Справа Імшенецького: захисна промова адвоката М. П. Карабчевського (1885)

Українською: захисна промова адвоката М. П. Карабчевського у справі Імшенецького (1885), обвинуваченого в умисному утопленні дружини. Класика захисту на непрямих доказах.

Микола Платонович Карабчевський належить до найсильніших судових ораторів дореволюційної адвокатури. Його промова у справі поручика Імшенецького, якого обвинувачували в умисному утопленні дружини заради спадщини, стала зразком захисту у справі, побудованій лише на непрямих доказах. Карабчевський не відповідає обвинуваченню емоціями: він послідовно розбирає місце події, погоду, показання кожного свідка, висновки експертів і показує, що жоден доказ не встановлює вини.

Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і партнери» публікують українські переклади класичних захисних промов, бо метод Карабчевського працює й сьогодні: ретельна перевірка кожного факту, критичне ставлення до показань і вимога, щоб обвинувачення було доведене, а не просто проголошене. Якщо вам потрібен адвокат в Одесі у кримінальній справі, звертайтеся до нас.

Суть справи

Переклад з російської мови.

У лютому 1884 року Імшенецький, одружившись заради матеріальної вигоди з Марією Іванівною Серебряковою, невдовзі після шлюбу схилив її видати йому повну довіреність на управління будинком, а через місяць після весілля отримав від неї заповіт, за яким цей будинок і все майно, що належало Серебряковій (Імшенецькій), на випадок її смерті переходили до нього.

Як зазначено в обвинувальному акті, після оформлення всіх цих документів Імшенецький, бажаючи передчасної смерті дружини, щоб за заповітом заволодіти всім її майном, а потім одружитися з коханою жінкою, Оленою Ковиліною, утопив дружину під час прогулянки річкою на човні.

Імшенецький не визнав себе винним у приписуваному йому діянні і пояснив подію чистою випадковістю. Зокрема, він показав, що під час прогулянки човном річкою дружина, бажаючи перейти з корми до весел, зробила кілька необережних і дуже різких рухів, через що човен втратив рівновагу, і вона впала за борт. Усе сталося настільки швидко, що Імшенецький не встиг навіть подумати про допомогу дружині, як вона вже зникла під водою.

У справі було проведено судово-медичну експертизу, яка не виявила на тілі Імшенецької жодних слідів прижиттєвих поранень.

Обвинувачення Імшенецького здебільшого трималося на непрямих доказах, оскільки ніхто зі свідків самої події злочину не бачив, а інших доказів, які прямо викривали б його у злочині, не було. Справу розглядав Санкт-Петербурзький військово-окружний суд 23–30 травня 1885 року.

Промова М. П. Карабчевського

Панове судді! Увага, з якою ви впродовж багатьох днів вивчали найменші подробиці цієї важкої справи, широка неупередженість, якою ми завдяки вам, пане голово, користувалися в інтересах встановлення істини, дають мені право сподіватися, що ви й мені допоможете виконати мій обов’язок до кінця. Закон зобов’язує мене як виразника інтересів підсудного представити вашій увазі всі ті, кажучи словами закону, «обставини і доводи, якими спростовується або послаблюється висунуте проти підсудного обвинувачення».

Таких обставин і доводів у справі безліч. Вони розсипані по всьому слідству, вони визирають з усіх кутків будови обвинувального акта, вони навперейми рвуться вперед і просять, щоб захисник зімкнув їх у струнку систему. У цьому і полягає все моє завдання. Матеріал величезний. Усе питання в тому, чи вистачить у мене вміння й енергії стати будівничим такого угруповання доводів захисту, за якого вони самі красномовно скажуть вам, чи доведене обвинувачення.

Відповідно до такого погляду на своє завдання я діятиму інакше, ніж мої супротивники. Я не втікатиму від фактів і не ховатимуся від них у царину красномовних вигуків, загадкових пророцтв та ефектних тирад. Я поведу ці факти за собою не у вигляді двох-трьох сумнівних свідчень, а у вигляді всього матеріалу, здобутого слідством. Вільно прокуророві вигукувати «я переконаний!», вільно повіреному цивільного позивача думати, що «довести обвинувачення» і «погрожувати» його довести означає одне й те саме: для суддів цього мало. Ви не підпишете вироку за таким страшним і загадковим обвинуваченням доти, доки винуватість Імшенецького не постане перед вами так само живо і яскраво, як сама дійсність.

Факт падіння покійної у воду з найближчими обставинами і доказами, що до нього прилягають, становитиме предмет першої і головної частини моєї промови. Потім, якщо на підставі дослідження самої події мені вдасться довести вам невинуватість підсудного, я вже з розв’язаними руками підійду до групи обставин, що стосуються, з одного боку, особи Імшенецького, з другого боку, особи Серебрякова¹, участь якого в цьому процесі з перших же моментів попереднього слідства внесла, на жаль, стільки небажаних у чистій справі правосуддя елементів.

Почну з події 31 травня.

Напруження злочинної рішучості Імшенецького покінчити з дружиною (так або приблизно так сказано в обвинувальному акті) досягло найвищої точки після 28 травня, коли, як стверджує обвинувачення зі слів Серебрякова, покійна викрила чоловіка в бажанні спричинити в неї викидень, а батько погрозив їй прокляттям.

Добре робить обвинувачення, що довіряє в цьому Серебрякову, бо вірити більше нікому. Але чи повірите ви йому? Ви пригадаєте, що, подаючи скаргу прокуророві, сам Серебряков ні словом не згадував про викидень. Ви пригадаєте, що ця нова його заява була пов’язана з новими ж вказівками на те, що Імшенецький упродовж трьох днів, з 28 по 31 травня, нібито жорстоко катував свою дружину. А з’ясувалося це так: якийсь перехожий, що не відкрив ні свого імені, ні звання і досі не розшуканий, під час пошуків тіла покійної сказав прикажчикові Серебрякова, Степанову: «бідолашна, яких катувань зазнала вона в останні дні». Сказав і мовчки пішов углиб Крестовського острова на очах у Степанова і Серебрякова, що саме під’їхав. Про це свідчив нам Серебряков. Вони дали йому спокійно піти, не наздогнали його, хоча Серебряков був на своєму коні, не затримали і не представили слідству.

Подивімося тим часом, що кажуть з того ж приводу не привид, вигаданий Серебряковим, а живі люди, люди, зовсім сторонні для Імшенецького, свідки, які давали тут показання під присягою. Двірник Дурасов і його дружина, люди радше віддані Серебрякову, ніж підсудному, куховарка Кузнецова, денщик Гаудін, Кулаков одностайно стверджують, що саме останнім часом покійна Марія Іванівна і поздоровішала, і розквітла, і пожвавішала, що в останні дні перед смертю, як і впродовж усього заміжжя, між нею і чоловіком були чудові стосунки. Чоловік був з дружиною милий і люб’язний, а вона не приховувала навіть перед сторонніми своєї палкої любові, відданості та вдячності.

Того самого дня, 31 травня, як свідчать нам Кузнецова, Кулаков і Гаудін, покійна та її чоловік були веселі, жартували, будували плани, як проведуть літо. О восьмій годині вечора (показання Гаудіна і Кузнецової) сама Марія Іванівна квапливо наказала подавати чай, щоб, випивши чаю, швидше їхати кататися на човні. На початку дев’ятої вона з чоловіком уже на пристані, де їх бачить квартальний наглядач Кишицький. Коли вони сідали в човен, на плоту був утримувач плоту Файбус. Він засвідчив тут, що покійна завжди хоробро і сміливо сідала в човен, вочевидь, любила кататися, анітрохи не боялася води і чудово керувала стерном. Файбус не помітив, щоб і цього разу покійна менш охоче і радісно вирушала на звичайну прогулянку. Їхній маршрут також був майже заздалегідь відомий: Невою до Тучкового мосту, звідти в Ждановку і через Малу Невку до взмор’я.

Отже, всі підозри щодо «катувань» і того, ніби Імшенецький мало не силоміць посадив дружину в човен, не більш як плід нестримного розгулу похмурої фантазії Серебрякова, який звик у власному домі все вирішувати деспотичним насильством.

Нехай так! поступається обвинувачення. Можливо, вона поїхала добровільно, виконуючи примху або бажання коханого чоловіка, але погода, грізні атмосферні передвістя, ось доказ! Поговоримо про погоду.

Доктор Муррей, той самий, на якого так охоче посилається прокурор, стверджує, що весь той день погода стояла «чудова». Лише о десятій годині (а не о дев’ятій, як помилково зазначив обвинувач), коли Муррей уже повернувся з родиною додому з прогулянки, пішов дощ. Те саме з цього ж приводу стверджує і Імшенецький: до «Баварії» вони доїхали за чудової, хоча й дещо хмарної погоди, лише біля «Баварії» їх застав дощ, від якого вони мусили на якийсь час сховатися під Петровським мостом. Перечекавши хвилин двадцять, вони знову рушили вгору за течією. Дощу вже не було, і сама пересадка відбувалася не під дощем.

На крайній дачі біля Петровського мосту жила Шульгіна, показання якої через її хворобу було тут оголошене. Ось що вона каже: «Рівно о десятій годині я вийшла на балкон (перед тим вона глянула на годинник, бо чекала чоловіка до чаю), у той час дощу не було, хвилин через п’ять-сім ближче до берега з’явився човен, що виїхав з-під мосту; я бачила човен, у ньому були дві постаті, чоловік і жінка (це був човен Імшенецьких); човен проплив і зник з моїх очей за другою пристанню; раптом пролунав відчайдушний крик про допомогу» і т. д. Показання Шульгіної цілком збігається з показанням самого підсудного. Отже, в момент катастрофи, а отже, і пересадки, дощу не було і було настільки світло, що з другого поверху дачі, з балкона, човен і постаті було добре видно.

Про той самий момент ось що каже яличник Филимон Іванов, який витягнув Імшенецького з води: «Коли пішов дощ, я був у будці; дощ перестав, я вийшов з будки на пліт. Стоячи на плоту, раптом чую чоловічий голос: “Рятуйте!”. Я озирнувся, бачу: за течією впоперек пливе човен, а за два-три кроки від нього у воді по горло плаває людина. Я скочив у ялик» і т. д. Отже, дощу не було і було світло. Світло настільки, що з плоту пристані «Баварія» (на відстані трохи більше двох хвилин посиленого веслування) Іванов легко побачив і човен, і людину, що пливла. Під час огляду місця події ви, судді, переконалися самі, що з пристані «Баварія», де того вечора було звичайне гуляння, місце катастрофи відкрите повністю. Сторож Петровського мосту теж почув крик, вийшов з будки і з мосту чітко розрізнив порожній човен, постать у воді та яличників, що під’їжджали до місця катастрофи.

Отже, падіння у воду Імшенецької або, як того бажають обвинувачі, «насильницьке її утоплення» сталося на відкритому для сотні очей місці, коли було світло, коли кілька свідків стежили за рухом човна.

Що ж до атмосферних явищ, «вітру і хвилювання», то й на цей рахунок ми маємо позитивні вказівки. Під час огляду місця події були запрошені свідки брати Зюкови і Голубинський, які теж каталися на човні того вечора, коли сталася катастрофа. Цілою компанією вони й під’їхали на крик Імшенецького. На моє запитання, чи були сильні хвилі й вітер 31 травня, вони одностайно засвідчили, що хвилювання було меншим, ніж у день нашого огляду.

Пригадайте самі, та й експерт-моряк нам це підтвердив, що під час нашої морської подорожі хвилювання було мізерне, таке, що моряк-експерт навіть не хотів визнати його «за хвилювання».

Де ж та «жахлива погода», про яку йдеться в обвинувальному акті, де «темрява від хмар, що насунули», де грім і блискавка, де всі атмосферні жахіття, які так зловісно сприяли здійсненню демонічного злочинного задуму? Їх не було! Вони знадобилися лише під час складання обвинувального акта, як бутафорське приладдя. Був чудовий, трохи похмурий вечір, що перейшов потім у дощову ніч, і тільки.

На місці події ми були разом з вами, судді. Стверджувати, що це місце «глухе», «безлюдне», означає явно грішити проти істини. Від самого Петровського мосту і до пристані «Баварія» вздовж усього берега, ближче до якого і сталася подія, тягнеться суцільний ряд двоповерхових заселених дач. На набережній ряд лавок для дачників, уздовж берега кілька плотів і пристаней. Досить пригадати, що в самий момент катастрофи скрізь опинилися люди, яких не можна було не бачити і з човна. На двох балконах дач стояли Бетхер і Шульгіна, на плоту якась жінка полоскала швабри, на пристані «Баварія» були яличники.

На перший же крик Імшенецького збіглися дачники, і на плоту, куди його висадили, миттю зібрався цілий натовп. Катастрофа сталася всього за 10–20 сажнів від цього людного берега, і ми маємо право рішуче протестувати проти твердження обвинувача про глухість і безлюдність місця. Саме місце, де Імшенецька впала у воду, відкрите з усіх боків.

Щодо точного визначення пункту самого падіння покійної, то тут, здавалося б, є певна розбіжність. Але ця розбіжність лише позірна. Судовий слідчий Петровський визначав на плані місце падіння виключно на підставі показання яличника Ф. Іванова. Іванов веслував, сидячи спиною до місця події. Природно, що він не міг зорієнтуватися і точно вказати, де саме вперше помітив порожній човен. Згодом з’явилися точніші показання цілої низки осіб, які каталися в ялику Голубинського. Вони побачили човен попереду себе і прямували до нього, ні на хвилину не втрачаючи його з виду. Під час огляду брати Зюкови і Голубинський цілком точно і погоджено між собою вказали саме місце катастрофи. Місце катастрофи розташоване не доїжджаючи купальні Ковалевського, за 10–15 сажнів від берега. Там же спливла і капелюшка покійної, на 2–3 сажні нижче за течією. Місце відкрите для спостереження з усіх чотирьох боків.

Пригадаймо при цьому, що Марія Іванівна була фізично сильна (показання її матері та сестри), що вона чудово плавала і що ніхто зі свідків не чув жіночого крику. Ви, звичайно, погодитеся зі мною, що будь-яка спроба «умисно втопити» на очах у всіх дорослу людину була б з боку Імшенецького цілковитим і справжнім божевіллям. Навіть розрахунку на хоч трохи ймовірну випадковість бути не могло. Ударів він їй не завдавав, весла залишилися на місцях, слідів насильства на її тілі не знайдено. Отже, він міг би хіба що «штовхнути» її; але від такого його «поштовху» вона ще могла скрикнути, могла вхопитися за нього самого і потягнути за собою, могла, зрештою, допливти до берега Петровського острова.

Отже, я стверджую, що вся обстановка і місцевість самі собою вже перешкоджали і робили неможливим вчинення злочину хоч трохи осмисленого, а тим більше заздалегідь обдуманого. А саме в цьому неможливому й обвинувачують Імшенецького!

Навіть купівлю ялика, який під час випробування виявився досить хитким, ставлять Імшенецькому в провину. Прокурор зайшов дуже далеко в цьому напрямі. Він стверджує, що й одружився Імшенецький мало не з розрахунком придбати саме такий ялик, який допоміг би йому втопити свою дружину. Повірений цивільного позивача тримався більше в межах ймовірності. Він стоїть лише на тому, що «неможливо» було катати вагітну жінку в такому човні. Я зробив би поправку: «необережно», можливо! Але річ у тім, що в тому самому човні він катався і сам, і в компанії з товаришами. Їздили багато, часто, далеко, пересідали і, за певної обережності, завжди благополучно. За словами експертів, подібних човнів у вжитку безліч, хоча вони і становлять більшу небезпеку, ніж справжні «ялики» і катери військово-морського типу. Однак на Волзі, на Дону, на Дніпрі, на всьому узбережжі Чорного моря інших човнів немає, і ними всі користуються без страху. Човен Імшенецького при всій своїй хиткості мав, за висновком експертів, і свої безперечні переваги: легкість на ходу і, завдяки обшивці бортів і повітряним ящикам, стійкість у тому сенсі, що перевернути його було майже неможливо.

Обвинувачі кажуть: «але пересадка вкрай небезпечна! Як міг це допустити Імшенецький?» За тих прийомів пересадки, якими робили дослід під час огляду, пересадка, звісно, вкрай небезпечна. Лейтенант Кутров зі своїм матросом буквально «бігали» з керма на ніс і назад, припадаючи і хапаючись за борт. Човен, однак, вистояв, ніхто у воду не впав. Дослід, повторений самим Імшенецьким, був вдаліший. Попри метушливість і одночасність переходу Кутрова, Імшенецький неквапливо, досить спокійно, не згинаючись, перебрався з керма на ніс і назад.

Можна уявити собі ще спокійнішу і безпечну пересадку: той, хто сидить на кермі, встає і обережно добирається до середньої банки, на яку й сідає; тоді встає носовий; човен від того, що сидять посередині, стає стійкішим; носовий досягає керма, сідає, і тоді вже з середньої банки на носову пересісти зовсім неважко. Саме так зазвичай пересідала покійна і, за словами свідка Аврамова, анітрохи при цьому не боялася.

Імшенецький розповідає нам, що, коли покійна попросила його пустити її на весла, він відмовляв її, кажучи: «почекай до Ждановки, там пущу!». Але вона заперечила: «я хочу спробувати веслувати проти течії!» і з цими словами, скинувши через голову мотузочок від керма, підвелася в човні на весь зріст. За першого ж свого руху вона раптом похитнулася і полетіла у воду так, що майнули тільки її ноги. Що міг зробити за такої несподіванки Імшенецький, щоб перешкодити їй підвестися? Рівно нічого.

Експерти-лікарі пояснили нам, що в перші місяці вагітність сама собою не може сковувати рухи і заважати їхній легкості, але натомість вона нерідко викликає запаморочення і болісне завмирання серця. Можливо, у покійної від швидкого руху саме запаморочилася голова, у такому стані вона могла похитнутися, і ось розгадка всього нещастя. Фізично перешкодити їй підвестися Імшенецький не мав можливості. Він сидів на веслах, тобто майже на носі, вона ж на кермі, тобто далеко від нього.

Прокурор допускає, що фантазія «повеслувати проти течії» могла спасти на думку покійній хоча б як шалена фантазія вагітної жінки. Але повірений цивільного позивача вигукує: «Як же він при цьому не подав їй руки, якщо не як дбайливий чоловік, то хоча б із ввічливості, як кавалер дамі?». Тирада гарна, але це не більш як «слова». Повірений разом з нами оглядав човен. Усім було ясно, що з носа до керма руки не простягнеш. Мало того, коли встав один, щоб переходити, другий обов’язково повинен сидіти на своєму місці, щоб уникнути замішання і зіткнення на ходу. Якщо правдиве твердження підсудного, що покійна встала для нього несподівано, то Імшенецькому тільки й залишалося, що сидіти, щоб уникнути нещастя.

У провину підсудному ставлять ще його поведінку одразу після катастрофи, його байдужість, безучасність і ще дуже багато чого, що не піддається точному формулюванню.

Виник, наприклад, сумнів: чи справді він «зовсім» упав у воду, чи до половини грудей був сухий, бо тримався за борт човна. Усі подібні непорозуміння і сумніви можуть мати місце лише за поверхового і неповного знайомства зі справою. Ви вивчили справу чудово, судді, я її також знаю добре, і ми, ймовірно, дійдемо повної згоди з цього приводу. Єдиний свідок, який під’їхав впритул до човна Імшенецького і врятував його самого, був яличник Филимон Іванов. Він пояснює так: «офіцер плавав від човна кроків за два-три, він був по горло в воді». Далі Филимон Іванов, витягнувши його на свій ялик, накинув на нього пальто і з цього приводу каже: «він був увесь мокрий». Шульгіна, яка розмовляла на плоту з Імшенецьким, і її чоловік, що відвіз підсудного на візникові додому, засвідчують, що «він був увесь мокрий», що він тремтів, цокотів зубами, його било, як у пропасниці. Денщик Гаудін і Кулаков, які роздягали Імшенецького, стверджують, що на ньому «не було сухої нитки». Увесь одяг, уся білизна, навіть гроші в гаманці у внутрішній кишені були мокрі.

Звідки ж могла взятися думка, що він симулював своє падіння у воду? Компанія Голубинських, яка під’їжджала до його човна не ближче ніж на відстань 5 сажнів, породила весь цей сумнів. Один з них каже: «плечі, здається, були сухі», другий: «мабуть, сухі», оскільки свідок не помітив, щоб вода «струменіла», третій, четвертий і п’ятий кажуть: «не помітили». Їхня помилка легко пояснюється відстанню і тим, що Імшенецький був уже наполовину витягнутий з води, коли вони під’їхали до нього на мінімальну відстань п’яти сажнів, на якій потім до кінця і залишалися. Із суконного одягу потоки довго струменіти не можуть: сукно вбирає воду. Голубинські, очевидно, дещо легковажно поставилися до запропонованого їм запитання. Праві ті з їхньої компанії, хто каже: «не звернули уваги», «не помітили».

Був, щоправда, на березі ще свідок Ковалевський, виставлений до слідства Серебряковим. Той, помацавши «за рукав пальта», дійшов висновку, що «і ноги в Імшенецького були сухі». Те, що Імшенецький був увесь у воді і, отже, був і мокрий увесь, можна довести і такими простими міркуваннями. За словами свідків з компанії Голубинських і Зюкових, Імшенецький, як каже один, «борсався», другий, «дряпався», третій, «тримався за задню частину човна». За висновком експерта, за кермо і за борт триматися було неможливо, він міг притримуватися лише за бічні виступи човна. А для того щоб поставити себе в таке становище, треба було в будь-якому разі вивалитися за борт човна, тобто, іншими словами, повністю зануритися у воду і вже потім підпливти до цієї частини човна.

Однак і саме припущення, що Імшенецький нібито тримався впритул біля човна, аж ніяк не доведене. Яличник Іванов, який власними руками вихопив його з води, засвідчує, що Імшенецький «не міг триматися» за човен, оскільки був від нього за два-три кроки нижче за течією. Якщо Зюкови і Голубинські бачили Імшенецького попереду човна і весь час наближалися, маючи човен між ним і собою, то природно, що він здавався їм біля самого човна. Чорна постать Імшенецького на тлі білого човна могла здаватися з ним в одній вертикальній площині. Ось я дивлюся на канделябр, що стоїть просто навпроти мене на столі, його обриси здаються мені вирізаними на тлі білої стіни, а тим часом він стоїть далеко від стіни!

Якщо, таким чином, потрібні постійні зусилля розуму, постійні поправки для правильного судження про прості фізичні враження, то з якою ж обережністю треба покладатися на судження і враження щодо явищ психічного характеру. Перед нами пройшла сила-силенна свідків, які розповідали нам про те, яке саме враження на кожного з них справила поведінка Імшенецького. Одним ця поведінка здавалася природною, зворушливою, іншим дивною. Одним було його шкода, іншим шкода не було. Мені здається, ви вчините правильно, якщо зовсім відмовитеся від свідчих «відчуттів» і «думок» і візьмете до уваги тільки їхні фактичні повідомлення про те, що саме робив, говорив і як поводився Імшенецький.

Филимон Іванов, простодушний в оцінці психологічних тонкощів, а тому і найнадійніший, з моєї точки зору, свідок, каже: «Коли я втягнув офіцера в ялик, він сплеснув руками: “Де моя Маша?”, каже. “Сидіть, кажу йому, тихо, вашої Маші вже немає”. Потім офіцер знову почав побиватися за своєю Машею: “Де Маша, де Маша?”. Потім зірвав із себе годинник, дає його мені: “Врятуйте, каже, мою Машу!”». Важко, здається, вигадати простішу, щемкішу сцену. При цьому ані афектації, ані удаваного крику про те, що я, мовляв, не винен, я так її кохав, вона сама впала у воду і т. д. А все це було б природно для людини, яка боїться підозри!

Голубинські і Зюкови так передають нам свої враження. Коли Імшенецького посадили в човен, він заламував руки, плакав і казав: «Дружина моя, Маша, Маша! як я тепер покажуся вдома, що я старим скажу!». Знаменна фраза, над якою я сміливо порадив би замислитися всім психологам. Одному із Зюкових здалося лише «дивним», що, коли спливла капелюшка і яличник кинувся до неї в човні, Імшенецький «замовк, утупився в неї очима і не квапив яличника». Останнє зауваження свідка, яке підкреслюють обвинувачі, звісно, дуже тонке і глибокодумне. Я сумніваюся, однак, у тому, щоб порив напруженого очікування і затаєної надії виражався гучно. Мені здавалося б, що людина саме ніби «завмирає» в таку хвилину, вона немов боїться зронити слово, звук, щоб не сполохати те, чого вона так палко бажає і чекає. Я не видаю цього положення за аксіому, але я майже впевнений, що це «так має бути» і що заціпеніння Імшенецького було природним.

Зате напевно я знаю, що якби Імшенецький при вигляді капелюшка захвилювався і став кричати: «ось, ось вона, моя голубка, моя Маша, я її бачу, рятуйте її!», обвинувачі аргументували б у зворотному порядку. Вони вигукували б тоді: «Він знав, що дружина його вже безповоротно загинула мученицькою смертю від його ж руки, і він квапив, він кричав “рятуйте!”, коли спливла тільки її капелюшка. Яке лиходійське лицемірство!». Така психологія про два кінці, і в нас, «судових ораторів», на жаль, вона в великому ходу.

Коли Імшенецького витягли на берег, тут його оточив цілий натовп, і про його поведінку свідчить уже ціла низка осіб. Бетхер і деякі інші свідки за натовпом не бачили Імшенецького, зате чули його плач. За їхніми словами, він плакав так, «як не плачуть чоловіки». Імшенецький істерично ридав. За словами Шульгіної, яка була найближче до нього, «він тримав у руках капелюшок дружини, цілував його, ридав, говорив уривчасто і безладно, розповідаючи про подію, і при цьому повторював: “Що я скажу старим, що я скажу?”».

Прокурор дивується, що різні свідки розповідають зі слів обвинуваченого по-різному про те, як саме впала дружина Імшенецького і як він кинувся за нею. Так, Бетхер каже, що він нібито «схопив її за капелюшок», але не втримав. Свідок Бетхер німкеня і зовсім не знає російської, вона давала тут свої показання через перекладача. Очевидно, не зі слів Імшенецького свідчить вона, бо свою розповідь він вів у будь-якому разі не німецькою мовою. При всьому тому факт очевидний: його розповідь слухали всі разом, отже, це була одна розповідь. Не його провина, якщо вона розійшлася потім у сотні варіантів.

Дивуються, що через 20 хвилин Імшенецький уже поїхав додому. Але й це неправда. Він не поїхав, його повезли. Змоклий до кісток, увесь у пропасниці, розгублений і вбитий горем, така людина, як мала дитина, природно, була у владі інших. Шульгіна попросила чоловіка «посадити» його на візника і відвезти. Той так і зробив. Дорогою Імшенецький був уже зовсім хворий. Коли його привезли додому, у нього стався істеричний напад, про який нам свідчили Кузнецова, Гаудін, Кулаков і, нарешті, доктор Тривіус.

Повірений цивільного позивача патетично вигукував тут: «І він не кинувся знову в глибину, як кидається мати в пожежу, щоб урятувати улюблене дитя!». Та мати… мати кинулася б і в глибину, і там загинула б. Велике слово «мати»!.. Але тут воно зовсім не до місця. Простий, пересічний смертний, тільки не злочинець (я це лише доводжу), Імшенецький, сам щойно витягнутий з води, міг не кинутися. Не кинулися б на його місці сотні й тисячі однаково «люблячих» чоловіків. Та й куди було кидатися? Навіщо? Якби чудовисько, що поглинуло жертву, було ще доступне для боротьби, якби була видна певна мета, певне місце, тоді інша справа, бездіяльність була б злочинною, вона б викривала. Але тут якими засобами можна було боротися? Скрізь навколо одне й те саме: темна маса води, холодні хвилі і цілковита невідомість. Кинутися можна було лише заради одного: щоб загинути разом. Такий вчинок був би, можливо, героїзмом, але його відсутність не дорівнює злочину.

Ніч, яку Імшенецький провів удома в маренні, попри запевнення доктора Тривіуса, попри висновок експертів, прокурор хотів би обернути також на доказ проти обвинуваченого. Він підозрює симуляцію, хоча Імшенецький не марив своєю невинуватістю, а лише був у забутті і часом щось невизначене вигукував. Коли батькові Серебряковій повідомили про смерть доньки, він тієї ж ночі приїхав на квартиру Імшенецького. Застав він зятя в ліжку, у маренні. Серебрякову напад зятя здався неприродним: не було ні голосінь, ні скреготу зубів, він лише кричав швидко-швидко, як на балалайці: «Маня, Маня, Маня!»

Я дуже радий цьому безпосередньому спостереженню Серебрякова. Болісні душевні прояви вельми часто справляють лише смішне і комічне враження на натури грубі, нерозвинені, якою є натура Серебрякова. Одним своїм словом «балалайка» Серебряков відкрив експертам дійсну наявність того болісного явища, здивованим свідком якого він був. Серебрякову така «психологія» простима, але непростимо прокуророві, що він цю «балалайку» серйозно оцінює з точки зору неосвіченого спостереження, а не з точки зору науки і висновку експертів.

До тієї ж групи доказів «психологічного» характеру слід віднести і вказівку Серебрякова на «дивність» поведінки Імшенецького біля тіла утопленої, коли тіло було розшукане і доставлене для медичного огляду в присутності судового слідчого. Імшенецький не ридав, не плакав, не побивався, а зберігав якийсь «безучасний» спокій. Не треба забувати, що в цей час він уже був підозрюваний у вбивстві своєї дружини, що на нього дивилися десятки допитливих і ворожих очей, що це були свого роду тортури, яким його піддали.

Однак, за відгуком судового слідчого Петровського, допитаного нами як свідка, поведінка Імшенецького не здалася йому ні в чому підозрілою. Він мав вигляд дуже втомленої і дуже вбитої горем людини. Тіло через спекотний день видавало запах розкладання, обличчя покійної набрякло, посиніло. Усі умови, і фізичні, і моральні, були такі, що якби він навіть зовсім знепритомнів, то й це було б цілком природно. У людини вистачило сил лише на те, щоб утриматися від повної непритомності, але душа її, природно, була занурена вже в стан, близький до непритомного. Цією останньою вказівкою я маю право закінчити розбір доказів, що безпосередньо стосуються самої події та обставин, які тісно до неї прилягають.

Мені належить тепер зупинитися на явищах іншого порядку, які пов’язують з його «злочинним наміром». До таких доказів належать: духівний заповіт, складений покійною на користь Імшенецького, його небажання добровільно поступитися спадщиною Серебрякову і, нарешті, приховування важливого доказу: розірвання якогось листа в присутності судового слідчого.

Щодо всіх цих вельми серйозних, на перший погляд, обставин маю сказати одне: якщо Імшенецький убив свою дружину, вони мають величезне значення, що обтяжує його провину; якщо ж він її не вбивав, вони не мають для справи рівно жодного значення. Ними сама винуватість його аж ніяк не встановлюється.

Покійна, яка під час вагітності страждала від різних болісних нападів, могла, природно, подумати про те, щоб майно в разі її бездітної смерті не перейшло назад до батька, якого вона і не любила, і не поважала. Заповідаючи все коханому чоловікові, вона віддавалася природному спонуканню кожної люблячої жінки: зробити щасливим того, кого любиш. Заповіт складали не криючись, у нотаріуса, з ініціативи самої Марії Іванівни, як засвідчує свідок Кулаков. Кожна вагітність, кожні пологи можуть закінчитися, і нерідко закінчуються, смертю, і розпорядження майном є річ природна і бажана. У суспільствах, у яких більше, ніж у нас, розвинені громадянськість і особиста ініціатива, не бояться наступного ж дня після весілля запросити нотаріуса, розпорядитися майном на випадок смерті і життя, і забути про це. У своєму заповіті покійна відписала не лише наявне майно, а й родове, яке могло дістатися їй лише після смерті батька. Отже, це був не поспішний, так би мовити, терміновий заповіт з огляду на близьку смерть, а заповіт, який узагалі давав їй право сказати чоловікові: «Після мене все твоє!»

Якщо після смерті Марії Іванівни так швидко постало питання про долю її майна, то винен у цьому лише Серебряков. У своїй грубості він дійшов до того, що поставив у домі сищиків і хотів уже наступного дня вижити зятя з дому, вимагаючи негайного повернення всього майна. Відмовся Імшенецький поспішно від спадщини, це йому знову поставили б у провину. Заповіт є (він нотаріальний, а не домашній), його приховати не можна: відмовився, отже, злякався, сумління нечисте!

Що ж до згаданого вище доказу, розірвання листа під час обшуку, то навряд чи про нього варто говорити серйозно. Імшенецький вихопив і намагався розірвати лист через вкрай легковажну необачність уже після того, як слідчий повністю його прочитав. На щастя, зміст листа добре пам’ятає судовий слідчий Петровський. У листі Ковиліної від 3 березня йшлося «про любов» загалом, про її неміцність, були докори Імшенецькому «в зраді». Нічого кримінального лист не містив. Подібні листи з відгомонами старого кохання знайдуться в письмовому столі будь-якого молодожона. До того ж треба зауважити, що обшук був 10 червня, а Імшенецький уже знав, що за скаргою Серебрякова проти нього розпочато кримінальну справу. Якби він вважав вилучений лист «доказом», він мав би рівно десять днів на те, щоб його знищити. Лист Ковиліної він розірвав на очах у слідчого, бо «не хотів вплутувати у справу молоду дівчину». Зміст листа відновлено повністю і за клаптиками, і зі слів Петровського. Перед підписом збереглася літера «п» і місце лише для одного слова «прощай». Очевидно, це був останній лист Ковиліної.

Розірвавши лист, Імшенецький не тільки не «знищив» доказ, як вважає прокурор, а, навпаки, «створив» доказ з дрібниці, з дурниці, з нічого. Усі подібні примарні докази, увесь цей обвинувальний міраж, що справляє на перший погляд значний оптичний ефект, по суті розраховані лише на обман зору. Йому судилося безповоротно розвіятися, щойно ми глибше вивчимо і пильніше вдивимося в характери дійових осіб і їхні взаємні стосунки.

Спробуймо насамперед змалювати Імшенецького, змалювати без прикрас, без захоплення і, головне, у справжній його зріст, не здіймаючи його на ходулі титанічних задумів і спонукань, як це намагалися зробити обвинувачі.

Не можна не констатувати насамперед, що, за загальним відгуком рідних, товаришів і найближчого його начальника, В. М. Імшенецький чудовий син, брат, товариш і службовець. Але поряд із цими позитивними сторонами його характеру за уважного вивчення його особистості в ньому відкривається така моральна млявість, така… (звертаючись до підсудного) хай простять мені цю гірку правду, удвічі гірку для вас у ці тяжкі хвилини!.. нестійкість у принципах, яку можна пояснити лише недбалістю виховання тієї родини циганського складу, в якій він виріс і виховувався.

Прекрасні, піднесені, але скороминущі пориви уживаються в ньому раз у раз поряд із дріб’язковим резонерством, з буденними, шаблонними бажаннями і прагненнями. Сидіти в найпрозаїчнішому життєвому бруді і при цьому щиро вважати себе ідеально чистим і морально витонченим для нього справа звичайна.

Візьмімо для прикладу хоча б його випадкові стосунки з якоюсь провінційною актрисою. Хіба не характерний прочитаний тут лист таємничої Еллі, яку він три роки тому «просвіщав» у Мінську? Цю давним-давно досвідчену в життєвих тривогах особу він не жартома мав намір звернути до «вищих цілей», говорив їй про розумну працю, про моральний саморозвиток, закликав кинути підмостки й оперету. А тим часом у цієї особи давно вже виробилася своя власна своєрідна мораль: з одним вона живе «з поваги», з іншим «заради засобів», а Володимира Михайловича вона запрошувала розділити інтимно години дозвілля, що залишалися після всього цього. Як видно з листування, Імшенецький спочатку обурювався, докоряв їй, але це анітрохи не завадило йому поїхати до Мінська і, змирившись з усім, весело провести там час.

У Петербурзі він «просвіщає» дівчат, нетвердих в орфографії, і ті від нього без тями. До числа подібних романів слід віднести і його роман з Ковиліною. Ніякої «палкої пристрасті», ніякого «вогнедишного вулкана» Володимир Михайлович собою не являв, та й не міг являти за самою суттю своєї м’якої натури. На той час, коли він за порадою рідних і розважливого начальника «посватався» до Марії Іванівни, розраховуючи зажити нарешті ситим, забезпеченим життям, його роман з Ковиліною згасав сам собою. Згасання роману видно з листів, у яких він зізнається і виправдовується, запевняючи, втім, що все ще любить її. Фраза, яку цитував прокурор: «Можливо, мені доведеться одружитися з дівчиною, яку я не люблю» і т. д., розуміється однобічно. Хто ж, одружуючись, каже предметові своєї колишньої пристрасті, що одружується з любові? Зазвичай посилаються на «обставини», на «бажання рідних» тощо. Посилання на обставини є найзвичайнішим, стереотипним «виправданням». Йому найменше вірить той, хто пускає його в хід.

Кажуть про зойк змученої душі, що виявився у відмові Імшенецького Ковиліній: «Лено! прости, не проклинай! рука тремтить, серце тріпоче» і т. д. Однак душевні страждання не завадили вбитому горем поручикові накидати весь цей зойк спершу начорно (чернетку знайдено в Імшенецького під час обшуку), вочевидь, для того, щоб «начисто» вийшло зовсім «природно» і «неперевершено». Його роман з Ковиліною (теж дівчиною купецького звання) розладнався через те, що її батько, який розбагатів було на поставках чобіт під час війни, втратив потім статок на спекуляціях будинками і не міг дати ніякого посагу. Банальний відступ було прикрито чутливими і шляхетними словами.

На родину Серебрякова звернули увагу домашні Володимира Михайловича, і насамперед його батько, який був винен певну суму Серебрякову і вів з ним якісь «справи». Не відчуваючи ніякої любові до Марії Іванівни, Імшенецький дуже скоро вирішив «зробити партію» і тут же взяв невелику позику в майбутнього тестя під вексель.

Після грубої витівки Серебрякова, який вимагав негайної оплати за векселями, Імшенецький не тільки не порвав остаточно зі своєю новою нареченою, а, навпаки, охочіше, ніж раніше, став добиватися шлюбу з Марією Іванівною. Та писала йому жалібні листи, звинувачувала в усьому батька, висловлювала багато щирої любові. Її листи дихають щирістю, хоча в них чимало властивих її середовищу і вихованню жорстоких слів: «серце розривається», «місця собі не знаходжу», «руки на себе накладу» тощо. Спершу він «нехтував» усім цим, хотів навіть платити образою, поступався місцем братові: той, мовляв, такий, що «може», а я, мовляв, не можу одружитися. Але закінчилося все це вельми благополучно. Вона любила лише його одного, вона мучилася, вона страждала, і він, піднявши її з колін, повів до вівтаря.

Перед старими Ковиліними він надзвичайно малодушничав. Він приховував усе до останньої хвилини, не сказав усієї правди, ймовірно, і самій Олені Ковиліній. Саме малодушністю Імшенецького я пояснюю її докірливий лист від 3 березня, отриманий Імшенецьким уже після весілля.

Але на підставі всього, що нам відомо про домашнє життя молодого подружжя Імшенецьких, я впевнений, що через тиждень він уже смакував своє нове господарювання, свій халат, свої туфлі і весь той міщанський добробут, який своїм достатком оточував його. Якби не нещасний випадок, переді мною вже вимальовувався б Імшенецький, що округлився і розбагатів, задоволений своїм сімейним становищем, який грає на роялі і, мабуть, уже не одним пальцем.

В ім’я художньої, якщо не простої життєвої правди, я запрошую моїх супротивників приглушити фарби, знизити пафос, остерігаючись бульварного роману, далекого від життя і дійсності. Демонічні задуми, титанічні пристрасті не на зріст і не на плече Імшенецькому!

Сам прокурор не міг не визнати його особистість нестійкою, такою, що легко піддається чужому впливу. Якби ще особистість жінки могла опанувати ним і керувати… Але чи така особистість Олени Іванівни Ковиліної? Після катастрофи, опинившись несподівано в становищі трагічного героя, обвинуваченого в тяжкому злочині, всіма покинутого, та ще й дізнавшись сумну передшлюбну історію своєї Мані, він випадково знову зустрічає Ковиліну, вона простягає йому руку, вона його жаліє, і він знову тане, знову готовий «належати» їй. Як школяр, він призначає їй побачення «на Ливарній», пише «про любов загалом», про те, що «література», у дужках «романи», заснована на любові, і сподівається, що тепер, коли він такий нещасний, він знайде в ній «усе або майже все, чого тільки прагне його душа». І це вбивця, який пише своїй «спільниці», особі, яка, за висловом його ж листа, «фактично» йому ще не належала!

Я допускаю злочин заради самовідданої любові і невгамовної пристрасті. Але за таких обставин не складають гімназичних послань на тему «про любов загалом», а пишуть і кажуть коротко і прямо: «Звершилося, я переступив через цей жах, візьми, я твій!».

Ні, панове судді, Імшенецький не титан-злочинець, який спокійно переступив через подібний «жах». Він не більш як жалюгідна, безпорадна іграшка «сумного збігу сумних обставин», і до цієї останньої ролі якнайкраще підходить його безвольна і млява натура.

Що ж до впливу на нього особистості Ковиліної, який мають на увазі обвинувачі, то чи можна про це серйозно говорити? Ви самі бачили і чули її тут. Яким міг бути цей вплив? Який її розвиток? На підставі навіть найповерховішого аналізу особистості цієї простуватої, хоча, можливо, і здатної бути вельми відданою коханій людині дівчини, на підставі того, якою вона постає з її ж інтимного листування з Імшенецьким, ми маємо право просити вас, судді, навіть якось випадково, помилково не змішати дівицю Олену Ковиліну з леді Макбет.

Зовсім окремо стоїть у цій справі епізод делікатного характеру. Ми досліджували його на судовому слідстві за зачиненими дверима. Про нього я маю сказати кілька слів. Тепер уже для всіх очевидно і безперечно, що покійна Імшенецька вийшла заміж не «невинною» дівчиною. У неї до шлюбу була дитина. У її дівочому минулому виявилася пляма, яка, якби про неї знав Імшенецький раніше, здатна була внести у стосунки молодого подружжя і багато ускладнень, і багато затаєної ворожнечі. Одного цього факту було б досить, щоб зародити у вас, суддях, припущення: чи не тут розгадка сумної драми, чи не тут справжній мотив злочину? Шлюб з нелюбою дівчиною тяжкий і без того, а тут він ще супроводжувався викриттям після шлюбу, образливим для честі і подружньої гідності. Таке становище вже тортури. Радше, ніж гола користь, подібний глибокий мотив міг спричинити жахливий злочин.

На щастя, однак, для Імшенецького, він нічого не знав про сумне минуле своєї Мані, яка завжди викликала в ньому лише жалість, хоча й була нелюбою. Про це ми маємо незаперечні свідчення Кулакова, Майзеля, Никандрової і, нарешті, самого Серебрякова. Уперше з протоколу розтину тіла покійної дружини і з висновку експертів Імшенецький дізнався, що він був не першим, кому належала його дружина. Відкриття приголомшливо подіяло на нього. Воно багато чому сприяло і тому, що тут же разом у нього, ледве поховавши після розтину тіло дружини, воскресли і спалахнули всі його спогади про чисту і непорочну прихильність до Олени Ковиліної, щодо якої він вчинив так віроломно. Його, природно, потягнуло саме до неї з новою, нестримною силою.

Були натяки з боку обвинувачів, натяки, втім, радше фривольного, ніж доказового значення: «Як же це так?.. офіцер, що бачив види, не хлопчик. Перша ніч… і таке дивне засліплення?». Акушери і судові лікарі мали за зачиненими дверима висловити свій висновок і з цього питання. Я не відтворюватиму його тут в усіх інтимних подробицях, нагадаю вам лише їхній вирішальний висновок. Висновок експертів такий: і дуже доблесний і хоробрий офіцер може виявитися великим простаком перед маленькими жіночими хитрощами… Перша шлюбна ніч нерідко слугує тому найнаочнішим доказом.

Отже, панове судді, на підставі ретельного, копіткого дослідження самого факту падіння покійної у воду я мав право стверджувати, що вбивство не доведене. Тепер я маю право стверджувати, що не доведений і злий умисел з боку Імшенецького, а це підтверджується дослідженням самої його особистості і тих умов його нового сімейного життя, які ставили йому в провину. За таких даних обвинувачення, що висувається йому, обвинувачення в умисному вбивстві дружини, яке загрожує йому безстроковою каторгою, голослівне і не доведене. Недоведеність обвинувачення розуміє, вочевидь, і прокурор. Наполягаючи на двох-трьох сумнівних свідченнях, він посилається потім лише на своє «особисте внутрішнє переконання». Такий прийом так само мало відповідає завданню обвинувачення, як якби захист став клястися і божитися перед вами, засвідчуючи божу невинність свого клієнта.

Усвідомлює це і повірений цивільного позивача, який так довго і так красномовно обіцяв нам довести обвинувачення, що, зрештою, і сам він, та й усі ми на хвилину готові були повірити, що він дотримає своєї обіцянки. Але насправді весь обвинувальний силогізм його звівся до такої найпростішої, мало переконливої формули: «чим гірше, тим краще!». Немає доказів, і не треба! Будь навіть очевидці того, що він не штовхнув дружини, а вона впала сама, тим винніший Імшенецький, тим майстерніше обставлений ним злочин! Воістину жахлива постановка обвинувачення… жахлива, втім, лише в тому разі, якби ви захотіли її прийняти. Але ви її не приймете! Ваша суддівська мудрість і досвідченість підкажуть вам, наскільки мало придатна подібна формула вини Імшенецького, наскільки вона небезпечна, наскільки вона, зрештою, негідна великої справи правосуддя!

Але хто ясніше за всіх усвідомлював неспроможність обвинувачення, то це сам Серебряков. Серебряков, який порушив справу і доклав усіх зусиль, щоб обставити її «по-своєму», обставити надійно.

З поваги до слова «людина», до звуку «батько» я вірю, я хочу вірити, що мотиви, які ним керували, були не виключно корисливого характеру (бажання змусити Імшенецького відмовитися від заповіданого йому покійною майна). Я готовий допустити, що він бажає лише «помститися», але до яких жахливих прийомів він вдається?! Навіть у далеку і похмуру епоху кровної помсти ці прийоми здалися б обурливими. Він на підставі завідомо неправдивих даних хотів домогтися засудження Імшенецького, хотів увести правосуддя в оману. Усю свою родину, що тремтить при вигляді його могутнього кулака, усіх своїх «молодців» і кількох найманих лжесвідків на зразок знаменитого, досить пам’ятного вам свідка Виноградова, він привів сюди, до суду, для підкріплення створеного його похмурою уявою обвинувачення.

Під час судового слідства я вже мав нагоду відзначити і констатувати низку окремих, нібито викривальних Імшенецького епізодів, створених Серебряковим на підставі завідомо неправдивих даних. Тепер я лише побіжно нагадаю їх вам. Самі обвинувачі, яким Серебряков у своєму безсоромному старанні робив воістину ведмежі послуги, не наважувалися посилатися на ці епізоди. Серебряков, а з його слів і його домашні (ставлення яких до глави родини досить характеризує лист молодшої доньки Олександри до покійної Імшенецької, з якого ми дізнаємося, що він катував стару дружину, а дорослого сина своєю скупістю і самодурством довів до ідіотизму) намагалися стверджувати, що в церкві, під час вінчання Імшенецького, Ковиліна нібито підходила до нареченого, дорікала йому, так що Імшенецькому стало зле, і т. д.

Увесь цей драматичний епізод виявився просто вигаданим. Григоров, який був посадженим батьком, і ще безліч осіб, присутніх на вінчанні, засвідчили, що нічого подібного не було. Імшенецький, як засвідчив нам доктор Коган, у день весілля справді був хворий, зранку в нього був жар, але це не завадило вінчанню, і в церкві йому не ставало зле.

Другий епізод, що походить з того ж джерела, стосується нібито спроб покійної на вимогу чоловіка спричинити викидень. Для цього вона нібито ходила в лазню, приймала краплі тощо. Обставину з викиднем повністю спростовано показаннями Кулакова, акушерки Никандрової і фармацевтичним дослідженням крапель, які приймала покійна. У лазню, як з’ясувало слідство, покійна ходила виключно для того, щоб приймати теплуваті ванни, що, за відгуком експерта-акушера, було корисним для її стану, а краплі їй давали для збудження апетиту, і складалися вони з настоянки нешкідливих трав на винному спирті.

Третю обставину відтворювали тут у такому вигляді. Син Івана Серебрякова, Василь (той самий забитий і зацькований суб’єкт із тремтячими руками, який давав тут насилу свої показання), нібито чув від Кулакова, що покійна «тричі» того вечора відмовлялася їхати на човні («ніби передчувала, бідолашна!», пояснював Серебряков), але чоловік (у якого вже, очевидно, визрів пекельний задум) все-таки «змусив» її сісти в човен. Я вже наводив на початку своєї промови фактичні посилання з цього приводу. Кулаков прямо стверджує, що з Василем Серебряковим він «ніколи ні про що не розмовляв», бо той вічно п’яний і з ним узагалі розмовляти неможливо.

Про катування, яких нібито зазнавала покійна після 28 травня, вже сказано достатньо. Катування намагався засвідчити нам такий свідок, як Виноградов, що шаленів тут в очікуванні складення присяги. Однак на суді він не наважився виступити в ролі явного лжесвідка і майже зовсім відступився від своїх первісних показань у слідчого.

Щоб завершити характеристику похмурої підозріливості Серебрякова, мені слід ще згадати про його посилання на показання двірника будинку покійної Імшенецької про те, що нібито Олена Ковиліна одразу після катастрофи 31 травня «таємно відвідувала Імшенецького» в його квартирі. Двірник ніколи не називав Ковиліної: він її зовсім не знає. Він казав лише про «високу молоду білявку». Хоча Ковиліна білявка «невисока», підозра все ж могла залишатися. Але й ця обставина блискуче з’ясувалася на суді. Коли двірникові пред’явили свідка Орлову, рідну сестру підсудного, свідок саме в ній упізнав ту таємничу незнайомку, яка неодноразово відвідувала Імшенецького під час його хвороби. Чи треба ще додавати, що Ковиліної в той час і в Петербурзі не було?

Однак досить! Якби я хотів і далі оцінювати за гідністю всі обвинувальні прийоми батька-месника, який пред’явив тут позов за похорон своєї рідної доньки, я не зміг би далі стримати свого обурення… Мимо! Швидше і далі від цієї похмурої особи і всього, що вона нагромадила нечистими руками! Я повертаюся до моїх природних супротивників, з якими тільки й можлива гідна боротьба.

Отже, минаючи докази, вас запрошують на підставі внутрішнього переконання, цього «вищого розуму», як висловився прокурор, обвинуватити Імшенецького, забуваючи, що цей вищий розум внутрішнього переконання, за думкою законодавця, має ґрунтуватися на сукупності всіх обставин справи. Інший мій супротивник діє ще рішучіше. Він викликає з могили тінь померлої і холодним привидом смерті хоче налякати вашу уяву. Але він забуває, що, можливо, єдині спокійні і щасливі дні свого недовгого життя ця нещасна провела з ним, своїм гаданим убивцею і ворогом. Про це нам свідчать свідки одностайно. І я бажав би викликати її сюди, і хто знає, на чий бік стала б її бліда тінь, за кого стали б молити її безкровні уста!

Є речі священні, зловживати якими не слід. Коли ведеш боротьбу, треба вести її рівною зброєю. Посилання на мертве доводить лише безсилля живого.

Я закінчую. Я не дозволю собі нав’язувати вам свого «внутрішнього переконання»; нехай воно залишиться там, де йому й належить бути: не тільки на язиці, а в глибині мого серця, в глибині мого сумління. Лише одну впевненість після восьми днів, проведених перед вами, панове судді, дозволяю я собі голосно висловити: я переконаний, що ваш вирок буде і глибоко продуманим, і глибоко справедливим!

Вирок

Імшенецького було визнано винним у необережності (використання для катання нестійкого човна) і засуджено до утримання на гауптвахті протягом трьох тижнів і церковного покаяння.

¹ Батько Імшенецької.

Висновок для читача

Суд не прийняв версії про умисне вбивство: Імшенецького визнали винним лише в необережності. Справа Імшенецького добре показує, що обвинувачення, побудоване на чутках, підозрах і «внутрішньому переконанні» обвинувача, руйнується, коли захисник по черзі перевіряє кожен доказ. Саме так працює досвідчений адвокат в Одесі і сьогодні. Консультацію з кримінальної справи можна отримати в АО «Нікітінський і партнери».

Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа про загибель пароплава «Владимир», справа Юханцева, справа Гулак-Артемовської, справа Рибаковської, справа Мясникових, справа про смарагдову брошку, справа братів Келеш, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.