Промова адвоката на захист обвинуваченого в умисному вбивстві

Публікується знаменита захисна промова, яку виголосив адвокат у кримінальних справах І. Д. Брауде на захист обвинуваченого у вбивстві А. І. Маркова. Шановний суде! Ця справа в наші дні абсолютно незвичайна як з тематичної, так і із суспільної …

Публікується знаменита захисна промова, яку виголосив адвокат у кримінальних справах І. Д. Брауде на захист обвинуваченого у вбивстві А. І. Маркова.

Шановний суде! Ця справа в наші дні абсолютно незвичайна як з тематичної, так і із суспільної точки зору. Убивство чи самогубство — сама Аня Литкіна покінчила з собою чи зарізав її Анатолій Марков? — ось питання, яке стоїть перед вами й чекає на ваше вирішення.

Перш ніж викласти свою точку зору, мені хотілося б зробити кілька зауважень у зв’язку з особливостями цієї справи.

Протягом цих днів я з великим хвилюванням спостерігав картину людських стосунків, що розгорталася перед нами. Ми слухали допитаних судом свідків, і перед нами розкривався куточок життя, такого незвичайного й такого несхожого на наше повсякденне життя.

Ми спостерігали тут дивовижне легковажне ставлення людей одне до одного. Ми чули про віроломство, про обмани, бачили неприпустиме ставлення до сім’ї, до шлюбу, до моральних обов’язків щодо друзів. Ми чули тут про такі явища, які не є типовими для нашого часу. Мені здавалося часом, що ми беремо участь у розборі якоїсь справи в дусі бульварних романів далекого минулого з їхніми «пекучими пристрастями», нестримними ревнощами, жахливими вбивствами й самогубствами. Усе це так далеко від нас, і хочеться вірити, що ніколи більше не повториться, а стосунки ці — лише криве дзеркало людських стосунків і виникли вони десь на задвірках життя, наперекір моралі суспільства. Природно, що лише на тлі такого життя, таких стосунків і можуть виникати самогубства та подібні до цього трагічні випадки.

Слухаючи промову прокурора, особливо другу частину, я відчував певну тривогу, оскільки, можливо, непомітно для самого себе прокурор підміняв відсутні докази вини почуттям антипатії до морального обличчя підсудного, що виникло в нього протягом цієї справи. У цьому — велика небезпека для правильного вирішення справи. Безумовно, Марков не викликає симпатії. Але було б страшно для правосуддя, якби відсутні у справі докази вини підмінялися почуттям антипатії до підсудного, якби відсутність доказів або слабкість їх заповнювалася прагненням ізолювати його будь-що-будь і бажанням виключити із суспільства, тому що він морально розбещена людина.

Я переконаний, однак, що якщо такий настрій і позначався в промові прокурора, то він жодним чином не може відбитися на вироку суду. Від суду, яким би не був підсудний, які б негативні почуття він до себе не викликав, ми вправі очікувати точного й конкретного виконання закону, що вимагає, щоб людину було засуджено лише при доведеності вини, незалежно від того, що вона собою являє, хоча б вона й була до глибини душі зіпсована. Важливо одне — обвинувачений вчинив цей злочин чи не вчинив. І це одне має вирішити його долю в нашому суді.

Я ще хотів би сказати прокурору. Він у своїй промові вкрай критично поставився до постанови, якою цю справу одного разу було закрито. Однак маю зазначити, що в постанові про відновлення справи я не знайшов будь-яких переконливіших мотивів.

Характерно, що і обвинувальний висновок у цій справі, і обвинувальна промова прокурора по суті аргументовані одним і тим самим — показаннями все тієї ж Кислової.

Кислова — єдина свідка у справі, яку тут цитують і так і сяк і якій в одному вірять, а в іншому не вірять, в одному з нею погоджуються, а в іншому її показання відкидають.

Уся біда в тому, що в обвинувачення більше нічого по суті й немає, а все інше — розмови, міркування, часом не позбавлені дотепності та образності, психологічні екскурси, про які ми поговоримо трохи пізніше. Немає передусім жодного фактичного матеріалу з основного моменту справи, тобто що ніж, яким завдано Литкіній смертельну рану, був узятий Марковим і що він зарізав її.

Ось із цього кардинального питання тут немає жодних доказів.

Ви, товаришу прокуроре, посилаєтеся знову-таки на показання Кислової. Але ви забули, що по суті Кислова тут лише формально свідка, що вона ще зовсім не так давно була в цій справі співобвинуваченою, що вона сиділа разом із Марковим у в’язниці й що, будучи обвинуваченою, вона, природно, давала показання з єдиною метою — не бути викритою в тому, що ніж у руки Литкіної потрапив з її вини.

Вона давала показання як співобвинувачена, зацікавлена в тому, щоб виключити свою причетність до самогубства Литкіної. Її допитували протягом тривалого періоду як співучасницю Маркова у вбивстві Ані Литкіної, і, природно, що після звільнення з в’язниці та допиту при закритті справи вона не могла не підтверджувати показань, уже даних нею раніше. Вона дає їх і зараз і даватиме й надалі ці показання, оскільки вона боїться знову потрапити до в’язниці. В’язниця надто пам’ятна їй, як пам’ятні й виклики до слідчого, допити та очікування суду.

Звідси в її показаннях неминучі й непримиренні суперечності. Тому до них необхідно ставитися з найбільшою обережністю. Її обмова не може не викликати найсерйозніших сумнівів, тому що, повторюю, вона тут лише формально свідка, а фактично вона так само зацікавлена особа, як і Марков.

Ось чому для мене, який разом із вами спостерігав її розв’язну манеру давати показання та її удаваний спокій, було цілком ясно, що вона говорить неправду, і саме з тих моментів, які є для неї самої вельми небезпечними. Це стає цілком очевидним, особливо при зіставленні її показань на слідстві та в суді з тими поясненнями, які вона давала, коли ще не була впевнена, що буде заарештована, коли під свіжим враженням того, що сталося, вона не мала можливості обдумати становище та підготуватися до заздалегідь вивіреної поведінки.

Згадайте показання тих людей, з якими вона зіткнулася відразу ж після смерті Ані Литкіної: лікаря швидкої допомоги Мещерінової, сусіда Крашенкова та оперативного працівника карного розшуку Зуєва. Вони всі із цього приводу показували одне й те саме і в слідчого, і тут, у суді, хоча ніхто з них одне одного раніше не знав. І ви, товаришу прокуроре, наче забули про існування цих показань і не звернули уваги на те, що вони повністю

збігаються з показаннями Маркова, який про існування цих осіб раніше навіть не чув.

Ви не можете, товаришу прокуроре, не розуміти все значення показань цих свідків, а тим часом ви забули про них. Ви нікого з них не викликали до суду, навіть не вказали їх в обвинувальному висновку. Ви не викликали людей, які розповідали про перші щирі, ще не вивірені та не підготовлені пояснення Кислової про те, що сталося в її кімнаті ввечері двадцять сьомого листопада 1947 року.

Три питання, шановні судді, стоять зараз перед вами. Перше — чи міг опинитися ніж у руці Маркова, тобто він узяв ніж і вчинив убивство? Друге — чи були в нього мотиви для такого вбивства? Третє — чи були в Ані Литкіної мотиви для самогубства?

Відповіді на ці три питання вирішують справу. Але по суті вирішує справу відповідь на одне перше питання: чи справді Марков узяв ніж у кімнаті Кислової й з ним кинувся на Литкіну?

Товариш прокурор говорить, що з цього моменту в показаннях Кислової немає суперечностей, крім дрібниць, відзначених ним у його промові.

Насправді ж навіть у таких показаннях Кислової, які проходять по слідчому провадженню, при їх зіставленні виявляються такі суперечності, які впадають в око своєю логічною недоладністю та явно безглуздими твердженнями. І в слідчого, і тут Кислова показала, що щойно вона підійшла до шафи, Аня вискочила з неї з криком «підлець!», а вона стала прикривати шафу й тому не бачила, що робилося позаду неї, і не могла бачити, як Марков схопив ніж із буфета.

Але хіба це могло бути так? Навіщо потрібно було зачиняти шафу? Адже в шафі нічого не було, вона була порожня, тому що з неї все було вийнято заздалегідь.

Уся ця провокація була заздалегідь продумана й підготовлена Кисловою. Їй ні до чого було зачиняти порожню шафу в момент, коли, за її словами, Аня вискочила з неї з криком «підлець!». Природним рухом людини, коли із шафи вискакує з таким криком змучена ревнощами жінка, було б миттєво, не втрачаючи її з поля зору ні на секунду, обернутися. Кислова стверджує, що не бачила, що сталося, оскільки, зачиняючи шафу, стояла спиною до Маркова та Литкіної. Дурниця! Усе бачила, усе прекрасно знає, але розповісти не хоче.

Кислова говорить, що Марков міг, сидячи на дивані, простягнути руку та вихопити ніж із буфета й що він знав, бувавши в неї, куди вона зазвичай кладе цей ніж. Згадайте показання свідки Бокової: після випивки та закуски, за кілька годин до трагічної події, хтось із них — вона або Кислова — поклав цей ніж на стіл. Безглузде припущення, що Марков за якісь частки секунди, поки Кислова відчиняла чи зачиняла шафу (у що я не вірю), міг зорієнтуватися та схопити ніж із буфета, який, до речі кажучи, був зачинений, і, якщо навіть прочинений, то все ж було необхідно відчинити дверцята буфета. І все це він мав зробити з такою швидкістю, що Кислова не могла побачити цього!

Безглуздість такого припущення, мені здається, очевидна. Прокурор залишив цей момент під деяким сумнівом, кажучи, що ніж мав бути на видноті. Але якщо на видноті, то тим імовірніше, що зі столу його могла взяти й Аня Литкіна ще до того, як сховалася в шафу. Згадайте показання свідка Крашенкова, який, заставши поряд із трупом Ані Литкіної Кислову, запитав її, де був ніж? Вона відповіла, що ніж був на столі. І, нарешті, зіставте мить, протягом якої, за словами Кислової, Марков міг узяти ніж, з тим, безсумнівно, тривалішим проміжком часу, який був у розпорядженні Литкіної, коли Кислова ходила до парадних дверей і відчиняла їх Маркову, який піднімався в цей час сходами.

Слідчий експеримент, на який посилається товариш прокурор, стверджуючи, що відсутність Кислової тривала 20–30 секунд, викликає в мене природний сумнів, навіть якщо слідчий швидко бігав при цьому експерименті. Але й при такому обчисленні в Ані Литкіної було достатньо часу, щоб узяти ніж до повернення Кислової до кімнати.

Чи можна за такого стану речей серйозно стверджувати, що ніж узяв Марков у той момент, коли Кислова не могла цього бачити, а потім кинувся з ножем на Литкіну?

Цілком природно, що прокурор приділив багато уваги питанню про мотиви, наявні в цій справі. Ви намагалися, товаришу прокуроре, і в цьому питанні йти шляхом виключення тих, у кого могли бути мотиви бажати смерті Литкіної, і доводити, що вони могли бути лише в Маркова. Які ж мотиви до вбивства Литкіної виявили ви в Маркова?

Ви говорили про те, що він заплутався у своїх любовних зв’язках, що йому потрібно було розрубати цей вузол, це оточення трьох жінок, і що вбивство Литкіної випливало із цього прагнення. Але водночас тут виникла й інша версія, що Марков хотів одружитися з Тетяною Кисловою й тому Аня Литкіна, яка була суперницею Тетяни, заважала йому і, зблизившись із Кисловою, він вирішив шляхом убивства усунути цю перешкоду. Чи життєве це?

Я вже говорив, до якого морального й інтелектуального типу людей я відношу Маркова. Підхід до жінок у нього характерний саме для цього типу людей. Він — неглибока, поверхова й по суті байдужа людина. Його вабило до цих дівчат, які проходили перед нами у справі, не справжнє почуття, не любов, а звичка до безладних стосунків, заснованих, можливо, не стільки на бурхливому темпераменті, скільки на статевій розбещеності. Тому, ідучи від однієї до іншої або співмешкаючи одночасно з ними, він не відчуває ні внутрішньої боротьби, ні конфліктів. Його не чіпають хвилювання й переживання покинутих ним коханок. Їхні сльози не хвилюють його. Згадайте його розповідь про те, як, побачивши, що біля воріт його будинку стоять і розмовляють Тетяна та Аня й обидві плачуть, він постарався відкараскатися від них і швидше піти. Він легко переходить від пристрастішки до пристрастішки, від одного неглибокого захоплення до іншого, не відчуваючи навіть справжніх припливів пристрасті. Не тривожачись і не переживаючи, він залишається по суті холодним і внутрішньо чужим своїм подругам. Він пливе по поверхні життя, не вникаючи в нього й не аналізуючи.

Відхід від однієї та перехід до іншої жінки для нього не подія, яка могла б схвилювати його та викликати на будь-які рішучі дії, на будь-які романтичні чи ризиковані вчинки. У Маркова немає жодної необхідності розрубувати якийсь вузол, як це стверджує прокурор. Плачуть обидві суперниці, Аня й Тетяна! — це його не чіпає. Він спокійно йде. Ніщо не заважає йому вдень обідати з Анею Литкіною, тримати її у своїх обіймах, а двома годинами пізніше за запискою Тетяни поспішати до неї на квартиру, запевняти її, що вона в нього єдина.

Чи може така людина вбити Аню, щоб з’єднатися з Тетяною? Чи була Аня якоюсь серйозною перешкодою для нього, тим більше що тоді його обіцянки одружитися з Тетяною були не більш реальними, ніж такі самі палкі запевнення Ані? За будь-якої точки зору на Маркова риси його характеру та його ставлення до жінки категорично виключають висунутий прокурором мотив убивства ним Литкіної.

Прокурор поряд із твердженням, що вбивство Марковим Литкіної мало характер «імпульсивний», висував версію й про вбивство навмисне.

Спробуймо стати на цей явно хибний шлях.

Чи міг Марков заздалегідь замислити вбивство? Згадайте, що, прямуючи до Тетяни, він не лише не знав, що там буде Аня, але боявся цього, боявся, очевидно, сцен, докорів і взагалі зайвого неспокою. А прийшовши до кімнати Тетяни, він передусім поцікавився в неї, чи немає там Ані, і, не повіривши їй, сам оглянув обидві кімнати. Цю обставину однаково підтверджують Марков і Кислова. Одним цим моментом виключається будь-яка думка про навмисність.

І, далі, поява Ані із шафи в момент його любовних запевнень та обіцянок Тетяні була для нього цілком несподіваною й приголомшливою. Чи могла в цей момент з’явитися думка, яка так сподобалася прокурору: «розрубати вузол із трьома жінками», близькість з якими його нібито обтяжувала? Але прокурор, як я тут уже вказував, і в цьому випадку непослідовний, оскільки потім він знову переходить до думки про «імпульсивність». І водночас говорить, що несподівана поява Ані із шафи та її крик «підлець!» створили становище, за якого в Маркова «не було жодного іншого виходу», як тільки вбити її. Але чому? Невже товариш прокурор гадає, що крик «підлець!» був настільки сильним ударом по самолюбству, що він міг викликати лише одну реакцію в Маркова — удар ножем.

Така точка зору прокурора зовсім не гармоніює, не в’яжеться з усім моральним обличчям і психічним складом Маркова. Думаю, що протягом його легковажного життя Маркова чимало лаяли та докоряли обмануті ним жінки. І навряд чи він, який уже пережив колись ув’язнення у в’язниці, зрілий за віком чоловік зі значним життєвим досвідом, здатний так гостро реагувати на подібні неприємності. Ні, такі відчайдушні спалахи не властиві Маркову, вони не в його характері, та й не було для них у нього приводу.

Непослідовність позицій прокурора в цьому питанні позначається й в іншому моменті. Коли прокурор доводив правильність закриття справи Кислової, яка до цього обвинувачувалася у змові з Марковим про вбивство Литкіної, він дуже жваво говорив тут про те, що було б безглуздо вбивати за змовою в населеній квартирі, серед білого дня, з явною перспективою негайного викриття.

Але дозвольте запитати вас, товаришу прокуроре, хіба ці ж міркування не застосовні до Маркова? Якби він вирішив убити, навіщо він став би робити це в тій же населеній квартирі, серед білого дня й також під загрозою негайного арешту? Хіба інстинкт самозбереження та елементарне почуття обережності існують лише за змови двох і відсутні в убивць-одинаків? Чи не було б і в цьому випадку таке вбивство вкрай «безглуздим», висловлюючись вашими ж словами? Де ж логіка?

І висновок з усього цього один — не було й не могло бути в Маркова жодних мотивів для вбивства Ані Литкіної.

Чи були в Литкіної мотиви до самогубства?

Товариш прокурор говорив тут про те, що всі самогубці — обов’язково душевнохворі, а тим часом Литкіна жодних ознак душевної хвороби не виявляла.

Таку точку зору прокурора про обов’язковий зв’язок між самогубством і душевною хворобою обстоював свого часу Крафт-Ебінг, але вона давно відкинута передовою судовою психіатрією.

У нашій країні давно вже зникли всякі соціальні та економічні передумови для самогубства. Випадки самогубства поодинокі, і ми чуємо про них усе рідше й рідше. А тим часом у дореволюційний час, особливо в роки реакції, а в капіталістичних країнах суцільно й рядом і зараз, випадки самогубства спостерігалися й спостерігаються так часто, що іноді вони обертаються на суспільне явище. Умови життя та суспільні відносини в більшості капіталістичних країн пояснюють, чому це має місце.

Ми знаємо, що й зараз у багатьох країнах часті випадки самогубства на ґрунті безробіття, голоду, безрадісного життя. Розвал сім’ї та руйнування її внутрішньої гармонії, характерні для буржуазного шлюбу, часто зумовлені прозаїчними та корисливими інтересами. Це також нерідко є причиною насильницької смерті від власної руки. І, нарешті, почуття самотності та безнадійності в цих умовах породжувало й породжує думку про самогубство. Але разом із тим статистика знає чимало випадків, коли самогубство — результат загального потрясіння, викликаного почуттям нестерпної образи, відчаю, ревнощів і навіть пристрасної незадоволеної любові.

Мені скажуть, що й такі причини самогубства не характерні для нашої епохи, для цілеспрямованих людей. У цьому немає жодного сумніву, і я вже говорив про те, що такі випадки вельми рідкісні й що ми чуємо про них усе рідше й рідше. Але я говорив також і про те, що доля зіштовхнула Аню Литкіну з такими людьми, з таким середовищем, яке зовсім не схоже на життя нашої молоді. Те життя, яке пройшло тут перед нами, — це життя пусте й безцільне, усі інтереси його концентрувалися навколо танців, любовних пригод, зміни кавалерів і коханок, випивок і закусок.

Чи можливо, що з усієї цієї групи Аня Литкіна мала найбільш цільний характер? Так, можливо. Ми чули тут показання про те, яким було її почуття до Маркова. Вона любила його по-справжньому, страждала від його непостійності та болісно переживала думку про можливість повного розриву з ним.

Прокурор, посилаючись на показання матері Ані, прагнув довести, що ця любов уже минула, оскільки одного разу Аня сказала матері, що прогнала Маркова. Так, можливо, такий випадок і був, але ж це була лише тимчасова сварка, після якої вона знову повернулася до нього і з ще більшим почуттям і прихильністю. Мати Ані говорила тут, що її дочка була життєрадісною, що вона ніколи не говорила про самогубство. Чи має це твердження матері якесь значення? Не завжди дорослі дочки говорять матері правду про свої інтимні переживання, і, нарешті, не завжди життєрадісність жінки усуває глибину її вразливості під впливом тяжких психічних травм і переживань.

Так було й у цьому випадку. Болісно люблячи Маркова, Литкіна тяжко переживає саму думку про можливість розриву з ним. Згадайте показання Бокової, яка була близька з Анею й Тетяною, а раніше й сама була коханкою Маркова. Ще на досудовому слідстві вона показала: «Ще до цього Аня на танцях мені сказала, що якщо Анатолій з нею жити не буде, то й вона на світі жити не буде». Учора в суді Бокова підтвердила ці слова Ані та розповіла ще про інший випадок, коли незадовго до трагічного кінця Аня говорила їй, що вона не уявляє собі, як зможе жити без Маркова. А ж у цей час на її шляху з’явилася суперниця — Тетяна Кислова, яка наполегливо й рішуче стала між нею та Марковим, оспорюючи її права на нього. Нам зрозумілі почуття, які переживала Аня, — боязнь втратити кохану людину, пекуче почуття ревнощів і скривджене самолюбство, і ці її почуття ятрила своєю безцеремонною поведінкою на очах у неї Тетяна Кислова.

Зазвичай, коли є підозра, що смерть настала від самогубства, слідчі органи цікавляться, чи не висловлював самогубець раніше думки про самогубство. Ви, товаришу прокуроре, малюючи Аню Литкіну життєрадіснішою та врівноваженою жінкою, у своїй промові жодного разу не згадали, що такі висловлювання яскраво проходять по цій справі. Ви ні словом про них не згадали, наче їх і не було. А тим часом таких висловлювань більш ніж достатньо. Про них говорили і на слідстві, і в суді. Говорила про них і сама Кислова. Даремно ви волієте замовчувати про цю частину її показань. Адже ці показання говорять і про силу почуття Ані до Маркова, і про її переживання у зв’язку з цим.

Бокова попереджала Кислову, що до Маркова приїхала його законна дружина з дитиною, що вона, Бокова, сама була близька з ним і що зараз він близький з Анею Литкіною. І все це, як визнала в суді сама Кислова, на неї не подіяло. І ми бачимо, що вона наполегливо домагається його почуття, і, зустрівши Аню біля воріт будинку, де жив Марков, вона веде з нею відверту розмову, при якій Аня говорить їй: «Я через нього стала хвора, сама жити не буду і його вб’ю». А трохи пізніше, коли вони обидві прямували на квартиру до Кислової, Аня сказала: «Я сьогодні справлятиму весілля, а завтра мене будуть ховати». Ця фраза Ані у другій її частині виявилася пророчою.

Зіставмо все це й зробимо висновок.

З того моменту, коли Литкіна почала сумніватися в щирості ставлення до неї Маркова й коли в неї з’явився страх перед можливістю розриву, у її свідомості майоріла думка про самогубство, набуваючи все виразніших форм.

Зустріч із Кисловою біля воріт будинку Маркова була для неї фатальною. Вона зіткнулася віч-на-віч із суперницею, нахабною та наполегливою, але вірила ще у свої сили та у свою владу над Марковим. І коли Тетяна заплакала, Литкіна, за показанням Бокової, сказала їй: «Даремні твої сльози, у всьому винна ти, оскільки ти знала, що я живу з Анатолієм, а я як жила, так і буду з ним жити». І тоді Кислова покликала її до себе на квартиру.

Навіщо вона покликала Аню до себе? Яка розмова була між ними? Про це ми нічого не знаємо, або, точніше, знаємо лише зі слів Кислової. Але ми знаємо з наявної у справі записки Кислової до Маркова, що вона ще до зустрічі з Анею викликала його до себе. Вона знала, що Марков може прийти до неї цього ж вечора. Отже, у план її дій входило зіштовхнути їх обох у себе в кімнаті, зробити так, щоб Аня була принижена, ображена, відштовхнути її від Маркова, а може, — хто може це знати? — у неї тоді й виник у думках диявольський розрахунок на те, щоб слова Ані про похорон дійсно виявилися пророчими.

Ця, як ми бачили тут, вольова, наполеглива та підступна дівчина могла створити спеціальні умови для такої реалізації.

Згадаймо, що ще до того, як була написана записка, якою вона викликає Маркова, Кислова разом із Боковою влаштовує в себе маленьке частування; вона дає Боковій 50 рублів, і остання купує 400 грамів горілки, яку ці дві молоді дівчини тут же розпивають. За випивкою колишня та теперішня коханки Маркова ведуть бесіду про нього, про його непостійність і про його стосунки до Ані Литкіної.

Під час бесіди за випивкою та закускою відбувається дивний епізод, про який Бокова показала в слідчого й трохи докладніше розповіла тут: Кислова задумливо взяла зі столу цей самий ніж і провела його вістрям по своїй руці так, що залишила білу подряпину. Бокова запитала її, що це означає. І Кислова відповіла: «Нікому не можна вірити». Після цього хтось із них поклав ніж на стіл, хто саме — вони обидві не пам’ятають.

Але повернімося до приходу Ані Литкіної до Кислової.

Прокурор сліпо вірить усьому, що Кислова знаходить зручним для себе показувати. Він довірливо повторює розповідь Кислової про те, що ініціатива сховатися в шафу належала Ані, а не Кисловій і що думка почути із шафи розмову між Тетяною та Марковим також належала Литкіній. Прокурор вірить і тому, що Литкіна нібито вагалася, куди їй сховатися, і я вправі у зв’язку з цим запитати Кислову: «А чому шафа виявилася порожньою? Чому ви заздалегідь звільнили її від речей?» І я змушений був би відповісти їй: «Тому що ви заздалегідь підготували цю провокацію. Ви прекрасно знали про те, що Аня живе з Марковим. Тільки за годину до того вона говорила вам, що житиме з ним і далі. Тільки за годину до цього вона говорила, що любить його й не уявляє собі життя без нього. І ви замишляєте диявольський план. Ви умовляєте її сховатися в шафі й звідти почути, як близька їй людина, яку вона вважає своїм чоловіком, освідчується вам у любові. Ви самі провокуєте цю розмову: ви запитуєте Маркова, з ким він буде жити — з вами чи з Анею. Замкненій у шафі люблячій жінці ви влаштовуєте справжнє катування.

Отримавши відповідь від Маркова: «Тільки з тобою, тільки тебе, її не люблю», ви вимагаєте: «Так скажи ж їй це сам!» — і ви біжите до шафи й відчиняєте дверцята. Що може бути огиднішим за такий вчинок?»

З яким надривом, з якою душевною травмою вискочила із шафи Аня Литкіна! У ній уже кілька днів поспіль наростав тривожний настрій. Її слова про те, що жити без Маркова вона не буде, що вб’є себе і його, розмова про похорон — усе це свідчить про вже раніше почате в ній внутрішнє розладдя та думки про самогубство.

Провокація, влаштована Кисловою, була останньою краплею, що переповнила чашу переживань Ані. Слова Маркова, звернені до її суперниці, почуті нею із шафи, були тяжким ударом по скривдженому почуттю, нестерпною образою та руйнуванням її надій. Наростаюча думка про самогубство під страшним враженням того, що сталося, втілилася в життя.

Для жінки такого типу, для представниці того середовища, яке я вже раніше охарактеризував, це було психологічно зрозумілим виходом зі становища. Для Тетяни ж це був бажаний вихід, який вона підготувала, ідучи до своєї мети жорстокими та мерзенними шляхами.

Литкіна вискочила із шафи з ножем у руці й страшним голосом крикнула: «Підлець!» — як завжди й скрізь однаково показував Марков. Але й Кислова розповідала першим людям, які запитали її в кімнаті, де ще не охолола покійна, розповідала лікареві швидкої допомоги Мещеріновій, сусідові Крашенкову та агенту карного розшуку Зуєву про те, що Аня зарізалася сама й що ніж був раніше на столі.

Так, воно, звичайно, і було. І те, що ви, Кислова, будучи притягнуті до відповідальності та заарештовані, стали давати інші показання про те, що бачили, як Анатолій та Аня махали руками, наче билися, або як в іншому місці ви показуєте: «їхні руки були над головами» — це цілком зрозуміло. По суті ви створили обстановку для самогубства та підсунули їй ніж, залишивши його на столі перед тим, як вона сховалася в шафу. А може, ви їй просто вручили цей ніж. І мимоволі при цьому знову хочеться запитати вас, чому за дві години до приходу до вас Ані та Маркова ви пробували лезо ножа в себе на руці? Згадайте й інше, на чому наполягає Марков, а ви говорите, що не пам’ятаєте, — навіщо, щойно ввійшов до вас Марков, а Аня була вже в шафі, ви замкнули двері вашої кімнати? Навіщо? Мимоволі напрошується відповідь — ви зробили це тому, що боялися, як би він не втік при появі Ані. Ви відрізали йому шлях до відступу. І коли він витягнув ніж із рани на грудях Ані, ви стали відбирати в нього цей ніж, ви намагалися симулювати замах на самогубство. Так саме зрозумів вас Марков і, не давши вам ножа, він жбурнув його у відчинену кватирку. Це був природний і зрозумілий рух з його боку.

Прокурор тут надавав великого значення питанню: через десять-п’ятнадцять чи більше хвилин Марков викликав швидку допомогу. Я не зовсім розумію, чому так багато уваги приділялося цьому моменту. Марков поводився саме так, як поводиться приголомшений жахом, не винний у вбивстві чоловік. Побачивши, що Аня впала, він, вихопивши ніж, на якому були сліди крові та хліба, кидається до неї, піднімає сукню, шукає рану, а потім, вибігши в коридор, кричить: «Де телефон, там зарізалися, я в усьому винен!». Це крик не вбивці, а людини, яка на хвилину відчула всю свою моральну відповідальність за те, що сталося, усю порожнечу та непривабливість свого життя, своїх учинків. Він зрозумів у ці хвилини, що також був винен у загибелі дівчини, яка його любила, і, може, цей крик був одночасно природним поривом власного морального осуду, усвідомлення своєї вини перед покійною. І якщо це так, то цей крик: «Я в усьому винен!» — говорить про те, що в душі Маркова ще збереглися світлі порухи серця, що не все ще втрачено для нього.

Прокурор запитав: а чому Марков услід за цим удома переодягнувся? І кожен інший на його місці переодягнувся б. Для нього, як і для кожного на його місці, було ясно, що, якщо він перебував у кімнаті, де виявлено труп жінки зі смертельною раною в грудях, йому не уникнути затримання й розслідування.

Марков від першого допиту в слідчого й до кінця судового слідства розповідав усе однаково, без змін і без провалів пам’яті. Він розповів правду про те, що Аня вискочила із шафи з ножем у руці й зарізалася на очах у нього та Кислової. А Кислова сказала правду лише тим, хто першим увійшов до її кімнати, коли вона лежала біля мертвої Литкіної. А далі вона брехала, хитрувала, викручувалася. Вона стверджувала, що не бачила, у кого був ніж, але бачила, як Марков та Аня махали руками, наче боролися. І тут на допомогу правосуддю приходять експерти, які встановили, що рана Литкіної могла бути завдана як сторонньою рукою, так і її власною. Водночас експертиза констатує, що ніде на тілі покійної не виявлено жодних ознак боротьби, що було б цілком природно, якби між нею та Марковим відбувалося те, що описує Кислова.

Промова прокурора цілком заснована на суперечливих показаннях Кислової, а далі йдуть умовиводи, висновки та припущення — при такому доказовому матеріалі ви вимагаєте засудження Маркова за вбивство, нібито вчинене ним три роки тому, після того як справу було закрито й нічого нового додатковим розслідуванням проти Маркова не здобуто! Ви волали до суворого покарання й закінчили свою промову згадкою про наше прекрасне місто, про наше світле життя та радісний травневий день.

Так, ви маєте рацію, товаришу прокуроре. Ми живемо в епоху, коли в нашій країні радісно жити. Ми живемо не лише сьогоденням, а й вірою в ще радісніше майбутнє. Яскраво світить над нами наше сонце. Не треба ж затьмарювати цей сонячний день і нашу совість вимогою несправедливого вироку.

Я прошу про виправдання Маркова.

Читайте також:

Промова адвоката на захист обвинуваченого в хабарі

Промова адвоката на захист обвинуваченої в незаконному аборті

Промова адвоката на захист обвинуваченого у зґвалтуванні

Судова промова адвоката на захист обвинуваченого у вчиненні воєнних злочинів

Судова промова адвоката в кримінальній справі за обвинуваченням у розбої

Судова промова адвоката у справі за обвинуваченням в умисному вбивстві

Захисна промова адвоката у справі про ДТП

Виступ адвоката в суді у кримінальній справі

Захисна промова адвоката у справі про грабіж

Захисна промова адвоката у справі про хабар