Зразок захисної промови адвоката на прикладі справи про грабіж

Промова, яку виголосив у народному суді адвокат у кримінальних справах Любитов С. Б. Товариші судді! Ми маємо достатні підстави стверджувати, що злочинну подію досліджено досить повно і глибоко. Ясні фактичні обставини справи і причетність до них підсудних. …

Промова, яку виголосив у народному суді адвокат у кримінальних справах Любитов С. Б.

Товариші судді!

Ми маємо достатні підстави стверджувати, що злочинну подію досліджено досить повно і глибоко. Ясні фактичні обставини справи і причетність до них підсудних. Мотиви, що керують вчинками, хоча вони й не лежать на поверхні, також виявилися розкритими. Психологічні особливості неповнолітніх підсудних, їхнього мислення, їхньої поведінки, риси наслідування в поведінці, обмежена самостійність — усі ці питання привернули нашу спільну увагу. Моральні проблеми, які зазвичай виникають у будь-якій кримінальній справі, у справі Олександра Петренка постають не тільки в загальному, типовому, а й у їх своєрідності, у тих особливостях, які визначаються особистістю підсудного, потерпілого, свідка. Ми дослідили ці моральні проблеми всебічно і маємо достатні відомості для судження.

Винуватість підсудних Смілкіна, Петренка і Ященка не оспорюється жодним із них. Не приховуючи деталей, не применшуючи своєї ролі, вони розповіли про вчинений ними злочин, не намагаючись приховати погане або навіть пом’якшити його. Ми маємо право назвати їхню розповідь про злочин щиросердою.

Вельми важливо, що вона багато в чому збігається з показаннями потерпілого. Це істотно полегшує завдання з відшукання істини.

Усе, що було сказано про всіх підсудних, цілком стосується і Олександра Петренка. Визнавши себе винним, розповівши все про себе і проти себе, він рішуче оспорював, однак, обвинувачення у грабежі. Проти цього обвинувачення з такою самою категоричністю заперечують підсудні Смілкін і Ященко.

Майже в кожній кримінальній справі є проблеми більш істотні та менш істотні, питання головні й другорядні. Найістотніша проблема цієї справи полягає в розкритті умислу підсудних, спрямованості їхніх дій. Найголовнішим питанням є питання про кваліфікацію злочинних дій Петренка і його товаришів.

Правильне вирішення цього питання допоможе визначити міру вини. Без цього неможливо вирішити інші важливі питання, зокрема питання про міру покарання.

Майже всі фактичні обставини справи залишаються за межами спору.

Того дня проводжали старшого товариша до армії. Випили за нього, його рідних і близьких, за його славне майбутнє. Пили за майбутнє, не дуже дбаючи про сьогодення. Ушістьох випили дев’ять пляшок вина.

Потім учотирьох вони опинилися в лісі біля ставка. П’яні, вони вважали, що все навколишнє існує тільки для них. Ледь тримаючись на ногах, вони намагалися навести порядок в усьому, що їм здавалося не зовсім упорядкованим; їхній затуманеній свідомості лестило, що вони вперше в житті п’яні, і Петренко, Смілкін, Ященко ображалися, коли хтось на них дивився або, гірше того, коли хтось неподалік від них сміявся. Сміх вони сприймали на свій рахунок.

Із цього, як ви знаєте, усе й почалося. Потерпілий Сніжков, його товариш Павленко та їхня знайома Полькіна відпочивали на узліссі біля ставка. Вони сміялися чомусь своєму; веселе розповідав Сніжков.

Смілкін підійшов до них і почав з’ясовувати, чому вони сміються, з кого сміються, чи не з нього і його товаришів. Їм відповіли, що не з них, про них зовсім не думали.

Тоді Смілкін став «наводити» порядок. Він указав Павленку, що той не має права знімати зі свого собаки намордник. Намордник справді був знятий, лежав поруч, а пес значних розмірів мирно і солодко потягувався під деревом.

Смілкін не просто це сказав, а з настирливою докладністю п’яної людини почав роз’яснювати, які небезпечні наслідки можуть бути, якщо із собаки зняти намордник і нашийник.

Павленко надів собаці намордник. Але Смілкін уже ввійшов у раж і продовжував збивчивий, з паузами монолог про неприпустимість порушення порядку.

Потім почав говорити про те, що не завадило б випити на честь знайомства, що відбулося. Ця тема виявилася звабливою і для Петренка. Услід за Смілкіним він став умовляти Сніжкова і його друзів випити. Обидва вони переконували Сніжкова і Павленка, що без цього ніяк не обійтися.

Петренко і на попередньому слідстві, і в судовому засіданні показував, що пити йому зовсім не хотілося, а також не було бажання до когось чіплятися. Але чіплявся він і говорив про випивку слідом за Смілкіним, щоб підтримати товариша, «із солідарності», як висловився Петренко, з наслідування, скажемо ми від себе. Схильність вторити, без критики приймати слова і дії жвавішого товариша, схвалювати їх без роздумів — ця риса характеру Петренка виявлялася в судовому засіданні неодноразово.

Сніжков, Павленко і Полькіна стали збиратися, щоб піти з лісу, подалі від гріха. Але Смілкін, Петренко і Ященко не хотіли переривати цієї «приємної» зустрічі. Вони пішли слідом за Сніжковим і його друзями, дедалі наполегливіше вмовляючи їх випити.

Сніжков сказав, що він може їх пригостити, але для цього треба потрапити додому, щоб узяти грошей; Петренко став з’ясовувати, скільки пляшок поставить Сніжков. Через дрібницю, казав Петренко, далеко ходити не варто.

Це питання обговорювали досить довго, торгувалися й зупинилися на п’ятнадцяти пляшках. Після дев’яти вже випитих пляшок можливості здавалися неозорими.

І все-таки вони відмовилися йти додому до Сніжкова; коли Сніжков назвав свою адресу, вони вирішили, що це далеченько, а можливо, не дуже вірили в реальність сніжковських обіцянок.

Зупинилися і продовжували обговорювати все те саме хвилююче питання: як зробити, щоб не йти додому до Сніжкова всією компанією, а щоб Сніжков пішов один і сам приніс обіцяне. Сніжков не заперечував, але тут виникло питання про гарантії. А що буде, якщо Сніжков не повернеться? Як забезпечити його повернення з п’ятнадцятьма пляшками?

Хтось із друзів Петренка запропонував, щоб з ними поки залишилася Полькіна; тоді Сніжков напевно виконає свою обіцянку і повернеться з вантажем. До честі Сніжкова треба сказати, що він рішуче запротестував проти такої застави.

Утім, розмова про Полькіну мала безпредметний характер. Вона встигла піти далеко вперед у напрямку до міста з тим четвертим, хто був у групі Смілкіна.

На цей час відділився від усієї компанії і Павленко. Він пішов і повів із собою собаку, залишив Сніжкова самого. Потім він пояснював вам, товариші судді, що зробив це для того, щоб зателефонувати до міліції. До міліції не додзвонився, до Сніжкова не повернувся, а з відстані вельми безпечної, у добру сотню метрів, спостерігав за тим, як один Сніжков протистояв трьом підпилим недоліткам.

Ми з вами встановили й інші фактичні обставини справи.

Смілкін говорив Сніжкову, що зараз треба будь-що випити, а інакше дружба може порушитися, і тоді вже він не поручиться, що все це закінчиться благополучно. Потім Смілкін ударив Сніжкова. Петренко відійшов убік, а в цей час якимось чином п’ятдесят копійок Сніжкова опинилися в Смілкіна.

Утрьох Смілкін, Петренко, Ященко тримали за руки Сніжкова, не дозволяючи йому йти і продовжуючи вимагати частування. Саме в цей момент показався, як ви пам’ятаєте, автобус. Шофер, побачивши сцену насильства, зупинив машину.

Сніжков вирвався з рук своїх кривдників і побіг уперед, до автобуса, що зупинився. Його нейлонова куртка залишилася в руках Петренка.

Смілкін і Ященко були затримані на місці пасажирами автобуса. Петренко втік у ліс, але потім повернувся на дорогу з курткою Сніжкова на плечі й пішов до міста. Незабаром і він був затриманий.

Такі фактичні обставини. Так вони викладені в показаннях потерпілого і в показаннях підсудних. З приводу цих обставин немає істотних розбіжностей між обвинуваченням і захистом. Однак обвинувачення стверджує, що мав місце грабіж, а захист переконаний, що грабежу не було. Хуліганські дії помилково сприймаються і неправильно оцінюються як грабіж.

Про злочинну подію не завжди можна судити за її зовнішніми рисами. Неможливо безпомилково визначити характер злочину за його зовнішніми рисами в цій справі. Ці риси, узяті самі по собі, можуть однаково свідчити про різний характер дій. Чужа річ, що опинилася в подібній ситуації в руках злочинців, може свідчити і про грабіж, і про розбій, але також про хуліганство, а може, про самоправство. Неможливо обмежити аналіз фактичних обставин показом зовнішніх рис злочину та їх довільним тлумаченням.

Нейлонова куртка Сніжкова, що була на ньому, залишилася в руках Петренка, коли Сніжков рвонувся вперед, до автобуса, до людей, що вибігали з нього. Ця куртка не була на Сніжкові застебнута. Один її рукав, як установлено, був надірваний під час ривка Сніжкова.

Чи була куртка зірвана, чи ж Сніжков, вириваючись із рук, що міцно тримали його, сам залишив її — ось у чому головне питання, що підлягає вирішенню. Чи був злочинний умисел підсудних спрямований на заволодіння чужою річчю, чи ж вона випадково опинилася в їхніх руках — без відповіді на це питання всі судження і рішення можуть виявитися поверхневими, такими, що не проникають у суть.

Потерпілий Сніжков показав, що від нього ніхто не вимагав куртки, не вимагав жодних інших цінностей. П’яні розмови не йшли далі частування, «могорича», горілки, кількість пляшок якої катастрофічно і нереально збільшувалася.

Підсудні незмінно показували, що вони не помишляли про заволодіння курткою Сніжкова. «Нам таке навіть на думку не спадало», — сказав Петренко.

При судовій перевірці доказів було ретельно досліджено таке питання: чому Петренко втік у ліс, несучи із собою нейлонову куртку Сніжкова, якщо умисел не був спрямований на заволодіння курткою.

Олександр Петренко відповів на це питання так: «Спочатку спрацювали ноги, а потім голова». Він пояснив вам зміст цієї фрази. У міру своїх можливостей, як умів, він розповів про свою поведінку в той момент. Я сподіваюся, що його психічний стан, вчинки та їх мотивування для вас цілком зрозумілі.

Він розповів, що, побачивши людей, які вибігали з автобуса, злякався і кинувся до лісу. Усе в ньому було спрямоване до однієї мети: скоріше втекти. Він не дуже твердо тримався на ногах, петляв, тому думав тільки про те, щоб не впасти, утекти будь-що втекти. Він показав вам, що в цей момент ні про що інше не думав і зовсім забув, що в його руках перебуває чужа річ.

Тільки в лісі, сховавшись від переслідувань, він побачив у своїх руках куртку Сніжкова.

Він схвильовано розповідав вам, що передумав з цього приводу, як хотів звільнитися від куртки, залишити її в лісі. Однак розумів, що таким шляхом нічого не досягне: раз поніс чужу річ, не бажаючи заволодіти нею, він повинен принести її назад.

Тоді він пішов назустріч своїм переслідувачам, вийшов із лісу до дороги. «Якщо нікого не зустріну, — розповідав він вам про свої наміри, — віднесу куртку до Сніжкова додому». Адреса Сніжкова була відома йому. Сніжков назвав її, коли говорили про те, щоб разом піти на квартиру Сніжкова за «частуванням».

Дорогою Петренко був затриманий. Товариші судді! Ми з вами знаємо, що грабіж — це умисне протиправне відкрите заволодіння чужим майном з метою розпорядитися ним як своїм власним.

Представник державного обвинувачення стверджує, що матеріалами судового слідства доведені і протиправне умисне відкрите заволодіння чужим майном, і мета цього заволодіння: обернути чуже майно на свою користь, розпорядитися ним як своїм власним.

Обов’язок доказування вини лежить на обвинувачі. Товариш прокурор послався на те, що куртка була зірвана зі Сніжкова, що це зробили з умислом заволодіти нею, що саме з цією метою Петренко поніс її в ліс; те, що він вийшов із лісу і відкрито ніс куртку, зовсім не свідчить про те, що в нього були інші наміри.

Як основа обвинувачення були названі не істинні докази, сукупність яких могла б переконати вас, а саме ті зовнішні риси події, про які я вже говорив.

Куртка була на Сніжкові, а потім опинилася в Петренка. Це перша риса. Із цією курткою Петренко втік. Це друга риса. П’яні юнаки причепилися до Сніжкова, вимагаючи частування. Це третя риса, і вона, на думку обвинувача, підкріплює дві перші. У підсумку створюється картина, що свідчить про грабіжницький характер усіх дій.

Але зовнішніх рис події явно недостатньо для правової характеристики злочину. Жодною картиною, навіть найяскравішою і найвражаючою, не можна підміняти докази. Сукупність доказів являє собою щось вище, глибше, якісно інше, ніж просто зовнішні риси буття, ніж його картина.

Куртка Сніжкова могла опинитися в Смілкіна, Петренка і Ященка з інших причин, за випадковими обставинами, що несподівано виникли і зовсім не свідчать про умисне відкрите заволодіння чужим майном. Отже, умисне відкрите заволодіння чужим майном з метою його привласнення потрібно довести, а не ілюструвати його тим фактом, що куртка опинилася в руках Петренка.

Але таких доказів вам не надали. Їх не можна виявити ні в показаннях потерпілого Сніжкова, ні в показаннях підсудних. Ніхто з них не показував у процесі попереднього слідства і в судовому засіданні, що куртка була зірвана, що нею заволоділи з метою привласнити її. Навпаки, і потерпілий, і підсудні показували, що Сніжков вирвався з рук Смілкіна, Петренка і Ященка, залишивши куртку в їхніх руках.

Отже, ви маєте всі підстави дійти висновку, що умисне протиправне відкрите заволодіння чужим майном не доведене.

Якщо не доведене умисне заволодіння чужим майном, то, природно, не може бути й мови про мету розпорядитися цим майном як своїм власним. Нічим не спростовані пояснення Петренка про мотиви, з яких він тікав у ліс, і про обставини, за яких він поніс із собою чужу річ.

Ми запитували в потерпілого Сніжкова, чи усвідомлював він, що в нього відбирають його річ, щоб заволодіти нею. Ви знаєте, як важливе це суб’єктивне сприйняття потерпілим злочинної події, жертвою якої він є. Сніжков, ви пам’ятаєте, задумався, вочевидь, згадуючи те, що сталося, а потім сказав, що він цього не усвідомлював, у нього не було враження, що підсудні прагнуть відібрати в нього куртку.

Про підсудних, чиє суб’єктивне ставлення до події ще важливіше, і говорити не доводиться: вони ніколи не показували, що переслідували корисливу мету, прагнули відібрати і привласнити чужу річ. Розуміючи негідність своєї поведінки, незмінно засуджуючи її, підсудні категорично заперечували корисливу спрямованість своїх дій.

Усе, що було вчинено щодо Сніжкова, має характер хуліганських дій. П’яні, виражаючи явну неповагу до суспільства, вони причепилися до громадян, порушивши їхній спокій і громадський порядок. Вони вимагали частування, «могорича», насильно утримували Сніжкова, позбавляючи його можливості піти. Смілкін завдав удару Сніжкову. Потерпілий був змушений вирватися від них, залишивши в їхніх руках куртку.

Усі ці дії є хуліганськими. Твердження представника державного обвинувачення, що підсудні, зокрема Петренко, пограбували Сніжкова і відібрали в нього гроші, має бути відкинуте і з формальних міркувань, і по суті.

Подібне обвинувачення не пред’являлося жодному з підсудних. Я прошу вас звернутися до постанови про притягнення Петренка як обвинуваченого, і ви встановите, що про пограбування йдеться тільки щодо куртки, а про гроші жодної згадки немає.

Стаття 275 КПК є однією з вельми серйозних процесуальних гарантій, що забезпечують суворе дотримання законності і право підсудного на захист. Відповідно до цього закону суд не має права вийти за межі обвинувачення, за яким обвинувачених віддано до суду. Ніхто з підсудних не може бути засуджений за те, у чому він не обвинувачувався і проти чого, природно, не захищався.

Але й по суті вимога представника державного обвинувачення необґрунтована. Петренко не був разом із потерпілим і Смілкіним, коли потерпілий передав Смілкіну кілька монет. Петренко не знав про це і нічим цьому не сприяв.

У цій справі є риси, які надають їй особливого значення. Ми говорили вже про ці психологічні й моральні особливості. На лаві підсудних опинилися троє неповнолітніх. Двоє з них працювали, третій навчався. Ви допитали батьків підсудних і переконалися в тому, що всі вони трудівники, які докладали багато зусиль для виховання своїх дітей, для того, щоб їхні сини виросли чесними людьми.

Батьки Олександра Петренка працюють у науково-дослідній установі. У своєму колективі вони користуються повагою. Ви знаєте про це з документів, приєднаних до справи. У 18 років обидва його майбутні батьки опинилися на фронтах Великої Вітчизняної війни, і свій обов’язок перед Батьківщиною вони виконали бездоганно.

Ви запитали в підсудного: «Цьому його вчили мати і батько?» — і Олександр Петренко відповів, що батьки дуже старалися і дбали, щоб він був справжньою людиною. Він це сказав по-своєму, але думка його була саме такою.

Ми добре уявляємо собі материнське старання і батьківську турботу батьків Петренка. Ми розуміємо також гіркоту докорів, які вони адресують собі, увесь час допитуючись одне в одного, де і коли не догледіли тривожне в синові.

Товариші судді! Ми зазвичай говоримо в таких випадках, що батьки упустили важливе у вихованні дітей, що шкільні педагоги серед дитячих голів, схилених над партами, не помітили ту, неспокійну, яку треба було побачити значно раніше, що майстер на підприємстві за справно працюючим верстатом не помітив самого працівника, чубатого хлопця, якого нерідко можна втримати від падіння, вчасно подивившись йому в очі й простягнувши йому руку.

Усе це, безсумнівно, правильно. Характер сина і доньки формується під впливом батьків, школи, суспільства. Схрещуючись і взаємодіючи, ці сили діють на людину, коли вона тягнеться вгору і поступово стає людиною.

Допити Смілкіна, Петренка і Ященка в суді відбувалися неквапливо і спокійно. Надзвичайно важливо було з’ясувати, що відбувається в цих дитячих головах, про що вони думають, як вони оцінюють подію, що привела їх на лаву підсудних. Ми встановили, що в них ослаблене почуття відповідальності, вони погано володіють оцінними категоріями, у них немає уміння заглянути вперед, щоб побачити злочинну подію в її русі і в її повний зріст. Самостійність вчинків дуже часто відступає перед наслідуванням, а це останнє не залишає місця для критики і самокритики.

Ось чому так важливо, вирішуючи питання виховання, учити і вчитися поваги до закону, органічного сприйняття права. Батьки, школа, усе суспільство мають допомогти їм у цьому, навчити без постійних підказок бачити межу між дозволеним і недозволеним, відрізнити добро від зла і, підтримуючи перше, усіляко протистояти другому і боротися з ним.

Наш процес у цьому сенсі може і повинен багато чого їх навчити. Я вірю, що вони, і серед них Олександр Петренко, зрозуміли, що їм належить робити, як жити, працювати і вчитися, щоб ніколи більше не повторилося те, що одного разу сталося.

Я вірю, що правопорушення мало випадковий характер. Ніщо ж у минулому не віщувало подібної можливості. Це посилює надії на їх повернення в рідний дім, рідну школу, на завод.

Розвиток у цих юнаках почуття самостійності, високої відповідальності, ідейності допоможе тому, що вони навчаться критично дивитися на себе і друзів, на свої та їхні вчинки, навчаться оцінювати їх і залежно від оцінок приймати або відкидати.

Весь цей процес був моральним осудом підсудних. Ваш вирок буде не тільки їхнім моральним осудом, а й осудом за законом.

Однак у процесі були ще дві фігури, чиї дії заслуговують на моральний осуд.

Я прошу вашого дозволу повернутися до фігури свідка Павленка. Ви пам’ятаєте: він бачив те, чого не було, і дуже охоче говорив про це на попередньому слідстві. Він розповів, що підсудні, відсилаючи Сніжкова по горілку, хотіли залишити Полькіну для того, щоб групою її зґвалтувати. Він показав, що, перебуваючи на значній відстані від Сніжкова і підсудних, бачив, як Петренко бив Сніжкова. Це заперечував не тільки Петренко, а й Сніжков. Іноді ми зустрічаємося в суді з такими «старанними» свідками, які бачать те, чого не було, чують те, що ніким не було вимовлене, а своїй уяві готові надати сили незаперечного факту. Але не за це заслуговує Павленко на моральний осуд.

Він пішов, повівши із собою собаку і залишивши в біді свого товариша. Тим часом, залишившись із товаришем, він міг би, імовірно, допомогти йому. Навіть якщо він і не виявився дуже придатним для активної допомоги, то самим фактом своєї присутності сприяв би збалансуванню сил. Та й собака з намордником відігравала б певну роль у цьому збалансуванні сил. Але він пішов і повів собаку із собою.

На поштивій і цілком безпечній для себе відстані він спостерігав за розвитком баталії. Товариша покинули в біді — ось іще одна моральна проблема, над якою змушують задуматися обставини цієї справи.

Ми говорили про почуття відповідальності, яке необхідно виховувати. Тепер саме час сказати про почуття людської гідності, яке не дозволить залишити друга у скрутну хвилину, про почуття обов’язку і товариськості, яке змусить поспішати йому на допомогу, щоб захистити, обстояти. І ці добрі почуття треба виховувати.

Ще одна фігура: той четвертий, Лебедєв, що був у групі Смілкіна разом із Петренком і Ященком. Він був старший за них, він пив разом із ними. Він усміхався, спостерігаючи, як Смілкін проявляє свою п’яну завзятість, залучаючи до цього Петренка і Ященка. Старший, він міг зупинити Смілкіна, зупинити всіх. Вони куражилися в нього на очах, він їх не підтримував, але й не зупиняв. Не пролунало владне слово старшого, слово, яке могло начисто змінити хід справи.

У поведінці старшого не було ні почуття відповідальності, ні справжньої людської гідності, ні почуття товариськості. Можливо, цей судовий процес нагадає йому про неприпустимість того, що він зробив.

Отже, чи грабіжник Петренко?

Я переконаний, що не за цією міркою треба міряти погані справи його. Разом із Ященком і Смілкіним він учинив хуліганство, і кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 206 КК відповідатиме вимогам закону.

Він уперше перед судом, щиро розкаявся, а поруч із ним його зболені, але мужні батьки.

Я прошу про гранично можливе пом’якшення міри покарання і застосування ст. 45 КК про умовне засудження!

Я думаю, що він усе зрозумів, і це вселяє надію.

Читайте також:

Промова адвоката на захист обвинуваченого у вбивстві

Промова адвоката на захист обвинуваченого в хабарі

Промова адвоката на захист обвинуваченої в незаконному аборті

Промова адвоката на захист обвинуваченого у зґвалтуванні

Захисна промова адвоката у справі про ДТП

Судова промова адвоката на захист обвинуваченого у вчиненні воєнних злочинів

Судова промова адвоката у справі за обвинуваченням в умисному вбивстві

Виступ адвоката в суді у кримінальній справі