестали ними завідувати, Трощинський не вступав у володіння; нарешті, в 1864 році з’являється повірений Трощинського і приймає їх від Мясникових, причому все прийняте майно оцінено менш ніж у 400 000 рублів.

Чи свідчить усе це про значну вартість рибних промислів? Хіба ризикують утратити майно вартістю 900 000 рублів через несплату орендної плати в 24 000 рублів? Хіба залишають таке майно в чужому володінні протягом майже трьох років?

Очевидно, що рибні ловлі навіть у 1861 і 1864 роках, після всіх витрат, зроблених Мясниковими, не мали особливо великої вартості. Чого ж вони могли бути варті в 1855 році, на самому початку справи? Отже, здається, можна з такою самою математичною точністю, з якою я визначив вартість відкупів у 75-100 тис., визначити вартість рибних ловель у 96-95 тис.

Що ж іще залишається? Відкиньмо різні фантастичні частини статків Бєляєва.

Нам говорили про його участь у найрізноманітніших підприємствах: у купівлі заводу Берда, у заснуванні газового товариства тощо, але ми добре знаємо, що на момент його смерті жодне з цих підприємств не діяло. Угода з Бердом не відбулася ще за життя Бєляєва, завод герцога Лейхтенберзького перейшов до іншої особи, Газове товариство було засноване після смерті Бєляєва.

На це підприємство Бєляєв витратив 4000 рублів, але видатковий зошит показує, що він видав їх Молво за рахунок Мясникових. У всіх підприємствах Бєляєв виступає компаньйоном Мясникових, людиною, яка вкладає досвід і працю, а Мясникови людьми, які дають капітал.

Не знаю, як повірений цивільного позивача може довести свою думку про те, що борги І. Ф. Мясникова належали Бєляєву. Для мене, як і для обвинувальної влади, цілком ясно, що ці борги становили власність Мясникових.

Ви пам’ятаєте заяву свідка Гротена, що він купував векселі за дорученням Мясникових, одержував на це гроші з їхнього капіталу і передавав їм гроші, одержані з конкурсу. А хіба разом із Гротеном не діяли інші особи, які скуповували претензії за рахунок Мясникових і які значаться разом із Гротеном у власноручних записках Бєляєва, поданих мною до справи?

Нарешті, у звіті, поданому Мясниковим від Бєляєва, в їхньому активі показано претензій на І. Ф. Мясникова на суму 96 000 рублів. Ці міркування, здається, достатньо доводять, що всі боргові претензії на І. Ф. Мясникова були придбані Бєляєвим та іншими особами, за його дорученням, за рахунок Мясникових.

Додам ще одне міркування. У тій частині умови 22 грудня 1858 р., в якій перелічено всі частини майна, що перейшло від Бєляєвої до Мясникових, претензії на І. Ф. Мясникова зовсім не згадані, звісно, тому, що вони не входили до складу статків Бєляєва.

З реальніших частин його статків згадаю насамперед про золотопромивальну машину. Цією машиною він справді володів, але навряд чи можна сказати, що вона чогось вартувала; на це немає жодних вказівок. Є замітка Бєляєвої, що машина коштує 20 000 рублів, але, ймовірно, тут узято до уваги цифру витрат, зроблених на машину, які, як видно з документів, справді становили близько 20 000 рублів.

Бєляєва могла думати, що вартість машини визначається розміром зроблених на неї витрат. Але підприємство могло бути вдалим чи невдалим. Ми не знаємо навіть, чи цю машину взагалі застосовували до діла.

Далі, у Бєляєва була лісова торгівля, яка, як ми знаємо з показань свідків, принесла йому великий збиток. Розміри її в 1859 році були дуже невеликі. Ті ніким не підписані і невідомо ким писані замітки, які вам учора прочитали, сюди не стосуються, а контракти, що є у справі Цивільної палати, показують, що вартість лісових дач, куплених Бєляєвим на зруб, лише трохи перевищувала 10 000 рублів.

З рахунку капіталів Бєляєва на 17 вересня 1857 р. ми бачимо, що в лісову справу він уклав 14 000 рублів. Далі можна прямо перейти до винокурних заводів. У них, як видно з рахунку на 17 вересня, Бєляєв уклав капітал у 50 000 рублів.

Я мушу попередити вас, що винокурні заводи становили власність не Бєляєва, а Бєляєвої. Можливо, заводи були куплені на його гроші, можливо, пущені в обіг з його допомогою, але юридично вони в будь-якому разі належали самій Бєляєвій, яка могла розпорядитися ними і без заповіту чоловіка.

Я мушу, однак, зупинитися на оцінці цих заводів. Обвинувальна влада оцінює їх у 200 000 рублів, спираючись на відомості, що стосуються літа 1858 року. При цьому беруться до уваги й застави, які я прошу виключити, бо дуже часто застави не бувають власністю того, хто їх подає. Ми навіть не знаємо, чи складалися в цьому разі застави з грошей чи з маєтків.

Що ж до оборотного капіталу, то його обсяг безперестанку змінювався, і ми знаємо з достовірних джерел, що наприкінці 1858 року становище заводів було скрутне. Керуючий ними мусив удаватися до позик, щоб продовжувати винокуріння. Є один лист, майже розпачливий, про те, що коли Бєляєва чи Мясникови не пришлють грошей, то винокуріння доведеться зупинити.

Вартість винокурного заводу залежить від ходу підрядів і поставок, від цін на хліб, від обсягу оборотного капіталу. Такого капіталу в Бєляєвої не було, і ось чому ціну (100 000 рублів), за яку вона передавала заводи Мясниковим, не можна визнати невідповідно низькою.

Я забув ще сказати про меблевий магазин. Щодо його вартості сперечатися не буду. Я готовий оцінити його в 30 000 рублів, бо ми маємо відомості, що близько підходять до цієї цифри. Отже, актив статків Бєляєва на момент його смерті сягав від 200 до 300 000 рублів.

Тепер зверніть увагу на пасив. Тут ми маємо справу з рахунками або звітами на 1 вересня 1857 р. і 14 травня 1858 р. Зі звіту на 1 вересня видно, що Бєляєв на цю дату був винен Мясниковим 263 000 рублів.

Цим, однак, справа не вичерпується, бо в тому ж звіті він показав приготовлену для поділу суму 43 700 рублів і братам за угодами (тобто відступного) 22 500 рублів. Те, що ця остання сума справді належала братам Мясниковим, доводиться тим, що згодом, під час розрахунку з Олександром та Іваном Костянтиновичами, Бєляєв ділить цю суму навпіл і ставить кожному з братів у прихід по 11 250 рублів.

Звіт на 1 вересня підтверджується власноручною запискою Бєляєва від 16 вересня, за якою сума його боргів на цю дату становить близько 335 000 рублів. Обвинувальна влада допускає, що Бєляєв на 1 вересня 1857 р. був винен Мясниковим 263 000 рублів, погоджується навіть покласти цю суму в основу свого розрахунку на травень 1858 року і виводить, що коли Мясникови й не були винні Бєляєву на 14 травня тих 272 000 рублів, які показані у звіті 14 травня, то в будь-якому разі борг Бєляєва Мясниковим не перевищував 90 000 рублів.

Далі обвинувальна влада робить низку довільних викладок, з яких випливає, що на момент смерті Бєляєв був винен Мясниковим лише зовсім незначну суму: кілька тисяч рублів. При цьому нас насамперед вражає така дивина. 14 травня Бєляєв подає рахунок, за яким йому належить із Мясникових 22 500 рублів.

Якщо виправити цей рахунок за тією системою, яку допускає обвинувальна влада, виходить, що Бєляєв мав сплатити Мясниковим 91 378 рублів. І раптом через сім днів Бєляєв видає розписку на 272 000 рублів, за назвою зберігальну, а по суті боргову. Як це пояснити? Тут, очевидно, проста помилка.

Цілком можливо, що обвинувальна влада не могла помітити цієї помилки: вона не мала для цього тих засобів, які маємо ми, і не чула пояснень, які дали нам наші довірителі. А саме: коли в серпні 1857 року Іван Мясников заперечив проти звіту Бєляєва, це заперечення не минуло без наслідків, і між Бєляєвим та Мясниковим виникли незгоди.

І коли 17 травня Бєляєв подав новий звіт, який виявився неправильним, Мясникови провели перевірку. Наслідком її стала видача зберігальної розписки на 272 000 рублів, тобто визнання Бєляєвим того, що він винен Мясниковим цю суму.

Нам кажуть, що Іван Мясников, від’їжджаючи до Астрахані, хотів себе заспокоїти. Так, але щодо чого? Він хотів мати документ на той капітал, який залишався в руках Бєляєва.

Ще з 1847 року, коли Бєляєв вів справи І. Ф. Мясникова, за ним постійно залишалася й значна сума. Тоді це не викликало непорозумінь. Але коли вони почалися, коли Бєляєв, ослаблений хворобами й роками, став менш акуратним і точним у своїх звітах, тоді й виникла потреба чимось забезпечити одержання недоданої суми.

Хибність звітів на 1 вересня 1857 р. і на 14 травня 1858 р. доводять рахунки, що є у справі і були вам пред’явлені. Так, прибуток від золотих копалень визначено у звіті на 1 вересня в 21 000 рублів. А з іншого рахунку і зробленого на ньому власноручного напису Бєляєва видно, що понад цю суму було одержано і підлягало передачі від Бєляєва ще понад 125 000 рублів.

Є й інший докладний рахунок прибутків, одержаних у справах Мясникових. Я не наводитиму всіх виправлень, які зроблено в ньому рукою Бєляєва. З цього звіту видно, що сума надходжень замість 2 273 775 рублів, показаних у звіті на 1 вересня, становить (включно з наведеною вище різницею по золотих копальнях) 2 417 743 рублі, тобто на 143 963 рублі більше.

Далі, є ще одна помилка у звіті на 1 вересня, яку цілком ясно доводить таке. У звіті показано як передані О. К. Мясникову 233 119 рублів, а з докладного розрахунку з О. К. Мясниковим, виправленого рукою Бєляєва, видно, що насправді О. К. Мясников одержав лише 189 000 рублів.

Зрозуміло, що коли раніше було показано, ніби О. К. Мясников одержав 233 000 рублів, а насправді він одержав лише 189 000 рублів, то різницю слід віднести до активу Мясникова і пасиву Бєляєва. Така сама помилка допущена на шкоду І. К. Мясникову на суму 11 250 рублів.

Далі, панове присяжні засідателі, є ще одна неправильність, яку так само легко виправити. А саме: у звіті про капітал на 1 вересня як залишок на золотих копальнях показано 95 100 рублів, а в іншому рахунку, теж на 1 вересня, цю суму визначено лише в 45 318 рублів. Різниця між цими цифрами становить 49 781 рубль.

Якщо звести разом усі виведені мною суми і додати до них дохід, показаний у звіті на 14 травня (105 808 рублів), то всього вийде 618 281 рубль. А якщо відняти від цієї цифри 70 162 рублі, внесені Бєляєвим в опіку на рахунок Шишкіна, і 278 061 рубль, витрачений ним за звітом на 14 травня, то вийде близько 270 000 рублів, тобто сума, дуже близька до цифри зберігальної розписки.

Різниця між цими двома цифрами пояснюється тим, що Мясникови під час перевірки звітів визнали не всі витрати, зроблені Бєляєвим.

Отже, наведені мною міркування і цифри повністю усувають ту дивину, якої неможливо усунути за системою, прийнятою обвинуваченням, і цілком пояснюють походження розписки на 272 000 рублів. Бєляєв переконався, що зробив помилку в рахунках, і, як людина сумлінна, дуже швидко її виправив, видавши Мясниковим зберігальну розписку якраз на ту суму, яку на ту хвилину мав їм сплатити.

Нам кажуть, що згодом за нею було сплачено і її повернуто Бєляєву. Але як це довести? Бєляєв, як визнають і наші супротивники, був людиною акуратною. Чи може бути, щоб, отримавши розписку назад, він залишив її в тому самому вигляді, ненадірваною, без напису про сплату, серед інших паперів? Так само неможливо, щоб, сплативши гроші, він залишив розписку в руках Мясникових.

На чому ж тоді ґрунтується припущення про погашення зберігальної розписки? Де підстави вважати, що Бєляєв розрахувався з Мясниковими після 21 травня?

Відступне за рибні лови він сплатив рівними частками з Мясниковими: це видно з видаткового зошита. На якій підставі Бєляєв передав Мясниковим ставропольський відкуп, ми не знаємо. Є підстави думати, що його передано без жодних умов, бо Бєляєв із самого початку брав його для Мясникових.

У тому рахунку, який склала Бєляєва, який у неї вилучено і який долучено до справи, за Кавказ показано 30 000 рублів. Отже, більше цієї суми Бєляєву за передачу ставропольського відкупу в жодному разі не належало.

Отже, я вважаю цілком доведеним, що на час смерті Бєляєва стан його справ був такий: з одного боку, підприємства, про які я говорив, на суму не понад 300 000 рублів; з другого боку, борг у 272 000 рублів. Різниця між активом і пасивом близька до тієї суми, за яку Мясникови, не враховуючи зберігальної розписки, придбали в Бєляєвої за умовою 22 грудня підприємства її чоловіка.

Можливо, нас запитають: як у людини, що мала славу капіталіста, врешті-решт могли залишитися статки вартістю не більш як 20 000 рублів? Але, по-перше, ми маємо показання двох свідків, які відгукувалися про Бєляєва як про людину з невеликим капіталом. Це свідки дуже компетентні: Ненюков і Бенардакі.

Обидва сказали, що в найкращі часи Бєляєв мав статки, можливо, до 400 000 рублів, але останнім часом утратив відносно величезні суми на лісовій торгівлі та інших підприємствах.

Є ще й інша причина, яка змушує вірити, що Бєляєв не мав великих статків, які належали б особисто йому. Наприкінці життя він придбав на ім’я дружини будинки, на оздоблення і добудову яких витратив, як видно з рахунків у справі, дуже значні суми. В одному з будинків є зала у два світла, і взагалі цей будинок оздоблено дуже розкішно.

На ім’я дружини були куплені також винокурні заводи. Чи можна після цього дивуватися, що наприкінці життя в Бєляєва не виявилося великих грошей?

Нарешті, Бєляєв мав те, що саме по собі є капіталом: він мав дух підприємливості. Він не занепадав духом, попри невдачі, і якщо зазнавав збитку в одній справі, то одразу ж брався за іншу з допомогою капіталу Мясникових і свого ділового досвіду. Він хотів розпочати і, можливо, дуже вдало здійснив би величезні компанійські справи.

Його статки коливалися, як статки будь-якої комерційної людини, що стоять на не надто твердих і непорушних підвалинах. Такий мій погляд на статки Бєляєва, і доведений він значно точніше, ніж припущення протилежної сторони.

Наскільки ймовірно, щоб Мясникови могли вчинити підлог заради набуття таких статків? Адже для того, щоб визнати, що злочин відбувся, потрібно, щоб для нього був достатній інтерес. А цей інтерес, коли йдеться про матеріальну вигоду, звісно, неоднаковий для людини бідної, незабезпеченої і для людини цілком забезпеченої, багатої.

Чи був інтерес у братів Мясникових

Олександр Костянтинович та Іван Костянтинович Мясникови у 1858 році були молодими людьми, які тільки-но починали життя, і за найблискучіших умов: Олександрові було 26 років, Іванові близько 25 років; Іван Мясников збирався одружитися. Кожен із них мав по мільйону статків.

Пригадайте відомості Дворянської опіки, які я наводив сьогодні вранці. Пригадайте, що вже 1857 року на частку кожного з братів припадало по 800 000 рублів.

І ось помирає близька їм людина, з якою вони пов’язані найрізноманітнішими зв’язками і яка мала 20, 30 тисяч статків. І вони складають підложний заповіт, як кажуть мої супротивники, обдумано, холоднокровно, а на мою думку, якщо стати на позицію протилежної сторони, без дотримання будь-яких правил обережності. Це річ надто неймовірна або, краще сказати, неможлива.

Обвинувальна влада добре розуміє, що цю дивину треба якось пояснити, і пропонує вам таке припущення. Мясникови були пов’язані з Бєляєвим спільністю інтересів; у них були спільні справи. Тож якби Бєляєв помер, не залишивши заповіту, їм було б дуже важко розраховуватися зі спадкоємцями і доводити, що їм належить певна частка у справах Бєляєва.

Крім того, час гарячий, виникають нові підприємства, відкупи доживають свій вік. Треба скористатися обставинами, а зробити це інакше, ніж привласнивши статки Бєляєва, неможливо. Чи справедливо все це?

Уявімо собі, що Мясникови не набули б статків Бєляєва. Що б вони через це втратили? По-перше, сам прокурор каже, що Мясникови перевезли до себе свої папери. Отже, вони мали всі засоби довести, що їм належить певна частка статків Бєляєва.

Невже, якби вони з’явилися до цивільного суду з рахунками, з власноручним зошитом Бєляєва, з чорновою умовою, з видатковою книжкою і показаннями свідків Коншина та інших осіб, вони не змогли б домогтися в суді визнання свого права?

У найнесприятливішому разі чого б вони позбулися? Від 8 до 10 тисяч на вологодських відкупах і, можливо, дечого на херсонських, хоча останні, як ми знаємо, ще за життя Бєляєва перейшли у власність Коншина.

Далі, ставропольський відкуп був у їхніх руках. Землі Війська Донського теж. Чи був Бєляєв негласним компаньйоном у цих відкупах, байдуже, бо офіційно він у них участі не брав.

У рибних ловах Мясниковим, щоправда, належали лише дві третини. Але хіба їм було б важко придбати решту третини в законних спадкоємців Бєляєва? Хто ці спадкоємці? Та сама Бєляєва; Рем’яннікова, самотня і бездітна жінка; нарешті, Мартьянова, бідна міщанка.

З ким легше вести перемовини: з людиною, яка сама забезпечена, може радитися з найкращими адвокатами і має всі засоби вести справу в судах навіть за старих порядків, чи з бідною жінкою, яка прислала до Петербурга повіреного, а той за дві тисячі рублів поступається половиною спадщини?

Звісно, з Мартьяновою легше було б домовитися, ніж із Бєляєвою, яка, як ми знаємо, підписала умову 22 грудня не одразу, а після довгих перемовин, у яких брали участь Гротен і Богуславський.

Далі з’являється інше пояснення з боку цивільного позивача. Мовляв, зберігальну розписку, неформальну, яку Бєляєва визнавала юридично недійсною, інші спадкоємці могли б відкинути, а Бєляєва її прийняла. Але де докази, що зберігальна розписка була недійсною?

Бєляєва відповідала не так, як говорив повірений цивільного позивача; ви, звісно, зрозуміли її відповідь інакше. Її запитували: як ви визнавали зберігальну розписку обов’язковою для себе, юридично чи морально? Вона сказала: морально.

Хіба з цього випливає, що вона визнавала її юридично недійсною? Вона зовсім не вдавалася в розгляд цього питання і визнавала розписку обов’язковою для себе тому, що її підписав її покійний чоловік.

Нарешті, припустимо, що розписка як зберігальна була недійсною. У чому ж полягає її недійсність? Можливо, не було зазначено роду грошей, узятих на зберігання, або її не всю написав Бєляєв власноручно? Але ж це не позбавляло б розписку сили боргового документа, а існування боргу дуже легко можна було довести за допомогою відомих вам рахунків.

Адже це доведено й тепер, через 14 років. Невже цього не можна було зробити в 1858 році?

Якби заповіту не виявилося, приїхала б Мартьянова і стала б ділити спадщину з Бєляєвою та Рем’янніковою. Дізнатися, що Бєляєв був компаньйоном Мясникових у херсонських і вологодському відкупах тощо, їм, звісно, було неважко, так само як і самій Бєляєвій. Отже, вивезення паперів Мясниковими не обеззброювало ні Бєляєву, ні інших спадкоємців.

Далі виникає ще одне питання. Бєляєва, за словами обвинувальної влади і за словами цивільного позивача, знала, що заповіт підложний. Думка про складання фальшивого заповіту на ім’я Бєляєвої, за припущенням обвинувальної влади, виникла наприкінці вересня або на початку жовтня.

Потім 16 жовтня його подано на затвердження, наприкінці жовтня або на початку листопада затверджено, а двадцять другого грудня 1858 року між Бєляєвою і Мясниковими укладено умову, якій передували досить довгі перемовини.

Але в ту хвилину, коли, за припущенням обвинувальної влади, Мясникови вчинили підлог, яку запоруку вони мали, що він їм вдасться, що вони досягнуть своєї мети, що за ризик, пов’язаний із цим задумом, вони щось отримають? Яку запоруку вони мали, що Бєляєва, отримавши заповіт, передасть їм усі статки свого чоловіка?

Не тільки людина багата, навіть людина бідна, для якої сума в 200 000 рублів була б великим надбанням, і та не вчинила б так, і та не наважилася б на злочин, усіма плодами якого вільно і безперешкодно може скористатися інша особа. Це таке припущення, якого ні на хвилину не можна допустити.

Усвідомлюючи його слабкість, повірений цивільного позивача вдається до найризикованіших здогадок. Він каже, що Бєляєва настільки пройнята ідеєю дворянської гордості, що радше віддасть усе мільйонерам Мясниковим, ніж якійсь міщанці.

Не думаю, щоб Бєляєва була пройнята такими почуттями. Пригадайте, що вона не тільки вийшла заміж за купця, а й жила і живе разом зі своєю своячкою, міщанкою Рем’янніковою. Отже, вона зовсім не гидує міщанською ріднею.

Хоч би якою великою була її відраза до міщанки Мартьянової, вона, звісно, не сягала того, щоб стати учасницею підлогу і задарма віддати статки, здобуті шляхом підлогу, людям, які зовсім не мають у них потреби.

Далі ще одна дивина. Бєляєва знає про підлог, знає, що Мясникови в її руках, але попри це вона не тільки 22 грудня 1858 р. віддає їм за дешевою ціною всі статки, одержані нею після чоловіка, а й навіть поступається їм за 100 000 рублів своїми власними винокурними заводами. А вони, за розрахунком, який через деякий час зробила вона сама, коштують 400 000 рублів, а за розрахунками прокурора 200 000 рублів. Це перевершує будь-яку ймовірність.

Насправді все пояснюється дуже просто. Бєляєва знала, що статки її чоловіка за вирахуванням боргів становлять незначну суму і що за відсутності оборотного капіталу для винокурних заводів вона укладе не безвигідну для себе угоду, поступившись ними Мясниковим за 100 000 рублів.

Подальші стосунки Мясникових і Бєляєвої

Тепер, панове присяжні засідателі, я перейду до останньої частини обвинувальної промови. У ній прокурор вказує на ті стосунки, які згодом існували між Мясниковими і Бєляєвою, і в них шукає доказів на користь того, що Мясникови вчинили підлог разом із Бєляєвою.

Насамперед я не можу не зауважити: я розумію, що з погляду обвинувальної влади необхідно доводити існування ворожих стосунків між Бєляєвою і Мясниковими у 1864-1866 роках. Але я хотів би знати, яке відношення до справи мають записки французькою мовою, образливі для Бєляєвої? Чи стверджує обвинувальна влада, що їх написано з відома Мясникових?

Тут на сцену виходить Ріццоні, який спершу вважав за можливе діяти проти Бєляєвої, а потім з’явився зі скаргою, що Іван Костянтинович Мясников скривдив його і не дав йому обіцяної винагороди. Не думаю, щоб такій людині можна було вірити. Але навіть якби й можна було йому вірити, яке відношення має ця обставина до обвинувачення Мясникових у підлозі?

Я просив би вас звільнитися від враження, яке могли справити на вас ці записки. Ніхто не стверджує, що Мясникови знали про огидні поради, які давав Шишкіну Ріццоні. Отже, цю обставину слід залишити цілком осторонь.

Незгоди між Мясниковими і Бєляєвою, безперечно, були. Опіка над Шишкіним стала першим яблуком розбрату. Потім виникають суперечки щодо умови 22 грудня 1858 р., і в січні 1865 року Бєляєва пред’являє до Мясникових позов.

Під впливом роздратування Бєляєвої проти Мясникових і того вміння, з яким його підтримували повірені Бєляєвої, з’являється її відгук до Казенної палати в травні 1865 року, де йдеться про якусь невідому їй зберігальну розписку.

До того самого часу належать чорнові листи до Мясникових із докорами і сильними висловами. Ці листи зовсім не були відправлені адресатам, а складала їх не Бєляєва, а її надто старанний повірений.

Про заповіт, утім, у цих листах нічого не сказано, і всі докори та погрози, якими вони наповнені, стосуються, очевидно, того факту, що Мясникови вивезли папери Бєляєва.

Далі з’являється Чевакінський, який, звісно, більше дбає про власні інтереси, ніж про вигоду своєї довірительки. Він домовляється з її супротивниками, хоче укласти з ними умову і діє так, що, якби йому довелося пояснювати свої вчинки перед вами, ви, можливо, поставилися б до нього дуже суворо.

Але тепер мова не про нього, а участь Бєляєвої в його діях чи навіть її обізнаність про них нічим не доведені.

Що ж до мирних перемовин, то їх, здається, найправильніше було б віднести до тих частин справи, які вилучено з царини судових дебатів. Але щодо показань Борзаковського прокурор зробив зауваження, яке не можна залишити без відповіді.

Вам казали, що Борзаковського залякували, що йому призначили зустріч у Третьому відділенні з тонким розрахунком: мовляв, це справить на нього певне враження.

Не кажучи вже про свідка Коптева, який спростовує показання Борзаковського, в самих його показаннях є щось украй неймовірне. Перемовини в Третьому відділенні, за його словами, відбувалися вже після початку другого слідства.

Невже ніхто з адвокатів, до яких Мясникови, звісно, зверталися, не пояснив їм, що після порушення кримінальної справи примирення неможливе? Невже можна допустити, що під час другого слідства все ще тривали мирні перемовини?

Але навіть якби вони й були, все одно немає жодних підстав обвинувачувати Мясникова в залякуванні Борзаковського і таким чином додавати до тяжкого обвинувачення, що тяжіє над Мясниковим, ще одне, у моральному відношенні дуже серйозне.

По-перше, я мушу заявити, що Мясников обіймав посаду ад’ютанта начальника штабу Корпусу жандармів. Отже, він перебував в особистих стосунках зі своїм безпосереднім начальником: приймав прохачів, доповідав про них, передавав записки, прохання, виконував деякі доручення. Між цією діяльністю, суто особистою, і діяльністю агента, чиновника Третього відділення, немає нічого спільного.

Нарешті, чи можна допустити, щоб Борзаковський, клопотальник у справах за старих порядків, радник Управи благочиння, міг злякатися виклику до Третього відділення на зустріч із Мясниковим? Адже він знав, що Мясников лише ад’ютант генерала Мезенцова і що його вплив не міг сягати так далеко, щоб проти Борзаковського було вжито якихось насильницьких чи навіть просто морально-примусових заходів.

Чи можна після цього говорити про залякування? Чи можна думати, щоб людина, досвідчена в життєвих справах, хоч на одну хвилину збентежилася лише тому, що ад’ютант генерала Мезенцова викликав її до Третього відділення для пояснень у приватній справі? Ви, звісно, не забаритеся відкинути таке припущення.

Далі, панове присяжні засідателі, залишаються ще мирні перемовини з Гоніним. Це той свідок, який має знамениту тяжбу з Іжболдіним щодо векселів.

Якщо свідок Дедюхін підтвердив це показання, та й то не повністю, бо не знав, які саме велися перемовини, то свідок Столбов цілком його спростував, як і свідок Домрачов. Гадаю, що після цього про показання Гоніна можна більше не говорити.

Заключне слово захисника

Мені здається, панове присяжні засідателі, що, за винятком прогалин, неминучих у такій великій справі, я виконав своє завдання, відповівши на всі суттєві пункти обвинувачення. Тепер мені залишається звести все сказане мною в одне ціле і показати вам загальну картину цієї справи. Що ми бачимо з одного і з другого боку?

Спадкоємець за законом, який утратив спадщину через заповіт і вважає його підложним, може обстоювати свої права іноді навіть із зайвою гарячністю, не перебираючи засобами, в ім’я порушеної справедливості.

Але в цій справі ми бачимо перед собою людей зовсім сторонніх. Вони купують претензію ще за життя Мартьянової, укладають із нею умови, посилають Мартьяновій гроші, намагаються, щоб вона не приїжджала до Петербурга, пишуть для неї заповіт. Одним словом, ставляться до справи з погляду суто комерційного.

З другого боку, постає жінка, яка прожила з чоловіком 25 років у найбільшій злагоді й любові і якій чоловік постійно хотів залишити всі свої статки. За цією жінкою ми бачимо людей, найближчих після Бєляєвої до її чоловіка: людей, справі яких Бєляєв завдячує майже всіма своїми статками.

Я думаю, на суді досить ясно виявилося, що підкупу в цій справі з боку Мясникових не було і немає. Ми не бачимо жодного свідка на їхню користь, який міг би викликати сумнів. Нам кажуть про Шевельова, що він сподівається колись щось отримати від Мясникових, тоді як у нього в руках умова на 2000 рублів, укладена з Іжболдіним.

Натомість ми бачимо, що заповіт, який називають підложним, стосується вкрай обмежених статків, а в його складанні обвинувачують мільйонерів, які до того ж не знали і не могли знати, чи дістанеться їм заповідане майно. У всьому цьому така неможливість, така неправда, яку ви, без сумніву, вже оцінили.

Вас закликають своїм вироком довести, що перед вашим судом усі рівні: сильні і слабкі, багаті і бідні. Хто в цьому сумнівається? Ми бачимо досить прикладів того, що від часу запровадження судових установ ні багатство, ні суспільне становище не є запорукою безпеки для винних.

Я думаю, що в процесі, такому важливому, що викликав стільки розмов у суспільстві, жодні утилітарні практичні міркування не можуть і не повинні мати місця. Перед вашим судом справді всі рівні, але тільки в ім’я справедливості.

Якщо почуття справедливості і простий здоровий глузд покажуть вам, що злочину не тільки немає, а й не могло бути; що не було інтересу його вчиняти; що не було дій, які зазвичай вчиняють злочинці після злочину; що не було спроб затемнити істину з боку тих, кого досі в цьому обвинувачували, і що не від них ішли протизаконні спроби спотворити істину, то я сподіваюся, що ви ухвалите свій вирок не в ім’я рівності перед законом, а в ім’я справедливості, яка вимагає, щоб кожному було віддано належне.

Вердиктом присяжних заповіт було визнано непідложним. Під час повторного розгляду справи в Московському окружному суді це рішення було залишено в силі.

Чому ця промова актуальна для адвокатів сьогодні

Спори про підробку заповіту не зникли. Спадкоємці за законом, які втратили спадщину через заповіт, і сьогодні оскаржують його в суді та подають заяви про підроблення документів. Приклади з нашої практики: недійсність заповіту і договору довічного утримання та зменшення обов’язкової частки у спадщині.

Арсеньєв починає з єдиного прямого доказу, зізнання Караганова. Він показує, в якому стані була ця людина, хто на неї впливав і чому такому зізнанню не можна вірити. Ті самі питання адвокат ставить і сьогодні під час допиту свідка в суді.

Окремо захисник розбирає почеркознавчу експертизу. Ті самі експерти в різні роки доходили протилежних висновків, а «нетвердість» підпису легко пояснити хворобою заповідача. Як працювати з експертизою, ми розповідаємо в статтях допомога адвоката при призначенні експертизи та тактика допиту експерта в суді.

Найсильніша частина промови: питання «кому це вигідно?». На цифрах Арсеньєв доводить, що статки Бєляєва були обтяжені боргами, а мільйонерам Мясниковим просто не було сенсу йти на злочин заради такого спадку. Цей прийом і сьогодні лежить в основі процесуальної позиції захисту.

Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа Гулак-Артемовської, справа про загибель пароплава «Владимир», справа братів Келеш, справа про смарагдову брошку, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.

Якщо ви оскаржуєте заповіт або захищаєте свої права спадкоємця, адвокат у спадкових справах в Одесі допоможе оцінити докази і вибудувати позицію. Якщо спір перейшов у кримінальне провадження, звертайтеся до адвоката у кримінальних справах в Одесі.

Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і Партнери» працюють із такими справами щодня. Ознайомтеся з нашими послугами або зв’яжіться з нами: +38 077 710 55 55.