Захисна промова адвоката К. К. Арсеньєва у справі Олександри Рибаковської (1868): умисел чи необережність? Повний український переклад класичної судової промови.
Команда адвокатів Одеси АО «Нікітінський і Партнери» продовжує серію перекладів класичних захисних промов. Раніше ми опублікували ще одну промову Арсеньєва: у справі Мясникових. Промова у справі Рибаковської цікава тим, що весь спір зводиться до одного питання: умисел чи необережність. Це питання і сьогодні вирішує кожен адвокат у кримінальних справах.
Олександру Рибаковську обвинувачували в тому, що 22 лютого 1866 року вона, маючи на меті вбити Євгена Лейхфельда, з яким тривалий час перебувала в інтимному зв’язку, пострілом із пістолета завдала йому тяжкої рани в груди, від якої той за кілька днів помер.
Складність цієї справи полягала в тому, що прямих доказів умислу Рибаковської на вбивство Лейхфельда не було. Потерпілий, який певний час після поранення залишався при свідомості, повідомив, що Рибаковська стріляла в нього навмисно. За його словами, вона не лише прицілилася, а й обрала для пострілу відповідне положення і добре до цього підготувалася.
Показання Лейхфельда до протоколу не занесли. Свідки ж, які були при цьому присутні, передавали його слова по-різному, тож відтворити їх достеменно було неможливо.
Підсудна Олександра Рибаковська заперечувала свою вину в умисному вбивстві. Вона пояснила, що вбила Лейхфельда через необережність. За її словами, це сталося несподівано для неї самої, після того як вона зарядила револьвер і хотіла його прибрати.
В обвинувальному висновку дії Рибаковської кваліфікували як умисні.
Захисник К. К. Арсеньєв, всебічно аналізуючи кожне зі свідчень, докладно показує, що умислу в діях підсудної не було.
Справу Рибаковської розглядав С.-Петербурзький окружний суд 18 жовтня 1868 року.
Панове присяжні засідателі! З промови товариша прокурора (заступника прокурора) ви могли переконатися, що в цій справі ваше рішення залежить передусім від того, як ви поставитеся до слів Лейхфельда. Ви вже могли переконатися, що в цій справі немає, власне кажучи, жодного доказу проти підсудної, крім тих слів, які різні особи, різні свідки приписують покійному Лейхфельду.
Тут ми насамперед стикаємося з такою важливою прогалиною, якої не могли заповнити жодні показання свідків, з прогалиною, яка ставить захист, так само як і обвинувачення, у надзвичайно скрутне становище.
Ви знаєте, що після поранення Лейхфельд прожив ще 10 днів: рани йому завдано 22 лютого, а помер він 4 березня. Ви чули, що принаймні на думку лікаря, який його лікував і який, отже, мав подавати судовій та адміністративній владі відомості про його стан, хворий більшу частину часу був при повному розумі та ясній пам’яті. Ви знаєте, що попри це впродовж 10 днів від нього не відібрали жодного формального показання.
Ви чули, що того самого дня, коли Лейхфельда привезли до лікарні і коли він, за словами головного лікаря Германа, був при повній свідомості, наглядач Станевич учинив йому щось на зразок допиту. Але ви знаєте також, що результат цього допиту не оформили в установлений спосіб.
На моє запитання про причину такого цілком незрозумілого упущення Станевич відповів, що не вважав за потрібне складати про це акт, бо при показанні Лейхфельда були свідки, прізвища яких він записав. Але ви могли переконатися, чого варті свідки в такому випадку, коли треба передати показання людини слабкої, яка, можливо, ледве говорить.
Якщо кілька осіб разом чули слова такої людини, а потім мають передати її показання через більш чи менш тривалий проміжок часу, то, як ви знаєте, показання свідків у жодному разі, навіть за повної згоди між ними (якої тут немає), звісно, не можуть замінити показання, даного і формально підписаного тією самою особою, від якої його відбирають.
Вкажу передусім на такий факт. Якби показання, яке Лейхфельд дав 22 лютого, у день, коли його привезли до лікарні, справді було настільки проти Рибаковської, як слід думати з показань свідків, то незанесення його до протоколу стає ще незрозумілішим, стає цілком непоясненним.
Коли людина, що помирає, людина, якій, можливо, як видно зі скорботного листа (історії хвороби), залишалося тоді кілька годин життя, щодо якої не були певні, що вона проживе більше двох годин, коли така людина дає показання, яке містить одне з найтяжчих обвинувачень, які тільки можуть трапитися, то на тих, хто це показання відбирає, без сумніву, лежить обов’язок негайно надати йому тієї форми, що виключає будь-який подальший сумнів.
Цього не зробили. І це перший факт, перша обставина, через яку я дозволяю собі припускати, що показання Лейхфельда зовсім не мало того змісту, який йому тепер намагаються приписати.
Отже, ми поставлені перед сумною необхідністю збирати зовсім суперечливі відомості про те, що говорив Лейхфельд, із показань різних осіб, які були з ним у різних стосунках, говорили з ним у різний час і з різних приводів.
Товариш прокурора, погоджуючись, що в цих показаннях багато в чому є суттєві суперечності, намагається довести, що самі ці суперечності мають надавати цим показанням у ваших очах більшої ваги, що саме вони найкраще доводять цілковиту щирість свідків.
Це, можливо, було б слушно, якби суперечності між показаннями свідків обмежувалися лише другорядними, побічними обставинами. Але ми бачимо, що вони стосуються багатьох обставин вельми суттєвих, вельми важливих.
Насамперед пригадаймо, коли і за яких обставин Лейхфельд давав це показання. Ми знаємо, що Лейхфельда привезли до лікарні вранці 22 лютого, а потім, після доволі значного проміжку часу, перенесли до перев’язувального відділення. Сюди прийшов старший лікар, і тут уперше було поставлено запитання про те, як сталася відома вам подія.
З показання Станевича ми знаємо, що 22 лютого він був в Обухівській лікарні один раз. З показання лікаря Германа, яке підтвердив сам Станевич, ми знаємо, що він був присутній, коли лікар відбирав показання від Лейхфельда. Ми знаємо, що потім Станевич пішов із лікарні разом із Рибаковською.
Отже, показання Германа і Станевича, найімовірніше, стосуються одного й того самого моменту. До того самого моменту, найімовірніше, належать і показання всіх інших свідків, які служать при Обухівській лікарні: Ніколаєва, Мамошиної та лікаря Гейкінга.
Далі ми з першого погляду бачимо вельми серйозну суперечність між показанням лікаря Германа і показанням свідка Станевича. Свідок Станевич стверджує, що Лейхфельд дав цілком певне пояснення про те, як сталася подія, що він обвинуватив Рибаковську не лише в самому пострілі, а й у тому, що постріл був умисний, і при цьому пояснив деякі подробиці того, як вона вистрілила.
Як я вже сказав, ми позбавлені одного вельми важливого засобу перевірити показання Станевича: його допитано сьогодні вперше. Якби його допитали на попередньому слідстві, ми мали б змогу звірити тодішнє його показання з тим, яке почули сьогодні, і тоді, можливо, виявили б між його показаннями таку саму суперечність, як і в показаннях Ніколаєва.
Цієї змоги ми позбавлені, але мусимо припустити, що свідок Станевич через 2 роки і 8 місяців після події, не бувши про це допитаний раніше, не міг зберегти в пам’яті всі аж до краю дрібні подробиці.
Крім того, це показання в тому вигляді, в якому воно постає перед вами, не узгоджується з показанням лікаря Германа. За поясненням лікаря, померлому було поставлено лише три запитання, з яких обставин, що становлять предмет цієї справи, стосується, власне, тільки одне: яким чином було завдано рани. На нього Лейхфельд обмежився відповіддю, що вистрілив не він сам, а Рибаковська.
Якщо пригадати, що показував Ніколаєв на попередньому слідстві, і звернути увагу на показання свідка Мамошиної, яка так само не могла пояснити, чи був цей постріл, за показанням Лейхфельда, умисним чи неумисним, то не можна не дійти висновку, що показання Лейхфельда є саме тим показанням, про яке майже одностайно говорять лікар Герман, Ніколаєв і Мамошина.
У цьому показанні, даному одразу після прибуття до лікарні, не було нічого, крім посвідчення факту, якого ніхто не заперечує, факту цілком безперечного: що вистрілив не Лейхфельд, а Рибаковська.
Отже, я маю право вважати, що показання Станевича втрачає всю або майже всю свою силу через явні суперечності між ним і показаннями Германа та почасти Ніколаєва й Мамошиної.
Далі нам залишаються показання Грешнера, Розенберга і Феоктистова. Про те, до якого періоду вони належать, коли відбувалися розмови між Розенбергом, Феоктистовим і Грешнером, з одного боку, та Лейхфельдом, з другого, тобто ті розмови, про які говорять ці свідки, я ще матиму нагоду сказати далі. Тепер же обмежуся вказівкою на одну вельми серйозну суперечність між цими показаннями.
За поясненням Феоктистова, Лейхфельд сказав йому, що Рибаковська вистрілила в нього одразу, що вона цілком несподівано з’явилася перед ним і слідом за тим несподівано пролунав постріл.
За поясненням же Грешнера чи Розенберга, розповідь Лейхфельда про це була зовсім іншою. Лейхфельд не казав, що постріл був зроблений одразу. Навпаки, він пояснював, що вона кілька разів до нього підходила, кілька разів прицілювалася, навіть жартома казала йому, що вистрілить у нього, і лише потім пролунав постріл, причому вона заряджала пістолет і вкладала шомпол у нього на очах.
Отже, між показанням Феоктистова і показаннями Розенберга та Грешнера ми бачимо вельми суттєву розбіжність, яка стосується саме однієї з найважливіших подробиць того, як сталася подія за словами Лейхфельда, що їх передають ці свідки.
Отже, панове присяжні засідателі, цей перший огляд показань про слова, сказані Лейхфельдом, має, мені здається, привести до переконання, що ці показання не можуть дати жодного твердого, певного висновку, що вони не тільки не можуть замінити показання, яке було б підписане самим Лейхфельдом, а й не можуть навіть зрівнятися з ним.
Далі, між показанням особи, даним формально перед судовою владою, зі знанням, що це показання матиме значення доказу, і словами особи, яка повідомляє щось у приватній розмові, є величезна різниця.
Коли я даю формальне показання перед судовою владою, я зважую кожне своє слово, особливо в такій важливій справі, як ця. Коли ж я розмовляю з приватною особою, мені немає потреби обдумувати, зважувати кожне слово. Я можу висловлювати свої припущення і видавати їх за факти, в моїх очах дуже достовірні, можу наголошувати на таких обставинах, у яких сам не цілком переконаний.
Отже, якби Лейхфельд давав своє показання про те, як усе відбувалося, формально, перед судовою владою чи перед поліцією, то дуже можливо, скажу навіть більше, напевно, розповідь Лейхфельда постала б перед вами зовсім в іншому вигляді, ніж той, у якому вона постає тепер: в уривках, майже нічим не пов’язаних, із показань свідків.
Перейдімо тепер до показання Лейхфельда в тому вигляді, в якому його подав вам товариш прокурора, в тому вигляді, в якому він видобув його з різних суперечливих показань свідків. Він цілком вірить цьому показанню і будує на ньому всі свої висновки насамперед тому, що не бачить найменшої підстави сумніватися в правдивості слів Лейхфельда.
Я так само далекий, панове присяжні, від того, щоб кидати будь-яку підозру на людину, яка помирала, на людину нічим не заплямовану. Але не можу не сказати, що думка пана товариша прокурора про Лейхфельда як про людину безумовно добру, безумовно правдиву спирається на доволі хиткі дані.
З показання Розенберга я чув лише одне: що Лейхфельд був слабкої вдачі. Більше я нічого не чув. Мені здається, що він не говорив про доброту Лейхфельда. Але припустімо навіть, що говорив. У будь-якому разі, виходячи з цього показання, ставити Лейхфельда, так би мовити, на той п’єдестал, на який ставить його товариш прокурора, мені здається, немає достатніх підстав.
Повторюю: я далекий від думки кидати будь-яку підозру на Лейхфельда, я навіть переконаний, що він говорив цілком правдиво. Але звертаю увагу, по-перше, на те, чи міг він, даючи свої пояснення, говорити цілком свідомо, а по-друге, чи міг він, розповідаючи різним особам про те, як сталася подія, бути цілком вільним від будь-яких припущень, заздалегідь нав’язаних йому іншими або складених ним самим.
Щодо показань Грешнера і Феоктистова, то, мені здається, ми не лише можемо, а й мусимо цілком їх відкинути. Ви пам’ятаєте: Грешнер пояснює, що Лейхфельд розповідав йому подробиці події напередодні або в самий день смерті. Тим часом зі скорботного листа ви знаєте, що і в день смерті, і напередодні, і навіть за три чи за два дні перед тим покійний Лейхфельд не був при повному розумі та ясній пам’яті: свідомість його була неясна, він марив.
Ми маємо щодо цього показання експерта Майделя, з якого товариш прокурора хоче вивести, що марення аж ніяк не було несумісне з цілком точним і певним показанням про те, як сталася подія. Але припущення експерта є лише припущенням: він не стежив за хворобою Лейхфельда, не бачив його. Зрештою, він і не каже певно, якою мірою Лейхфельд в останній день життя був при здоровому розумі.
Нам цілком досить того, що о 7 годині вечора, за 4 години до смерті, свідомість Лейхфельда була неясна. Зауважте, що скорботний лист нічим не доводить, ніби перед тим його свідомість була ясна.
Як видно зі скорботного листа, спостереження за хворим робили й записували тричі на день. Тож записували лише те, що виявлялося в самий момент спостереження. А що відбувалося між цими спостереженнями, про те у скорботному листі не може бути згадки, за винятком випадків настільки важливих, що їх мають записувати до скорботного листа зі слів оточення.
Отже, ми не маємо підстав стверджувати, що свідомість хворого потьмарилася лише о 7 годині вечора і не потьмарювалася раніше. Навпаки, ми можемо думати, що вона потьмарювалася і значно раніше від того дня, коли сліди цього потьмарення вперше виявили й занесли до скорботного листа.
Експерт Майдель показав вам, що гарячковий стан, який супроводжується маренням і неясними уявленнями, виявляється передусім у прискореному пульсі. У людини такого віку, як покійний Лейхфельд, пульс від 85 до 120 може вважатися гарячковим, але не надмірним, а понад 120 має вважатися гарячковим повною мірою.
Зі скорботного листа ми бачимо, що 23 лютого, наступного дня після події, пульс його був 126 при всіх спостереженнях, зроблених того дня. Упродовж наступних днів пульс знизився до 108, залишаючись, отже, все ще значно вищим за нормальний. А 27 лютого, саме в один із тих днів, коли могло відбутися побачення Лейхфельда з Грешнером, він піднявся до 132, тобто перевищив ту межу, яка, за поясненням експерта, відділяє звичайний гарячковий пульс від повного гарячкового.
Отже, на підставі скорботного листа ми можемо припустити, що гарячка, поєднана з маренням і неясними уявленнями, справді була в Лейхфельда значно раніше від останнього дня життя.
З усього цього я роблю висновок, по-перше, що показання Грешнера, яке стосується останнього дня життя Лейхфельда, слід цілком усунути, бо щодо цього дня не може бути жодного сумніву: Лейхфельд не володів повною мірою своїми розумовими здібностями.
Показання Феоктистова я також усуваю. Ви пам’ятаєте, що Лейхфельд розповідав йому про подію не через 4 чи 5 днів після прибуття до лікарні, як пояснює товариш прокурора, а через 7 чи 8 днів. Це означає 2 березня, тобто один із тих днів, коли у хворого, навіть за свідченням скорботного листа, вже було марення. Отже, і це показання, мені здається, слід усунути, або принаймні воно має втратити значну частину своєї сили.
Залишається тільки показання Розенберга. Щодо нього передусім слід зауважити, що я, анітрохи не заперечуючи його правдивості, знаходжу в ньому такі риси, які говорять, можливо, більше на користь підсудної, ніж проти неї.
По-перше, Розенберг цілком певно показав, що про подробиці події він говорив із Лейхфельдом, власне, тільки один раз. Коли відбувалася ця розмова, ми не знаємо. Можливо, вона відбувалася в один із тих днів, коли Лейхфельд був у гарячковому стані й не міг ясно і повно усвідомлювати того, що відбувалося.
Потім між Розенбергом і Лейхфельдом кілька разів відбувалися розмови лише про ті причини, які могли спонукати Рибаковську вистрілити в Лейхфельда. Ви знаєте, що на це запитання Розенберга, повторене кілька разів, Лейхфельд постійно давав одну й ту саму відповідь: що він не знає, не підозрює і навіть сам собі не може пояснити, яка причина спонукала Рибаковську до цього вчинку.
Мені здається, що саме ця обставина доводить: Лейхфельд навіть не був переконаний у тому, що Рибаковська вистрілила умисно. Якби він був у цьому переконаний, то, без сумніву, йому не було б важко пояснити спонукальну причину її вчинку. Він міг би приписати його, як це робить обвинувальна влада, тій злості, що з’явилася в Рибаковської через рішення Лейхфельда розлучитися з нею.
Але він навіть не пробує дати таке пояснення. Він прямо каже, що не розуміє причини вчинку обвинуваченої, і цим самим показує, що в його очах переконання в умисності пострілу було далеко не таким твердим, як тепер показують свідки.
Далі товариш прокурора кілька разів указував на те, що померлий Лейхфельд був людиною слабкої вдачі, яка легко піддавалася чужому впливу. З цього приводу прошу вас пригадати, що Лейхфельда одразу після прибуття до лікарні розлучили з Рибаковською, що він бачив її лише один раз, коли вона приїжджала разом із Бєлавіним, і що потім він майже щодня бачився з Розенбергом і Грешнером. Отже, його цілком вилучили з-під впливу Рибаковської й віддали під вплив осіб, ворожих до неї.
Дуже можливо, що саме через свою вдачу, через неясність уявлень він виніс із розмов із цими особами те переконання, якого не виніс із подробиць самої події. Під впливом, з одного боку, своєї слабкої вдачі, а з другого, Грешнера і Розенберга, які, без сумніву, намагалися змалювати йому Рибаковську в найчорніших барвах, у нього справді потроху склалося не переконання, а припущення, що Рибаковська стріляла умисно.
Далі, веде товариш прокурора, при тій доброті (утім, недоведеній), якою відзначався Лейхфельд, не можна припустити, щоб він так жорстоко повівся з Рибаковською, щоб відштовхнув її від себе, щоб не хотів її бачити.
При цьому товариш прокурора робить одну велику фактичну помилку: він каже, що коли Бєлавін приїхав разом із Рибаковською, Лейхфельд просив, щоб її близько до нього не підпускали. Можливо, я помиляюся, але мені здалося, що це прохання висловив не сам Лейхфельд, а лікар, з яким вона говорила.
Лікар міг думати, що надто тривала, надто близька розмова Лейхфельда з Рибаковською зашкодить хворому, і тому міг вимагати, щоб Рибаковську близько не підпускали. Отже, вимога, на яку посилається товариш прокурора, йшла не від Лейхфельда.
Але пригадайте, що, на думку самого товариша прокурора, в першу мить після події, коли хтось так тяжко постраждав від необережності іншої особи, під першим враженням у потерпілого можливе обурення, можливе невдоволення проти тієї особи. А Лейхфельд бачився з Рибаковською саме під впливом цього першого враження: єдине побачення між ними, про яке ми знаємо з показань свідків, відбулося саме одразу після прибуття його до лікарні.
Друге побачення було тоді, коли Рибаковська приїхала до лікарні з Бєлавіним, але про його подробиці ми не знаємо нічого. Можливо, Лейхфельд навіть не роздивився, що це була Рибаковська, не міг ясно усвідомити, чого вона хоче. Можливо, прийшовши до тями, він поставився б до неї не так, як того разу, особливо якби впродовж кількох днів не перебував виключно під впливом осіб, ворожих до Рибаковської.
У будь-якому разі з такого поводження Лейхфельда з Рибаковською ми не маємо права робити жодних висновків проти неї.
Доводячи далі достовірність показання Лейхфельда через зіставлення його з іншими обставинами цієї справи, товариш прокурора вказує, між іншим, на те, що показання Лейхфельда про пістолет підтвердилося: що справді, як він пояснював у лікарні, напередодні пістолет не був заряджений і що тому він міг спокійно поставитися до спроб, які робила Рибаковська.
Справді, та обставина, що напередодні пістолет не був заряджений, підтвердилася. Але підтвердилася вона переважно зі слів самої Рибаковської, яка сама показує, що справді зарядила пістолет уранці 22 лютого на очах у Лейхфельда. Отже, вона ніби сама дає зброю проти себе.
Я звертаю вашу увагу на цю обставину, між іншим, тому, що з неї можна вивести висновок, ніби Рибаковська вчинила свій проступок із заздалегідь обдуманим наміром. І справді, мені здається, що в цій справі немає середини: треба або визнати, що вона вчинила вбивство із заздалегідь обдуманим наміром, або визнати, що вона вчинила його через необережність.
Для припущення, що вона вчинила цей злочин у раптовому пориві, місця не залишається, бо і з показання Рибаковської, і з показання Лейхфельда видно, що між заряджанням пістолета і пострілом минув певний проміжок часу.
Я ще міг би зрозуміти, якби вам видалося доволі ймовірним припущення, що Рибаковська вистрілила під впливом раптового обурення через те, що він вирішив її покинути. Але я не думаю, щоб ви могли припустити, що через рішення Лейхфельда розлучитися з нею в неї міг виникнути такий намір, який вона мала час достатньо обдумати і все ж таки виконала.
Для того щоб припустити в Рибаковської заздалегідь обдуманий намір вчинити злочин, у якому її обвинувачують, у цій справі, мені здається, рішуче немає підстав. Її зізнання в тому, що вона зарядила пістолет, показує якраз те, що вона не вважає цієї обставини такою, що викриває її у злочині, що в цьому вона говорить цілковиту правду, хоча ця обставина за самою своєю природою за певних умов могла бути обернена проти Рибаковської.
Я відповів, здається, на всі ті міркування, якими товариш прокурора намагався довести правдоподібність, імовірність показань Лейхфельда, переданих свідками. Я довів, здається, що немає жодної певної підстави стверджувати, ніби це показання дано при повному розумі та ясній пам’яті, ніби він цілком усвідомлював те, що говорив.
Ще менше підстав припускати, що він давав це показання, знаючи всю його вагу, знаючи, що воно може мати тяжкі наслідки для Рибаковської. Навіть якщо припустити, що він говорив усе те, що показали на суді свідки, якщо припустити, що ні Грешнер, ні Розенберг не змінили жодної риси з того, що сказав Лейхфельд, все одно не можна забувати, що все це було сказано лише в приватній розмові. А отже, і тим, хто слухав Лейхфельда, і йому самому було вельми важко відділити достовірне від недостовірного, переконання від припущень.
Далі товариш прокурора переходить до показання Рибаковської. Але перш ніж піти за ним, я вважаю за потрібне вказати на деякі обставини, яких він не згадав і які, мені здається, мають вельми суттєве значення в цій справі.
Нагадаю вам, що Рибаковська перед подією не приховувала, що має пістолет і що вміє з нього стріляти. Це вона довела в присутності свідка не далі як за кілька годин до події: пізно ввечері 21 лютого вона стріляла з незарядженого пістолета в присутності двірника.
Якщо припустити, що в Рибаковської було хоч щось схоже на намір убити Лейхфельда, то чи можна допустити, щоб вона показувала, по-перше, що пістолет не заряджений, і, по-друге, що вона вміє стріляти? Без сумніву, ні.
Далі звертаю вашу увагу на розповідь двірника Феоктистова про те, що відбувалося після пострілу. З цієї розповіді ми знаємо, що Лейхфельд, діставши рану, побіг до двірницької і що слідом за ним прийшла Рибаковська. Ми знаємо, що Лейхфельд був у той час у більш чи менш свідомому стані: він міг сам іти, його відвели, а не віднесли до квартири.
Далі, по-перше, Рибаковська посилає двірника по лікаря і, отже, дає йому змогу негайно викрити злочин, якщо тільки його було вчинено. По-друге, Лейхфельд, який у цей час був у свідомому чи майже свідомому стані, погоджується залишитися наодинці з Рибаковською, тобто погоджується залишитися вдвох із тією особою, яка за кілька хвилин перед тим завдала йому, як кажуть, умисно смертельної або принаймні дуже тяжкої рани.
Припустімо, що він нічого не міг говорити. Але невже ви думаєте, що він не зміг би показати якимось жестом чи знаком, що не хоче залишатися наодинці з Рибаковською, що бажає, аби при ньому залишився двірник чи якась інша особа? Чи можна допустити, щоб він ризикнув залишитися з тією особою, яка вчинила злочин і якій не вдалося довести його до кінця?
Мені здається, вже ця обставина вказує, що Лейхфельд у той час не був переконаний у винуватості Рибаковської і не міг переконатися в ній згодом, бо не з’явилося жодних нових даних, які могли б привести його до такого переконання.
Тут ми стикаємося з показанням Рибаковської, з тим, що вона казала і лікареві, і поліції, ніби Лейхфельд вистрілив у себе сам. Ми стикаємося з показаннями решти свідків про те, що, за словами Лейхфельда, вона показувала так унаслідок домовленості між ним і Рибаковською, якої вони дійшли тоді, коли залишилися наодинці.
Анітрохи не заперечуючи показань свідків, я вважаю, що цій обставині можна дати значно простіше пояснення, ніж те, яке дає товариш прокурора. Цілком зрозуміло, що одразу після цієї події, зовсім розгубившись від переляку, а особливо від усвідомлення тих припущень, які можуть скластися проти неї, пані Рибаковська спершу хотіла приховати цю справу. Дуже можливо, що вона справді просила Лейхфельда показати, що він ненароком вистрілив у себе сам.
Мені здається, що ця обставина рішуче не говорить проти неї. Якби вона довго стояла на цьому показанні, якби вперто його трималася, тоді, можливо, й міг би виникнути сумнів. Але з показань Станевича і Міллера ми знаємо, що того самого дня, коли сталася подія, вона зізналася, що постріл зробила вона, і дала показання, в головних рисах цілком подібне до того, яке ви чули сьогодні на судовому слідстві. Отже, заперечування Рибаковської ніяк не могло і не може доводити того, що виводить із нього товариш прокурора.
Далі, спростовуючи показання Рибаковської, доводячи його внутрішню неспроможність, неправдоподібність, товариш прокурора вказує, між іншим, на суперечність між показаннями Рибаковської та свідка Розенберга. Рибаковська стверджує, що Лейхфельд, повернувшись додому 21 лютого, оголосив їй про своє рішення розлучитися з нею і мотивував це рішення погрозами, які йому нібито висловлював Розенберг.
А Розенберг, зі свого боку, показує, що жодних погроз і докорів не висловлював, що розмова між ними була цілком дружня і що вони розійшлися зовсім спокійно.
Мені здається, що ця суперечність лише позірна, що вона, не зачіпаючи прямо показань Розенберга, анітрохи не спростовує показання Рибаковської. Пояснюється вона, найімовірніше, тим, що Лейхфельд, шукаючи пристойного приводу для свого рішення розлучитися з Рибаковською, переклав головну частину відповідальності на іншу людину і сказав їй, що розриву вимагає Розенберг. Ось як просто пояснюється ця позірна суперечність.
Без сумніву, я не кладу цим жодної плями на пам’ять покійного, бо таке пояснення видається цілком зрозумілим. Дуже природне бажання Лейхфельда уникнути надто сильних докорів при розлученні, а тому й намагання його запевнити, що ініціатива цього розлучення йде не від нього, а від іншої особи.
Далі товариш прокурора вказує на іншу неймовірність у показанні Рибаковської. Він каже, що жінка, яка зважилася на самогубство, двічі в себе стріляла і двічі не змогла здійснити свого наміру, звісно, радше мала б старатися цей намір здійснити, ніж удаватися до такого способу довести свій намір, як стрілянина в піч чи у свічку тощо.
Товариш прокурора при цьому випускає з уваги одну обставину. Можна твердо зважитися на самогубство, можна почати здійснювати свій намір, але потім, коли цей намір двічі не здійснюється з незалежних від людини обставин, рішучість може охолонути навіть у найенергійнішої людини.
Ми знаємо безліч прикладів, коли самогубці, твердо вирішивши позбавити себе життя і маючи для того достатні причини, зупинялися саме тому, що перша спроба виявлялася невдалою. Дуже можливо, що намір Рибаковської позбавити себе життя був цілком твердим. Але коли цей намір не здійснився, вона могла втратити ту штучну енергію, яка її підтримувала, і перейти до іншого настрою. Отже, тієї неправди, яку товариш прокурора бачить у показанні Рибаковської, я аж ніяк визнати не можу.
Далі, намагаючись узагалі похитнути довіру, яку ви можете мати до показання пані Рибаковської, товариш прокурора вказує на те, що в той час, коли Рибаковська, за її поясненням, давала нібито щире показання про подію, вона показала цілком неправдиво про своє звання і прізвище.
Виправдання Рибаковської, яке полягає в тому, що вона зробила це, аби приховати від своїх родичів те нещасне становище, в якому опинилася, товариш прокурора відкидає тим, що пані Рибаковська вже й раніше називала себе вигаданими іменами, і посилається при цьому, між іншим, на показання Дубровіна. Але з цих показань видно, що Рибаковська називала себе вигаданими іменами лише жартома, що до дня події вона ніколи не мала серйозного наміру називатися іменем, яке їй не належить.
Дубровін показує, що під час пояснення, яке відбулося між ним і Лейхфельдом, Рибаковська розкрила своє справжнє походження: задовго до події пояснила, що її батько, бідний чиновник, зник невідомо куди.
Листи на ім’я Собянської княжни Омар-Бек, знайдені під час обшуку, анітрохи не спростовують того, що вона називала себе чужими іменами лише жартома. Ми не знаємо, що було в цих листах: можливо, вона сама писала їх так само жартома. Ми знаємо лише, що під час обшуку вона не заявляла, що ці листи писані до неї, а сказала тільки, що вони їй належать. Тому немає жодної достатньої підстави думати, що до події вона обдумано, з якоюсь метою брала чуже прізвище.
Що вона взяла інше прізвище на початку слідства, що вона дала неправдиве показання про своє походження, це цілком правда. Але це показання зашкодило насамперед їй самій, бо спричинило значне затягування справи.
Якщо пригадати показання Шипунова про те, що Рибаковська впродовж кількох років жила в Шемасі зі своєю бабусею, сестрами тощо, якщо пригадати, що вона залишалася там з 1857 до 1864 року, коли поїхала до Астрахані, а потім до Петербурга, то пояснення підсудної, що вона хотіла приховати нещасну подію від своїх родичів і тому взяла прізвище, яке їй не належить, стає вельми ймовірним.
З цього рішення, яке підсудна тепер оплакує, без сумніву, логічним шляхом випливли всі ті наслідки, на які товариш прокурора вказує як на доказ моральної зіпсованості Рибаковської. Сказавши одного разу, що вона магометанка, що вона княжна Омар-Бек, вона трималася цього показання, щоб, спростувавши його, не дати в руки судовій владі нового доказу проти себе.
Ставши одного разу на цей ґрунт, вона дійшла нарешті шляхом цілком логічним, хоча й вельми сумним, до повторного хрещення. Вона воліла, звісно на жаль, удруге прийняти православну віру, ніж назвати своє справжнє ім’я. Отже, щоб урятувати своє ім’я від тяжкого осуду, пані Рибаковська зважилася довести своє мовчання, своє заперечування до кінця, до крайніх наслідків.
На доказ того, що словам пані Рибаковської не можна йняти жодної віри, товариш прокурора вказав, між іншим, на таку обставину: вона показувала сьогодні перед вами, що добровільно з’явилася до поліції, і це показання нібито спростовують свідки Розенберг і Станевич.
Але пригадайте, що ці свідки його зовсім не спростовують. Розенберг і Станевич показують, що вони особисто не віддавали жодного наказу, не робили жодного розпорядження про арешт Рибаковської. Отже, чи вийшла Рибаковська з лікарні сама, чи разом із городовим, досі залишається нез’ясованим.
Зводячи тепер усе сказане мною в одне ціле, я доходжу таких висновків. Показання Лейхфельда, яке, як я вже сказав, є єдиною серйозною підставою обвинувачення, постає в такому вигляді, що ми рішуче не можемо цілком йому довіряти.
Показання свідків, які пояснюють, про що вони розмовляли з Лейхфельдом, настільки суперечливі, що спиратися на них немає жодної змоги. Є всі підстави припускати, що принаймні значна частина цих розмов відбувалася тоді, коли Лейхфельд не володів повною мірою своїми розумовими здібностями.
Далі, ці розмови, не оформлені в законний спосіб, цілком приватні, могли виражати не тверде переконання Лейхфельда, а лише припущення. Припущення, яке склалося почасти під впливом хворобливого стану, в якому він перебував, а почасти під впливом того упередження, що від самого початку виникло проти Рибаковської і підтримувалося, з одного боку, її відсутністю, а з другого, постійною присутністю Грешнера і Розенберга.
Показання Лейхфельда не підтверджується жодними іншими обставинами, які є в цій справі. Показання ж Рибаковської не тільки не спростовується жодними достатніми підставами, а, навпаки, підтверджується всім перебігом справи, підтверджується тим, що Лейхфельд не відштовхнув від себе Рибаковську одразу після події, а дозволив їй відвести себе назад до квартири й залишитися з ним наодинці.
На підставі цих міркувань я доходжу висновку, що ця справа не дає жодних підстав, які могли б вселити у вас упевненість у винуватості Рибаковської.
Далі, присяжні засідателі, товариш прокурора намагався кинути перед вами тінь на саму особу Рибаковської і пояснював усі ті мотиви, з яких він вважає неможливим, з одного боку, повірити її словам, а з другого боку, вважає можливим майже беззастережно повірити всім тим обвинуваченням, які проти неї висувають.
Передусім, мені здається, життя підсудних до злочину, в якому їх обвинувачують, хоч би яким воно було, має залишатися цілком осторонь і судових дебатів, і судового слідства, якщо тільки в цьому житті немає нічого, що прямо й безпосередньо стосувалося б діяння, в якому їх обвинувачують.
Спиратися у вашому рішенні в таких справах, як ця, на те, що підсудна до події вела життя більш чи менш аморальне, більш чи менш гідне осуду, означало б класти в основу вашого рішення мотиви, які, власне кажучи, не мають до нього жодного стосунку.
Чи можна думати, що від аморального життя, хоч би до чого ця аморальність дійшла, завжди можливий перехід до такого злочину, в якому її обвинувачують і який полягає в заздалегідь обдуманому посяганні на життя людини, з якою вона була в близьких стосунках?
Якби про життя Рибаковської до події було зібрано відомості, з одного боку, значно достовірніші, а з другого, такі, що значно більше її викривають, то й тоді було б цілком неможливо, цілком усупереч обов’язку, який на вас лежить, робити на підставі цього минулого життя висновки про можливість вчинення злочину, в якому її обвинувачують.
Але подивімося, де ж ті жахливі діяння, які, на думку товариша прокурора, дозволяють скласти про неї таку думку, яку склав він. Я не заперечую, і сама підсудна не заперечує, що її життя до арешту не було цілком правильним. Але в ньому немає тієї безодні аморальності, про яку говорив товариш прокурора, тієї втрати морального чуття, яку він припускає.
Ми знаємо лише про два її падіння, і більше нічого. Робити з цього висновок, що вона остаточно зіпсована і що вона здатна на злочин, у якому її обвинувачують, мені здається, цілком неможливо.
Ми знаємо, що вона була в близьких стосунках із Дубровіним. Але ми знаємо також, що ці стосунки мали доволі серйозний характер, що Дубровін хотів з нею одружитися. Отже, те припущення, яке товариш прокурора висловив щодо походження цього зв’язку, наголошуючи на словах «на бульвар», має цілком зникнути. Зв’язок, що почався так, як, на думку товариша прокурора, висловлену в цьому натяку, почався зв’язок із Дубровіним, не може закінчитися одруженням.
Далі, що зв’язок Рибаковської з Лейхфельдом почався під впливом щирої прихильності, доводить, мені здається, те, що заради цього зв’язку вона пожертвувала тим певним майбутнім, яке перед нею відкривалося. З показання Дубровіна ми знаємо, що він пропонував їй на вибір: або покинути Лейхфельда, або відмовитися від нього, Дубровіна. Ми знаємо, що Рибаковська відмовилася від свого нареченого, щоб почати близькі стосунки з Лейхфельдом.
Це доводить, мені здається, що її зв’язок із Лейхфельдом не був плодом того хвилинного захоплення, на яке вказує вам товариш прокурора, а, найімовірніше, зумовлювався щирою прихильністю, яка раніше ослабла з боку Лейхфельда і яка до самого кінця не слабла з боку Рибаковської.
Далі товариш прокурора йде ще далі і, не висловлюючи відкрито своєї думки, натякає на її легковажну поведінку у в’язниці. Нагадаю вам лише одне: Рибаковська перебуває у в’язниці 2 роки і 8 місяців, вона потрапила туди у 22 роки, після 3 чи 4 років самотнього життя, яке, звісно, не могло підготувати її до того, щоб дати належну відсіч усьому, що вона мала там зустріти. Отже, кидати в неї камінь за ті легковажні вчинки, яких вона припустилася у в’язниці, на мою думку, більш ніж несправедливо.
Ви пам’ятаєте, присяжні засідателі, що Рибаковську обвинувачують ще й у легковажному, навіть більш ніж легковажному, переході в християнську віру, тоді як насправді вона була християнкою. Але й це пояснюється попереднім життям Рибаковської.
У справі є відомості, про які товариш прокурора не згадав, але яких він, без сумніву, не може заперечити: батька Рибаковської в той час, коли їй було вже 12 років, віддали під суд за жорстоке поводження з дружиною, наслідком якого став викидень.
Ось що Рибаковська бачила до 1855 року, коли їй було 12 років. Потім вона оселилася в родині, з якої могла винести кращі переконання, але ці кращі переконання, найімовірніше, не стерли того, що вона бачила й чула раніше.
Якщо ви візьмете до уваги попереднє життя підсудної і той вплив, на який вона натрапила у в’язниці і якого зазнавала впродовж усього свого ув’язнення, то, найімовірніше, ви не поставитеся до неї так невблаганно суворо, як поставився товариш прокурора. Ви визнаєте її жінкою легковажною, але не більше.
А щоб від легковажності дійти висновку про можливість такого злочину, в якому обвинувачують підсудну, злочину проти людини, яка була їй така близька і заради збереження зв’язку з якою вона пожертвувала забезпеченим майбутнім, немає достатніх даних, немає підстав, які допускали б такий висновок.
Отже, хоч би як ви подивилися на справу: чи з погляду особи пані Рибаковської, чи з погляду ймовірності, можливості вчинення нею злочину, в якому її обвинувачують, чи з погляду тих фактичних даних, які дало вам сьогоднішнє судове слідство, ви маєте дійти висновку, що немає достатніх підстав виносити обвинувальний вирок у тому тяжкому злочині, в якому її обвинувачують, немає підстав обвинувачувати її в чомусь більшому, ніж необережність.
Щиру розповідь Рибаковської про її необережну дію, мені здається, цілком підтверджує експерт Філіппов, який визнав можливим, що курок, не доведений до бойового зводу, може через необережність зірватися і спричинити постріл.
У якому положенні був курок тоді, коли Рибаковська його спустила, вона нічого сказати не може. Та й чи можна чекати від неї ясного й певного звіту, чи в такому вона була душевному стані тоді, коли стріляла? Вона сама каже, що була сильно схвильована, що руки в неї тремтіли так, що вона не могла звести курок.
Нарешті, нагадаю вам ще одну обставину, а саме показання експерта Майделя, показання вельми важливе: за характером тих ознак, які він знайшов на сорочці, він ніяк не може припустити, що постріл зроблено впритул. Ця обставина важлива не лише тому, що підтверджує показання підсудної, а й тому, що спростовує показання Розенберга.
З показання Майделя ви знаєте, що постріл зроблено не впритул, а з відстані не менш як 2–4 фути, і ця відстань цілком узгоджується з тими відомостями про кімнату, які ми маємо. Уся кімната завширшки 3 кроки, отже, якщо взяти до уваги простягнуту руку Рибаковської, відстань не могла бути меншою за 2 кроки.
Згадавши про експерта Майделя, я мушу торкнутися ще однієї обставини. Хоча вона є в ухвалі палати, я вважав би зайвим про неї говорити, якби обвинувальна влада так наполегливо не вказувала на неї і під час судового слідства, і в обвинувальній промові, тобто тоді, коли ця обставина втратила останню частку ймовірності.
Ви чули розповідь про бичачу кров, яку нібито пила Рибаковська. Ви чули, що обвинувальна влада бачить у цій розповіді нову зброю проти Рибаковської, яка дає змогу ще менше довіряти всім її показанням. Але ви, панове присяжні, чули також показання експерта Майделя, який, мені здається, остаточно знищив усю цю розповідь, що й сама собою безглузда й неймовірна.
Лікар Майдель показує, що між кров’ю, викинутою при кровохарканні, і кров’ю, викинутою блювотою зі шлунка, є така різниця, якої не можна не помітити при уважному розгляді. А слід, без сумніву, припустити, що лікар Свентицький, який лікував Рибаковську, уважно розглядав цю кров.
Крім того, експерт Майдель показує цілком усупереч думці лікаря Свентицького, а саме: що вживання тваринної крові не тягне за собою неодмінного блювання і що ця кров може так само залишитися у шлунку, як і будь-яка інша їжа.
Отже, мені здається, що цю обставину слід цілком вилучити з тих міркувань, якими обвинувальна влада намагається очорнити особу Рибаковської.
З огляду на всі ці обставини я прошу у вас, присяжні засідателі, не поблажливого вироку, а повного виправдання в тому злочині, в якому її обвинувачують, і визнання її винною лише в тому, в чому вона сама визнає себе винною, тобто в необережному поводженні з пістолетом, нещасним наслідком якого стала смерть Лейхфельда.
Суд визнав Рибаковську винною в умисному вбивстві й засудив її до каторжних робіт строком на 10 років.
Межа між умисним вбивством і вбивством через необережність і сьогодні визначає долю обвинуваченого: від неї залежать і кваліфікація, і строк покарання. Як таку позицію будує сучасний захисник, видно з наших публікацій: судова промова адвоката у справі про умисне вбивство та промова на захист обвинуваченого в умисному вбивстві.
Усе обвинувачення трималося на словах потерпілого, яких до протоколу не занесли. Свідки переказували їх по-різному. Арсеньєв розбирає кожне таке показання окремо: хто чув ці слова, коли і в якому стані був тоді Лейхфельд. Так само адвокат працює і сьогодні під час допиту свідка в суді.
Захисник показує, що потерпілий був у гарячці й марив, а в лікарні його оточували люди, ворожі до Рибаковської. Тому його словам не можна довіряти беззастережно. Про цей прийом ми пишемо у статті як використати дані про потерпілого в захисті обвинуваченого.
Окремо Арсеньєв спирається на експертів. Філіппов визнав, що курок міг зірватися через необережність, а Майдель дійшов висновку, що постріл зроблено не впритул. Як працювати з експертом, читайте у статтях допомога адвоката при призначенні експертизи та тактика допиту експерта в суді.
Прокурор намагався очорнити підсудну розповідями про її минуле. Арсеньєв відповідає: життя підсудного до злочину має залишатися осторонь, якщо воно прямо не стосується обвинувачення. Про те, як захист працює з такими відомостями, йдеться у статті характеристика особи обвинуваченого.
Читайте також інші класичні промови на нашому сайті: справа Гулак-Артемовської, справа про загибель пароплава «Владимир», справа Мясникових, справа братів Келеш, справа про смарагдову брошку, справа Сарри Модебадзе та справа Нотовича.
Якщо вас або близьку вам людину обвинувачують у злочині проти життя чи здоров’я, адвокат у кримінальних справах в Одесі допоможе оцінити докази і вибудувати позицію захисту.
Адвокати Одеси з АО «Нікітінський і Партнери» працюють із такими справами щодня. Ознайомтеся з нашими послугами або зв’яжіться з нами: +38 077 710 55 55.
