Судова промова адвоката на захист обвинуваченого у вчиненні воєнних злочинів

Промова адвоката Ветвинського Л.А. на захист генерал-майора фон Чаммера у справі за обвинуваченням у вчиненні воєнних злочинів. Класична судова промова про природу захисту та відповідальність.

ПРОМОВА АДВОКАТА ВЕТВИНСЬКОГО Л.А. НА ЗАХИСТ ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА ФОН ЧАММЕРА.

Мені здається, що абсолютно надзвичайний характер цієї справи та її, безсумнівно, величезне суспільно-історичне значення створюють для нас, які виступають у цій справі як захисники обвинувачених, прямий обов’язок: насамперед — перед самими собою, перед суддями і, головним чином, перед схвильованою цією справою громадськістю — цілком ясно і точно визначити межі, обсяг і зміст того безприкладно важкого і складного завдання, яке має виконати адвокат у кримінальних справах.

Я дозволю собі тому ще раз повернутися до цього питання і зупинитися на ньому дещо докладніше, ніж це було зроблено до мене, — оскільки без цього, на мій погляд, загальний зміст усіх наших виступів страждатиме на істотну неповноту.

Я думаю, товариші судді, що, можливо, ніколи ще в минулому, — з тих давніх часів, коли в культурному вжитку людства вперше з’явився інститут захисту обвинувачених на суді, — ніколи ще не було випадку, коли б виконання цього почесного і важливого суспільного обов’язку було так незмірно важким, як у цьому нашому процесі, — і в тих аналогічних процесах, які відбувалися і відбуваються зараз у різних містах нашої країни та в низці інших країн світу, — над особами, які обвинувачуються у злочинному веденні цієї війни.

І річ тут не лише в безмірній тяжкості вчинених злочинів. Річ ще й у тому, що сам факт зовні звичайного — спокійного і урочистого — здійснення правосуддя у такого роду справах, — зі звичайною участю в них захисту, — може здатися широкій аудиторії на перший погляд чимось незрозумілим і, щонайменше, чимось глибоко парадоксальним.

Судовий захист, — як і всі інші гарантії правосуддя, повною мірою притаманні й нашому законодавству, — становить собою, безсумнівно, одне з багатьох завоювань людської культури, цивілізації, демократизму і гуманності, тобто тих самих прогресивних суспільних засад, на які, насамперед, якраз і були спрямовані злочинні посягання німецько-фашистських злочинців.

Отже, судовий захист сам, — як одне з благодіянь людського прогресу, — є

одним з об’єктів нацистських злочинів. — Нацистські злочинці знищували нас як справді демократичний інститут у своїй країні, — замінивши правосуддя свавіллям і позасудовою розправою, і хотіли знищити нас в усьому світі.

І тим не менш, на вимогу Військового трибуналу, ми приходимо сюди для того, щоб дати їм самим можливість скористатися тим правом на захист, гарантованим у нашому законі, якого вони хотіли позбавити все людство.

У цьому — глибока своєрідність нашого завдання та нашого становища в цій справі.

Людство, що перемогло, не хоче застосувати до повергнутого в прах ворога його ж власні засади короткої та позасудової розправи.

Правосуддя не хоче позбавити їх самих — у цю годину розплати — тих благодіянь цивілізації та культури, на які самі вони повстали з такою злобою, жорстокістю та підступністю.

Правосуддя не хоче для них змінити, спростити чи прискорити свій звичайний — урочистий, спокійний та об’єктивний порядок.

Правосуддя саме дає їм у руки знаряддя судового захисту і пропонує нам — їхнім захисникам — шукати і знайти, якщо тільки це виявиться можливим, усі ті обставини та міркування, які могли б послужити для пом’якшення їхньої страшної відповідальності.

І обвинувачення теж, звичайно, не потребує в цій справі того, щоб, спираючись на очевидну і переважну міць свого матеріалу, звільнити себе в цій справі від звичайних і встановлених законом методів судового випробування своєї непохитної міцності. До числа цих методів належить, як відомо, і наявність у справі судового захисту. Суспільна відплата, перш ніж вона здійсниться, готова і хоче вислухати проти себе — у цій справі, як і в усіх інших справах, — усі можливі міркування, які тільки може створити людська думка.

Нам кажуть: нехай ще раз — на очах у всіх — буде й вами оглянуто з усіх боків гранітну будівлю найтяжчого обвинувачення, — і якщо після цього в ній не виявиться жодної тріщини, якщо вона нічим не буде ослаблена, нічим не буде пом’якшена, — то, яким би не було тоді рішення суду, воно буде визнане всіма єдино правильним, обдуманим і справедливим.

Таким є наше завдання в цій справі — нескінченно важке, але й цілком необхідне.

Що ж можемо ми запропонувати увазі суду, увазі обуреної і схвильованої суспільної совісті — як обставини та міркування, про які слід ще подумати, — перш ніж буде зроблено твердий і важкий, остаточний і безповоротний крок правосуддя?

Чи будемо ми намагатися применшити значення злочинів, вчинених над нашою країною і на нашій землі обвинуваченими у цій справі?

Ні, ми, очевидно, не підемо цим шляхом. Ми — громадяни нашої країни, ми — діти цієї землі, ми самі бачили, і ми знаємо її безмірні страждання.

Колись, у випадках найбільш важкого захисту в особливо тяжких справах про посягання на основні інтереси своєї країни і свого народу, мала певне ходіння крилата формула про те, що ми, мовляв, з одного боку, — громадяни, але, з іншого боку, — ми захисники.

Хибна це, безпринципна і нікуди не годна формула.

Немає в нас двох окремих і різних боків. З усіх боків — ми однаково громадяни своєї батьківщини, які виконують обов’язок судового захисту.

І якби в такій справі, як ця, ми стали б прагнути подати чимось дрібним, або хоча б не таким значним, явища величезного, майже космічного, порядку, — ми не були б тоді ні громадянами, ні захисниками, — тому що такі спроби могли б лише викликати загальну зневагу та обурення, не принісши тим самим жодної користі й тим, кого ми захищаємо.

Чи будемо ми заперечувати кричущі й очевидні факти, шукати формальних і порожніх причіпок у сфері окремих деталей, цифр і несуттєвих подробиць?

Ні, ми, очевидно, не підемо й цим шляхом.

Ми пам’ятаємо і цілком поділяємо нещодавні слова нашого видатного письменника Леоніда Леонова з приводу ганебних і безплідних хитрощів захисту на процесі в Люнебурзі у справі про злочинців з Бельзенського «табору смерті».

Він писав тоді: «Нашим юристам було б гидко вести захист таким способом. Захисту було б набагато більше до лиця в такій справі лише допомогти суддям розібратися в обставинах злочинів і, насамперед, накреслити перед світом родовід великого лиходійства, що покалічило душі цих колись людиноподібних істот… — тобто походження і генеалогію тих злочинних ідей, які досягли вищих ступенів свого розвитку у вченні, поглядах і практичній діяльності лиходійської гітлерівської кліки та нацистської партії…».

Обвинувачений Чаммер, захист якого мені доручено, стверджує, що в поході на Радянський Союз він був тільки солдатом, армійським командиром, що вся діяльність різних інших «влад», які творили жахи на нашій розтерзаній окупантами землі, — була відділена від нього глухою стіною.

Я не стану зараз докладно займатися дослідженням взаємовідносин цих різновидів окупаційних влад.

Цілком можливо, що справді, певна більша міра вини за вчинені жорстокості та злочини лежить на представниках різноманітних «інших влад», більшою мірою, ніж на армійських частинах і з’єднаннях.

Я розумію, звичайно, що річ не лише в цьому.

Я розумію, що якщо уряд цілої країни свідомо і послідовно перетворив себе на злочинне керівництво грандіозної організації міжнародного розбою, якщо воно, зневажаючи елементарні засади людського співжиття і міжнародного права, вжило розбійницький похід для завоювання «життєвого простору» шляхом фізичного винищення всього населення на захоплених землях, і якщо армія поставила себе на службу цьому злочинному плану міжнародних розбійників, цій маячній ідеї кровожерливих і нелюдських маніяків, то вона тим самим не тільки перестала вже бути армією в загальноприйнятому сенсі збройних сил воюючої сторони, а й, за всіма правилами і законами про злочинну співучасть, стала сама співучасницею величезних і небачених ще в історії злочинів.

Тим не менш, безспірна наявність і тут, як і в кожній справі, певних індивідуальних відмінностей між окремими підсудними, — у сенсі їхньої безпосередньої близькості до вчинених злочинів і ступеня особистої активності в їх вчиненні.

У цьому сенсі, мені здається, щодо Чаммера, справді, є деякі обставини, що заслуговують на згадку.

Він пояснює деякі з пред’явлених йому обвинувачень можливістю часткових помилок у показаннях свідків, неточності у відтворенні ними часу тих чи інших подій.

Навряд чи можна взагалі повністю відкинути таку можливість, виходячи з природних законів людської пам’яті.

Обвинувачений Чаммер, справді, був у Кременчуці, Новомосковську, Краснограді. Він командував 213-ю охоронною дивізією з 13 листопада 1941 року до кінця січня 1942 року, тобто протягом 2,5 місяця.

Немає сумніву в тому, що певна частина злочинів окупаційних влад, вчинених у цьому районі, належить і до цього періоду, і за них Чаммер, звичайно, повинен нести повну відповідальність.

Але ми знаємо зі справи, що, наприклад, обвинувачений Лауер у складі свого «саперного» батальйону вже побував на цій території ще у вересні 1941 року, тобто, безумовно, до прибуття туди обвинуваченого Чаммера.

Ми, звичайно, не сумніваємося також і в тому, що звірства та злочини окупаційних влад тривали в цьому районі також і після січня 1942 року — аж до звільнення від окупантів нашої багатостраждальної землі.

Чи мудро припустити за таких умов дійсну можливість певних помилок у позначенні точного часу окремих подій, певного зміщення хронологічних дат, унаслідок простої і цілком природної омани пам’яті?

Є ще одна істотна риса у свідченнях свідків, що стосуються обвинувачення Чаммера. У мене немає жодного сумніву в їхній правдивості по суті. Я хочу лише підкреслити, що, за винятком показання свідка Панченка, — у показаннях решти свідків, за всієї приголомшливої яскравості описуваних ними фактів і подій, — особиста, індивідуальна роль обвинуваченого Чаммера не завжди отримувала таке ж яскраве, чітке і виразне відображення, як це мало місце щодо низки інших обвинувачених у цій справі.

Ідеться часто, як це сказано і в обвинувальному акті з приводу деяких обвинувачень, пред’явлених Чаммеру, про злодіяння, вчинені «в зоні дії частин 213-ї охоронної дивізії», якою він, як відомо, командував.

Я не маю підстав заперечувати відповідальність Чаммера за ці злочини, з тих міркувань, які я вже виклав.

Я лише думаю, що цей характер матеріалів справи щодо Чаммера дає можливість встановити про нього одну дуже важливу обставину.

Звичайно, він, як і вся німецька армія, усе німецьке кадрове офіцерство, увесь німецький генералітет, пов’язав свою долю з нацистським розбійницьким планом, з нацистським злочинним керівництвом своєї країни, з усіма наслідками, що з цього випливають. За це він повинен, звичайно, понести свою частку важкої відповідальності.

Але конкретні обставини справи дають, на мій погляд, підставу вважати, що особливого і особистого захоплення найбільш мерзенними й огидними рисами нацистського «нового порядку», особливої особистої старанності в жорстокостях і звірствах обвинувачений Чаммер не виявив, і значно більшою мірою діяв у цих питаннях як автоматичний і безрозсудний виконавець наказів і директив свого вищого командування.

Певне підтвердження цих своїх міркувань я бачу і в тому об’єктивному факті, що членом нацистської партії обвинувачений Чаммер ніколи не був. І, можливо, цим пояснюється його порівняно повільне службове просування до високих чинів і те, зокрема, що за весь період радянсько-німецької війни він жодного подальшого підвищення в чині не отримав.

Мені здається, що певною мірою має бути враховано при цьому і те положення, що з 60 років свого життя обвинувачений Чаммер 47 років провів у складі німецьких збройних сил, що, отже, з 13-річного віку він жив, ріс і виховувався у специфічному дусі паличної дисципліни та казарменої муштри німецької армії, не кажучи вже про те, що й народився він у сім’ї кадрового німецького офіцера, просякнутій кастовими традиціями та забобонами протягом низки поколінь, починаючи мало не з початку XVIII століття.

Чи треба дивуватися, якщо в результаті — власна воля і власний розум давно вже органічно були заміщені в нього автоматичним виконанням наказів, — незалежно навіть від того, що сам він, — щоправда, на схилі своїх років, — дослужився до високого чину — генерал-майора.

Усе це не знімає відповідальності, але, звичайно, має бути і буде зважено та враховано, як і всі взагалі обставини цієї справи, при винесенні вироку і, зокрема, при визначенні міри покарання. Певне значення в цьому сенсі має, на мій погляд, також і порівняно нетривалий строк перебування обвинуваченого Чаммера на окупованій радянській території. Він пробув в Україні з 13 листопада 1941 року до кінця січня 1942 року, у Білорусі — з 17 березня до 30 листопада 1942 року, і після цього часу він ніколи вже не був більше на нашій радянській землі.

Таким чином, ціла смуга злодіянь, що належать до подальшого періоду окупації і, головне, до тих руйнувань і спустошень, які вчинялися німцями при відступі, не має вже до Чаммера жодного стосунку.

Однак не тільки до цих питань і, тим більше, не до питань організації та субординації окупаційних влад в Україні та їхніх службових взаємовідносин веде головний і основний шлях захисту у справі Чаммера, оскільки йдеться про таке найважливіше для обвинуваченого питання, як питання про призначення йому тієї чи іншої міри покарання.

Є, по суті, одна, — тільки одна обставина, — тільки один факт величезного, всесвітньо-історичного значення, який, можливо, — якоюсь яскравою, сяючою гранню своєю — може блиснути променем надії на збереження життя комусь із підсудних.

Ця обставина — повний і остаточний, безповоротний і нищівний розгром гітлерівської Німеччини, — той розгром, яскравим і безпосереднім відображенням якого є й цей наш судовий процес.

Тут, у цій залі, як і в багатьох інших судових залах нашої країни та інших країн світу, підбиваються зараз підсумки цілої історичної смуги.

Людська історія рухається нерівномірно, то сповільнюючи, то прискорюючи свій безперервний біг.

Але саме зараз ми буквально чуємо — своїми вухами — рух кроків історії та шелест перегортуваних нею сторінок, — і в чіткому звуці ваших кроків, що лунають після попередження судового коменданта про те, що «суд іде», і в тихому шурхоті аркушів судової справи, що лежить перед вами.

Фашистська Німеччина розгромлена. Події розвиваються швидко, — і сьогодні ми вже прагнемо розгледіти зміст наступної — за щойно перегорнутою — сторінки великої книги історичних доль людства.

Тільки 8 травня минулого року, у берлінському передмісті Карлсхорст, генерал-фельдмаршал німецької армії Кейтель — від імені верховного командування німецьких збройних сил — підписав акт беззастережної капітуляції перед представниками Верховного Головнокомандування Червоної Армії та експедиційних сил союзників, — а сьогодні колишній генерал-фельдмаршал колишньої німецької армії Вільгельм Кейтель ось уже третій місяць щодня займає своє місце між Ріббентропом і Розенбергом у першому ряду на лаві підсудних у Міжнародному Військовому трибуналі у справі головних німецьких воєнних злочинців.

Менше року минуло від часу закінчення війни на Заході й ще менше — від часу закінчення війни на Сході. І ось уже важко уявити собі без карти точну географію всіх пунктів земної кулі, де відбувалися і відбуваються зараз судові процеси над злочинцями війни.

Іде суд. Суд приголомшеного людства над тими, хто зазіхнув на основні засади його культури та цивілізації.

І воістину, — якщо майбутній історик нашої епохи, — коли він закінчить опис важких років війни і зі зітханням полегшення перейде до опису перших повоєнних місяців — ось цих нинішніх місяців, сьогоднішніх поточних наших днів, — якщо він захоче тоді коротко і виразно позначити одну з основних сторін глибокого змісту цих днів, — він повинен буде в заголовку чергового розділу своєї старанної праці написати слова: «Дні правосуддя» — дні розплати за тяжкі злочини — і дні краху найбожевільніших і найжорстокіших планів, які будь-коли знало людство.

Ось — воістину «лихого норову гідні плоди».

Ось ганебний фінал «родоводу великого лиходійства», початок якого належить, звичайно, не до днів приходу нацистів до влади й навіть не до днів зародження цієї їхньої так званої «націонал-соціалістської» партії.

Вони — лише сприйняли і довели до вищих ступенів політичного божевілля та кримінального лиходійства ті засади мілітаризму, військово-бюрократичного абсолютизму, расизму, антисемітизму і безмірного національного чванства, які давно вже зріли в Німеччині, що заколисувала світ поезією Ґете і філософією Канта.

Туди, у туманні далі німецької історії, сягають глибокі корені «родоводу великого лиходійства», генеалогічного дерева фашистських злочинів.

Там це дерево «прикрашають» криваві подвиги давнього Армінія, розбійницькі походи тевтонських лицарів, політичні заповіти Фрідріха II і такі перли розгнузданої пропаганди національного зазнайства та людиноненависництва, які здаються зараз наче взятими прямо з книги Гітлера «Майн Кампф».

Згадаймо для прикладу знамениту заяву Бісмарка про те, що «ми, німці, боїмося бога, але, крім бога, ми в усьому світі нікого не боїмося». — Щоправда, як відомо, на це Бісмарку одна французька газета тоді ж, доволі ущипливо зауважила, що річ, — стосовно умов того часу, — стоїть якраз навпаки: ви, німці, усіх боїтеся, тільки бога ви не боїтеся.

Згадаймо не менш знамениту формулу іншого німецького канцлера періоду першої світової війни про те, що «міжнародні договори — це лише клаптик паперу».

Так, протягом століть створювалася система, що вирощувала людей, пройнятих культом грубої сили, жорстокості, національної жадібності, людиноненависництва та егоїзму.

Таким є «родовід великого лиходійства», що покалічило душі цих колись людиноподібних істот. Цей «родовід» зараз завершений. Генеалогічне дерево фашистських злочинів буде, звичайно, з коренем вирване в результаті великої перемоги волелюбного людства.

Обвинувачений Чаммер-унд-Остен — старий офіцер німецької армії, який перебував у складі німецьких збройних сил з 1898 року, був вигодуваний соками цього дерева.

Він увібрав їх у себе буквально разом із кров’ю і молоком матері. Він жив і живився цими соками протягом усього свого 60-річного життя.

Увесь світ, усе найкраще і світле, що було створено людським генієм протягом тисячоліть, — усе це було закрите від нього густою і непроникною хащею кастових забобонів і вікових традицій німецького кадрового офіцерства, вихованого на засадах суворої замкнутості, беззаперечної покори та автоматичного виконання наказів — без їх обговорення, без вагань і навіть без роздумів.

Його батько, дід і прадід теж були офіцерами. Ми тепер твердо знаємо, що його діти, онуки і правнуки не будуть більше офіцерами.

Ми знаємо, що дерево німецького лиходійства, соками якого він був вирощений і вигодуваний, не існує більше.

І він зараз — уламок історичної епохи, що йде в минуле, і, — що суб’єктивно для нього ще страшніше, — він глядач і сучасник краху всіх поглядів, вірувань і прагнень десяти поколінь своїх предків, — прагнень, здійснення яких було ввірено на останньому етапі в брудні й криваві руки зграї нацистських злочинців.

Звичайно, дуже вузький той кругозір, який відкривається зараз обвинуваченому Чаммеру з цієї лави підсудних, з-за ґрат, що відділяють його від зовнішнього світу, — але, тим не менш, він цілком достатній для того, щоб побачити основне, — тому що тут, у стінах цієї урочистої зали, повністю відображено дійсне розташування і співвідношення сил у нинішньому схвильованому і приголомшеному повоєнному світі.

Ось вони — колишні «завойовники світу», невдатні «поневолювачі» нашої країни — на лаві підсудних під пильною охороною озброєних бійців Червоної Армії.

Ось — прямо навпроти них — військові судді, покликані судити їх за всі вчинені злочини — від імені всього людства, на яке вони хотіли надіти ланцюги рабства.

Ось — у цій великій і світлій залі — наші радянські громадяни, населення, яке треба було знищити для того, щоб створити тут для себе просторий і порожній «життєвий простір».

А там, за межами цієї зали, у неозорому сонячному світі, живе і знову розквітає наша країна, що перемогла і звільнилася.

І, можливо, у цьому повному нашому торжестві, у цьому усвідомленні нашої величезної і дедалі зростаючої могутності, — можливо, у цьому знайдете ви підставу для того, щоб обговорити питання про можливість заміни для старого шістдесятирічного Чаммера того покарання, якого вимагав для нього представник державного обвинувачення.

Читайте також:

Промова адвоката на захист обвинуваченого у вбивстві

Промова адвоката на захист обвинуваченого в хабарі

Промова адвоката на захист обвинуваченої в незаконному аборті

Промова адвоката на захист обвинуваченого у зґвалтуванні

Судова промова адвоката у кримінальній справі за обвинуваченням у розбої

Захисна промова адвоката у справі про ДТП

Виступ адвоката в суді у кримінальній справі

Захисна промова адвоката у справі про грабіж

Судова промова адвоката у справі за обвинуваченням в умисному вбивстві

Захисна промова адвоката у справі про хабар

Захисна промова адвоката у справі про ДТП шляхом наїзду на пішохода