Справа про крадіжку смарагдової брошки: захисна промова адвоката С. А. Андрієвського

Повний український переклад захисної промови адвоката С. А. Андрієвського у справі про крадіжку смарагдової брошки (Петербург, 1893): як адвокат розбив упізнання та почеркознавчу експертизу.

Справа про крадіжку смарагдової брошки розглядалася судом присяжних у Петербурзі 1893 року. Знайому родини потерпілої обвинуватили в крадіжці брошки лише на підставі зовнішньої схожості з жінкою, яка продала прикрасу ювелірові, та схожості почерку. Захищав підсудну Сергій Аркадійович Андрієвський, автор промови у справі братів Келеш, яка вже опублікована на нашому сайті. Підсудну виправдали.

Промова цікава тим, як адвокат розбирає доказ за доказом: упізнання через місяць, почеркознавчу експертизу, показання прислуги, які з’явилися через чотири місяці. А потім показує, що обвинувачення так само легко могло б упасти на іншу людину.

Нижче наводимо обставини справи та повний український переклад промови.

Обставини справи

28 листопада 1892 року Марія Єлагіна не знайшла смарагдової брошки, яку залишила на туалетному столику. Про пропажу одразу заявили в поліцію.

Незабаром власник ювелірного магазину Лутугін повідомив, що схожу за прикметами брошку він купив у невідомої жінки, яка назвалася Ольгою Перфільєвою. Єлагіни впізнали брошку. За адресою, яку залишила Перфільєва, такої жінки не знайшли: вона там не проживала.

За прикметами, які описав Лутугін, жінка, що назвалася Перфільєвою, багато в чому нагадувала знайому Єлагіних О. Ф. М-ву. Коли Лутугіну та його помічникові показали фотокартку М-вої, а потім і її саму, вони заявили, що М-ва разюче схожа на жінку, у якої вони купили брошку.

У справі провели почеркознавчу експертизу. Порівнявши почерк М-вої з почерком жінки, яка залишила в магазині розписку про отримання грошей за брошку, експерт дійшов висновку, що розписку, безсумнівно, написала М-ва.

Як доказ використали й те, що М-ва мала коричневу кофтинку. Таку саму кофтинку носила і жінка, яка продала брошку. Крім того, слідство вважало, що вкрасти брошку могла лише людина, яка мала доступ до кімнати Єлагіної, а М-ва належала до таких людей. На підставі сукупності цих доказів М-ву віддали під суд.

Захисна промова С. А. Андрієвського

Панове присяжні засідателі!

Особливий інтерес у публіки зазвичай викликають справи, в яких прокурор і захисник діаметрально розходяться: один не сумнівається у винуватості, а інший не сумнівається в невинуватості підсудного. Саме така і ця справа.

Для мене, наприклад, цілком ясно, що М-ва жодної брошки в Єлагіної не викрадала. А тоді питання про те, хто ж, власне, вкрав цю брошку, мене анітрохи не цікавить. Це питання справді важливе, але не для мене, а для поліції та обвинувачення. Проте поліція й обвинувачення його зовсім не з’ясували.

І ось я, власне, захищаю М-ву не стільки від обвинувачення в крадіжці, скільки від підозри, ніби її особа заважала переслідувальній владі побачити в цій справі іншого винуватця, крім неї однієї. Ні! Проти цієї підозри ми сміливо заперечуємо. Ті два докази, які розшукова поліція вважала незаперечними доказами винуватості М-вої, цілком нікчемні для кожного обережного розуму, не засліпленого вірою у власну непогрішність.

Було всього-на-всього дві обставини: схожість обличчя і схожість почерку. М-ва була схожа на пані, яка продала вкрадену брошку, її почерк був схожий на почерк записки, яку ця пані залишила в магазині.

Будьмо справедливими. Скажімо, що для самої лише підозри цього, мабуть, було б досить. Але тут же слід запам’ятати: лише для підозри, а аж ніяк не для поспішного рішення. Взяти з невинної жінки гроші, щоб заплатити ювелірові за злодіїв, і визнати цей випадок справедливо й безповоротно вирішеним раз і назавжди: це було вже занадто.

Справді, до пори до часу все ґрунтувалося лише на схожості. Що означає схожість? Я розумію, що, наприклад, у Петербурзі, виходячи з концерту під час сильної зливи й не знайшовши своїх калош, можна задовольнитися відповідними, схожими калошами, які вам пропонує змучений і розгублений швейцар. Але чи можна віддати під суд відповідного винуватця замість справжнього? А в поліції на той час була лише відповідна, але ще далеко не справжня винуватиця крадіжки!

Зупинімося на схожості особи. Якщо до ювелірного магазину на Невському проспекті, куди щодня заходить безліч дам, увійде якась дама середньої статури й середніх літ, під вуаллю, і пробуде в магазині близько чверті години, то чи можливо, що ювелір згодом, майже через місяць, безпомилково впізнає таку даму серед усіх інших? Гадаю, це досить мудровано.

Далі, таємнича дама, яка приходила до Лутугіна, мала, між іншим, дві прикмети. Перша: коричнева кофтинка, досить довга, з широкими рукавами, оздоблена хутром або пір’ям. Друга: акцент, «схожий на малоросійський».

Перша прикмета, тобто прикмета щодо кофтинки, мабуть, значно виразніша за другу, бо кофтинка була непроста й мала три окремі ознаки: колір, фасон і оздоблення. А акцент, «схожий на малоросійський», може означати лише провінціалку взагалі, бо всі уродженки Петербурга відрізняються від провінціалок цілком безбарвною вимовою. Визначити ж, з якої саме провінції дама, з Білорусі, з Литви, з Малоросії чи з Кавказу, у цьому питанні вже не розберешся.

Однак прикмета щодо кофтинки зовсім і остаточно не підійшла до М-вої: у неї ніколи подібної кофтинки не було, і позичити таку кофтинку їй не було в кого. Що ж стосується акценту, то за акцентом до незнайомки підійшла й інша дама зі знайомих Єлагіної.

Схожість зовнішності М-вої із зовнішністю незнайомки знову ж таки нікчемна. Ювелірові Лутугіну показали сільську саморобну, можна сказати, безглузду фотографію М-вої, де вона виглядала якоюсь опухлою. На такій фотографії її важко було б упізнати навіть близькій людині, а Лутугін уже був готовий знайти схожість.

Показали йому М-ву на вечорі в Єлагіних, без капелюшка, і він знову погоджується, що схожа. А чому б і не сказати, що схожа? Адже це не означає: та сама. І весь цей доказ цілком знищився, коли через чотири місяці Лутугіну показали зовсім іншу даму, і він так само заявив, що й ця дама годиться в продавчині брошки і що він рішуче не обирає ні ту, ні іншу…

Такі дані про схожість особи.

І хто ж наважився б сказати, що за таких даних жодна помилка у виборі саме М-вої як винуватиці неможлива?

Ще нікчемніший доказ щодо схожості почерків. В експертизу схожості почерків я ніколи не вірив, ні в каліграфічну, ні у фотографічну, бо визнання схожості почерків є рішуче справою смаку. Мені здається, що почерк схожий, а іншому, що ні, і ми обидва маємо рацію. Я іноді отримував листи від незнайомих мені людей, які здавалися мені написаними моєю власною рукою.

Зовсім інша річ підробка печатки. Ось тут якщо не каліграфія, то в усякому разі фотографія можуть бути дуже корисними. По-перше, тому, що різницю за її природою легше визначити, ніж схожість. А по-друге, тому, що при збільшенні за допомогою фотографій розбіжність, наприклад, знімків печаток стає настільки очевидною, що сперечатися про підробленість спірного відбитка вже неможливо.

Що ж ми бачимо тут? Знайшли схожими нахил письма і кілька літер. А тим часом, якщо подивитися на записку просто, без вигадок, то вийде почерк, який рішуче невідомо кому належить.

Адже щодо справжньої продавчині брошки можливі два припущення. Або вона писала своїм природним почерком, переконана, що її ніхто ніколи не знайде, і тоді цей почерк до смішного чужий письму М-вої. Або ж продавчиня різко змінювала свій почерк.

І тоді насамперед, до чого вдалася б кожна жінка, яка змінює свою руку, вона змінила б нахил своїх літер. Та, що пише косо, почала б писати прямо, і навпаки, бо рішуче немає іншого надійнішого прийому відмежуватися від своєї руки. Але в такому разі знову виходить, що якби спірну записку писала М-ва, то вона могла допустити будь-яку іншу схожість зі своєю рукою, крім однієї, тобто загального нахилу літер. І тому не могла б написати подібну записку своїм звичайним нахилом письма.

Якщо ж у цій справі експерти вторували обвинуваченню, то сталося це з дуже простої причини: вони давали свій висновок, вдосталь начитавшись про докази. Влада подібного читання над нашою думкою може бути безмежною. Завдяки їй дуже легко побачиш те, чого ніколи не було.

У такому разі експерт потрапляє в рабство до свого власного наперед сформованого погляду, який потім помикає ним так само, як принц Гамлет помикав міністром Полонієм. Принц каже: «Бачиш оту хмару? Точнісінько верблюд». Міністр відповідає: «Присягаюся, достеменний верблюд. Або тхір! Спина як у тхора… Або як у кита? Достеменний кит!»

Те саме й тут.

А тим часом, чий саме почерк на записці, все-таки залишається невідомим.

Є ще одне психологічне міркування, яке остаточно знищує цю експертизу. Коли М-ва, незадоволена «помилуванням» розшукової поліції, забажала сама знову порушити цю справу і прийшла до адвоката, то головним чином вона домагалася, щоб він пояснив їй: чи може експертиза безпомилково й науково визначити в суді, її рукою чи чужою написано записку в магазині Лутугіна? Чи це питання й у суді залишиться залежним від випадкової думки тих, хто порівнює, і вони знову можуть залишити хоч тінь підозри на ній, М-вій?

Адвокат відповів (Брафман сліпо вірить у фотографічну експертизу), що рішення експертів буде точним і безсумнівним. Тоді М-ва з радістю взялася за справу відновлення своєї честі. Чи було б це можливо, якби лутугінської записки торкалася її власна рука? Ні! Тоді вона, звісно, зрозуміла б небезпеку і знайшла б привід відкласти подання скарги. Але якщо, почувши цю відповідь, вона одразу зважилася, то справа ясна: на лутугінській записці немає її почерку.

Я знаю такий випадок. В одному повітовому місті сталася крадіжка зі зломом. Злодій розбив вікно і залишив на склі сліди крові. Становий пристав запідозрив у цьому злочині одного злодюжку, якого вже неодноразово судили за крадіжки, і ще більше переконався в його винуватості, коли знайшов у нього подряпані пальці.

Інших доказів не було, і обвинувачений не зізнавався. Але кмітливий поліцейський удався до такої хитрості. Він показав обвинуваченому уламки скла із засохлою кров’ю і сказав: «А це що? Бачиш цю кров? Так от, ми покличемо лікаря, і він скаже нам: твоя вона чи чужа?» Тоді обвинувачений упав приставові в ноги і зізнався.

І хоча тут ми бачимо особливу наївність і неуцтво обвинуваченого, цей випадок показує, як узагалі винні фатально забобонно ставляться до експертизи. Для М-вої питання про всемогутність фотографічної експертизи в розпізнаванні почерку було таким самим темним, як питання про всемогутність лікаря в розпізнаванні крові на склі було темним для того злодюжки. Але там загроза експертизою призвела до зізнання, а тут до негайного протесту про невинуватість.

Отже, схожість обличчя і почерку належать до найлегковажніших і найнесерйозніших доказів.

Далі ми маємо вже не докази, а плітки єлагінської прислуги та вигадки самих Єлагіних. Я не можу інакше назвати всі ці показання.

Справді, яку ціну можна надавати розповідям покоївки та няньки про те, ніби в період з 8 по 16 листопада 1892 року, тобто саме тоді, коли пропала брошка, М-ва двічі заходила до Єлагіних за відсутності господарів, і першого разу була сама в спальні, а другого розпитувала годувальницю, «чи не журиться за чимось пані»? Досить сказати, що обидві ці свідки вперше давали показання наприкінці лютого 1893 року про те, що сталося в листопаді 1892 року, тобто майже через чотири місяці.

Я думаю, що навіть через три тижні після якогось дня вже не можна впевнено згадати, на який тиждень він припадав, а через кілька місяців це вже безумовно неможливо. І якщо покоївка чи нянька помилилися на тиждень, то всі їхні пояснення нікуди не годяться. У цій помилці (і не на один, а на цілих два тижні) і полягає розгадка цієї безглуздої плутанини.

М-ва справді була в Єлагіних за їхньої відсутності і справді, дізнавшись про хворобу дитини, розпитувала годувальницю, чи хвилюється пані. Але все це було до крадіжки брошки. І це найкраще підтверджує визнання самої Єлагіної. Викрита М-ими, Єлагіна погодилася, що за кілька днів до 16 листопада вона справді зустрілася з ними на Володимирській і дорікала, що вони дуже давно в неї не були. А це було б цілком неможливо, якби протягом тижня між 8 і 16 листопада М-ва двічі заходила до Єлагіної, про що прислуга неминуче мала б їй повідомити.

Згадайте, далі, вигадки Єлагіної про минуле М-вої, тобто про те, ніби вона взагалі була недбала до чужої власності. Це доводилося тим, що М-ва нібито привласнила стару ситцеву спідницю Єлагіної, настільки погану, що в неї загортали м’ясо; хустку, яку дали, щоб накрити клітку з папугою; і порваний, нікуди не придатний солом’яний капелюх!

Усі ці «привласнення» сталися в селі в матері Єлагіної, куди М-ву запрошували найніжнішими листами навіть наступного літа після цих удаваних привласнень. Там М-ва справді роз’їжджала курними дорогами з матір’ю Єлагіної, вдягала стару спідницю й капелюх, і звідти їй дали, коли вона від’їжджала, сіру хустку, щоб берегти папугу!..

Навіть офіційний обвинувач не наважився скористатися такими гидкими перекрученнями колишніх добрих стосунків між цими людьми, щоб додати зайвий доказ проти М-вої. Ці посилання Єлагіних не потрапили навіть до обвинувального акта. Але Єлагіна, яка раніше надсилала М-вій закохані листи з підписом «Мурочка», щойно справа дійшла до її брошки, облила свою подругу всіма цими потворними обвинуваченнями, наче купоросом. Ось уже воістину дамська дружба!

І все ж таки М-ва аж ніяк не годиться у викрадачки брошки. Чи треба нагадувати вам, що М-ву в цій справі ніби якийсь ангел-охоронець захищає протягом цілого дня 16 листопада (дня пропажі брошки)? Адже ціла низка свідків доводить, що саме цього дня в М-вої був обід і вона з ранку до вечора не виходила з дому. Навіть непорозуміння між служницею Лігнугаріс і Баумгартен щодо одинадцятої години ранку цього дня тепер уже усунуте: не могла М-ва бути цього дня в ювеліра Лутугіна, ніяк не могла…

Але цього мало. Найрізноманітніші свідки одностайно змальовують нам цю жінку в такому світлі, що приписати їй такий вчинок, як викрадення брошки, стає цілком безглуздим. Ця жінка зовсім не така «людина» (як кажуть російські інтелігенти), щоб вчинити крадіжку.

Не лише начальник Санкт-Петербурзької розшукової поліції Вощинін, а навіть знаменитий паризький Лекок (відомий французький сищик) одразу відкинув би всі свої дотепні здогадки про винуватість М-вої, щойно дізнався б усе її минуле, всю її натуру. Є натури, до яких ніяк не домішаєш обвинувачення в крадіжці, як не можна змішати олію з водою.

Саме така М-ва. Вона зовсім безкорислива. Вона найменше думає про гроші. У неї є недоотримана спадщина, про яку вона навіть ніколи не довідується. Жила вона завжди за своїми статками, жодних збиткових смаків не має. Сама вона дуже часто позичала Єлагіним гроші, але ніколи в них не позичала.

Жодного найменшого приводу поласитися на брошку в неї не було. Кокетство їй цілком чуже. Її діти від першого шлюбу чудово влаштовані й не потребують жодних витрат. Другий чоловік їй ні в чому не відмовляє. Спокушати когось іншого вона ніколи й не думала, романів у неї немає. Ні на які пригоди вона не здатна, жодних сумнівних справ у її житті не бувало. Це натура чиста й мила в найдушевнішому сенсі цього слова.

Заради чого ж, в ім’я якої логіки ми будемо чорнити цей чистий образ? Заради великих відкриттів науки каліграфії чи ще більших здогадок розшукової поліції?

Протверезімо ж від цих паперових привидів! Або ще краще: згадаймо, що ми трактуємо тут як злодійку жінку, справді ні в чому не винну. Увійдімо в її становище, пожаліймо її, захистімо її, віддаймо справедливість її характеру, пожуримося над недосконалістю наших слідчих порядків…

Переслідувальна влада тому й зобов’язана бути обережною, що будь-яка влада має бути шляхетнішою за тих, хто їй підвладний. Необережні обвинувачення заохочують низькість пересічної публіки, яка завжди зловтішно ставиться до будь-якого наклепу, до всього, що чорнить людей. А того, що пересічна людина саме так завжди думає про свого ближнього (і в цьому її слід виправляти, а не розбещувати ще більше), ми бачимо дивовижний приклад у нашій справі.

Єлагіна потоваришувала з М-вою, будучи майже дитиною. Протягом довгих років між цими жінками встановилися справжні родинні стосунки: М-ва, можна сказати, була членом єлагінської родини. Побачення були майже щоденні, радощі й горе ділили разом. Разом бенкетували на весіллі, разом тривожилися, коли хтось хворів, а коли бували в розлуці, то постійно обмінювалися листами й записками і підписувалися пестливими прізвиськами.

І раптом, коли після пропажі брошки сищик заявив Єлагіній, що підозра падає саме на М-ву і що для остаточного вирішення цього питання Єлагіній треба буде зрадницьки запросити М-ву до себе на вечір і показати її крізь шпаринку тим особам, яких приведуть для підглядання, Єлагіна на це погодилася і це влаштувала…

Чи розуміла Єлагіна, що вона робить! Адже Єлагіна не належить до поліції і повинна мати звичайні людські почуття до своїх друзів. Для неї М-ва була не просто підсудною, не безособовою арештанткою під відомим номером, а Ольгою Федорівною: теплою душею, завжди дорогою гостею, близькою жінкою, яка вбирала її до вінця, няньчила її дитину, дружиною порядної людини, матір’ю двох дітей…

Невже Єлагіна не відчула одразу, яка прірва розкривається перед її другом, яке велике нещастя їй загрожує? Насамперед Єлагіна зобов’язана була не повірити в можливість такої підозри. Адже від діркавої ситцевої спідниці, в яку загортали масло і яка не становила рівно жодного майна, зробити величезний стрибок до смарагдової брошки й повірити в корисливість Ольги Федорівни Єлагіна, звісно, не могла.

А далі, навіть якби молоденька Єлагіна, як мудрий старець, і допускала на хвилину мінливість усіх земних прив’язаностей, то все одно вона мала б стати в глухий кут перед таким вчинком М-вої! Цей вчинок був незбагненним. Єлагіна (якщо вона збентежилася і на хвилину повірила) мала принаймні припустити якусь катастрофу в справах М-вої, щоб допустити її рішучість на таку справу. Отже, тут було замішане якесь горе близьких людей.

Треба було негайно горою стати за М-ву перед поліцією, захистити її до повної недоторканності, навідріз відмовитися від будь-якої зради. А потім поспішити до тієї ж М-вої, пояснитися, сказати, що якщо все це викликане тимчасовою скрутою, то вони ж свої люди: можна буде порахуватися, можна буде загладити, а потім, мабуть, і розійтися. Але зробити це просто й гідно, хоча б на знак вдячності за колишню, нічим не заплямовану дружбу. Бо вдячність до М-вої за минуле й почуття прив’язаності, з огляду на це минуле, мали ще залишатися живими в серці Єлагіної, якщо тільки в неї було серце.

Ось чому я повторюю, що легковажне обвинувачення аморальне. До того ж кожен розуміє, що не стільки поліція і в’язниця підтримують суспільний порядок, скільки наші добрі почуття одне до одного: терпимість, довіра, співчуття і людяність.

І ось обвинувачення в крадіжці брошки найбезглуздішим чином ударило в М-ву, яка, як кажуть, «ні сном ні духом» у цьому не винна. Начальник розшукової поліції був здивований, що М-ва не лише не визнавала провини, а й цілком прямо дивилася йому в очі. Він навіть побачив у цьому нахабство і сказав М-вій: «Та ви бравуєте!» Надаю вам судити, хто в цьому випадку був хоробрішим: жінка, невинна, як ми з вами, і тому самовпевнена, чи її викривач, який свої банальні фантазії вважав такою істиною, що перед ними мала засоромитися й схилити голову сама невинуватість.

Зрозуміло, що подружжя М-вих не могло змиритися з таким «домашнім» припиненням справи в розшуковій поліції. Вони вимагали всебічного розслідування справи про брошку. Кажуть, дружина цим задовольнилася, але її чоловік мимоволі мусив так учинити, бо його звільнили з поліції, та й надалі туди ніколи не прийняли б, оскільки при ньому нерозлучно перебуває дружина, схильна до крадіжок.

Неправда! Найбільше хвилювалася сама М-ва, яка навіть дорікала чоловікові за сплату Лутугіну і взагалі за його поступливість. Зрештою, на той час подружжя М-вих не могло навіть мріяти, що під час нового розслідування відкриються несподіванки, які покажуть у всій його поспішності й безцеремонності первісне рішення негласного суду про винуватість М-вої в крадіжці.

Ви чули і знаєте, що знайшлася інша особа, вдесятеро більш придатна (і знову ж таки лише придатна) на роль викрадачки, ніж М-ва, хоча обвинуваченню й завгодно було покласти цю роль усе-таки на М-ву.

Знайшлася інша дама, з якою збігається безліч ознак викрадачки, що не підходять до М-вої і доповнюють усе те, чого так бракує для обвинувачення М-вої. А саме: схожість цієї дами з продавчинею брошки так само визнав Лутугін. Акцент у цієї дами так само малоросійський. Ця дама так само належить до знайомих Єлагіних, до того ж менш близьких, з чого випливає, що подібний вчинок міг бути для неї менш болісним, ніж для М-вої.

Мало того, з’ясувалося, що ця дама потребувала грошей і часто позичала в Єлагіних. Що з дому, яким завідує чоловік цієї дами, безвісти зникла одна підозріла мешканка на прізвище Перфільєва, тобто жінка з тим самим прізвищем, яким підписалася невідома продавчиня брошки в крамниці Лутугіна. Що в цієї дами була кофтинка, схожа на кофтинку продавчині. І нарешті, що ця дама отримувала з аптеки Руссова таблетки в точно такій самій коробочці, в якій продавчиня брошки принесла річ до магазину Лутугіна, тоді як М-ва ніде й ніяким чином не могла дістати такої коробочки…

Досить, панове присяжні засідателі! Я зовсім не бажаю топити цю другу жінку і навіть не хочу вимовляти її прізвища. Кажуть, що її почерк не схожий на розписку, залишену в магазині Лутугіна, або що під час крадіжки в неї хворіла на кір дитина і вона не бувала в Єлагіних.

На це я заперечу, по-перше, що я принципово не вірю в експертизу почерків і що, тим не менш, бачу в цієї дами почерк різко прямого типу. Тож, змінюючи свою руку, вона неминуче мала перейти до похилого письма, яке одразу знищує схожість, тобто саме до того письма, яким написано розписку. А по-друге, оскільки за цю даму взялися майже через п’ять місяців після крадіжки, то впевнено говорити про період, коли хворіла її дитина, вже не можна.

Та я, зрештою, й не наполягаю на її винуватості: це зовсім не моя справа. Я ніколи не хотів би зашкодити їй, і, звісно, не зашкоджу. Але оскільки вона вільна від будь-якого горя, я лише вітаю в ній модель, на якій можу ясно показати вам усю нікчемну короткозорість доказів, нав’язаних розшуковою поліцією М-вій.

Хто ж украв брошку? Повторюю, це питання мене анітрохи не цікавить. Можливо, полотери. Можливо, брошку навіть зовсім не вкрали, і Єлагіна її просто загубила на балу або в найманій кареті. Бо якщо вона не пам’ятає, куди поклала брошку, сховала в шухляду чи кинула на комоді, то чому б їй, до речі, не забути й того, чи була на ній брошка взагалі, коли вона повернулася з балу? Адже Єлагіна була втомлена, роздягалася як автомат і легко могла проґавити зникнення брошки. А те, що брошку продавала дама, було вже неминуче, хоч би хто її знайшов чи вкрав, бо збути жіночу річ, не викликаючи підозри, може лише жінка.

За долю М-вої я спокійний. Я спокійний уже тому, що у вас постійно двоїтиметься в очах: «М-ва чи інша?» І скільки б ви не сиділи в нарадчій кімнаті, з цього сумніву ви не вийдете. Не можна ж вам, справді, взяти два папірці, написати на них два прізвища, заплющити очі, змочити пальці, і якщо до пальця пристане папірець із прізвищем М-вої, обвинуватити М-ву, а якщо пристане інший папірець, виправдати.

Отже, ви виправдаєте М-ву. Але нехай же ваше виправдання послужить і іншій меті. Нехай розшукове відділення хоч трохи відучиться від своєї прямолінійності, від свого завзяття, від цієї їзди кар’єром. Бо хоча збоку й гарно дивитися, як баский кінь стрілою мчить від Анічкового мосту просто до Адміралтейства, але при цьому часто буває, що він давить ні в чому не винних перехожих. Так само і в цій справі розшукове відділення придавило М-ву.

Коли вину підсудного ясно доведено, тоді ми готові віддати його в караючі руки. Але коли, як тут, обвинувачення ґрунтується на самих лише припущеннях, до того ж дуже хитких, наші найкращі захисники, тобто судді, завжди скажуть тому, хто посягне на свободу М-вої: геть руки! Ця жінка недоторканна!

Такий вирок ви ухвалите спокійно й гідно, для підтримання віри в чистоту звичаїв, бо основне правило, на якому має втриматися кримінальне правосуддя, завжди залишиться одним і тим самим: довіра вища за підозру.

Як зазначено у звіті про процес, М-ву виправдали.

Чому ця промова актуальна для адвокатів сьогодні

Справа про брошку майже повністю побудована на впізнанні та почеркознавчій експертизі. Сьогодні ці докази так само часто стають основою кримінального обвинувачення. І так само часто вони не витримують перевірки.

Андрієвський показує, як їх перевіряти. Скільки часу минуло до впізнання? Що саме бачив свідок і за яких умов? Чи не знав експерт наперед, до якого висновку «треба» дійти? Ці самі питання адвокат ставить і сьогодні під час допиту свідка та допиту експерта в суді.

Сильний хід промови: захисник не доводить, хто вкрав, а показує іншу людину, до якої ті самі докази підходять навіть краще. Після цього в присяжних неминуче виникає розумний сумнів. Окремо Андрієвський малює характеристику особи обвинуваченої, з якою крадіжка просто не поєднується.

Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа братів Келеш, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича, а також сучасну промову адвоката у справі про грабіж.

Якщо вас обвинувачують на підставі хитких доказів, адвокати Одеси з АО «Нікітінський і Партнери» допоможуть вибудувати захист. Ознайомтеся з нашими послугами або зв’яжіться з нами: +38 077 710 55 55.